РОЗПОВІДЬ ПРО ГРІХ.

РОЗПОВІДЬ ПРО ГРІХ.

Коли я говорю про гріх, особливо про смертний гріх, до моєї пам’яті завжди повертається згадка про трагедію, очевидцем якої я якось був. Трьохрічне дитя бігло через газон біля свого помешкання, переслідуване своєю матір’ю.» «Повернись, Тіммі, повернись! – кричала вона.- Не виходь на дорогу!» Але Тіммі, насолоджуючись своєю втечею через паркан подвір’я, не чув її. Він успішно прошмигнув між машинами, припаркованими біля тротуару, і автобус, що проїздив, відкинув його поламане тіло майже на руки матері.
Крім того, що Тіммі був надто малий, щоб нести відповідальність за свої дії, це є зображення Бога і грішника. «Повернись, повернись!»- стурбовано і ласкаво закликає Бог, коли душа йде до гріха. Але грішник, забувши про все, крім свого бажання, не чує Божого голосу і добровільно йде на смерть.
Безглуздя – це елемент, який займає визначне місце у складі гріха. Гріх, як ми знаємо, є навмисна непокора Богові. Коли ми грішимо, ми, або робимо щось, що Бог заборонив робити, або відмовляємось робити щось, що Бог наказав робити. Ми воліємо забути, або не брати до уваги той факт, що Бог дав нам Свої заповіді для нашої ж користі, а не для Своєї. Божі заповіді є «парканом подвір’я», який Він встановив, щоб не дозволити нам завдати болю собі й іншим.
Щоб оцінити цей факт, нам потрібно тільки уявити, яким би був цей світ, якби кожен дотримувався Божих заповідей. Не було б злочинів, несправедливості, жорстокості, обману, незаконнонароджених дітей, зруйнованих помешкань. Не було б ні поліції, ні тюрем, ні армій чи військових флотів. Усі люди жили б у цілковитому мирі і гармонії один з одним. Безумовно, це Утопія, яка ніколи не настане. Завжди знайдуться люди, які будуть прислухатися до голосу своєї власної вередливої змії у своєму власному Едемі – до голосу своєї особистої пихи, чи примхливості, чи скупості.
Однак, навіть якщо більша частина цього світу знехтує Божим рецептом щастя, кожна людина може, через дотримання Божих законів, знайти найвищий ступінь щастя, який тільки може дати це життя. Грішник безглуздо відмовляється розуміти цей факт – факт, що він саботує своє власне щастя. Коли ми купуємо якесь дороге обладнання, чи то пральна машина, чи кінокамера, чи магнітофон, ми дуже дбайливо дотримуємо вказівок виробника. Ми розуміємо, що виробник краще знає, як краще поводитись з механізмом, щоб досягти найбільшої ефективності чи найменшого ушкодження.
Бог є нашим Творцем. Безперечно, Він найкраще знає, яким чином ми себе повинні використовувати. У Своїх заповідях Він дав нам книгу вказівок», завдяки яким ми можемо отримати від життя найвищий ступінь щастя. Яке ж безглуздя для кожного з нас думати, що він краще за Бога знає шлях до щастя; що він розумніший за Бога. Проте ось помилкове міркування, що передує гріху: «Я хочу це зробити. Я знаю, що Бог каже мені не робити цього. Але в цьому випадку я знаю краще за Бога, що мені діяти. Чи є Бог, чи нема, я збираюся зробити те, що я хочу.» Ми з смутком відзначаємо безтямність водія, котрий, поспішаючи, щоб не запізнитись на гру у гольф, нехтує правилами вуличного руху і розбивається на смерть, намагаючись обігнати іншу машину на повороті. Грішник, котрий нехтує Божими заповідями і несеться до ще страшнішої загибелі, є ще більш безтямним.

Шкода,якої завдає собі грішник, не тільки вагоміша за фізичну смерть, але й менш очевидна. Можливо, кращий приклад, ніж з водієм, буде з людиною, яка знехтує застереженнями радіологів і буде і поводитись з радіоактивними матеріалами без належного захисту. Тут, як і у випадку з гріхом, шкода не відразу помітна. Руйнування здоров’я цієї людини є глибоким і смертельним, хоча назовні здається, що нічого не змінилось. Так само і грішник може відчувати, що він «вийшов сухим з води.» Йому. здається, що він безпечно насолоджується своєю непокірністю. Але всередині його справжнє щастя вже зруйноване. Він через свою уперту пиху може відмовитись визнати це, але цей грішник, можливо, надто пізно, виявляє, що Божі вказівки були, зрештою, найкращі.
Крім елементу безглуздя, гріх складається ще з елементу грубої невдячності. Бог створив мене, тому що Він, з якоїсь незрозумілої причини, любив свою думку саме про мене. Одвічно Він плекав цю думку про мене і розділити зі мною Своє невимовне щастя. У певний момент часу Він створив мене і відтоді я отримую від Нього багато допомоги і прихильності. Він навіть пішов на те, щоб стати людиною, як я, і померти на хресті для того, щоб дати мені прощення. (Тут я повинен знову нагадати собі, що Ісус помер би за мене, навіть якби я був єдиною душею на цій землі, котра потребує порятунку).

