Міжнародний та національно-правовий аспект проблеми СОГІ. – відповіді на рецензії прибічників руху ЛБГТ

Доктор юридичних наук Марина Медведєва дає відповіді на рецензії прибічників руху ЛБГТ на її доповідь від 18.12.2015 р., надіслані їй Святославом Шереметом, одним з лідерів ЛГБТ-руху в Україні, в якій вона фахово протиставляє справжню компетентність законодавчим маніпуляціям з боку прибічників зазначеного руху.

Шановні колеги та друзі!

Шеремет С. надав рецензію на мою доповідь, представлену 18.12.15 на конференції про меншини. Я змушена була надати свої відповіді. Обидва документи прикріплюю і прошу, в кого є можливість, опублікувати на відповідних сайтах. Особливо звертаюсь з цим проханням до Руслана і пані Людмили. Напишіть, будь ласка, чи це можливо.

P.S. Зверніть увагу, що в Плані дій на виконання Національної стратегії з прав людини (яку, на жаль, мій комп так і не завантажив, але ви можете ознайомитись з інформацією в пункті 11 рецензії) передбачено завдання з розробки законопроекту з легалізації одностатевих партнерств на 2017 рік. Треба бути пильними! З повагою,
Марина Медведєва

рецензія Шеремет С.П. – голови гей-форуму України

Відповідь Медведєвої М. на рецензію Шеремета С.

КРИТИЧНА РЕЦЕНЗІЯ
на доповідь «Міжнароднии та національно-правовии аспект проблеми СОГІ» докторки юридичних наук Марини Медведєвої,
представлену 18 грудня 2015 року на конституціиніи конференції
Для відкритого користування
Рецензент: ШЕРЕМЕТ Святослав Павлович, національний експерт з питань здоров’я й прав геїв та інших ЧСЧ в Україні (ЕГЗП-Україна), експерт та співголова Коаліції з протидії дискримінації в Україні, https://www.facebook.com/sheremet.sviatoslav, +380 (50) 315-54-57, +380 (67) 220-50-25, sheremet.expert@gmail.com.
Реліз від 23 січня 2016 р.
Інформація щодо замовного характеру та матеріальних підстав створення рецензії: цей матеріал підготовлено автором із власної ініціативи, він не є результатом замовлення з боку жодної фізичної чи юридичної особи та виступає продуктом, створеним у межах волонтерської, неоплачуваної роботи.

Предмет критики
Медведєва М. О. Міжнародний та національно-правовий аспект проблеми СОГІ [доповідь, представлена 18 грудня 2015 р. на конференції на тему «Статус меншин і корінних народів у законодавстві України в контексті підготовки проекту змін до Конституції України»] / Марина Медведєва, доктор юридичних наук, доцент кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — Публікація тексту: [сайт] «Рух Світло-Життя» = «Домашня Церква – сайт для християнських родин», 22.12.2015, режим доступу: https://dc.lviv.ua/oberezhno/gomosex/3981-mzhnarodniy-ta-naconalno-pravoviy-aspekt-problemi-sog.html; відеофіксація виступу: YouTube-канал «Движение ЛПГ», 21.12.2015, режим перегляду: https://www.youtube.com/watch?v=PXCgfKfvATc.
Виконавче резюме
Доповідь авторки має тенденційний характер. У доповіді непропорційно представлено інформацію про предмет, який розглядається, в тому сенсі, що добірка фактів і тверджень підібрана для доведення того, що ЛГБТ-спільнота не повинна мати «рівні конституційні права і свободи з усіма громадянами України в усіх сферах життя, […] зокрема, і в сімейно-шлюбних». Авторка вдається до окреслення таких перспектив розвитку ЛГБТ-проблематики, які суперечать власній позиції українського руху за права й свободи людини для ЛГБТ; звужено чи, навпаки, розширено трактує певні юридичні факти, таким чином спотворюючи їх; замовчує низку юридичних аргументів, які мають суттєве значення для трактування предмету доповіді. При цьому слід віддати належне глибокій обізнаності авторки із предмету доповіді, намаганню дотриматися бодай мінімального балансу в наведенні доводів pro et contra, чудовому науковому стилю викладення та наявності в авторки власної світоглядної позиції з питань ЛГБТ, яка, хоч і не збігається з позицією багатьох правозахисників і правозахисниць, але заслуговує на безумовну повагу в контексті свободи слова та переконань і плюралізму наукових думок.
Підсумкова рекомендація
Авторка висловила думку, що «Основний Закон держави повинен відображати такі підстави [заборони дискримінації], щодо яких нема заперечень та спротиву суспільства». Хоча питання прав і свобод людини для соціальних меншин не може регулюватися виключно думкою більшості, ми погоджуємося з тим, що включення ознак сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності до тексту Основного Закону об’єктивно не є таким, щодо якого існує консенсус. У зв’язку з цим компромісним варіантом видається вилучення з проекту антидискримінаційної статті Конституції України в новій редакції переліку всіх перелічених у ній конкретних ознак із залишенням загального положення про заборону (неприпустимість) дискримінації в усіх сферах суспільного життя. Логіка такої пропозиції полягає в тому, що конкретний перелік антидискримінаційних підстав може й повинен формулюватися на рівні окремих кодексів, законів, а також у міжнародних договорах, причому зміст цього переліку, вочевидь, може варіюватися/змінюватися залежно від відповідної сфери законодавчого регулювання та соціальної значущості тих чи інших ознак.

