Віра і свідоцтво Святого Духа – о. Франциск Бляхніцький (4)

Віра і свідоцтво Святого Духа - о. Франциск Бляхніцький (4)

відеозапис катехизи Слуги Божого о. Франциска Бляхніцького

польська мова

о. Франциск Бляхніцький

«Віра і свідоцтво Духа Святого»

Говоритимемо у цій конференції про давання свідчення в Святому Дусі. Не в значенні давання свідчень у своїй зустрічі з Христом на якомусь зібранні християн чи під час Євангелізаційних реколекцій, але в значенні провадження людей до Христа завжди і усюди. Для використання кожної нагоди для розповіді про Христа. І вважати це за найважливішим завданням свого життя.
В який спосіб маємо дійти до такого свідчення про Христа?
Приймаємо участь у цьому навчанні аніматорів, власне, для того щоб цьому навчитись. А наступне в цій конференції, мусимо утвердитись в тому, що давати свідчення виростає з певної свідомості правдивого християнина, з певної концепції життя християнського.
Якщо поставимо запитання, що означає бути християнином? То отримаємо на це запитання різні відповіді.
В наших середовищах католиків з певністю найперше почуємо, що бути християнином це означає бути охрещеним, ходити до церкви в неділю, вірити в те, що навчає Церква, виконувати настанови, приймати Пресвяті Тайни.
Отже, в свідомості людей, які в цей спосіб відповідають на це запитання, бути християнином означає передовсім виконання певних практик, чи виконання певних умов, котрі треба виконувати аби можна було сказати – я є християнин.
Тут йде мова про важливі умови, формальні зовнішні, можна би сказати навіть організаційні.
Що розуміється, належати до організації, котра називається Церква Католицька.
Обов’язково виконувати певні окреслені умови, оскільки належимо до цієї організації.
Це одна форма давати відповідь на запитання – що то значить бути християнином?
Але можна знайти і інший спосіб відповіді на це запитання. Можемо когось запитати – що вважаєте за найважливіше пережите в своєму житті до теперішнього часу? Якщо почуємо відповідь – найважливішим пережитим в моєму житті до теперішнього часу було пізнання Христа і прийняття Його як мого Господа Спасителя. Якщо почуємо таку відповідь, тоді можемо дати наступне запитання. Що на твій погляд можеш вчинити для іншої людини аби їй допомогти? І коли тоді отримаємо відповідь: можу допомогти тій людині для того, щоб і вона пізнала Христа і прийняла Його як свого Господа і Спасителя. Тоді, власне, про таку людину яка так промовляє можна сказати, що вона справді є правдивим християнином. Бо для неї найважливішою справою в житті є Христос, прийняття Христа і ділитися з іншими і ділитися радістю прийняття Христа.
Звернімо увагу, яка дуже велика різниця між тими двома постановами.
Один вважає, що бути християнином то значить виконувати ті чи інші практики, але серед того усього, власне, можна загубити Христа. Христос не є в цілому справою найважливішою. І, власне, якщо хтось в цей спосіб розуміє своє буття християнина, то чи така людина буде здатна до давання свідчення.
Для тієї людини то є річ зрозуміла, що давати свідчення належить до суті християнства.
Натомість хто пережив зустріч з Христом як найважливішу подію в своєму житті то для нього є очевидною справою, що мусить цим ділитись, що мусить про це свідчити. Мусить давати свідчення.
Щоби було, якби християни перших поколінь так розуміли своє християнство, як виконання тільки певних практик чи умов організаційних? Чи були б ми сьогодні християнами? Напевно, що ні. Але вони переживаючи свою зустріч з Христом, як річ найрадіснішу в житті, ділитися тим завжди. Завдячуючи цьому свідчення про Христа розповсюджувалось. Було переказувань від однієї людини до іншої. Переходило від одного народу до іншого. Від одного покоління до наступного. І завдячуючи тому свідченню ми є сьогодні християнами.
Але чи наступне покоління буде християнським, якщо ми не зрозуміємо, що нашими основним обов’язком християнським є даванням свідчення.
Свідоцтво є просто КОНСЕКВЕНЦІЄЮ життя християнського, але життя як зустрічі з Христом у Святому Дусі.
Якщо так розуміємо життя християнське, то давання свідчення для нас є якоюсь простою КОНСЕКВЕНЦІЄЮ.
Тепер стільки багато сучасних християн втратило здатність давати свідчення. Наше свідчення є слабким. Внаслідок цього зараз багато людей охрещених в правді перестають бути християнами. Внаслідок цього стільки людей у сучасному світі не чуло ще про Христа. Хтось підрахував, що в традиційних середовищах християн треба близько 1000 християн світських і 4 осіб духовних аби одну людину в році запровадити до Христа. Чому так є? Здається, що з нами так само як з Симоном Петром. Пригадуємо собі одну сцену Євангелії, коли Христос навчав Петра, щоб той заплив на глибину і закинув сіті. А Петро тоді каже: цілу ніч ми працювали і нічого ми не зловили, але на твоє слово закинемо сіті. І коли закинув сіті наново на слово Христа впіймав стільки риби, що сіті почали рватись і з трудом могли рибу витягнути на берег.
Отож, кожен з нас може пережити такий момент у своєму житті. Кожен з нас говорить або повинен говорити до Христа на молитві: «Господи стільки я трудився, 10 років, може 20, може 30.Я є християнином. Вважаю, що проваджу християнське життя. Молюся, ходжу до церкви, але, власне, нікого ще не запровадив до тебе.»
Невільно нам нарікати, коли така хвиля наступить, бо на все воля Христа. Аби ми прийняли Його як свого Господа і Спасителя, і аби ми іншими голосили ту радість, те щастя, що випливає з прийняття ЙОГО і життя з НИМ.
Хотів би у цій конференції переказати вже випробувані через багатьох людей принципи плідного давання Христових свідчень.
Таких принципів є 9. Коротко їх представимо.
Принцип перший.
– Впевненість, що Христос є моїм Господом і Спасителем.