Бог зробив все, що тільки може винайти Його безмежний розум, для того щоб привести мене до щастя, якого Він для мене бажає. Є лише одна річ, яку Бог не може зробити для мене. Є лише одна частина плану, яку тільки я можу виконати. Я повинен любити Бога. Тільки моя любов до Бога робить можливим моє небесне щастя. Без любові до Бога у своєму серці я здатний насолоджуватися небесним щастям не більше, ніж кусок скла здатний проводити електричний струм. Навіть Бог, незважаючи на всю Його безмежну силу, не може наділити мене Своїм щастям, якщо я не підготував себе до нього, люблячи Бога. Без любові до Бога небо мало б для нас менше значення, ніж симфонічна музика має для корови. Бог допоможе мені любити Його. Справді, без Його прихильності я буду неспроможний любити Його. Але я повинен добровільно вибрати Бога з усіх інших, як своє найбільше благо, і ніхто інший не може це за мене зробити.
Моя любов до Бога не є справою почуття. Навіть у людській любові емоції є ненадійним мірилом. Чоловік може плакати у своє пиво, коли слухає тенорове звучання «Мати Мекрі», і все одно продовжувати розбивати серці своєї матері своєю нещирістю. Ми правдиво доводимо і нашу любов тим, що ми робимо для людини, на які жертви ми готові заради цієї людини, а не тим, що ми почуваємо по відношенню до цієї людини. Це ще більш сумно, коли ми говоримо про любов до Бога. Наша любов до Нього коріниться у нашій волі, а не в наших емоціях. Якщо ми воліємо зробити для Бога все, що Він попросить, тоді ми любимо Його – але лише тоді.
Бог дав нам Свої заповіді для нашого ж особистого блага, а не для того, щоб перевірити нашу любов. Якщо я люблю Бога, то я зроблю і tee, що Він попросить мене зробити, незалежно від того, скільком і якими своїми власними вподобаннями мені прийдеться пожертвувати. Або я підкорюся Йому, або я не люблю Його. Ось тут чорна невдячність гріха стає видимою. Використавши жаргонний вислів, можна сказати, що» Бог доклав стільки зусиль», щоб показати Свою любов до мене і подарувати мені щастя – особливо найвище щастя єдності з Ним на небі, а я своїм гріхом показую Йому носа. Люблячи себе більше, ніж Бога, я відмовляючись зробити цей єдиний крок – крок до покірності, який доповнить Його зусилля. Я отримаю цю мить задоволення, цю фізичну насолоду, цю грошову винагороду, я здійсню цю приємну помсту. Якщо це означає неприйняття Бога і Його любові – що ж, тим гірше для Бога. Ось що каже мій гріховний вчинок.
Звичайно, я не можу зрозуміти всіх наслідків свого вчинку і далі продовжую грішити. Я не наважуюся зізнатися, навіть самому собі, що я не люблю Бога. Отже, я відмовляюсь прислухатися до голосу совісті. Я рішуче не думаю про свою невдячність і безглуздість того, що я роблю, так що після цього я можу сказати собі: «Я справді не мав наміру робити щось погане.» Проте удаючи, що зла нема, ми не змусимо його зникнути. Мені не вдасться так легко уникнути наслідків мого гріха.

Інший захисний засіб – удавати собі, що в цьому особливому випадку, при цих надзвичайних обставинах Божий закон не стосується мене. Ось, наприклад, міркування чоловіка, котрий одружується з розлученою жінкою.« Мої діти потребують матері», – скаже він. «Крім того, я кохаю її. Бог зрозуміє.» При таких міркуваннях схоже, що Бог уявляється дідусем, котрий псує дітей, поблажливо дивлячись в іншу сторону в той час, коли маленький Роско набиває собі шлунок забороненими солодощами. Але нашим прикиданням ми не можемо змінити Божу природу. Ми не можемо змусити Його бути тим, ким би ми хотіли, у даний момент, щоб Він був. Бог не є старою поблажливою нянькою, що розбещує дітей. Як би я не прикидався, Його справедливість не похитнеться.

Ще один спосіб виправдання гріха – створення уявної відмінності між Богом і Його Церквою, Церквою, за заснування якої Він помер. Суть цього способу – удавати, що ми хочемо підкорятись Божим! законам при умові, що ми переконаємось (за допомогою деяких наших! власних мірил), що це справді Божі закони. Ми намагаємось бути суддями цього. Або, інакше кажучи, ми будемо підкорятись наказу, який Бог дасть нам особисто, а не якимось обов’язкам, які ми отримаємо з других рук. Тут я згадую жінку, котра вихвалялася у своєму картярському клубі, що хоча вона причащається регулярно, вона ніколи не розповідає у сповіді, що вона вживає протизаплідні засоби. «Церква дуже строго ставиться до цього, – твердила вона, – і це не стосується жодного священика.» Ми можемо уявити собі Ісуса (котрий сказав своїй Церкві:» Хто чує тебе – чує мене»), який звивається на хресті у нестерпних муках від такого виправдання. Справа в тому, що Церква є Христове Містичне Тіло. Христос живе у Своїй Церкві. Ми не можемо вбити клин між Христом і Його власним тілом. Наша віра вже на шляху до загибелі, якщо ми кажемо: «Це лише закон Церкви.» Справді,втрата віри часто є наслідком довготривалого гріха. Ми ие можемо жити в постійному конфлікті з самим собою. Ми не можемо довго витримати боротьбу в середині нас. Якщо наша віра продовжує докоряти нам за якусь поведінку, від якої ми не хочемо відмовитися, то ми повинні встановити якийсь мир у собі, яким би нереальним цей мир не був. Щось повинно поступитися, якщо не наша поведінка, то наша віра. Отже, ми починаємо підозрювати, що наша віра є хибна.
Це є розповідь про гріх.
Це розповідь про безглуздя і про невдячність;
розповідь про істинне щастя, проміняне на фальшиве задоволення;
розповідь про знищену любов і втрачену віру.
Всім нам потрібно щоденно молитися: «О Ісусе, врятуй мене від гріха.»

Лео Тріс