Критика
1. Доповідачка вдається до використання завідомо неправильних формулювань, створюючи ілюзію, буцімто їх дотримуються самі ЛГБТ, та формує таким чином неіснуючий предмет власної критики. Це досить поширений прийом спростування думок опонента, який зводиться до приписування опонентові того, чого він не стверджував. Напр., червоною ниткою по тексту проходить критикований авторкою вислів «“права” ЛГБТ» (слово “права” взято нею в лапки). Так ось, правозахисні організації та ЛГБТ-організації, що спеціалізуються на захистові прав людини, використовують нормативний вираз «права людини для ЛГБТ», щораз повторюючи, що окремих, специфічних «прав ЛГБТ» не існує.

2. Авторка, говорячи про ЛГБТ, нарікає на те, що «інтимні відносини» завдяки їх виведенню «з внутрішньої сфери на зовнішню» перетворюються на «суспільні відносини», геть забуваючи при цьому, що гетеросексуальні відносини так само мають інтимний компонент і так само перетворюються на відносини суспільного характеру, а отже, за виразом самої авторки, зумовлюють «необхідність ухвалення рішень на загальнодержавному рівні».

3. Авторка зазначає, що «в конвенціях МОП […] ніде на зазначено СОГІ як підставу для заборони дискримінації» — і ставить на цьому крапку. Цей прийом ведення дискусії називається фігурою свідомого замовчення, коли при формально вірному твердженні приховуються суттєві дотичні обставини. У випадку з МОП мною мається на увазі те, що 19 червня 1997 р. Міжнародна організація праці, до складу якої Україна в особі Української РСР вступила 1954 р., прийняла Рекомендацію № 188 щодо приватних агентств зайнятості, положення якої «доповнюють положення Конвенції 1997 року [№ 181] про приватні агентства зайнятості і мають застосовуватися разом з ними». У пункті 9 зазначеної Рекомендації визначено, що «приватним агентствам зайнятості повинно бути заборонено чи будь-яким іншим способом перешкоджено укладати й публікувати об’яви про вакантні робочі місця чи пропозиції з найму на роботу, які прямо чи опосередковано зводяться до дискримінації за ознакою раси, статі, віку, релігії, політичних поглядів, національного походження, майнового стану, етнічного походження, недієздатності, подружнього чи сімейного стану, сексуальної орієнтації або членства в будь-якій організації працівників»1.
4. Розглядаючи міжнародні договори, стороною яких є Україна та які містять пряму заборону дискримінації на підставі сексуальної орієнтації, авторка твердить: «згідно з Конвенцією РЄ про підроблення медичної продукції […] 2011 р. та Конвенцією РЄ про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства 2007 р. Україна не зобов’язана ухвалювати законодавство, яке б передбачало заборону дискримінації на підставі СОГІ». Це знову є «фігурою замовчування», оскільки самі по собі ці обидві конвенції одразу після їх ратифікації парламентом стали частиною національного законодавства, а не залишились чимось «чужим» по відношенню до нього.
5. Авторка зазначає, що «термін СОГІ не має юридичного визначення у сучасному міжнародному договірному праві». Схоже на те, що це правда, і ані «сексуальна орієнтація», ані «ґендерна ідентичність» термінологічно не визначені на міжнародно-правовому рівні. Проте авторка замовчує те, що відсутність юридичного визначення не є перепоною до використання цих термінів в антидискримінаційних нормах різних правових актів. Справа в тім, що низка інших антидискримінаційних підстав, які теж включені до актів законодавства, судячи з усього, так само нормативно не визначені.

6. Авторка твердить, ніби конституції низки країн «забороняють одностатеві шлюби шляхом визначення шлюбу як союзу чоловіка та жінки». На нашу думку, є велика різниця між забороною та неможливістю їх укладання в межах певної юрисдикції. Наприклад, українське законодавство визначає шлюб як «сімейний союз жінки та чоловіка», але не забороняє громадянкам і громадянам України укладати шлюб з особою тієї ж статі. Саме через відсутність таких заборон будь-який українець чи українка вправі укласти шлюб з особою тієї ж статі в інших юрисдикціях, де є така можливість, напр., за законодавством Канади, Данії чи США. Отже, вищенаведене твердження авторки є перекручуванням, а також педалюванням теми заборони там, де її, насправді, немає. В світлі сказаного видається вельми сумнівним твердження авторки, нібито «протягом 2012-2015 рр. парламенти різних держав ухвалюють закони, які однозначно забороняють одностатеві шлюби».

7. Авторка твердить, що «[…] Росія та Україна однозначно забороняють усиновлення в одностатевих парах». Є значна юридична різниця між «усиновленням одностатевою парою» та «усиновленням в одностатевій парі». Українське законодавство дозволяє індивідуальне усиновлення/удочеріння як для осіб, які перебувають у шлюбі, так і для осіб, які не перебувають у шлюбі. Ані закони, ані підзаконні акти України не забороняють гомосексуальним або бісексуальним людям виступати усиновителями, хоча, наприклад, забороняють це особам, що страждають на певні хвороби, перелік яких визначає Міністерство охорони здоров’я. Іншими словами, гей чи лесбійка, який/яка перебуває в партнерських стосунках із особою своєї статі, можуть бути індивідуальними усиновителями. Інша справа, що партнер чи партнерка усиновителя/усиновительки не отримують і не можуть у принципі отримати батьківські права щодо дитини, всиновленої їхнім партнером / їхньою партнеркою. Виходячи за межі критики безпосередньо тексту докторки Медведєвої, зазначу, що неможливість отримання другою людиною в одностатевому партнерстві будь-яких прав щодо дитини автоматично означає відсутність у неї і будь-яких законних обов’язків щодо дитини, а це, своєю чергою, суперечить концепції найкращих інтересів дитини, оскільки очевидно, що в інтересах дитини мати одночасно не одного піклувальника/піклувальницю, наділеного/наділену щодо неї цілим набором обов’язків, а двох.

