Слово про смуток

Слово про смутокСтагирій походив зі знатного і багатого роду і був вихований у християнській вірі. Спонукуваний своєю побожністю, він відмовився від багатства і світських занять в Антиохії і присвятив себе подвижницькому життю пустельників, у якому, з волі Божої, незабаром піддався дії демона, страждав припадками біснування, які спричиняли йому такі муки і душевний смуток, що він намагався навіть позбавити себе життя. Св. Іоан Золотоуст, довідавшись про тяжкий стан Стагирія, з яким перебував у дружніх взаєминах, не маючи можливості особисто відвідати його через власну хворобу, що спіткала його після подвигів у пустелі наприкінці 380 року, хотів подати йому духовну розраду письмово. Отже, ці три слова Святителя могли бути написані наприкінці 380 або на початку 381 року.

[page=1]До Стагирія ПОДВИЖНИКА, одержимого демоном[/page]

[page=2]Слово перше[/page]
[page=3]Слово друге про те, що смуток гірший за демона[/page]
[page=4]Слово третє про смуток[/page]
{PAGEBREAK}

Слово перше
Нам варто було б тепер бути з тобою, любий мій Стагирію, розділити з тобою твої страждання і бодай трохи, у міру наших сил, полегшувати твій смуток, утішаючи словом, допомагаючи ділом та використовуючи інші засоби. Але через те, що головний біль та тілесна хвороба примусила нас залишатися вдома і позбавила можливості послужити в такій корисній справі, тому ми поспішаємо сповнити те, що ще залишається в наших силах і для твоєї втіхи, і для нашої користі. Можливо, це допоможе тобі мужньо переносити теперішнє нещастя. Якщо ж у цьому не отримаємо успіху, то принаймні думка про те, що ми зі свого боку нічого не опустили, заспокоїть нашу душу. Хто сповнив усе, що вважає корисним для припинення тих страждань, що спіткали ближнього, той, якщо й не осягне успіху в цьому, то принаймні звільняється від докорів совісті і, скинувши із себе тягар цих докорів, має нести тільки тягар скорботи.
Якби я був із тих, котрі догодили Богові і можуть звершувати велике, то не переставав би молити і просити Бога за дорогу для мене людину. Але оскільки безліч гріхів позбавляє мене цієї відваги і сили, то постараюся запропонувати тобі словесну втіху. Так буває і з тими, хто страждає тілесними хворобами: полегшення страждань і припинення хвороби є справою лікарів, але подавати втіхи хворим не забороняється і рабам, що їм прислуговують. Саме вони, якщо прихильні до своїх господарів, особливо багато говорять заради їхньої користі.
Отже, якщо ми скажемо щось таке, що може припинити твою надмірну скорботу, тоді сповниться те, чого ми бажаємо. Якщо ж нічого такого не знайдемо сказати, тоді, звичайно, схвалить наші старання Той, Хто через блаженного Павла велів плакати з тими, що плачуть, і наслідувати смиренних (Рим. 12, 15-16). Причина твого смутку, вочевидь, одна – шаленство лукавого демона, але можна знайти чимало скорбот, які потім породжуються від цього кореня. Це говорю я тепер не від себе, а на підставі тих скарг, які часто чув від тебе, коли ти був разом з нами. По-перше, ти скаржився на те, що колись, коли жив світським життям, не відчував нічого подібного, а коли розіп’явся для світу, тоді і відчув таку хворобу, яка здатна засмутити і повалити в розпач. По-друге, – на те, що чимало з тих, котрі живуть серед задоволень, зазнавши такої ж хвороби, після короткочасних страждань звільнилися від цієї хвороби і повністю розсудилися, і навіть одружилися, стали багатодітними батьками, насолоджуються задоволеннями цього життя, і вже не піддаються подібній хворобі. А ти проводиш стільки часу в постах, цілонічних молитвах та інших подвигах, однак не отримуєш звільнення від тих страждань, що тебе спіткали. По-третє, – на те, що той святий муж, що виявив таку велику силу на інших людях, не міг вчинити цього на тобі, улюблений, і не тільки він, але й ті, що були з ним, які навіть сильніші за нього, і всі відійшли від тебе, не отримавши успіху.
Крім того, за твоїми словами, ти сильно побиваєшся ще й тому, що сила засмучення так опанувала твоєю душею, що часто ледь не кидався в петлю, чи в ріку, чи в прірву. Є і п’ята скарга, яка полягає в тому, що ти бачиш, як твої однолітки і ті, що разом з тобою розпочали подвижницьке життя, добиваються успіхів, а ти ще знаходишся в найжорстокішій бурі і живеш у найжахливішій темниці. За твоїми словами, не стільки треба плакати закованим у залізо, скільки зв’язаним цими ланцюгами. Потім ти говорив мені, що тебе сильно тривожить ще й інше: ти боїшся і тремтиш за батька, як би він, довідавшись про це, не наробив великих неприємностей, спочатку прийнявши тебе за святого. Бо, впавши у скорботу, але надіючись на свою силу і багатство, він через це наважиться на все і не відступить ні від чого, що йому здумається. До цього часу мати могла скривати від нього те, що сталося, і відволікати його, коли він шукав тебе. Але з часом обман матері відкриється, і він поступить жорстоко і з нею, і з ченцями.
Однак вершина нещастя в тому, що ти не можеш надіятися на майбутнє і достеменно не знаєш, чи припиниться і закінчиться коли-небудь ця хвороба після того, як ти стільки разів сподівався на зцілення, а потім знову піддавався попереднім мукам. Усе це, звичайно, може непокоїти душу і сповнювати неабияким смутком, але душу слабку, недосвідчену і безпечну. Якщо ж ми захочемо бути трохи уважними і побожно розсудити, то розвіємо ці причини смутку, як дрібний пил. Не подумай, начебто я тепер так легко обіцяю тобі це тому, що сам не знаю цієї скорботи і бурі. Якщо мої слова і можуть комусь здаватися неймовірними, однак, не дивлячись на це, я буду говорити, а ти, звичайно, не будеш разом з іншими не довіряти нам.
Коли нечистий демон вперше напав на твою душу і повалив тебе тоді, коли ти разом зі всіма молився, то хоч я і не був при цьому (за що дякую людинолюбному Богові), однак про все довідався так, ніби знаходився там. Мій і твій товариш Феофіл-ефесянин, прийшовши, докладно розповів мені про все: про судороги в руках, про перевернуті очі, про піну на вустах, про страшний і невиразний голос, трясіння тіла, тривалу непритомність і сновидінні, що було тобі тієї ночі. Ти побачив, – говорив він, – начебто дика свиня, вся у бруді, постійно кидалася на тебе і боролася з тобою. І коли той, що спав поруч з тобою, стривожений цим видінням, прокинувся, то побачив, що тебе знову мучить демон.

