ЯК ПОМИРАЄ ХРИСТИЯНИН

Страх перед смертю,здоровий страх перед смертю – це вмонтований в нас механізм, який нам дав Бог
як гарантію, що ми будемо жити призначену кількість років. Якби не цей страх, люди наражали б себе на більший фізичний ризик. Ми б набагато менше турбувалися про наше здоров’я. Належний захист свого життя є обов’язком, який накладає на нас Бог у Своїй п’ятій Заповіді. Але Бог зробив дотримання цієї заповіді легшим для кожного з нас, давши нам цей страх перед смертю, який ми звичайно називаємо «інстинктом самозбереження».
Тривога стосовно смерті підсилюється нашим природним униканням думки про біль, який для багатьох з нас буде передувати смерті. Ще один елемент нашої тривоги походить з нашого страху перед невідомим. Віра вчить нас, що небо може не дуже відрізнятися від життя, яке ми знаємо. Чи на небі я до деякої міри втрачу мою теперішню тотожність? Чи це буде теперішній я, котрий буде насолоджуватися цим щастям? Наша реакція на небо дещо схожа до реакції звиклого до мерзлоти ескімоса, якому розповідають про принади життя у зоні помірного клімату. Він слухає описи сонячного світла і тепла, гарних квітів, дерев і співучих птахів, смачних м’ясних страв і овочів, фруктів і солодощів. Він з сумнівом хитає головою і запитує: «Чи зможу я дістати там тюленячого жиру?» Ми маємо підсвідоме небажання залишати наші земні насолоди заради не зовсім зрозумілого блаженства вічного життя, небажання, яке може розвіяти лише жива віра.
У той час, коли здоровий страх перед смертю є цілком нормальною емоцією, існує ще й нездоровий страх, хворобливий страх перед смертю, від якого можуть страждати деякі люди. Той, хто страждає від цього хворобливого страху, скаже, надто зайнятий думками про смерть, занадто стривожений хворобами і можливими нещасними випадками, занадто стурбований несподіваними зустрічами зі смертю, можливо, до такої міри, що неспроможний дивитися на труп чи навіть відвідувати поминки. Такий нездоровий страх може бути наслідком пережитої в дитинстві тяжкої травматичної події, або може бути підсвідомим захистом від гнітючих поривів до самогубства. Щоб позбутися такого хворобливого страху, можна звернутися по допомогу дo психіатра, і цей страх не є предметом нашого обговорення.
З того, що страх перед смертю є спільною для всіх нас емоційною реакцією, випливає, що цей страх не є точним критерієм оцінки нашого духовного стану. Страх перед смертю – це не те саме, що страх перед пеклом. Ми можемо бути настільки впевнені, наскільки це може людина, що ми живемо, постійно отримуючи прощення, однак ми все одно відчуваємо це природне бажання уникати роздумів про смерть. Емоції не є чимось таким, що ми можемо відкрутити, або закрутити, як водогінний кран. Емоції не завжди відповідають вимогам здорового глузду, чи навіть вимогам віри.
Ми зустрічаємо людей, які, здається, відчувають, що страх перед смертю є чимось ганебним, так ніби хороша віруюча людина не повинна боятися смерті. Коли така людина вихваляється, що вона не боїться смерті, схоже, що вона або
а) ніколи не мала особистого тісного зіткнення зі смертю і, отже, у неї ніколи не пробуджувався страх;
або
б) її страх не є надто сильний, щоб у цьому зізнатися; вона змушена приховувати його, щоб підтримувати свою мужність.

Але якщо страх перед смертю є такою загальною характерною рисою усіх людей, то чому святі, здавалося б, були такі несприйнятливі до цього страху? Св.Павло з нетерпінням чекав своєї смерті; він молився за те, щоб зникнути і бути разом з Христом. Св.Лаврентій і Св.Томас Мор жартували зі своїми катами. Перші мученики ішли, радісно співаючи, щоб зустрітися на арені з дикими звірами. Здавалося б, що страх перед смертю несумісний з високою святістю.
Однак це не зовсім правда. Щодо святих, тут справа не в придушенні страху, як не гідної їх слабості; в даному випадку це швидше переборення почуття згасання перед сильнішим, подібно, як. ранкове сонце перемагає місячне світло. Не обов’язково, що святі мають менше страху перед фізичною смертю, ніж ви чи я; зустрічаючи смерть, вони, найімовірніше, забувають про все інше, крім свого прагнення цілковито належати Богові.
