САМОТНІСТЬ

Ми живемо у світі самотніх. І це одна з багатьох суперечностей, які бачимо у наш час. Тому що, коли світ проповідує, що людство має бути одною великою сім’єю, і парадно крокує у пошуках миру та єднання між націями, водночас своїми девізами і принципами не робить нічого іншого, як формує самотніх людей, які проживають своє життя, не турбуючись про інших, шукають власний інтерес, не спілкуються, закриваються за сімома замками у скрині свого егоїзму.
Самотність руйнує людину. Людина за своєю природою є соціальною істотою, істотою, що може і повинна спілкуватися.

Види самотності
Можемо спостерігати різні види самотності.
Є самотність добровільна, крім випадків хвороби, самотність тих, які не терплять товариства інших людей. Це поведінка тих, які живуть ніби нижче звичайних вимог людської природи. Це поведінка звірів .

Є інша самотність – самотність відлюдників, добровільно обрана, щоб служити речам Божим; цей факт піднімає їх понад звичайними вимогами людської природи. Це особлива самотність. Не суперечить природі людини, а піднімає її; вона – надприродна. Згадаймо, наприклад, св. Павла Пустельника, св. Антонія Абата, св. Пелаґію, св. Симона Стовпника, названого так тому, що жив на стовпі, св. Бенедикта на горі Субіако, св. Франциска з Асижа у Святій Долині, Дона Оріона на горі Сорате… Але не всі покликані до цієї самотності.
Арістотель 25 століть тому говорив, що “хто віддаляється від спілкування з людьми, є або твариною, або богом”, тобто божественною людиною .

Є інша проміжна самотність, яка охоплює нас, як тільки ми стаємо боржниками так званої сучасної культури. Наприклад, екзистенціалізм, що “знаходить абсолют тільки у самому центрі власної душі, тільки у безнадійній ізоляції, в усамітнені від людей… виснажливе духовне пережиття беззахисності…” . Це людина, закрита в собі, яка не шукає опорних точок поза собою, що допомогли б їй досягти трансцендентності.
Ця самотність дуже часто спричиняє, як наслідок, іншу форму самотності, про яку ми розповідатимемо ширше – невгасиму самотність, яку формує споживацьке суспільство. Це суспільство тих, які чи живуть, чи ні в товаристві з іншими, ходять, несучи на собі свою закритість, навіть у тисняві в автобусі чи на трибунах футбольного матчу . Таким видом самітника може бути успішний підприємець, феноменальний спортсмен, харизматичний політик чи підліток, що з тугою споглядає залишене дитинство для того, щоб починати журливо спостерігати за світом дорослих, до якого він повинен увійти.
Ті, які переживають цю напружену самотність, зазвичай мають такі спільні риси:
– відлюдькуватість,
– труднощі у розпочинанні нових дружніх стосунків,
– сором’язливість,
– занижена самооцінка,
– вважають, що особистий успіх залежить від інших, а невдачі – тільки від них, що дуже часто може спричинити втрату ідентичності.
Різні фактори штовхають декого до тієї невгасимої самотності. Інколи безробіття, економічна чи психологічна непевність, насильство чи непевне майбутнє, пригніченість, що заставляють завжди жити сьогоденням; брак гармонії, яка оточує декого і приводить до позиції відступу; брак справжньої дружби, бо і ті, що колись “зазнали поразки” у дружбі, дуже часто закриваються у собі, стають нездатними завести нову дружбу; нетерпимість до інших через нездатність терпіти вади ближнього. Це спонукає до того, що дехто настільки відокремлюється, що ненавидить увесь рід людський. Можна процитувати одного з пророків самотності екзистенціалізму (філософський рух, названий вище) Жана Поля Сартра, який твердив, що інші є пеклом.
Однак як ми уже говорили, самотність – це, навпаки, щось таке, що абсолютно суперечить людській природі. Зрештою, руйнує людину. Все завершується тим, що вона приводить до смерті, тому що породжує в людині огиду до життя. І немає нічого жахливішого, як не любити життя. Тому самотність – це тунель, який закінчується такими проблемами, що є діаметрально протилежними любові до життя:
Залежність: не тільки наркоманія, алкоголізм, але всілякі інші вади, як наприклад, насильство, телеманія, що симптоматично виявляє самотність, на яку страждає сучасна людина, нестримний секс тощо.
Депресія: дуже часто спричиняє справжній відчай і може закінчитися самогубством.
Самогубство: достатньо переглянути факти, щоб усвідомити зростання цього страшного феномену наших днів, особливо серед молоді.
На жаль, найсамотнішими почуваються підлітки. Вони мають велику схильність розвивати ідеальні сподівання, і це приводить їх до розуміння великої відмінності між тим, що мають, і між тим, що хотіли б мати; між тим, що роблять, і тим, що хотіли б робити. Крім того, існує дуже велика залежність між самотністю, на яку страждають батьки, і самотністю дітей. Урешті, іншим детонатором є брак любові, яку отримують від своїх батьків, від своїх родин.
Парадоксально, але саме у великих містах є величезна кількість осіб, особливо молодих, які почуваються глибоко самотніми.
Що є коренем будь-якої самотності, яка суперечить людській природі?
Це особлива форма самотності – самотність найзгубніша і найдеструктивніша. Самотність по-справжньому руйнівна: коли заволодіє людиною, безжалісно розриває її на шматки. Це – самотність атеїста.
Решта форм самотності – не більш ніж прояви цієї самотності принаймні на соціальному рівні.
Людина потребує інших для досягнення своєї мети. Інших людей для своїх природних цілей: освіти, розвитку свого життя, виховання своїх дітей тощо. Але щоб бути щасливою, вона не може обійтись без самого Бога, що є джерелом щастя і допомагає їй ласкою.
Сучасний світ порвав з Богом. Захотів зробити людину центром всесвіту. Захотів побудувати величезні суспільства, відкидаючи те, що є фундаментом усього – Бога. Це неможливо, і тому все залишилося без основи: без Бога, тому що людина відкинула Його; без людини, тому що не може замінити Бога. І тому що без Бога людина не є людиною. Так світ занурився у хаос. Саме людина без Бога є чужинцем у всесвіті. Не має куди йти, не може пояснити свого походження. Саме існування стає для неї нестерпними тортурами: для чого страждання? Для чого радість і насолода?