2. Коли він розповів про це, то навів на нас таку ж імлу, в яку демон повалив тебе, улюблений! Але коли я через певний час отямився, то все неприємне в цьому світі перестало здаватися мені неприємним, а все приємне – приємним. Здавна пізнавши всю життєву суєту, я тоді відчув її ще сильніше, і сильнішою стала моя любов до твого благочестя.
Такою є властивість нещасть – вони, зазвичай, підсилюють дружбу. Це видно з того, що вони можуть і легко припиняти ворожнечу. Немає людини настільки жорстокої і бездушної, яка б, бачачи свого ворога в біді, могла б ще мати до нього ненависть. Якщо ж ми жаліємо навіть ворогів і, коли бачимо, що вони терплять будь-яке лихо, поводимося з ними, як з друзями, то подумай, що мав відчувати я, коли побачив у тяжких муках засмучення того, хто для мене наймиліший за всіх, і ким я дорожу, як своєю головою. Не думай, начебто нам байдужа твоя скорбота, а тому не сприймай моєї втіхи з підозрою. Хоч я, з Божої милості, і вільний від мук та нападів лукавого демона, але не менше за тебе відчуваю печаль і скорботу від цих мук, і тут мені повірить всякий, хто вміє любити так, як необхідно любити. Стряхнімо ж із себе цей пил. Тоді ця нудьга, по своїй властивості, буде не дошкульна і легка, якщо тільки самі не захочемо безпечно дозволити цьому почуттю захопити нас у безодню, а постараємося піднестися духом і думати, що необхідно робити. Чимало нещасть, поки не будуть добре розпізнані, видаються нам великими і нестерпними. А хто розумно розпізнав їх, той побачить, що вони набагато легші, ніж про них думали. Так, сподіваюся, станеться й тепер.
Отже, підбадьорся, не піддавайся нікчемній і нерозумній думці юрби і не роби ворога сильнішим за нас. Якби я говорив з ким-небудь з невірних чи з тих, котрі думають, начебто все відбувається випадково, або з тих, що приписують піклування про світ лукавим демонам, то це мені коштувало б чималих трудів, щоб спочатку спростувати помилкові думки і вселити віру в істинного Промислителя над світом, а потім звернутися до втіхи. Але позаяк ти, за Божою благодаттю, з дитинства знаєш Священне Писання і, прийнявши від предків істинні і спасенні догмати, безсумнівно віруєш, що Бог піклується про все, а особливо про тих, що вірують у Нього, тому, облишивши це, почнемо з іншого.
Коли Бог створив ангелів, або краще почнемо з вищого -перш, ніж отримали буття ангели та інші сили небесні, був Бог, Який не має початку Свого буття. Як Істота, Яка ніколи ні в чому не має нестатку (бо таким є Божество), Він створив ангелів, архангелів та інші безтілесні істоти. Створив виключно зі Своєї доброти, а не через будь-що інше. Якби Він не був найвищим благом, то і не створив би тих, у чиєму служінні не мав потреби. Після їхнього створення Він знову з тієї ж причини створює і людину, і весь цей світ. Обдарувавши людину незлічимими благами, Він поставив цю малу і немічну істоту владикою над усією безліччю створінь, зробивши її на землі тим, Ким Він Сам є на небесах. Бо слова “створімо людину за образом Нашим і за подобою” (Бут. і, 26) означають не що інше, як те, що людині дана влада над земним.
Створивши її і поставивши в такій честі, Бог призначив їй як цареві царське, найкрасивіше на всій землі місце перебування – рай. Крім того, бажаючи й іншим чином показати їй, наскільки вона вища за інші створіння, Бог приводить до неї всіх тварин і велить дати усім імена, однак жодне з них не дає йому в помічники, вказуючи й причину: “Але для чоловіка, -говорить, – не знайшлося помічника, подібного до нього” (Бут. 2,20). Показавши цим чоловікові, що він займає середину між двома світами (небесним і земним), що він вище всього земного і серед безлічі цих створінь немає жодного рівного йому, Бог потім створює жінку і цим надає йому нову гідність і ясно показує, що жінка створена для нього, про що і Павло говорить: “Не чоловік був створений для ясінки, а жінка для чоловіка” (і Кор. її, 9). І не тільки цим Бог відзначив людину, але й тим, що тільки їй зі всіх створінь дав дар слова, сподобив відкрити пізнання про Себе, дозволив насолоджуватися розмовою із Собою, наскільки це було можливо, обіцяв дати безсмертя, сповнив великою мудрістю і дарував їй духовну благодать, так що вона могла висловлювати деякі пророцтва.
Усім цим Бог обдарував людину тоді, коли з її боку ще не було зроблено жодної доброї справи. Як же повелася людина після стількох незлічимих і великих благодіянь? Вона більше повірила ворогові, ніж Тому, Хто дарував їй все це, і, знехтувавши заповіддю Творця, віддала перевагу звабі того, хто намагався цілковито погубити її і позбавити всіх благ, – віддала перевагу, не дивлячись на те, що диявол не надав їй жодного благодіяння, ні великого, ні малого, а тільки сказав їй декілька слів. Але чи погубив Бог людину за те, що вона проявила таку невдячність на самому початку, так би мовити, на першому своєму кроці? По справедливості варто було б погубити і викинути із середовища живих того, хто, отримавши незлічимі блага, на самому початку життя заплатив за ці блага непослухом і невдячністю. Однак Бог продовжував благодіяти їй не менше, ніж колись, показуючи, що, хоч би ми тисячу разів згрішили і відступили від Нього, Він ніколи не перестане піклуватися про наше спасіння. І коли ми навернемося, тоді спасемося, а коли будемо упиратися і залишатися у злі, то принаймні буде ясно, що Бог робить усе від Нього залежне.
Так, і вигнання з раю, й усунення від дерева життя, й осуд на смерть є ніби справою покарання і помсти, однак насправді, як і до того, – це діла Того, Хто піклується (про людину). Хоч ці слова і видаються дивними, однак вони щирі: події, звичайно, були протилежні одні одним, але мета тих й інших однакова і злагоджена. Тобто, вигнання з раю, поселення на виду в нього, заборона вкушати від древа життя, видалення від цього древа, осуд на смерть, тимчасове відкладання цього суду – все це, як і попередні благодіяння, вчинені задля спасіння і слави людини. Про попереднє я не буду говорити нічого (бо це очевидно для кожного), а про останнє необхідно сказати.

З. Звідки ми зможемо знати, що останнє вчинено задля користі людини? Будемо знати, якщо задумаємося над тим, чого б вона зазнала, якби цього не було. То чого б вона зазнала?
Якби людина після обіцянки диявола зробити її після порушення заповіді рівною з Богом, залишилася в тій же честі, то впала б у три крайні нещастя. По-перше, стала б вважати Бога недоброзичливим, обманщиком і неправдивим; по-друге, справжнього обманщика, батька неправди і зла – благодійником і товаришем; і крім того, продовжувала б і далі безконечно грішити. Але Бог урятував її від цього, вигнавши тоді з раю. Так і лікар, коли не торкається рани, то дає їй більше загноюватися, а коли вирізує, тоді зупиняє подальше поширення гнилості виразки.
