ЦЕ СТАНЕТЬСЯ З ВАМИ..

ЦЕ СТАНЕТЬСЯ З ВАМИ..

Кожний священик може засвідчити, що нема двох подібних смертей. Коли я звертаюся до свого власного тридцятитрьохрічного досвіду священика, то передній план моєї пам’яті заповнює безліч різноманітних епізодів.
Ось вісімдесятирічна монашка, яка спокійно і небоязливо отримує Святе Передсмертне Причастя. Вона не лише не боїться, а і навіть з нетерпінням чекає того моменту, коли вона гляне в обличчі Господа, котрого вона любила і котрому так добре служила все своє життя. Задоволення, від яких вона відмовилась, жертви, які вона принесла, скромне і скритне життя, яким вона жила – все це зараз для неї ніщо. її душа майже видимо прагне вирватися, щоб піти до Бога Вона посміхається, коли я повертаюсь, щоб залишити її кімнату. «До побачення, Отче, – вона шепотить, – будь-ласка, моліться, щоб Він швидше прийшов.»

Інший спогад – про матір, яка, не зважаючи на свою довгу тяжку хворобу, турбувалась про чоловіка і неповнолітніх дітей, котрих вона тепер залишить позаду. Вона була хорошою дружиною і матір’ю. Завдяки її молитвам і прикладові, її діти пізнали справжня значення любові до Бога і її чоловік також духовно зміцнів. А зараз прийшов до неї час Сповіді, як це часто буває в кінці. Зморшки, спричинені турботами, зникли з її чола. Вона каже мені слабким, але безтурботним голосом:«Отче, Бог тепер буде матір’ю моїм дітям. Я знаю, що Він не забере мене, не повернувши їм сторицею. І на небі я зможу зробити для них набагато більше, ніж будь-коли могла зробити тут на землі.»
Я пригадую ще один епізод. Я помазую ще тепле тіло чоловіка середніх літ, котрий буквально кілька хвилин тому помер від серцевого напад. Навіть зараз, коли я промовляю молитви цього помазання, я пам’ятаю, що минулої суботи увечері він провів годину на Вечірньому Поклонінні. Я також пам’ятаю, що сьогодні зранку я причащав його і його дружину під час ранкової Відправи, як я й робив це майже кожного ранку протягом кількох останніх років. Його смерть була раптовою, але досить передбаченою. Я майже чую, як Бог каже: «Іди, сину мій. Останні таїнства для тих, хто їх потребує. Що стосується тебе, то просто іди швидко!»