8. Авторка наводить правильні дані про те, що «в жовтні 2015 р. до Держдуми РФ було подано на розгляд законопроект про адміністративну відповідальність за будь-який публічний вираз нетрадиційних сексуальних відносин, в тому числі за камінг-аут. В таких державах, як Латвія, Молдова, Киргизія, Білорусь, Казахстан, Україна, вносились законопроекти про заборону пропаганди способу життя ЛГБТ». На наш погляд, апеляція до законопроектів не є слушною з трьох причин. По перше, переважна більшість законопроектів, які вносяться на розгляд українського парламенту, на закони не перетворюються; по-друге, законопроекти не мають юридичної сили; по-третє, якщо вже й посилатися на законопроекти, то слід для збалансованості згадати про те, що до українського парламенту вносилося щонайменше чотири законопроекти, в яких пропонувалося прямим текстом заборонити дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації та/або встановити відповідальність за розпалювання ворожнечі до групи осіб з огляду на їх сексуальну орієнтацію, починаючи з 2003 року2, — причому ми маємо на увазі саме «нерезультативні» законопроекти, тобто ті, які не розглядалися або які так чи інакше не були прийняті, залишаючи поза увагою ті антидискримінаційні законопроекти, які перетворилися на закони.

9. Авторка твердить, що «відхилення» законопроекту № 2342 «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» уряд «аргументував неготовністю українського суспільства до таких законодавчих новацій [тобто заборони дискримінації на підставі сексуальної орієнтації]». По-перше, парламент не приймав рішень про відхилення цього законопроекту (цей законопроект «не дочекався» навіть першого читання у Верховній Раді). По-друге, і сам уряд його не відкликав. Цей законопроект було автоматично знято з розгляду в день початку повноважень уряду Яценюка, оскільки його вносив попередній уряд на чолі з Азаровим. Це зняття з розгляду не потребувало чийогось рішення, оскільки відбулося виключно на підставі регламентних процедур у технічний спосіб.

10. Авторка стверджує, що, «як відомо, однією з вимог Євросоюзу для підписання Угоди про асоціацію з Україною було внесення змін до нашого законодавства, які б чітко передбачили заборону дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації». Мені як експерту такі вимоги не відомі. Можливо, я чогось не знаю, але заборона дискримінації на підставі сексуальної орієнтації, дійсно, вимагалася від України, проте не в контексті підписання Угоди про асоціацію, а в контексті лібералізації візового режиму, тобто в рамках іншого процесу, технічно не пов’язаного з Угодою про асоціацію. Далі авторка твердить, що цю вимогу Євросоюзу для підписання Угоди про асоціацію виконано не було — і це правда, оскільки, повторюємо, така умова не була пов’язана з підписанням Угоди. Можливо, ми неправі, але для підтвердження своїх слів авторка мала би процитувати якийсь документ, згідно з яким це таки вимагалося від України.

11. Авторка твердить: «Те, що поняття СОГІ є чужим для вітчизняної правової системи, підтверджує той факт, що в Національній стратегії у сфері прав людини від 25.08.2015 р. […] нема жодної згадки про СОГІ чи “права” ЛГБТ». По-перше, поняття сексуальної орієнтації з’явилося у вітчизняному нормативно-правовому полі задовго до цієї Стратегії — понад десять років тому (3 грудня 2005 р.), причому з того часу з’являлося і з’являється регулярно в правових актах різного рівня. По-друге, поняття ґендерної ідентичності також з’явилося в вітчизняному законодавстві ще до того, як авторка представила свою доповідь, а саме 26 листопада 2015 р., коли набрала чинності прийнята парламентом антидискримінаційна поправка до чинного Кодексу законів про працю. Щодо Нацстратегії у сфері прав людини, то СОҐІ/ЛГБТ там, дійсно, не згадано, але ще на момент розробки стратегії Міністерство юстиції України офіційно повідомляло, що проблематика ЛГБТ знайде відображення в докладному плані дій з реалізації Нацстратегії на період до 2020 року. Ми з розумінням ставимося до того, що такі «аванси» Мін’юсту не були авторці відомі, але вже зараз, коли Кабінетом Міністрів прийнятий згаданий план дій до 2020 року, можна пересвідчитися, що в ньому широко відображено проблематику СОҐІ/ЛГБТ, включно з завданням щодо розроблення законопроекту про легалізацію в Україні зареєстрованого цивільного партнерства для різностатевих і одностатевих пар (це заплановано урядом на 2017 рік)3.

12. Авторка твердить, що «в інших правових актах України зазначається про ризикованість з фізичної та психологічної точок зору способу життя ЛГБТ». Це неправомірна гіпербола (перебільшення), оскільки справедливим є лише твердження про те, що поведінкова група чоловіків, які мають сексуальні стосунки з чоловіками, офіційно віднесена в Україні до числа груп підвищеного ризику інфікування ВІЛ. Причому в Україні на першому місці зараз гетеросексуальний статевий шлях інфікування ВІЛ, а на другому — парентеральний (при користуванні інфікованим ін’єкційним інструментарієм для введення наркотиків).