– То й що з цього? – скаже хто-небудь, – Бог на цьому не зупинився, а ще наклав на людину подвиги й труди, бо ніщо так не мало здібне користуватися спокоєм, як людська природа.
Якщо й тепер, коли на нас покладено такі труди, ми безперестанно грішимо, то на що могли б відважитися, якби Бог залишив нас при задоволеннях та й ще у бездіяльності? “Бездіяльність, -говорить Писання, – навчила багато чого злого” (Сир. 33> 28). Ці слова підтверджують як щоденні події, так і те, що сталося з нашими предками. “І сів народ, – говорить Писання, -їсти й пити, а після став грати” (Вих. 32, 6). І далі: “Розповнів, і потовстішав, і розжирів, і залишив він Бога” (Втор. 32, 15). Відповідно до цього говорить і блаженний Давид: “Коли Він умертвляв їх, тоді вони шукали Його і наверталися, і зранку благали Його” (Пс. 77> 34)- І ДО Єрусалима Бог говорить через Єремію: “Врозумися, Єрусалиме, щоб душа Моя не віддалилася від тебе” (Єр. 6, 7-8). А те, що не тільки злим, але й добрим людям спасенно піддаватися приниженню та стражданню, про це пророк говорить так: “Благо мені, Господи, що Ти упокорив мене, щоб я навчився заповідям Твоїм” (Пс. и8,71). Після нього і Єремія говорить те ж саме, хоч іншими словами: “Благо людині, коли вона несе тягар у юності своїй, сидить усамітнено і мовчить” (Плач, з, 27-28). І благає Бога за себе: “Не будь страшним для мене, Ти – надія моя у день біди” (Єр. v/, vj). I блаженний Павло, який просяяв такою благодаттю і перевершив людську природу, теж мав потребу в цьому благотворному засобі, тому й говорив: “Дано мені жало у плоть, ангел сатани -пригнічувати мене, щоб я не величався. Тричі благав я Господа про те, щоб він відступив від мене. Але Господь сказав мені: “Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі” (2 Кор. 12, 7-9)- Хоч євангельська проповідь могла бути звершена і без гонінь, без скорбот, без трудів і подвигів, однак Христос, піклуючись щодо проповідників, не захотів цього. Тому і сказав їм: “У світі зазнаєте скорботи” (Ін. іб, 33)-1 тим, котрі хочуть увійти до Царства Небесного, Він велів іти тісним шляхом, бо інакше осягнути його неможливо (Мф. 7, із)-
Отже, скорботи, спокуси і всі неприємності, які трапляються з нами, не менше за радощі свідчать про Боже піклування над нами. Але що я говорю про ці скорботи? Сама погроза геєною вказує на Боже людинолюбство не менше, ніж обіцяння Царства Небесного. Якби Він не погрожував геєною, то не скоро можна було б досягти небесних благ. Самої обіцянки благ не достатньо для того, щоб вона спонукала до чеснот, якщо тих, котрі не мають потягу до них, не спонукає навіть страх перед покаранням. Тому Бог первісну людину і вигнав з раю, оскільки дарована їй честь, якби після порушення заповіді залишилася твердою і незмінною, зробила б її гіршою.
Але що я говорю про Адама? Чого не вчинив би Каїн, живучи в раю і насолоджуючись його благами, якщо він, і втративши це, і маючи перед очима покарання, що спіткало батька, не врозумився, але впав у ще більше безчестя: першим винайшов і звершив убивство, і вбивство найбільш злочинне? Він не мало по малу, не впродовж тривалого часу дійшов до цього нового злодіяння, а несподівано і раптово досяг вершини безчестя – підстеріг і вбив того, хто вийшов з ним із однієї утроби і нічим його не образив. Чи, може, Каїн вважав образою для себе те, що Авель догодив Богові? Однак, на мою думку, і тут ти можеш побачити людинолюбство Боже. Коли Каїн образив самого Бога, Творець напоумляє його словами й утішає в скорботі. Але коли він звершив злочин проти брата, тоді вже Бог проявляє Свій гнів і накладає покарання. Водночас і перше заслуговувало такого ж, якщо не більш жорстокого покарання. Якщо в людей вважається провиною й образою, коли будь-хто з рабів краще збереже для себе, а гірше віддасть господареві, то чи не тим більше це стосується Бога?
Але Каїн звершив не тільки цей гріх, але й інший, не менший – позаздрив честі брата. Якби він покаявся у своєму гріхові, то цією прекрасною переміною догодив би Богові. Але, як показав кінець справи, його смуток походив не від каяття, а від заздрості і ненависті. Каїн майже розгнівався на Бога за те, що Бог, ображений ним, не вшанував його і не надав перевагу злому перед добрим. Однак Бог, не дивлячись на те, що гріхи Каїна вимагали тяжкого покарання, поступає з грішником набагато милостивіше, ніж він заслуговував, і намагається заспокоїти його роздратовану душу. Оскільки скорбота Каїна була спричинена роздратуванням, тому Бог говорить йому: “Замовкни” (Бут. 4, 7)- Бог так говорив, хоч і знав, до чого дійде злість Каїна, але Він хотів відняти в невдячних усякий привід для дорікання. Якби Каїн був покараний на самому початку, то багато хто говорили б: “Хіба не можна було наперед повчити словами, напоумити і злякати, а вже потім, якби Каїн залишився невиправним, карати? Його кара надто жорстока і сувора”.
Тому Бог довго терпить образи, які Йому завдають, щоб загородити таким людям уста, а водночас показати, що Він і Каїнового батька покарав зі Своєї доброти, а потім й інших людей привести до покаяння через таке Своє милосердя. Коли ж Каїн через свою впертість і нерозкаяність серця “сам собі зібрав гнів” (Рим. 2, 5), тоді Він і карає. Якби Каїн і після убивства залишився непокараним, то зважився б і на інше, ще більше зло.
Не можна сказати й того, що він згрішив несвідомо. Хіба міг він не знати того, що знав молодший брат? Але, якщо хочете, допустимо, що перше (злочин) звершилося несвідомо. Однак після того, як він почув: “замовкни”, після того, як отримав прощення, невже він зважився на вбивство, осквернив землю і порушив закони природи несвідомо? То ж бачиш, що і перше звершувалося не через несвідомість, а через злобу, лукавство і крайнє безчестя? Яке ж покарання за все це? “Ти будеш вигнанцем і мандрівником на землі” (Бут. 4,12), – говорить Бог.
Покарання все ж таки тяжке, але воно не буде таким, якщо ми роздумаємо над гріхом та уважно розглянемо саме покарання. Каїн після того, як приніс негідну жертву (Бут, 4, 7)> образився на те, що він, який образив Бога, не вшанований ображеним Богом, і, відкинувши Його настанови, перший наважився звершити вбивство, чи краще сказати, гріх більш злочинний, ніж убивство, – засмутив батьків, збрехав перед Богом. “Хіба, -сказав він, – я сторож братові моєму?” (Бут. 4, 9)-1 за все це карається тільки страхом і трепетом!