Недавно я чув розповідь про дитину, яка, побачивши, що її батько виходить з таксі, пробігла крізь скляні двері, щоб кинутися в його обійми. Батько повернувся з тривалого відрядження і у своєму нестримному бажанні пригорнутися до нього дитина зовсім забула про двері. Вона навіть не усвідомлювала своїх порізів, поки стурбований батько не привернув до них її увагу. Ми також не раз читали про батьків, які кидалися в палаюче полум’я, байдужі до своїх власних опіків, щоб врятувати дитину, яка опинилася у небезпеці. У всіх подібних випадках одне сильне почуття – страх – цілком витіснялося іншим, сильнішим почуттям – любов’ю. Перешкоди і небезпека цілком втрачали значення у порівнянні з тим, що знаходилося за ними. Якщо любов не вигнала страху, то, принаймні, вона зробила його цілком не важливим.
Можливо, тепер ми можемо задати запитання: Як повинен померти християнин? Найкраще було б, якби всі ми помирали як святі. Тобто, ми повинні з нетерпінням дивитися на небо очима, повними жаги потрапити до Бога, так щоб ми зовсім не звертали уваги на ті загрозливі двері смерті, які стоять між нами і Богом. Якщо зараз ми маємо недостатньо такої любові, то в нас нема підстав миритися зі своєю посередністю. Бог хоче вести нас до більшої любові, якщо тільки ми виявимо бажання бути веденими.
Це буде означати, що велику частину своїх молитв ми присвятимо проханню про зміцнення любові. Це також буде означати, що ми будемо вправлятися в любові, виявляючи любов до свого ближнього. Вірно не лише те, що нашою любов’ю до своїх ближніх ми показуємо нашу любов до Бога, а й те, що любов, виявлена до нашого ближнього, є найкращим способом зміцнення нашої любові до Бога. Наслідком кожного обдуманого вчинку доброзичливості, милосердя, безкорисливості, співчуття, уважності, терплячості, допомоги буде зміцнення любові до Бога. Якщо ви сумніваєтесь, то просто спробуйте робити це протягом одного тижня. По його закінченні ви збагнете, ще Бог став для вас більш реальним, більш яскравим, більш відчутний об’єктом вашої любові.
Ми також можемо зміцнити нашу жагу потрапити до Боги читаючи і розмірковуючи про природу Бога і про те, що буде означати зустріч з Ним віч-на-віч. Газети, журнали і телебачення заповнююті наші години дозвілля і наші голови знаннями тимчасової цінності. Знання, що мають найбільшу життєву важливість, дуже часто залишаються поза увагою. Ми можемо знати про приватне життя королеви Англії більше, ніж ми знаємо про природу Бога; більше про політику Західної Африки, ніж про радості неба. Багато хто з нас залишив духовне читання монахам і священикам, так ніби вони єдині, кого чекає смерть і вічне життя.
Ми не можемо любити Того, кого ми не знаємо, і ми не можемо пізнати Його, не доклавши зусиль для пізнання. Якщо наше поняття про небо все ще залишається уявленням дитини про закінчення школи, то не дивно, що наш погляд не сягає вище і дальше бар’єру смерті. У нашому зрілому віці ми багато взнали про природу кохання – що значить кохати і бути коханим. Однак, наші уявлення про небо все ще можуть бути невиразними і абстрактними. Якщо це так, то наші фрази, як: «зустрітися з Богом» і «бути у єдності з Богом» можуть залишити нас незворушними і байдужими.
Ми повинні відкрити очі на розуміння того, що означатиме бути охопленим у вихроподібні обійми Цілковитої Любові; цієї надзвичайно особистої взаємної любові, у якої я повністю належу Богові і Він мені; на розуміння єдності, у якій моя душа піде до Бога одним вибухоподібним спалахом любові, на яку я ніколи не вважав себе здатним; на розуміння цього злиття Бога і мене, і мене, у якому сила Божої любові до мене просто розірве мене на шматки у кульмінаційній точці майже болючого екстазу. Якщо я зрозумів хоч що-небудь із справжньої природи Бога і неба, то безжалісне і загрозливе лице смерті почне м’якшати і втрачати свій жах.
Поки ми зміцнюємо нашу любов і прагнення до Бога, які переможуть думку про смерть, ми можемо одночасно перетворити наш страх перед смертю на знаряддя любові. Смерть прийшла у цей світ через гріх. Ми можемо повернути смерть проти самої себе, сприймаючи наш страх перед смертю як спокутування гріхів; наших власних гріхів і усіх гріхів цього світу, які прив’язали Ісуса до Хреста.