Щасливі передсмертні хвилини, у які священик надає допомогу, є однією з найбільших втіх у його житті. У таких випадках завжди присутній людський смуток, з яким потрібно боротися; смуток, викликаний розлукою з тим, кого ми любили. Але цей людський смуток не може заглушити набагато більшої радості викликаної тим, що хороша душа йде до Бога.
На жаль, треба описати й іншу сторону. Не всі сцени смерті є джерелом духовної радості. Я бачу себе у кімнаті мотелю, на ліжку простягнуті тіла двох людей, що вчаділи. Це був муж;чина і жінка, але вони не були чоловіком і дружиною. Інший спогад повертає мене в реанімаційну кімнату лікарні. Там лежать обдерті й поламані тіла хлопця і дівчини, від обох сильно несе алкоголем. Порожня пляшка з- під лікеру була знайдена на місці аварії їх машини.
Є інший тип передсмертних сцен, від якого мені завжди важко на душі. Це передсмертні хвилини людини, котра протягом довгого часу глузувала з Божої любові і насміхалася над Божою прихильністю. Він (чи вона), можливо, роками нехтував молитвами, Відправами і таїнствами. Він жив у стані звичного гріха, самовдоволений, себелюбний, не думаючи про кінцевий результат. Тепер він знає, що помирає, і він дуже переляканий. Він сповідається і шалено наголошує на зреченні своїх гріхів. Він отримує Святе Помазання і Святе Передсмертне Причастя. Проте на думку священика, коли він виконує свої функції, спадає неприємне запитання: «Чи ця людина справді шкодує про свої гріхи, чи вона просто перелякана?» Відповідь відома лише Богові.
Це правда, що страх перед Богом є корисна річ – але не боягузство, не рабський страх; не страх собаки, що плазує під батогом свого господаря. Наш страх перед Богом повинен бути шанобливим страхом, який відчуває дитина перед своїми батьками. Це страх, що складається з поваги, залежності і деяких початків любові. Це не страх перед неминучим покаранням, а страх втратити схвалення особи, думку якої ми високо цінуємо. Кожен батько чи мати бачить цей страх у постійній дії. Дитина плаче не тому, що легкий ляпанець завдав їй болю, а тому, що цей ляпанець виражає незадоволення батьків. Цей шанобливий страх робить незадоволення батьків болючішим за ляпанець.
Є люди, котрі все життя нехтують релігією, котрі байдужі до Божих прав і заповідей. У глибині душі такі люди можуть мати напівсформований намір: »Я почну бути хорошим, коли постарію», або «Я покаюся перед смертю». Схоже, така людина не усвідомлює, що щире каяття у гріхах є Божою милістю. Без Божої прихильності ми не можемо щиро покаятись. Закоренілий грішник заохочує Бога відмовити йому у цій прихильності у той час, коли він, цей грішник, вже готовий її прийняти. Це є надмірне покладання на Боже милосердя; і таким чином цей грішник додає гріх щоденної самовпевненості до інших своїх провин.
Передсмертні хвилини таких людей залишають у серці священика смуток і запитання:»Чи він справді шкодує? Чи він просто переляканий, знаючи, що буде покараний і потрапить у пекло?» Навіть у Сповіді наш жаль про гріхи повинен бути надприродним; і це не милістю, яку можна викликати за нашим бажанням. Причиною сумніву священика щодо деяких передсмертних розкаянь є те, що він бачив випадки, коли людина, що розкаялася, видужала і невдовзі повернулася до свого гріховного життя. Лише Бог може заглянути нам в душу – але залишається під сумнівом, чи ця людина могла мати справжній намір виправитися.
Найважливішим моментом нашого життя є момент нашої смерті. У цей момент ми назавжди застигаємо в тому положенні, в якому застала нас смерть. Я пригадую, що коли я був малий і, бувало, надував губи, або робив гримаси, моя мати казала:»Стережись, бо ця гримаса назавжди застигне на твоєму обличчі!» Хоча я знав, що вона жартує, проте думки про таку долю було достатньо, щоб скинути спотворення з мого обличчя. Однак Бог не жартує, коли каже, що як ми живемо, так ми і помремо. Смерть назавжди «заморозить» наш духовний стан у цей момент: стан молитви, чи стан гріха. Від цієї єдиної миті нашої смерті залежить наша вічна єдність з Богом чи наше вічне відокремлення від Нього.
Можливо, ви оглядали любительський фільм удома в одного і ваших товаришів. Перебуваючи в жартівливому настрої, ваш товариш раптом натиснув кнопку і зупинив зображення. На екрані лице було упіймане і «заморожене» під час дії: можливо, під час тупого виразу обличчя, насупленого погляду чи сяючої посмішки. Це було кумедно всі сміялися. Проте, коли смерть натисне кнопку і наша душа буде упіймана і назавжди застигне у своїй красі чи потворності, це не буде приводом до сміху.
Потім «після смерті – суд». Однієї думки про це тяжке випробування достатньо, щоб викликати розгубленість навіть у найкращих з нас. Як воно буде – зустрітися лицем до лиця з Цілковитою Правдою, без можливості вивернутися чи ухилитися, без надії на відмовку чи удавання, що це не так? У цьому житті майже неможливо бути цілком чесним навіть щодо самого себе. Ми схильні користати м кожного нашого сумніву. Навіть самим собі ми даємо найкраще можливе пояснення наших помилок і невдач. «Ніхто б на моєму місці не зробив це краще за мене» – є універсальним улюбленим висловом. Але на нашому суді після смерті не буде «когось», на кого я б зміг показати для виправдання. Інший загально улюблений вислів :»Ви думаєте, що я святий?» На нашому суді Божа відповідь буде такою:»Так, це саме те, чого я від тебе чекав.» Ще одне часто вживане виправдання: «Врешті-решт, я ж лише людина.» Божа відповідь буде:»Так, але прихильність, яку я тобі дав, була божественна.»
Ніхто точно не знає, яким саме буде суд, крім того, що він буде негайним і остаточним. У ту ж мить, коли душа залишить тіло, над нею відбудеться суд. У цю ж саму мить душа почне вічне життя на небі (з можливим проходженням через чистилище) або у пеклі. Схоже на те, кажуть теологи, що наша душа просто буде освічена прожектором безмежної Божої справедливості. Ми будемо виставлені перед Правдою, як одинокий актор, що знаходиться у промені прожектора посередині порожньої сцени, з безжалісно освітленою кожною зморшкою, кожним найменшим мазком гриму.
У певному розумінні, кожен з нас буде своїм власним суддею. У цю мить божественного освітлення ми побачимо усю милість, яку ми будь-коли отримали і кожен гріх, який ми будь-коли вчинили. Ми побачимо кожну можливість, яку ми не використали, кожну образу, яку ми завдали іншому, кожну людину, якій ми мали намір допомогти, але не допомогли. Ми також побачимо наслідки, які будуть мати усі наші дії у вічному житті. Це буде вирішальний час для батьків, котрі нехтували духовним вихованням своїх дітей і для всіх, хто ганьбив інших.
Проте для заспокоєння ми повинні пам’ятати, що це буде момент божественної правди. Отже, ми побачимо і кожний найменший добрий вчинок, який ми здійснили, кожну найменшу жертву, яку ми зробили для Бога; і кожний засяє ясним зорінням. Разом зі зморшками і шрамами ми побачимо також пом’якшуючі фактори, які можуть послабити нашу відповідальність: вплив навколишнього середовища; відсутність турботи (якщо така була) з боку наших батьків; емоційне напруження і розумову перевтому. Як відомості, закладені в електронний комп’ютер, всі елементи поєднаються у цей єдиний величний момент самовикриття. Уперше ми побачимо себе повністю, такими, якими ми є насправді. Відповідь буде дана простими словами: або ми любимо Бога, або ні.
Нам корисно час від часу поміркувати над смертю, навіть уявити собі момент нашої власної смерті. Біля нашого ліжка буде чутне схлипування. Хтось ніжно закриє наші очі і складе наші руки. Проте Бог освітить нас Своїм викривальним світлом ще до того, як наше нерухоме лице буде накрите простирадлом. Ми вже отримаємо свій присуд. Молитви за померлим ще будуть лунати у кімнаті – але наше вічне життя вже почнеться.
Ми повинні зрозуміти, що смерть і суд є фактами, а не плодами нашої уяви. Поданий тут опис може бути неточним, але одне безсумнівно – це обов’язково станеться з вами! Якими ж ми будемо нерозумними, якщо не будемо жити, пам’ятаючи про цю мить. Це мить, для якої Бог створив нас, мить, до якої прямує все наше життя.
І ми мчимо до неї так швидко – як ріка до кінця водоспаду!

о.Лео Тріс