Однак можна сказати, що Божу милість тут видно не тільки в тому, що покарання легше за гріх, але й у тому, що в покаранні криється чимала користь. А користь та, що все майбутнє людство покаранням Каїна врозумляється і стає кращими. Тому Бог не відразу віддав Каїна смерті, оскільки не однаково -чути про якогось Каїна, що вбив брата і зазнав смерті, чи бачити цього вбивцю, як він карається. У першому випадку через надзвичайність злочину могли б і не повірити розповіді. А тепер, коли Каїн був видимий, і впродовж чималого часу багато були свідками його покарання, подія стала очевидною і достовірною як для сучасників, так і для нащадків.
Але скажуть: яка ж користь від цього йому самому? Дуже велика. Бог, коли, наскільки міг, словесним напоумленням зменшував його лють, піклувався і про його спасіння. Але якщо подивитися і на саме покарання, то й від нього є чимала користь. Якби Бог негайно умертвив Каїна, то не залишив би йому часу для каяття і виправлення. Тепер же він, продовжуючи життя в страху і трепеті, міг би мати від такого життя велику користь для себе, якби не був до крайності байдужим і більше звіром, ніж людиною. Крім того, ця кара зменшувала для нього тягар майбутніх мук, бо покараннями чи прикрощами, які Бог посилає на нас у цьому житті, зменшується чимала частина майбутніх мук.
Свідчення про це можна привести з Божественних Писань. Христос, розмовляючи з учнями і розповідаючи про Лазаря, говорить, що Авраам, коли багач просив його оросити бодай кінцем пальця палаючий язик, сказав йому: “Чадо! Згадай, що ти отримав уже блага твої за життя твого, а Лазар – тільки зло; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш” (Лк. іб, 25). А Павло (коли говорю про Павла, то маю на увазі і заповіді Христові, 6oJBiH наставляв цю блаженну душу), коли пише до коринфян про блудника, велить віддати його сатані “на виснаження плоті, щоб дух спасся в день Господа нашого Ісуса Христа” (і Кор. 5? 5)-1 далі, розмовляючи з ними ж про тих, котрі негідно причащаються Таїн, говорить: “Через це багато з вас немічних і недужих, і чимало вмирає. Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом” (і Кор. її, 30-32)- Чи бачиш невимовне людинолюбство і безмежне багатство доброти?
Чи бачиш як Бог чинить і вживає всіх заходів, щоб ми, якщо і згрішимо, отримали кару легшу, ніж заслужили, а то й зовсім від неї звільнилися?

4. Якщо хтось скаже: чому Бог не знищив стародавнього спокусника, то відповімо, що й тут Він учинив так, піклуючись про нас. Якби лукавий опановував нами насильно, то це мало б деяке обґрунтування. Але через те, що він не має такої сили, а тільки намагається схилити нас (тим часом, як ми можемо і не схилятися), то для чого ж усувати привід для заслуг і відкидати засіб для осягнення вінців? Але якби Бог і залишив диявола у світі, знаючи, що він нездоланний і може підкорити собі всіх, то й тоді не варто було б задавати подібне запитання, і тоді ми самі були б винні, якби він долав і перемагав тих, котрі йому не противляться, а добровільно підкоряються.
Однак сказаного було б недостатньо для тих, котрі не хочуть врозумитися. А якщо багато є таких, котрі вже здолали силу диявола, і ще багато буде таких, котрі здолають, то для чого ж позбавляти цієї честі тих, котрі мають прославитися і здобути блискучу перемогу? Бог для того залишив диявола, щоб і ті, котрі вже були ним переможені, тепер самі його подолали. А це для диявола гірше за будь-яку кару і може довести його до кінцевого осуду. Але хтось скаже: не всі можуть його подолати. То й що? Набагато справедливіше, щоб доблесні мали привід для виявлення своєї доброї волі, а грішники були покарані за власне недбальство, ніж щоб перші зазнавали лиха за інших. Тепер грішник, якщо і зазнає біди, то не тому, що його перемагає ворог, а тому, що його долає власне недбальство. І це підтверджується тим, що багато хто перемагає диявола. Інакше доброчесні зазнали б лиха через грішників, оскільки через них не мали би змоги проявити свою мужність. Тоді сталося б так, якби розпорядник під час боротьби, маючи двох борців, один з яких готовий зійтися із суперником, проявити належну мужність й отримати в нагороду вінець, а другий перед виснажливою боротьбою надає перевагу безтурботності та веселощам, вигнав суперника, а їх обох відпустив без нічого. Тут хоробрий зазнав би втрати через негідного, а останній – не через хороброго, а через власну непридатність.
Крім того, хоч це питання все ж таки стосується диявола, однак такі мудрування, додаючи думку до думки, можуть піти далі і де в чому привести навіть до обвинувачення й нарікання на Боже Провидіння і піддати осуду весь всесвіт. Так воно осудить створення вуст та очей, бо через очі багато хто має бажання того, чого не можна, і впадають у перелюб, а інші устами вимовляють богохульство і подають згубні повчання. То невже через це люди мали залишитися без мови і без очей? Тоді відітнемо й ноги, відрубаємо руки, бо руки іноді обагряються кров’ю, а ноги біжать до гріха. І вуха мали б не уникнути такого ж строгого осуду, бо й вони сприймають марний поголос і передають душі згубне повчання – відріжемо й їх. А коли так, то й їжа, і напої, і небо, і земля, і море, і сонце, і світло, і місяць, і хор зірок, і всі види безсловесним тварин – яка користь від них, коли той, для кого вони створені, настільки жалюгідно спотворений?
Бачиш, до яких смішних і безглуздих думок неминуче доводить таке міркування? Диявол злий для себе, а не для нас. Ми ж, якщо захочемо, можемо навіть через нього отримати чимало добра, звичайно, проти його волі та бажання. Саме в цьому і відкривається особливе чудо і перевага людинолюбства Божого. Те, що люди стають кращими, вже саме по собі терзає і мучить диявола. А коли ми будемо осягати це через нього, то він не в змозі буде навіть перенести такого сорому.
Як це через нього досягається? Коли ми, лякаючись його жорстокості, постійних наклепів і безупинних підступів, будемо відганяти від себе важкий сон, пильнувати і завжди пам’ятати про Господа. Це не мої слова, а блаженного Павла. Послухай, як він майже такими ж словами будить сплячих із числа вірних. У посланні до ефесян він говорить: “Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальства, проти влади, проти світо-правителів темряви віку цього, проти духів злоби піднебесних” (Еф. 6,12). І говорив він так не для того, щоб позбавити їх мужності, а щоб підбадьорити. І Петро говорить: “Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш – диявол – ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти. Станьте проти нього міцною вірою” (і Петр. 5, 8-9). Він сказав це, бажаючи зробити нас більш мужніми і повчити, щоб ми більше линули до Бога.