13. Вельми сумнівним виглядає твердження авторки, що «повне прирівнювання ЛГБТ у правах з усіма громадянами України призведе, що засвідчується міжнародною судовою практикою, до “дискримінації навпаки”: коли конфлікт права на свободу вираження думки та віросповідання, з одного боку, та “прав” ЛГБТ-осіб в усіх сферах суспільного життя, з другого, вирішуватиметься непропорційно — на користь останніх». Розвиток прав людини для ЛГБТ в Україні залежить значною мірою від позиції самих українських ЛГБТ, тому в оцінці перспектив я би радив спиратися на офіційну позицію українського ЛГБТ-руху. Я особисто вважаю, що утвердження прав і свобод людини для ЛГБТ не повинне жодним чином утискати людей в свободі віросповідання, більше того, я взагалі не бачу, яким чином свобода віросповідання може постраждати від поширення на ЛГБТ експліцитного захисту від дискримінації за ознаками СОҐІ, але це вже тема окремої дискусії. Щодо свободи вираження думки, то ця свобода, як і будь-яка інша, має певну межу. Зокрема, там, де вираження думки набирає вигляду закликів до протиправних дій, до вчинення фізичної агресії, постає питання про припустимість «вираження думки» в таких формах, і це стосується набагато ширшого спектру питань, аніж ЛГБТ.

14. Досить суперечливими є твердження авторки щодо сім’ї. Так, авторка відзначає, що «”традиційна” сім’я», заснована «на союзі чоловіка і жінки, […] відрізняється [від “нетрадиційної”] за своєю метою та призначенням — відтворення людського роду». Це не правове твердження, а філософське переконання авторки, на яке вона має безперечно право. По-перше, українське та міжнародне законодавство вважають сім’єю набагато більше форм співжиття, ніж союз чоловіка та жінки. Неповнолітній син, який проживає разом зі своєю неодруженою матір’ю, перебуває з нею, з юридичної точки зору, саме в сімейних відносинах, але зрозуміло, що конкретно така сім’я не має на меті дітонародження, натомість її провідною функцією є взаємне піклування членів сім’ї одне про одного. Конституція України обходить стороною суть того, що таке сім’я, а Сімейний кодекс України нічого не говорить ані про «мету» сім’ї, ані про її «призначення». Натомість Сімейний кодекс говорить інше, про що авторка умовчує: «регулювання сімейних відносин здійснюється […] з метою зміцнення сім’ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; […] побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підт римки».

15. Розмірковуючи про «нетрадиційну» сім’ю як партнерський союз двох осіб однієї статі, авторка твердить, що «усиновлення, сурогатне материнство та технології штучного запліднення, що можуть застосовуватись з боку ЛГБТ, не здатні виконати цю мету [тобто відтворення людського роду], оскільки пов’язані з серйозними медичними, психіко-емоційними та етичними проблемами». Стаючи на філософські позиції авторки, можемо заперечити, що, по-перше, функція відтворення людського роду належить людству в цілому, а не тільки ЛГБТ, а по-друге, використання з боку ЛГБТ технологій сурогатного материнства та штучного запліднення як раз працюють на досягнення цієї мети, а не проти неї (так само, як і використання цих технологій з боку гетеросексуальних людей).

16. Авторка, на наш погляд, звужено трактує чинне законодавство, твердячи, що «п. 3 ст. 6 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” та ст. 51 КУ передбачають можливість застосування спеціальних позитивних заходів з метою захисту з боку держави окремих категорій, до яких належить сім’я (в традиційному розумінні)». Жоден акт законодавства не розрізняє в Україні «традиційні» та «нетрадиційні» сім’ї. Базовий антидискримінаційний закон та Конституція, вочевидь, захищають сім’ю як таку, незалежно від того, хто її складає. Нормативне українське розуміння природи сім’ї треба шукати при цьому в Сімейному кодексі, а Сімейний кодекс прямо передбачає можливість створення сім’ї не тільки на підставі шлюбу, кровного споріднення та усиновлення, але й «на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства». Отже, для визначення того, чи може в Україні вважатися сім’єю партнерський союз між особами однієї статі, треба встановити факт його відповідності або суперечності «моральним засадам суспільства», однак зробити це, спираючись на норми законодавства, неможливо, бо «моральні засади суспільства» є невизначеним поняттям із можливістю широкого трактування. У цьому зв’язку в дослідника чи дослідниці немає іншого виходу, ніж удатися до аналізу вітчизняної судової практики, адже судова влада є частиною влади як такої і покликана давати відповіді на правові проблеми, які мають суперечливий характер. Так ось, 12 липня 2013 року одним з українських судів уперше іменем України було ухвалено рішення, в якому в справі про спадкування майна суд констатував факт проживання двох жінок однією сім’єю та визнав у зв’язку з цим право на спадкування нерухомого майна померлої особи тією жінкою, яка прожила понад п’ять років однією сім’єю з покійною.

17. Відверто перекручено виглядають твердження доповідачки, що «пропаганда способу життя ЛГБТ шляхом проведення “маршів рівності” є порушенням прав дітей, зокрема їх права на свободу від принизливого та жорстокого поводження, свободу від сексуальної експлуатації, сексуальних розбещень та насилля». Марші Рівності організовуються в Україні з 2012 року, при цьому публічно вони відбувалися двічі — у 2013 та 2015 роках. Численні фото- та відеоматеріали, на яких зафіксовано хід проведення цих заходів, демонструють їх правозахисний характер, при цьому організатори та учасники/учасниці цих Маршів при їх проведенні діяли виключно в межах законодавства. Навпаки, сама філософія ЛГБТ-руху спрямована саме на те, що відстоює доповідачка, — а саме на захист дітей (з числа ЛГБТ) від принизливого та жорстокого поводження й насильства, які, на жаль, вчиняються щодо них на ґрунті гомофобії та трансфобії. Який зв’язок існує між Маршами Рівності та «сексуальною експлуатацією» і «сексуальним розбещенням» дітей — залишається тільки гадати. Мусимо також зауважити, що вживання самого терміна «діти» в контексті сексу є недостатньо правомірним, оскільки в Україні, як і в багатьох країнах світу, діє законодавство, відповідно до якого вік сексуальної згоди встановлений не на рівні 18 років, а на рівні 16 років (в Україні це випливає зі ст. 156 КК); отже, діти віком від 16 років мають повну «сексуальну дієздатність», тобто можуть виступати як об’єктами, так і суб’єктами сексуальних дій, які з інших точок зору відповідають закону (є заснованими на взаємній згоді тощо).