Є атеїзм теоретичний і атеїзм практичний. Теоретичний атеїзм – це атеїзм тих, які спричиняють людську самотність, заперечуючи розумом, що Бог існує або що Його можна пізнавати; практичний атеїзм – це атеїзм тих, які навіть відповідаючи позитивно на запитання про Бога, хочуть реалізувати свій життєвий проект осторонь від Бога, змушуючи Його зникнути з горизонту свого особистого існування. Вони не атеїсти, але живуть, як атеїсти. Знають, що Бог існує, але люблять гріх. Тому живуть самі; не терплять товариства Бога, ні добрих людей, тому що це товариство постійно їх звинувачує.
Наприкінці цього століття на нас нахлинула хвиля аморальності та гріха. На світі завжди було зло, але ніколи настільки, щоб загрожувало придушенню добра. Саме тому Папа Іван-Павло ІІ називає цю культуру “культурою смерті” або “культурою гріха”, бо смерть і гріх крокують поряд. Гріх – це відвернення від Бога. Це те, що зробила людина сьогодні: повернулася спиною до Творця, відштовхнула Бога. І з цієї причини зазнає глибокої самотності. Як каже Папа, коли людина грішить, повертаючись спиною до Бога, у ній відбувається глибокий розрив, який містить три ступені падіння у ту ж самотність.
1. Розрив з Богом: у цьому значенні це акт самогубства, бо йдеться про розрив з джерелом життя. І звідси випливають деякі з наслідків, які ми вже розглядали: депресія, відчай; глибокий смуток; відчуття трагічності життя; лінощі в досягненні мети нашого життя. Лінощі, які (парадоксально) іноді виявляються як гіперактивність: маса другорядних справ, у яких потопає життя людини і в яких вона прагне приховати свою самотність; гіперактивність тих, що роблять багато речей, забуваючи про найголовніше: застосувати всі необхідні засоби, щоб досягти останньої мети і прожити життя згідно з його справжнім сенсом. Багато галасу даремно.
2. Розрив з іншими: розірвана таким способом, людина поширює свою дисгармонію на інших. Звідси такі наслідки: нездатність дружити; відсутність солідарності; і ще один характерний для нашої епохи результат – егоїзм.
3. Розрив із самим собою: на цьому ступені самотності, що є найглибшим і найболючішим, людина пориває сама із собою; зі своєю суттю. Уже не має уявлення, що краще для неї, лише прагне за будь-яку ціну вибратися з ями, у котрій перебуває, навіть якщо це означає накласти на себе руки. На цій стадії людина стає порожньою. Злоба, яку має на саму себе, живить злість на Бога і навпаки. Йдеться про справді демонічне ставлення. Недарма в Євангелії говориться про “німого” диявола: повністю закритого в собі, що жив у повній самотності, яка перешкоджала йому спілкуватись. У цьому випадку, через те, що людина не може жити в цілковитій самотності, вона прагне заміни, прагне товариства речей, які не можуть наситити її самотність. І коли зазнає поразки, дуже часто прагне завершити своє життя самогубством.
***

Вірити в Ісуса Христа. Бога, що став людиною. Бога, що став одним із нас, щоб супроводжувати нас у наших мандрах по цій землі. Він відкупив усі людські гріхи і зло; також відкупив нашу самотність…
Отже, найкращий розв’язок – жити у повноті християнським життям. Особливо виконувати Першу і найголовнішу Заповідь; “Люби Господа Бога твого і ближнього твого, як себе самого” . Справжній християнин ніколи не буває самотнім. Завжди насолоджується внутрішнім товариством Бога і Господа Ісуса: “Коли хтось мене любить, то й слово моє берегтиме, і полюбить його мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло” (Йо. 14, 23). Християнин піднімає свій розум і своє серце до Бога у молитві кілька разів на день, і тому ніколи не вважається самотнім. Говорить Ісусові знову та знову: “Зостанься з нами, Господи…!” (Лк. 24, 29).
Християнин, що виконує велику заповідь любові до ближнього, ніколи не буде самотнім, тому що бачить у вбогому, хворому, нужденному самого Ісуса Христа і “через щиру віддачу самого себе іншим” досягає власної повноти.
А Господь, який обіцяв: “Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку” (Мт. 28, 20), залишиться з нами і буде нашим великим товаришем і другом у дорозі. Тому з оновленою довірою скажімо Йому: “Зостанься з нами, Господи…!”