Хто бачить ворога, який наступає, той скоро біжить і пристає до того, хто здатний допомогти. Так і малі діти, коли побачать щось страшне, біжать в обійми матері, хапаються за її одяг, міцно тримаються за неї і не відстають, не дивлячись на намагання багатьох їх відтягнути. А коли немає нічого страшного, вони не слухають ані її голосу, ані погроз, не звертають уваги на те, як вона їх кличе, відвертаються, коли вона всіляко намагається приманити їх до себе, і навіть не дивляться на запропоновану їжу. Тому більшість матерів, коли не діють переконання, ухитряються повернути дітей до себе і заставляють знову прибігти до них за допомогою страховиськ.
Так буває не тільки з дітьми, але й з нами. Коли лукавий лякає і бентежить нас, тоді ми напоумляємося, тоді пізнаємо самих себе, тоді з неабияким старанням прибігаємо до Бога. Але якби диявол був знищений на самому початку і його не було б, то, можливо, багато хто не повірив би в те, що було, тобто що він звабив людину і позбавив її багатьох благ, а сказали б, що це зробив Бог через недоброзичливість і заздрість. Якщо навіть тепер, після таких яскравих доказів спокус диявола, деякі насмілюються це говорити, то що сказали б, чого б не наговорили, якби взагалі не відчули його злості?
Однак, якщо конкретно звернути увагу на все, то можна помітити, що не завжди диявол штовхає нас на зло. Хоч він робить нам багато зла, але багато і ми самі шкодимо собі виключно через своєю байдужість і недбальство. Звернемося знову до того, з чого почали. Коли диявол приступав до Каїна і вселяв йому зробити убивство? З його матір’ю він розмовляв відкрито і її спокушав, а з ним цього не робив. Якщо скажуть, що він уселив у нього злі помисли, то й це залежало від самого Каїна, який прийняв це, послухався і подав дияволові привід для наступу. Але Бог і тоді не залишив Каїна, а продовжував наставляти й напоумляти тим же, чим, вочевидь, карав його.
Але що я говорю про покарання Каїна, однієї людини, коли навіть потоп, у якому загинуло стільки людей, може відкрити для нас Боже Провидіння? По-перше, Бог не відразу і не раптово навів це нещастя, а провістив про нього, і не в короткий термін, а ще за сто двадцять років. Потім, щоб люди через віддаленість провіщеного не забули і не збайдужіли, Він звелів перед їхніми очима будувати ковчег, який яскравіше за всякі слова говорив про Божу погрозу. Каїн уже відійшов із людської пам’яті, а ковчег, що знаходився перед їхніми очима, постійно нагадував про те нещастя, що загрожувало. Але люди й після цього не врозумилися, а продовжували викликати і накликати на себе нещастя. Бог ніколи б не захотів погрожувати потопом і його наводити, як і погрожувати геєною, але причиною всьому є ми самі. Знаючи це, премудрий говорив: “Бог смерті не створив і не радіє загибелі живих” (Прем, і, із). І Сам Бог через пророка говорить: “Не хочу смерті грішника, але щоб грішник навернувся від путі свого і хсивий був” (Єз. 33? и). Якщо ж ми не навертаємося, то самі накликаємо на себе погибель і смерть, а не Бог, Який не хоче, щоб ми загинули, а вказує шлях, як уникнути диявола.
Але чи тільки це ми можемо сказати про потоп, чи не знайдемо яку-небудь користь від того, що сталося? Навіть неможливо вимовити, скільки користі вилилося від нього як для самих загиблих, так і для наступних людей. Перші були утримані від подальших злочинів, а останні отримали велику користь, бо разом із грішниками була знищена, так би мовити, закваска і причина зла. Якщо люди і без прикладів легко можуть винаходити зло, то чого б вони не зробили, якби багато хто заохочував їх до порочних справ? Щоб цього не сталося, щоб наступні народи не мали стільки учителів зла, Бог водночас погубив усіх.

5. Але як мудро, чи вірніше, як божевільно роздумують ті, котрі, не бажаючи робити будь-що добре, тільки те й придумують та говорять, щоб вину за власні гріхи скласти на Бога! “Якби, – говорять вони, – Бог не попустив, то диявол і не приступив би, і не спокусив відразу”. Але тоді Адам і не зрозумів б, яке добро він мав, і ніколи не смирив би своєї гордості. Хто ще був про себе такої високої думки, що захотів бути богом, на що не наважився б, якби не був напоумлений?
Припустимо, що диявол не вселив би нічого Єві і ні слова не сказав би їй про древо, то невже тоді праотці ніколи б не згрішили? Цього сказати не можна. Хто так легко послухався жінки, той і без диявола, сам по собі незабаром упав би в гріх, за що зазнав би ще більшої кари. Водночас і в цій події причиною всього зла була не тільки зваба диявола, але й те, що жінка впала, захопившись власною похіттю. На це вказало і Писання словами: “І побачила жінка, що дерево добре для їжі, і що воно приємне для очей і жадане, тому що дає знання; і взяла плодів його, і їпа” (Бут. з, 6). Говорю це тепер не для того, щоб зняти з диявола обвинувачення за підступність, а щоб показати що, якби перші люди не впали добровільно, то ніхто не змусив би їх упасти. Хто так легко сприйняв спокусу від іншого, той і до спокуси був байдужим і неуважним. Диявол не мав би такого успіху, якби вступив у розмову з душею пильною й уважною.
Але є люди, коли їх виправляють з цього боку, облишивши диявола, вдаються до заповіді і, не чіпаючи людину, що згрішила, обвинувачують Бога і говорять: “Для чого Він дав людям заповідь, коли знав, що вони згрішать?” І це – слова диявола і видумки нечестивого розуму. Бог проявив більше піклування (про людей) тим, що дав заповідь, ніж коли б Він її не дав. Це видно в наступному. Припустимо, що Адам, воля якого, як показали наслідки, була надто байдужою, не отримав би ніякої заповіді і продовжував насолоджуватися блаженством. До кращого, чи до гіршого привела б його байдужість і зніженість цими насолодами? Кожному зрозуміло, що він, будучи нічим не заклопотаний, дійшов би до крайнього ступеня зла. Якщо він, ще будучи невпевненим у безсмерті, а тільки маючи сумнівну надію на нього, дійшов до такої гордості і божевілля, що сподівався стати богом, хоч і бачив, що той, хто йому це обіцяв, не заслуговує бодай якоїсь довіри, то до якого божевілля він дійшов би, якби вповні заволодів безсмертям? Якого б гріха не вчинив? Чи став би коли-небудь коритися Богові?
Обвинувачуючи Бога, ти поступаєш так, як ті, що стали б звинувачувати того, хто забороняє блуд, за те, що ті, котрі чули про цю заборону, будуть упадати в блуд. Хіба такі слова не до краю божевільні? Якби до людини, яка не отримала заповіді, диявол приступив з порадою відступити від Бога, то легко схилив би її до цього. Бо коли той, хто після отримання заповіді знехтував Тим, Хто її дав, тоді той, що взагалі від Нього нічого не чув, незабаром забув би навіть, що він перебуває під владою Господа. Тому Бог Своею заповіддю заздалегідь повчив його, що він має Господа, Якому в усьому має коритися. Аде скажуть: “Яка користь від цього?” Якби навіть не було жодної користі, то й це варто було б ставити за провину не Богові, Який дав наставляння, а людині, котра не почула цього прекрасного повчання.