18. Розвиваючи свою думку, авторка твердить, що «порушуються фундаментальні права дітей і при усиновленні їх одностатевими парами, такі як право на сім’ю, право на виховання в сім’ї, заснованій на традиційній концепції шлюбу, право на власну статеву ідентичність та самоідентифікацію, на статеву недоторканність, на власні переконання та моральні установки, на повноцінний розвиток, охорону її психічного здоров’я, на національно-культурну ідентичність та прилучення до рідної культури». Зазначимо, що «право дітей на виховання в сім’ї, заснованій на традиційній концепції шлюбу» належить не до сфери юриспруденції, а до сфери особистих філософських переконань авторки. Зв’язок, який проводить авторка між усиновленням дітей одностатевою парою та порушенням права дитини на власну статеву ідентичність та самоідентифікацію, на статеву недоторканність належить, на нашу думку, до категорії фантазій; особливо це стосується тих випадків, коли одностатеві пари виховують свою або всиновлену дитину протилежної статі. Зв’язок між усиновленням з боку одностатевої пари та правом дитини на національно-культурну ідентичність та прилучення до рідної культури ми взагалі полишимо поза межами критики.

19. Торкаючись релігійної сфери, авторка хибно транслює позицію конфесій, які нібито «відстоюють […] право виступати проти насильницького нав’язування ідеології гомосексуалізму гетеросексуалам» (ключовим словосполученням тут є «насильницьке нав’язування»). Нам не вдалося віднайти в документах чи офіційних заявах українських конфесій цитат на підтвердження цієї «їхньої» позиції. Можливо, ми погано шукали, тож просимо читачів і читачок пошукати самих. Натомість нам відомо інше: у Декларації Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій «Про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та спроб легалізації так званих одностатевих шлюбів (реєстрації одностатевих партнерств)» від 15 травня 2007 р. стверджується, що «насправді [sic!] ж такий гріховний потяг [одностатева сексуальність] не є ні вродженою особливістю певної людини, ні варіантом нормальної статевої поведінки», інакшими словами конфесії стверджують, що правдива оцінка гомосексуальності належить саме їм. Конфесії мають на це право в рамках свободи слова та свободи совісті, але інший бік цієї справи полягає в тому, що Україна як держава офіційно керується в питаннях сексуальної орієнтації Міжнародною статистичною класифікацією хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я (десятий перегляд), де зазначено, що «сексуальна орієнтація сама по собі не повинна розглядатись як відхилення»4.

20. Говорячи про права ЛГБТ в Україні у сфері трудових відносин, пані Медведєва моделює ситуацію, згідно з якою «якщо особа з нетрадиційною сексуальною орієнтацією звернеться до релігійної організації задля працевлаштування, ця організація за положеннями […] Директиви 2000/78 не має права їй відмовити». На наш погляд, це грубе спотворення правової дійсності з двох причин. По-перше, ‘Директива Ради 2000/78/EC від 27 листопада 2000 року, що встановлює загальну систему рівного ставлення у сфері зайнятості та професійної діяльності’, є внутрішнім актом права Європейського Союзу, прийнятим Радою ЄС для держав, що входять до складу ЄС, а відповідно, в Україні ця директива не діє. Інша річ, що Україна зобов’язалася за Угодою про асоціацію привести своє законодавство у відповідність із вимогами цієї директиви протягом чотирьох років з дня набрання Угодою чинності. При цьому сам ЛГБТ-рух України виступає за те, що працевлаштування в релігійних організаціях повинне регулюватися не на загальних засадах, а з урахуванням нюансів, притаманних саме релігійним організаціям відповідно до їх природи (що відповідає, до речі, практиці ЄСПЧ). Очевидно, що і сама зазначена директива, і поправки до законодавства, що вже прийняті чи будуть прийняті в Україні відповідно до неї, повинні врегулювати, передусім, трудові відносини у світській сфері, виключивши з них чинник дискримінації працівників та працівниць на підставах СОҐІ. По-друге, варто глибше ознайомитись із самою директивою, щоби пересвідчитись у тім, що цей документ експліцитно допускає винятки для релігійних організацій із загальних правил. Так, у пункті 23 преамбули директиви зазначено: «За дуже обмежених обставин відмінність у ставленні може бути виправданою, коли характеристика, пов’язана з релігією або віруваннями, […] являю собою справжню та визначальну професійну вимогу, якщо мета є законною, а вимога — пропорційною». Далі, в пункті 24, роз’яснено: «Європейський Союз […] поважає статус Церков і релігійних об’єднань або громад, установлений у національному законодавстві держав-членів, і не зачіпає його […]. З урахуванням цього держави-члени можуть зберігати або встановлювати для них особливі положення щодо справжніх, законних і обґрунтованих професійних вимог, які можуть знадобитися для провадження їх професійної діяльності»5.