У моменти нашої тривоги щодо смерті ми можемо уявити себе перед Ісусом у Гетсемані, коли Він у муках віддає Своє життя Батькові. Він зробив це для того, щоб, у кінцевому рахунку, моя власна смерть могла стати швидше перемогою, ніж поразкою. Я можу об’єднати свою власну волю з волею Ісуса і принести свій дар разом з Ним: «Хай буде виконана Твоя воля, о Боже. У моїй смерті хай буде виконана Твоя благасловенна воля!» У цьому вчинку прийняття і присвячення своєї смерті Богові, у цій «смерті заздалегідь» я багато зробив для послаблення моєї людської згоди до смерті. Розуміючи важливість такої діяльності, Церква дарує за цю діяльність необмежене відпущення гріхів, яке набирає чинності у момент смерті.
Ось слова церемонії дарування:
«Віруючі, які у будь-який час свого життя із щирого духу любові до Бога і з розкаяним серцем виражають свій намір спокійно і радо прийняти з рук Бога будь-яку смерть, яку йому буде приємно їм послати, з усім її болем, муками і стражданням, можуть здобути відпущення гріхів за сім років ( через такі проміжки часу проходить дарування) і необмежене відпущення гріхів у годину смерті, якщо вони щиросердно зробили такий вчинок хоча б раз у своєму житті після виконання звичайних вимог.»
«Звичайними вимогами» для здобуття необмеженого відпущення гріхів є Сповідь, Святе Причастя і хоча б по одній молитві «Отче Наш», «Привітання Марії» і «Слава…” за прагнення Папи Римського.» Для отримання необмеженого відпущення гріхів «звичайні вимоги» потрібно виконати лише один раз. Проте присвячення нашої смерті з його частковим відпущенням гріхів повинно повторюватись щоразу, коли думка про смерть приходить у нашу голову.
Коли я говорю чи пишу про. смерть, я завжди думаю про останнє Святе Причастя пані Лемей. Пані Лемей, ніжна біловолоса жінка з рожевими повними щоками і випуклими голубими очима, протягом кількох місяців лежала хвора у помешканні своєї дочки і її кілька разів помазували. Коли я увійшов у її кімнату саме цього ранку, вона з усмішкою привітала мене, це привітання призначалося мені і Тому, кого я приніс з собою. Підпершись подушками, вона отримувала Святе Причастя з властивим їй завзяттям, виразно читаючи всі молитви. Коли я виголошував завершальне благословіння, вона розслабилась і закрила очі. Очистивши скриньку зберігання дарів, я запитав як завжди це робив, як вона себе почуває. її дочці і мені вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що пані Лемей була мертва, вона так тихо пішла від нас. Вона вже дивилась на видимого для неї Христа, якого ще мить тому вона отримала у вигляді Хліба; Ніхто не міг би показати краще, ніж пані Лемей, як повинен помирати християнин.

Коли ми з хвилюванням думаємо про смерть, то усвідомлення того, що смерть пані Лемей є швидше типовою, ніж винятковою, підбадьорює нас. Я не хочу сказати, що всі хороші християни помирають так швидко, як вона, або що всім щастить померти відразу після отримання Святого Причастя. Я лише хочу сказати, що за свій двадцятитрьохрічний досвід священика я ніколи – я повторюю, ніколи не бачив хорошого католика, який боїться смерті у момент, коли вона справді приходить. Я бачив багатьох, хто дуже боявся, поки не прийняв Останнього помазання, але зі Святим Помазанням страх тікає. Бачити зміну, яка проходить у боязливих серцях після отримання Останнього Помазання, – це те саме, що спостерігати чудо. Щоб забезпечити продовження людського роду, Бог дав нам інстинктивний опір думці про смерть і біль, який може передувати їй. Проте, будучи великодушним, Він стирає цей опір і страх, коли справді приходить час смерті. І для будь-якого болю, який Він може дозволити нам вистраждати перед смертю, Бог дає відповідне зростання мужності і витривалості. Я припускаю, що коли наша душа катапультується зі цього, зношеного тіла і потрапить в обійми Бога, то перше, що прийде нам на думку, буде: «Що ж, помирати було зовсім не важко!»

Як повинен помирати християнин? Якщо він справді християнин, то він не тільки повинен, а й помре з останньою вірою і надією: з вірою, що смерть є лише вступом у справжнє життя, для якого він був створений; з надією на безмежне милосердя Бога, який задовольняється тим малим, що ми Йому даємо. Смерть буде також, виявом любові: ми з любов’ю приймемо те, що Бог запланував для нас, і Божу волю. Але смерть не буде останнім виявом любові. Віра і надія, виконавши своє завдання, повинні закінчитися зі смертю. Але любов, така любов, про яку ми ніколи і не мріяли, тільки починається.