Водночас дарування заповіді не втратило своєї користі і після її порушення. Те, що перші люди заховалися, і визнали гріх, і намагалися скласти провину за злочин чоловік на жінку, а жінка на змія – все це свідчить про те, що вони налякалися, затремтіли і визнали над собою владу Божу. А наскільки корисно було перейти від сатанинської надії бути богами до такого страху, це зрозуміло для кожного. Той, хто мріяв про рівність з Богом, так смирив і принизив себе, що боїться покарання, мук і признається у своєму гріхові! Свідомо грішити і скоро помічати й усвідомлювати свій гріх – це надзвичайно важливо – це початок шляху, що веде до виправлення і переміни на краще.
Отже, всю благість Господа до нас ані усвідомити, ані пояснити неможливо. Я тільки скажу головне з того, що ми знаємо. Після такого непослуху, після стількох гріхів, коли сила гріха опанувала всім світом, коли рід людський мусів терпіти найжорстокіші кари, цілковито загинути, щоб навіть саме ім’я його зникло, тоді Бог вчинив для нас найбільше благодіяння -Він за ворогів, які відступили, які відвернулися і ненавиділи Його, віддав на смерть Свого Єдинородного Сина і через Нього примирив нас із Собою, і обіцяв дарувати нам Царство Небесне, вічне життя і незлічимі блага, яких “не бачило око, і вухо не чуло, і на серце людини не приходило” (і Кор. 2,9).
Що може зрівнятися з цим піклуванням, людинолюбством, благістю? Тому і Він Сам говорить: “Як небо вище за землю, так путі Мої вищі за путі ваші, і думки Мої вищі за думки ваші” (Іс. 55> 9)-1 смиренний Давид, роздумуючи над Його людинолюбством, говорить: “Бо як високо небо над землею, так утвердив Господь милість свою над тими, що бояться Його. Як далеко схід від заходу, так віддалив Він від нас беззаконня наші. Як отець милує дітей, так милує Господь тих, що бояться Його” (Пс. 102,11-13). І навіть більш, ніж батько, тільки ми не знаємо іншого кращого прикладу найвищої любові.
Вище за цей приклад подав Ісая, вказавши на матір, яка набагато більше за батька буває прив’язана до дітей. Він говорить: “Чи забуде жінка грудне дитя своє, щоб не пожаліти сина утроби своєї? Але якби і вона забула, то Я не забуду тебе, -говорить Господь”9 (Іс. 49> 15)> – показуючи цим, що милосердя Боже вище за природну прихильність. Так говорили пророки. А Христос, розмовляючи з юдеями, сказав: “Якщо ви, будучи злими, вмієте дарі добрі давати дітям вашим, тим паче Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього” (Мф. 7> и), виражаючи цим не що інше, як те, що наскільки відрізняється добро від зла, настільки Боже піклування відрізняється від батьківського.
Однак на цьому не зупиняйся, а проникай розумом далі. Це сказано відповідно до твого сприйняття. Водночас Той, Хто має безмежну премудрість і доброту, Той має таке ж і людинолюбство. І коли ми не зауважуємо Його людинолюбства в кожній події, то і це є ознакою його безмежності. Бог щоденно заради нашого спасіння чинить багато такого, що відомо тільки Йому. Він благодіє роду нашому зі Своєї благості, не маючи потреби ані в прославлянні з нашого боку, ані в будь-якій іншій відплаті, а тому дуже багато залишає прихованим від нас. А якщо інколи відкриває, то й це робить задля нас, щоб ми, перейнявшись почуттям вдячності, сподобилися ще більшої Його допомоги. Тому будемо дякувати Йому не тільки за те, що знаємо, але і за те, чого не знаємо. Бо Він благодіє нам не тільки тоді, коли ми того бажаємо, але й тоді, коли не бажаємо. Тому і Павло, знаючи це, повчав дякувати завжди і за все (Еф. 5, 2о).
А те, що Бог піклується не тільки про всіх загалом, але й про кожного зокрема, про це можна почути від Нього Самого, коли Він говорить: “Немає волі Отця вашого Небесного, щоб загинув один з малих цих” (Мф. і8,14), де має на увазі віруючих у Нього. Але Він хоче, щоб і всі ті, що не вірують у Нього, виправившись і увірувавши в Нього, спаслися, про що і Павло говорить: “… хоче, щобусілюди спаслися і досягли пізнання істини” (і Тим. 2,4). Та й Сам Він говорив юдеям: “Я прийшов прикликати не праведників, але грішників до покаяння” (Мф. д9 із); і ще: “Милості хочу, а не жертви” (Мф. ду із; Ос. 6, 6). Але коли люди навіть при такому піклуванні про них не захочуть виправитися і пізнати істину, то й тоді Він не покидає їх. Але тому, що вони добровільно самі позбавляють себе небесного життя, Він подає їм, принаймні, все необхідне в цьому житті: велить сонцю сіяти на злих і добрих, посилає дощ на праведних і несправедливих і подає все інше для продовження цього життя (Мф. 5,45)- Якщо ж Він так піклується про Своїх ворогів, то хіба залишить без піклування віруючиху Нього і тих, що по своїй силі догодили Йому? Ні! Про них Він піклується більше за всіх: “Увас і волосся на голові, – говорить Він, – все перелічене” (Лк. 12, у).

6. Отже, коли подумаєш, що ти ради Христа залишив батька, дім, друзів, рідних, незліченне багатство і велику славу і тепер терпиш таку скорботу, не падай духом. Чим породжується непорозуміння, тим і розв’яжеться наше непорозуміння. Як? Бога не можна обманювати, а Він тим, хто залишить це все, обіцяв вічне життя. Ти знехтував усім і все залишив. Що ж тобі перешкоджає надіятися на обіцяне? Спокуса, що спіткала тебе тепер? Але що це у порівнянні з обіцяним? Бог обіцяв нам вічне життя не тут. А якби навіть і тут мало звершитися обіцяне, то й тоді не варто було б упадати в скорботу. Бо благочестивій і віруючій людині необхідно настільки твердо покладатися на Божі обітниці, щоб навіть, бачачи протилежні події, не бентежитися і не впадати у відчай щодо їхнього звершення.