21. Наприкінці своєї доповіді авторка стверджує, що «пропагування “прав” ЛГБТ […] суперечить ідеї людської гідності, перешкоджає збереженню тілесної, психічної цілісності та індивідуальності кожної окремої людини і всіх майбутніх поколінь». У зв’язку з неоднозначністю трактування сутності людської гідності відповідну постанову виніс 27 лютого 2009 р. пленум Верховного Суду України — «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», — де визначено, що гідність — це «визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності». У цьому світлі можна стверджувати, що, навпаки, пропагування прав і свобод людини для ЛГБТ як раз і спрямоване на забезпечення й публічну підтримку людської гідності ЛГБТ, а також має на меті «збереження тілесної, психічної цілісності та індивідуальності» людей з числа ЛГБТ. Зрозуміло, що при цьому люди не з числа ЛГБТ мають рівні права на відстоювання власної людської гідності, збереженню власної тілесної, психічної цілісності та індивідуальності без зазіхань на права та свободи людини для ЛГБТ»

1 http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/993_292.
2 Законопроекти № 1038-1 від 28.08.2003, № 1038-2 від 08.12.2003, № 8590 від 15.12.2005, № 8487 від 12.05.2011.
3 http://www.kmu.gov.ua/document/248740672/R1393.doc.
4 Міжнародна статистична класифікація хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я: Десятий перегляд / Всесвітня організація охорони здоров’я, Міністерство охорони здоров’я України, Український інститут громадського здоров’я. — Т. 1, ч. 1. — К., Здоров’я, 1998. — С. 403.
5 Офіційний англомовний текст директиви: http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=CELEX:32000L0078:en:HTML.

Відповідь Медведєвої М. на рецензію Шеремета С.

1. Сполучення “права ЛГБТ” є на головній сторінці однієї з найбільших організацій, що захищає такі “права” – http://ilga.org/, а в Європарламенті є також Intergroup on LGBT rights. В документі, розробленому Міжнародною комісією юристів, надаються витяги з документів різних органів системи ООН, в яких прямо вживається вираз “права ЛГБТ”, наприклад, на c. 951 . А в документі про практику ЄСПЛ, розробленому Фредеріком Еделем2 , навіть виводяться окремі права ЛГБТ, наприклад, право на свободу практикувати гомосексуальні відносини в приватному порядку за згодою дорослих осіб в парі чи групах; право гомосексуалістів та лесбійок на такий же вік сексуальної зрілості, який передбачено законом для гетеросексуальних стосунків; право на захист від фізичного та психічного насильства, в тому числі в закладах позбавлення волі; право на свободу від вербального насильства; право на працю в збройних силах та інших місцях; право партнера з одностатевої пари на проживання (оренду) в приміщенні після смерті іншого партнера; право на покриття страхування з хвороби між партнерами в одностатевій парі; право на захист від відмови у наданні послуг; право відкрито проголошувати про свою сексуальну орієнтацію на демонстраціях; право на ефективне відшкодування за дискримінацію на підставі сексуальної орієнтації; право на батьківську опіку над дітьми. Це лише деякі з прикладів.

2. Абсолютно згодна. І такі гетеросексуальні відносини врегульовуються і повинні врегульовуватися правом (статевий вік, злочини проти статевої свободи і багато іншого). Ця теза була впроваджена для того, аби надати відповідь деяким правозахисникам, які стверджують, що сфера життя ЛГБТ є інтимною сферою, втручатися в яку держава і право не повинні. А я стверджую, що оскільки ця сфера прямо зачіпає права інших осіб, то вона теж має бути врегульована.

3. Конвенція і Рекомендація МОП, про яку я знала, мають різний правовий статус. На розрізненні в юридичній силі між нормами міжнародних договорів та нормами рекомендацій,резолюцій я весь час наголошувала у своїй доповіді. Кількість рекомендацій не перетворить норму так званого м’якого права на норми “твердого” права. Я не зазначала і деякі резолюції Ради Європи, Європарламенту, інших міжнародних органів через те, що вони не є юридично обов’язковими для держав та не покладають на них відповідних зобов’язань. Головне для юриста в даному випадку – чи міститься заборона дискримінації за ознаками СОГІ в конвенціях МОП, а не рекомендаціях, тому і не вважала за необхідне про них згадувати.

4. Конвенції стали частиною законодавства, але вони не є самовиконуваними, тобто для їх імплементації на рівні національного права необхідно ухвалення відповідного законодавства. І ці договори визначають рамки таких законодавчих актів, тобто зобов’язання держав із впровадження їх норм. Я
повторю частину доповіді, де розтлумачується, що саме я мала на увазі, говорячи про те, що “згідно з Конвенцією РЄ про підроблення медичної продукції та подібні злочини, що загрожують охороні здоров’я 2011 р. та Конвенцією РЄ про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства 2007 р. Україна не зобов’язана ухвалювати законодавство, яке б передбачало заборону дискримінації на підставі СОГІ”:
Природа антидискримінаційних положень зазначених міжнародних договорів є тотожною до природи положень ст. 2 МПГПП та ст. 14 ЄКПЛ, які не мають автономного значення, іншими словами, держави-учасниці зобов’язуються забезпечувати імплементацію договорів без дискримінації на зазначених підставах. Природа зобов’язань за цими статтями відрізняється від природи зобов’язань держав за статтею 26 МПГПП чи Протоколу №12 до ЄКПЛ, які зобов’язують держав-учасниць ухвалювати закони (!), які б передбачали заборону дискримінації на цих підставах.

5. Але вживати чи ні подібні терміни – право, а не обов’язок держави! Нехай інші держави вживають, а ми маємо право не робити цього. Нагадаю, що метою скликання конференції 18 грудня було саме обговорення можливості та необхідності включення СОГІ до Конституції України. А про інші антидискримінаційні підстави та чому вони не викликають застережень я зазначала в своїй доповіді в рубриці “2. Підстави заборони дискримінації та допустимі обмеження і винятки з цієї заборони”.

6. В Угорщині відповідні зміни, які визначають шлюб через союз чоловіка та жінки, було внесено до Конституції саме з причини перешкодити легалізації одностатевих шлюбів. А одностатевий шлюб не буде визнаватись в Україні, він не матиме правових наслідків. Інша річ, коли іноземці укладуть шлюб за межами України, а потім приїдуть в Україну на постійне проживання (до речі, ця ситуація схожа з визнанням наслідків полігамних шлюбів, про що зазначено в договорах України з іншими державами про правову допомогу), а якщо громадяни України зроблять те саме – такий шлюб не буде визнаватися.