Цей принцип досягається впевненістю, що Христос є моїм Господом і Спасителем. Впевненістю, що Христос прийшов у моє життя. Йдеться про впевненість на основі обітниць Христа. На Його слові. Це є остаточна умова. Тільки з цією впевненістю прийде переконання, що йти до інших людей аби це голосити. Що ми маємо переказувати, щось радісне, щось, що іншим є потрібне. Щось, що тільки їм дає радість, мир, спокій, щастя.
Якщо сам це не усвідомив, тоді не будеш відчувати жодної потреби, щоб свідчити через інших. І цього моменту, тієї умови не можна оминути.
Не йдемо до людей по те, щоб чогось їх навчати. Як наприклад, вчитель який навчився фізики, математики, історії і переказує потім іншим ці знання. Нашим завданням є свідчити про Христа. Про живу Особу. Мусимо з Тією живою Особою найперше знайти контакт. Контакт безпосередній і близький. Мусимо в Нього увірувати, до Нього молитись. Йому доручати свої життєві проблеми. І лише тоді коли Христос є справді моїм приятелем. Коли маю до Нього особистий і безпосередній стосунок, тоді аж можу йти і голосити, давати свідчення. Мушу народитись заново. Іншими словами, власне, те нове народження в Святому Дусі полягає в безпосередньому прийнятті Христа і перебуванні в такому зв’язку з Ним.
Віра в біблійному значенні є безпосередньою. Тобто Я – Ти, безпосередні відносини (реляція).
Це є перший дар Святого Духа у нас. Отже, на цій реляції, на цьому безпосередньому переживанні у контакті з Христом ґрунтується ціле свідчення. Тільки тоді відчую внутрішню потребу давати свідчення і моє свідчення буде переконливим.

Другий принцип полягає на переконанні в тому, що мої гріхи прощатимуться і відпускатимуться через Христа. Не можу в собі носити страх, невпевненість, що я є не звільнений від гріха. Бо тоді не зміг би свідчити з радістю. Свідчення мусить бути свідченням радісним. Тим, що мені було дано як надзвичайний дар відпущення гріхів. Певний того, що мої гріхи знані і відомі Христові і відпущені. І лише коли маю в собі ту радісну впевненість, той мир і спокій тоді можу йти до інших аби давати свідчення про ту радісну дійсність, про той надзвичайний дар, який приніс нам Христос.