Поглянь, яку обітницю отримав вірний Авраам, і що було велено йому зробити? Обітниця полягала в тому, що його нащадки від Ісаака заповнять весь світ, а веління вимагало, щоб він заколов того ж Ісаака, нащадками якого мала наповнитися вся земля. Що ж? Чи збентежило це праведника? Ні. І при такій відмінності і суперечливості веління з обітницею, він не збентежився, не засумнівався і не сказав чогось подібного: “Бог одне обіцяв, а тепер змушує мене інше робити. Від цього сина обіцяв мені безліч нащадків, а тепер велить заколоти його. Як же те збудеться, якщо припиниться цей корінь? Отже, Бог обманув мене і насміявся наді мною”. Нічого такого Авраам не сказав і навіть не подумав. І це правильно. Бо коли обіцяє Бог, то хоч би повставало тисячі перешкод задля звершення обіцяного, бентежитися і сумніватися щодо звершення не потрібно.
Дія сили Божої саме в тому і полягає, щоб із безвихідного становища знаходити вихід. Так тоді думав і блаженний Авраам. Тому Павло дивувався його вірі і сказав: “Вірою Авраам, буду-чи випробуваним, приніс у жертву Ісаака, і, маючи обітницю, приніс единородного” (Євр. її, 17), вказуючи і натякаючи саме на те, про що я тепер сказав.
І не тільки Авраам, але і його правнук Йосиф, хоч і бачив, що дана йому обітниця упродовж довгого часу через різні обставини залишається незвершеною, однак залишився непохитним, оскільки він звертав свій погляд тільки до Того, Хто обіцяв. А коли б він піддався людським роздумам, то зневірився б у звершенні обітниці. Бачений ним сон передвіщав йому поклоніння братів і батька, однак події склалися інакше і багато в чому не відповідали цьому. По-перше, саме ті, котрі мали б кланятися йому, кинули його у рів і, продавши чужоземцям, відправляють у чужу і далеку землю. Ці події настільки здавалися суперечливими снам, що навіть нещасні (брати його) насміхалися над ним і говорили: “Ось, іде сновидець; підемо тепер і вб’ємо його, і кинемо його в який-небудь рів, і скажемо, що хижий звір з’їв його; і побачимо, що буде із його снів’9 (Буг. 37> і9~2о). Потім ті, що купили Иосифа, знову продають його, і не якійсь вільній людині, а царському рабові. Але й на цьому його прикрощі не завершилися, а, зазнавши наклепів пані і будучи засудженим, він багато років провів у в’язниці, і хоч інші виходили звідти, він залишався там ще довгий час. Не дивлячись на такі обставини, які могли збентежити його душу, він залишився непохитним.
Таким же є і наше становище, чи вірніше, воно ще більш важке. Нам Бог обіцяв Царство Небесне, вічне життя, безсмертя і незлічимі блага, а що відбувається і діється з нами тепер? Тільки смерть, тління, кари, муки та різні і безперервні скорботи – зовсім не відповідає цьому. Для чого ж Бог робить це і допускає такі події, які суперечать обітницям? Цим Він звершує дві найвеличніші справи: по-перше, подає нам безсумнівний доказ Своєї сили, тобто, що Він може звершити навіть найбільш неймовірні обітниці; по-друге, повчає нашу душу вірити Йому в усьому, хоч би навіть здавалося, що події суперечать провіщенням. Такою є сила надії – вона не осоромить того, хто щиро їй відданий. Якщо так поступали ті, котрі отримували обітниці щодо земних благ, то набагато більше це стосується нас, які сподіваємося на звершення благих обітниць не в цьому житті, а в майбутньому віці. Для цього життя Господь провістив скорботи та прикрощі. Що ж бентежить тебе? Чому ти не довіряєш Божій обітниці? Знехтувати заради Нього всім світом і потім говорити, що Він не піклується, може тільки той, хто не вірить, сумнівається і вважає обітниці Божі обманом. А це означає воістину біснуватися і викликати на себе вогонь геєнський.
Але чи є і серед людей, які віддані світським справам, такі, що живуть спокійно? Так, і це провістив Христос. “Істинно, істинно кажу вам, – говорив Він, – ви будете плакати і ридати, а світ зрадіє” (Ін. іб, 20). Так, серед колишніх поколінь вавилоняни, які не знали Бога, користувалися багатством, владою і славою, а юдеї жили в неволі, у рабстві і в крайніх біді. І Лазар, гідний небес і Царства Небесного, лежав покритий ранами, які лизали пси, постійно боровся з голодом, а багач жив у славі, в оточені суспільства, у розкоші і задоволеннях. Але все це ніскільки не допомогло йому в геєні, як і Лазареві голод і рани не перешкоджали проводити це життя в чесноті. Навпаки, він як мужній борець, що несе подвиг у найбільшу спеку і жару, переміг і отримав вінець. Тому один мудрець сказав: “Сину мій! Якщо ти приступаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси: управ серце твоє і будь твердим, і не знічуйся під час відвідування” (Сир. 2, 1-2). І трохи далі: “Бо золото випробовується у вогні, а люди, угодні Богу, у горнилі принилсення” (Сир. 2,5). В іншому місці сказано: “Покарання Господнього, сину мій, не відкидай і не тяго-тися викриванням Його” (Притч, з, и). Той, хто кидає золото в піч, знає, скільки часу воно має знаходитися у вогні, і коли його необхідно виймати. Тому мудрець і говорить: “Не знічуйся під час відвідування”, а Соломон, навчаючи тому ж самому, сказав: “Не тяготися викриванням Його”.
Скорбота – це велика справа. Велике задля того, щоб людина стала доблесною і навчилася чесноті терпіння. “А що коли, – скаже хтось, – вона своєю надмірністю похитне і здолає (людину)?” “Вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, німе можете, але разом зі спокусою дасть і полегшення, щоб ви могли перенести9′ (і Кор. ю, із). Якщо покарання буває від любові, а залишення без покарання через ненависть (Євр. 12, 7_8), то неможливо, щоб один і той же водночас одного і того ж і любив, і ненавидів, карав і водночас не звертав на нього уваги. “Чому ж, – хтось скаже, – багато впало?” Тому, що самі відпали від Бога, а не Він їх покинув. “Бо ті, що віддалили себе від Тебе, – говорить Писання, – гинуть” (Пс. у2,27). А віддаляються вони тим, що не переносять Божих повчань, а гніваються й обурюються на них.
Якщо б нерозумні діти, будучи посланими своїми батьками до вчителів, намагаючись уникнути тих трудів та малих покарань, взагалі втекли від батьків, то від цього не отримали б жодної користі, а, опинившись перед необхідністю терпіти на чужині і голод, і безпритульність, і хвороби, і безчестя, і рабство, зазнали б набагато більшого лиха. Так буває і з тими, котрі не переносять із подякою Божі настанови, а обурюються на Нього. Вони не тільки не отримують від цього жодної користі, а кидають себе у крайнє нещастя.
Тому нам і заповідано: “Будь мужній. Нехай кріпиться серце твоє” (Пс. 26,14). Але ти зазнав набагато тяжчого страждання? Так і вихователі дітей не для всіх призначають одні і ті ж вправи, але слабким слабші, а сильним дають таких же сильних супротивників. Бо коли в кого супротивник виявиться слабшим за нього, той не отримає належної вправності, хоч би й цілий день боровся з ним.