7. Згідно із Сімейним кодексом України особи однієї статі не можуть бути усиновлювачами (п. 3 ст. 211). Сімейний кодекс містить дуже суворі норми щодо усиновлення, оскільки законодавець керувався концепцією найкращих інтересів дитини. “Наприклад, дві повнолітні сестри, які не мають дітей, забажають усиновити дитину, то які б благородні цілі вони не переслідували, закон такого права їм не надає, хоча вони можуть з такою заявою звернутися досуду. Відмовити в прийняття такої заяви суд не може, але в задоволенні її, звичайно, відмовить, хоча було б краще, якби було передбачено право суду повернути таку заяву”3 . Таким чином, гіпотетично гей чи лесбійка можуть звернутися із заявою до суду, але сучасне сімейно-шлюбне законодавство буде розтлумачене таким чином, що йому(їй) в такому праві відмовлять. При цьому умови проживання в майбутній сім’ї будуть прискіпливо оцінені задля захисту прав усиновлюваної дитини. Від моєї тези не відмовляюсь, а вирішення подібних описаних у рецензії колізій залишаю на розсуд фахівців із сімейно-шлюбного законодавства.

8. Маю повне право наводити будь-які дані з тією метою, щоб показати плюралізм законодавчої ініціативи в цьому питанні.

9. Чому в такому разі подібний законопроект не було внесено знову до ВРУ? З приводу неготовності українського суспільства до змін – саме така інформація в ЗМІ була відносно обставин неприйняття зазначеного закону. Особисто я сама нічого не вигадувала.

10. Ці процеси пов’язані, оскільки в статті 19 Угоди про асоціацію (Розділ ІІІ) вказано, що “Сторони зобов’язуються вжити послідовних кроків до встановлення безвізового режиму у відповідний час після створення умов для добре керованого і безпечного пересування людей, визначених у двофазовому Плані дій щодо лібералізації візового режиму, представленого на Саміті Україна – ЄС 22 листопада 2010 року”. В Угоді визначено частину зобов’язань, передбачених у Плані дій. Заступник голови координаційної ради всеукраїнської громадської організації “Гей-форум України” Данило Лось саме так прокоментував зазначені питання: «Підписання договору про асоціацію з ЄС вигідне всім українцям, зокрема й ЛГБТ-спільнотам. Це внесе довгоочікувані зміни до трудового кодексу. Підписання угоди вимагає наявності чіткого антидискримінаційного законодавчого механізму. Це безкомпромісна вимога Європейського союзу з 2000 року. Законопроект №2342
покликаний підготувати трудовий кодекс до європейських стандартів, а саме заборонити дискримінацію за ознакою …. сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності”4.

11. Поправка до Кодексу законів про працю була ухвалена ганебно і з порушенням процедурних норм, що в черговий раз засвідчує неприйняття означеної тематики в українському політикумі. Більше того, не обговорена суспільством згадка про ЛГБТ в Плані дій з реалізації Національної стратегії не
може вважатися доказом звичаєвості використання цього поняття в правовій системі України. Особливо на тлі заяви прем’єр-міністра Арсенія Яценюка на
засідання Ради церков релігійних організацій від 16.09.2015 р. щодо недопущення внесення змін до Конституції, які б підривали основи духовності та моралі5 (питання стосувалося саме змін у сфері сімейно-шлюбних відносин).

12. Мені здається, педагоги, психологи, громадські активісти переконливо довели мою тезу про ризикованість способу життя ЛГБТ на конференції 18 грудня 2015 року. Для визначення ризиків повинні існувати спеціальні уповноважені комісії, сформовані з представників різного профілю. Практика розгляду справ у ЄСПЛ та Суді ЄС яскраво підтверджує тезу про дискримінацію навпаки. Я в цьому переконалася, вивчивши значну кількість таких рішень. Те, що хтось чогось не бачить, не означає, що явища чи загрози певного явища не існує чи не може існувати. Можливо, в Україні на даний час серед превалюючих причин інфікування СНІД анальний секс як один з варіантів гомосексуальних контактів не займає першого місця (однак рецензент не наводить джерела таких епідеміологічних даних). Разом з тим, світові тенденції з цього питання однозначно підтверджують правильність висновку про ризикованість статевого способу життя ЛГБТ з позицій епідеміологічної настороженості щодо СНІД 6 . При чому принципове значення має саме наявність такого механізму інфікування СНІД, а не його перше, друге чи третє місце у епідеміологічному рейтингу.
14. Це не моє власне філософське твердження, це також офіційна позиція Комітету ООН з прав людини, який у Зауваженні загального порядку №19 визначив, що право засновувати сім’ю передбачає можливість відтворення (англ. – procreate). Стаття 3 Сімейного кодексу України зазначає, що “Сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства”. Серед підстав створення сім’ї ЛГБТ-союзу нема: шлюбом за законодавством України визнається союз чоловіка і жінки, усиновителями ЛГБТ не можуть бути (як зазначалось вище), а створення сім’ї на підставі одностатевого союзу якраз суперечить моральним засадам суспільства.
15. Коли мова йшла про те, що “Усиновлення, сурогатне материнство та технології штучного запліднення, що можуть застосовуватись з боку ЛГБТ, не здатні виконати цю мету, оскільки пов’язані з серйозними медичними, психіко-емоційними та етичними проблемами”, я мала на увазі, з одного боку, що усиновлення (в тих державах, де воно дозволено) в одностатевому партнерстві призводить до психоемоційних проблем у дітей – це доведено в низці авторитетних досліджень; з другого боку, що безпечність технологій сурогатного материнства та штучного запліднення як таких не доведена, що вони породжують проблеми морально-етичного характеру – безвідносно осіб ЛГБТ, це твердження стосується цих технологій при їх застосуванні до будь-кого, чи це гетеросексуали, чи ЛГБТ.