Принцип третій – це впевненість, що ми є наповнені Святим Духом.
Мусимо просити Святого Духа аби керував нашим життям. Щоб дав нам силу провадити правдиве християнське життя. Життя зі словом Божим. Життя відданого під керівництво Христа.
Мусимо бути в цьому сильно переконані. Мусимо в те вірити бо отримали обітницю.
Як переказує св. Іван у своєму листі. Уповання яке на Нього покладаємо, полягає на переконанні, що Він вислуховує всі наші прохання згідні з Його волею. Ми опираючись на цю обітницю віримо словам цієї обітниці. Не керуйтесь почуттями і емоціями. Якщо маю у собі таку віру, то я є переконаний в тому, що проваджу життя в Дусі. Якщо я є наповнений Святим Духом тоді можу йти і давати свідчення.
Ті всі вищепредставлені принципи є основними принципами. Виконуючи їх виростає справжнє свідчення, якоюсь мірою спонтанне, природне. Тоді коли свідоцтво є «КОНСЕКВЕНЦІЄЮ» того, що називаємо прийняттям Христа, відпущенням гріхів і наповненням Святим Духом.
Це рівнозначно становить основу християнського життя. Тоді коли маємо правдиве християнське життя, тоді ми не лише здатні до свідчення, але це свідчення переживаємо як природну «КОНСЕКВЕНЦІЮ» як потребу свого християнського життя.
А тепер наступні принципи.

Принцип четвертий промовляє, що треба ділитись своєю вірою в Христа.
Використовуючи кожну нагоду до розмови з іншим про Христа, треба ділитися своєю вірою в простий спосіб і ясний одночасно. Треба позбутись всяких страхів, загальмувань, всякого боягузтва перед якимось труднощами невиконання цього завдання.
Мусимо пам’ятати про те, що в іншій людині з якою ведемо розмову теж присутній Христос і Святий Дух. Тому не треба розраховувати лише на себе. Не треба собі уявляти, що це завдання є нереальне бо залежить в кінці від нас. Багато людей відчувають страх при даванні свідчення, тому що остаточно розраховують лише на себе. «Як я це зроблю?», «Як я його переконаю?», «Яких застосую аргументів?». А тим часом йдеться лише про просте давання свідчення. Говорю лише про те у чому я глибоко переконаний, решту залишаю Богові. Бо Бог хоче увійти до іншої людини. Він приготує його серце. Але Христос встановив такий порядок, що наші свідчення живі свідчення є потрібні, щоб ту чи іншу людину покликати до віри. Є така істина, що особа реагує на особу. Резонує як говоримо на особу, яка говорить про свої внутрішні переживання. Для того моє свідчення є знаряддям, якимось дороговказом того, що хоче сказати Христос, який з іншого боку через свого Духа приготовляє нашого ближнього, щоб був здатний прийняти свідчення. А, отже, не треба силкуватись, не треба насильно переконувати, але свідчити в спосіб простий, ясний, ґрунтуючись на силу Божу, а не на власну свою мудрість, інтелігенцію, ученість чи на якісь власні сили переконання.
Прийняття Христа – це остаточна таємниця. Яка довершується між Богом, Який хоче дати людині Себе і людиною, яка приймає Цього Бога, теж тільки завдяки тому, що в ній є справа Святого Духа. Остаточно тільки Бог у нас може прийняти Бога. Про це мусимо пам’ятати. А рівночасно пам’ятати, що ми долучаємось до цієї утаємниченої зустрічі людини з Богом як знаряддя (інструмент). Це є потрібно бо Бог хоче нам послужитись. Невільно нам допустити до того аби інша людина була позбавлена тієї ласки – зустрічі з Христом, бо забракло нам свідчення. Забракло, власне, того знаряддя.

П’ятий принцип плідного свідчення говорить про молитву.
Треба молитися за тих всіх людей, котрі ще не пізнали щастя пізнання і прийняття Христа. Найперше за тих хто з нами. Може в найближчому оточенні, у власній родині, на навчанні, в праці зустрічаємо людей, які не вірують в Христа. За них мусимо молитися, але також і за багато інших про яких читаємо, може, в газетах, книжках. Про яких я знаю. Може то мільйони, може мільярди людей на цілому світі.
Молитва є надзвичайно важлива в справі Євангелізації. Бо під час молитви яку заносимо до Бога в Святому Дусі може «впливати на Бога», Який, таким чином може змінювати внутрішність людини. Для цього молитвою можемо осягнути людей на цілому світі. А, отже, давати свій великий вклад у справу Євангелізації.