16. Відповідає дійсності те, що п. 3 ст. 6 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” 2013 р. та ст. 51 КУ
передбачають можливість застосування спеціальних позитивних заходів з метою захисту з боку держави окремих категорій, до яких належить сім’я. Далі
в дужках (в традиційному розумінні) – це моє оціночне судження, на яке маю право. Я стверджую, що для переведення понять “традиційні цінності”,
“моральність” з філософської у практичну площину необхідна незалежна біоетична експертиза явища ЛГБТ.

17. Раджу почитати:
1) Понкин И.В., Михалева Н.А., Кузнецов М.Н. О нарушениях прав детей при их «усыновлении» гомосексуальными союзами
(однополыми партнерствами) Доклад. – Режим доступа: http://svavva.ru/pravoslavie/trudy/doklad-o-narusheniyax-prav-detej-pri-ix-
usynovlenii-gomoseksualnymi-soyuzami-odnopolymi-partnerstvami.html та
2) Понкин И.В., Кузнецов М.Н., Михалева Н.А. Доклад о праве на критическую оценку гомосексуализма и о законных ограничениях навязывания
гомосексуализма. – Режим доступа: http://www.state-religion.ru/files/Doc.pdf
Дещо заангажовано, але суть вловити можна.

18. Читайте там же – див. пункт 17. Вкотре наголошую: для того, щоби мої твердження перейшли з категорії “фантазійни” у категорію реальних автору рецензії слід ознайомитися з критикою явища ЛГБТ, що лунає з табору психологів, педагогів та психіатрів по всьому світу. Подобається це комусь чи ні, але явище ЛГБТ іде врозріз з світоглядними уявленнями більшості пересічних українців. При цьому обґрунтованих прогнозів, що зміна такої світоглядної парадигми буде позитивною для України, наразі немає.

19. Насправді це цитата, твердження, яке не є моїм, але з яким я цілком погоджуюсь. Тим більше, у цитованій рецензентом Декларації Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій в пункті 6 зазначено: “Тому релігійні організації не можуть відсторонено спостерігати за тим, як в українському суспільстві, під виглядом боротьби за права людини й демократію, пропагується терпиме й навіть схвальне ставлення до самого явища одностатевих сексуальних відносин. Одним з проявів такої пропаганди є спроби легалізувати так звані одностатеві шлюби або зареєстровані партнерства”. А пункт 9 зазначає: ” У світлі цього ми виступаємо категорично проти законодавчого встановлення у нашій державі одностатевих шлюбів чи реєстрованих одностатевих партнерств, проти пропагування одностатевої сексуальності. … Ми проти того, щоб гомосексуалізм пропагувався, як варіант норми статевого життя і щоби держава заохочувала своїх громадян до одностатевих сексуальних стосунків”. Тобто прямо стверджується про пропаганду гомосексуалізму, а пропаганда є якраз насильницьким
нав’язуванням ідей.

20. Я цілком розумію правові наслідки Угоди про асоціацію та вказаної
Директиви ЄС. Моделювання потрібне якраз для того, щоб уявити дію
документу в умовах України. Директива надає право державі обирати форму
імплементації у національну правову систему, і ми наразі не можемо
передбачити, у якому обсязі вітчизняний законодавець її імплементуватиме.
Тому ця гіпотетична ситуація дозволяє “приміряти” Директиву з усіма її
“принадами” до української правової системи. Ці мої висновки стосуються
більше навіть не України, а можливостей дії Директиви загалом, скажімо, в
державах-членах ЄС (до речі, куди ми прагнемо також і в якості повноправного
члена). А посилання на Конституцію України та Закон про свободу совісті
використано для демонстрації того, що хоча церква відділена від держави, але
певні відносини все ж законодавством врегульовано. Друге зауваження
свідчить про те, що рецензент сам недостатньо добре зрозумів суть відповідних
положень Директиви. Раджу почитати коментар Єврокомісії стосовно проблем,
які виникають якраз відносно тлумачення зазначених положень Директиви7 (с.
37).
21. Твердження рецензента, як і наше, є цілком суб’єктивним і декларативним, відображає світоглядний концепт звичної для нього суспільної ніші. Зазначимо, що кожен має право на свободу вираження своїх світоглядних думок, чим ми і скористались.

1 http://icj.wpengine.netdna-cdn.com/wp-content/uploads/2013/06/SOGI-UN-Compil_electronic-version.pdf
2 Edel F. Case Law of the European Court of Human Rights Relating to Discrimination on Grounds of Sexual
3. Orientation and Gender Identity / Council of Europe, March 2015.
4. http://pravo-ukraine.org.ua/8147 http://mymedia.org.ua/articles/shmzh/zahist_seksualnih_menshin_problema_ne_v_zakonah_a_v_golov.html
5 http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=1601%3A1&catid=34%3Aua&Itemid=61&lang =uk
6 The increase in global HIV epidemics in MSM / Chris Beyrer, Patrick Sullivan, Jorge Sanchez, Stefan D. Baral, Chris Collins, Andrea L. Wirtz, Dennis Altman, Gift Trapence, Kenneth Mayer // AIDS2013,27:2665–2678, DOI:10.1097/01.aids.0000432449.30239.fe

http://ec.europa.eu/justice/discrimination/files/sexual_orientation_en.pdf