Шостий принцип є вартий слів Господа «Ідіть і научайте».
Треба взяти ініціативу у свої руки. Не чекати аж поки люди прийдуть до нас. Не сидіти без діла вдома і потім казати, що ніхто не прийшов і я не має нагоди до проповідування Євангелії.
Маємо йти. Маємо планувати різні акції Євангелізаційні. Запланувати, навіть, систематичні акції чи кампанії Євангелізаційні. Тоді виконаємо наказ Христа «Ідіть і научайте».

Шостий принцип є запевнений сьомим, який звучить як: «Ідіть в любові»
Святий Павло говорить : «любов Христа не нав’язлива». Це запевнення є дуже важливим, бо дуже часто ідучи до людей маємо різні комплекси. «Чи можемо говорити до людей про Христа?», «Чи маємо на те право?». Якщо маємо любов то маємо право. Бо любов хоче добра іншій людині. Віримо, що несемо їм автентичне, правдиве добро. Коли бачимо людину, яка потребує допомоги, дбаючи за власне добро, то не питаємо чи вона собі зичить, чи маємо право їй допомагати, а йдемо і допомагаємо. І так само є проповідування Євангелії, бо голосимо те, що людям абсолютно і остаточно потрібне до спасіння. А, отже, ідемо з любов’ю і для цього не маємо жодних сумнівів, жодних страхів, і не питаймося чи маємо право, а просто проголошуймо те, що є потрібне для спасіння.

Восьмий принцип є певною практичною порадою – «Треба говорити про Ісуса».
То значить не розпочинати про якусь філософію. Не шукати якусь далеку (обвідну) дорогу, але просто і безпосередньо розпочати розмову про Христа. Хтось думає, що треба якогось приготування. Хтось думає, наприклад, про систему йоги чи іншої філософії зближуючи таким чином до людей Христа, але ця дорога далека і не потрібна. Люди потребують Христа. Чекають на Нього в своїм серці і для цього безпосередньо ведемо розмову про справжні речі. Без вступів, без кружіння навколо цієї теми. Говоримо про погоду, спорт, а часто зубримо. І тоді та людина часто є не приготована для прийняття Христа. Тому треба свідчити безпосередньо про Христа, уникаючи всяких непотрібних кружлянь навколо цієї теми. Для того, що Христос є усім людям потрібний і вони чекають аби ми на цю тему з ними розмовляли.

Врешті дев’ятий і останній принцип.
«Результати потрібно залишити Богу».

Не розчаровуйтеся якщо не бачимо тих результатів, або якщо не бачимо їх відразу.
З іншої сторони не бути задоволеним не вивищуватись коли нам вдалося, або нам так здається, що так чудово вдається вести розмову. А інколи нам здається, що все було дуже зле, а насправді не очікувано залишаємось задоволені самі з себе. З добре проведеної розмови, а результатів немає жодних.
Робімо те, що маємо робити. Пам’ятаймо про слова Христа: «…якщо все зробите, що маєте зробити то говорите слуги ми є даремні (марні) зробили ми те, що мали зробити.»
І якщо Богу залишимо результати то сповнимо свій обов’язок, а тоді плоди об’являться нам, можливо на страшному суді.

Такі, отже, принципи плідного свідчення про Христа. Ще раз позбираємо їх усі разом.
Пригадаймо собі, що
– перший принцип – вірити, що Христос є моїм Господом і Спасителем, що є в моєму житті, що є у мені, а я у Ньому;
– другий принцип – визнавати і признавати всі свої гріхи і вірити в пробачаючу силу крові Христа пролитої на хресті;
– третій принцип – провадити життя в Духові. Робити так, щоб Христос посідав на троні мого серця, а моє «я» було Йому підпорядкованим;
– четвертий – ділитися при кожній нагоді в спосіб простий вірою в Христа з іншими;
– п’ятий – молитись;
– шостий – іти, це означає взяти ініціативу в свої руки;
– сьомий – іти в любові з переконанням, що ми є знаряддям любові Бога;
– восьмий – розмовляти безпосередньо про Христа;
– і в кінці дев’ятий принцип – зоставити Богу результати і Йому приписувати плоди.

Якщо будемо застосовувати усі ці перелічені принципи тоді наше свідчення, певно буде плодовитим і будемо переживати велику радість.
Тоді на запитання:
– Що вважаєш за найрадіснішу річ в твоєму житті?
Зможеш відповісти:
Те, що я прийняв Христа, і що можу інших до Нього провадити. Це є найрадісніше моє переживання і тим найкраще можу послуговуватись іншим людям, моїм братам!

переклад українською – Андрій Хміль