Чому ж, скаже хтось, не всім, що посвятили себе однаковому життю, Бог визначив нести однакові труди? Тому що Бог має не тільки один вид вправ, і не всі люди потребують одного і того ж, хоч би вони перебували в однакових умовах, подібно, як багато хворих, що страждають однаковими хворобами, потребують не одних і тих же ліків, але одні – одних, а інші – інших. Тому і види страждань різні і різноманітні: один спокушається тривалою хворобою, інший – крайньою убогістю, ще інший – образами і зневагою, інший – тим, що постійно і безупинно бачить смерть своїх дітей і родичів, той – загальним презирством і відразою, а цей – обвинуваченням у тому, чого він і не знає за собою, і накликаним на нього тягарем безчестя, інший – ще іншим видом. Всього повністю і перелічити неможливо. Кожне з цих страждань, у порівнянні з твоїм нещастям, тобі здається легким і незначним, але якби ти сам випробував їх, то побачив би, що твоє нещастя, на яке тепер нарікаєш, набагато легше за ті.
Однак, якщо деякі і менше за нас страждають, ми не повинні цим спокушатися. Бо збільшення трудів веде до збільшення нагород і буває твердим оплотом проти вільних чи невільних нападів. Це приборкує гордість, проганяє байдужість, робить нас більш розсудливими і благочестивими. І, взагалі, якщо хтось захоче перелічити все, то побачить чимало користі від спокус, і ніхто з тих, про кого особливо піклується Бог, не буває без суму, хоч нам здається, що це не так.

7- Якщо блаженний Павло багато терпів, і немає нікого, хто б міг бодай трохи зрівнятися з ним, то чи можливо, щоб інші люди не зазнали цього засобу? А коли деякі не врозу-милися такими скорботами, то це не з вини Того, Хто послав покарання, а через власне недбальство. Якби їм не були подані ліки, тоді можна було б думати, що вони загинули через непроявлену до них увагу. Однак тепер для того, щоб ні в чому не звинувачувати лікаря, а тільки самих хворих та їхню байдужість, звершено не мало. І хоч деякі, що до спокус жили чесно, після того, як їм піддалися, упали; інші, що віддалися всіляким порокам, не зазнали жодної скорботи; ще інші з дитинства до останнього подиху терпіли незлічимі прикрощі -ми від цього не повинні бентежитися і впадати у розпач. Якби ми могли і були зобов’язані знати дії Божого Провидіння і не пізнали, тоді варто було б нам сумувати і бентежитися. Але коли навіть той, хто був учасником невимовних таємниць і був піднесений до третього неба, збентежився перед цією безоднею і, припавши до глибину багатства, і премудрості, і всеві-дання Божого, тільки здивувався і тут же відступив, то чому ми даремно намагаємося пізнати незбагненне і досліджувати недослідиме (Рим. її, 33)?
Ми не будемо перечити лікареві, коли він приписує протилежне тому, що нам здається корисним: наказує, наприклад, переохолоджену руку опускати в холодну воду і робити чимало іншого, що здається дивним. Але заздалегідь, переконавши себе, що він робить це за правилами свого мистецтва, охоче підкоряємося йому, хоч він інколи й помиляється. То чому ми маємо досліджувати дії Бога, Який незрівнянно перевершує нас у всьому, Який є Самою Премудрістю і ніколи не помиляється? Невже тому, у кого варто було б вимагати звіту, будемо вірити беззаперечно, а від Того, Кому єдиному повинні вірити, будемо вимагати виправдання та звіту в Його діях й обурюватися, що цього не знаємо? Чи це властиво для душі благочестивої? Ні, прошу і благаю, не будемо доходити до такого божевілля, але в усьому, що викликає подив, будемо говорити: “Присуди Твої, – як безодня велика” (Пс. 35> 7)-
Навіть те, що ми не все до кінця знаємо, є справою Божої Премудрості. Якби ми корилися Богові через те, що знали б причини подій, то за це не мали б великої нагороди, і наша покірність не була виявом віри. А коли ми, не знаючи, з любов’ю підкоряємося всім Його велінням, тоді через щиру слухняність і щиру віру отримуємо для наших душ найбільшу користь. Ми маємо бути переконані тільки в одному: що Богом все подається для нашої користі, а самого способу не потрібно виясняти, і не треба нарікати і засмучуватися від того, що його не знаємо. Знати його для нас і неможливо, і некорисно. Перше тому, що ми смертні, а друге тому, що ми досить скоро впадаємо у гордість. Зі своїми дітьми ми багато в чому поводимося так, що їм це здається шкідливим, хоч насправді воно для них корисне. Однак вони не сміють запитувати про причину, а ми наперед не переконуємо їх у корисності того, що маємо намір робити з ними, а тільки повчаємо їх коритися наказам батьків і ні про що більш не запитувати. Якщо ж ми так ставимося до батьків, будучи з ними єдиною природою, і не нарікаємо на них, то як можемо нарікати на Бога, Який перевершує нас настільки, наскільки Він вище людей, за те, що не все знаємо? Що може зрівнятися з подібним безчестям? Таким людям блаженний Павло з обуренням говорив: “А ти хто, чоловіче, що сперечаєшся з Богом? Чи скаже творіння своєму творцеві: “Навіщо ти мене так зробив?” (Рим. 9, 20).
Я взяв за приклад дітей, а Павло привів набагато кращий приклад – гончаря і глину, яка ним обробляється. Як глина приймає усякого вигляду, якого нададуть їй руки того, хто її обробляє, так і людина має сприймати те, що велить Бог і приймати з вдячністю те, що Він посилає, ніскільки не суперечачи і не намагаючись знати причину. Бо це незбагненне не для нас, але й для мужів святих і дивних, які жили раніше нас. Так, Іов говорив: “Чому беззаконні живуть, досягаючи старості, та й силою міцні”, і так далі (Іов. 21, і). І блаженний Давид сказав: “Мої ж мало не похитнулися ноги, мало не посковзнулися стопи мої. Я позаздрив безумним, бачивши добробут беззаконних. Бо немає їм страждання, й до смерті їхньої міцні сили їхні. У трудах людських їх нема, і не знають вони людської біди” (Пс. 72> 2-5)- Після нього і Єремія говорив: “Праведний будеш Ти, Господи, якщо я стану судитися з Тобою; і однак же буду говорити з Тобою про правосуддя: чому шлях нечестивих благоуспішний” (Єр. 12, і). Вони дивувалися і запитували, але не так, як нечестиві, не нарікаючи на Бога і не обвинувачуючи в несправедливості за Його діла. Навпаки, один з них говорив: “Правда Твоя, – як гори Божі, а присуди Твої, – як безодня велика” (Пс. 35> 7)- Й інший, який багато страждав, “в усьому цьому не промовив нічого нерозумного про Бога” (Іов. і, 22). І в своїй книзі, роздумуючи про творіння і висловлюючи незбагненність премудрості і домобудівництва Божого, говорив: “Ось, це частини путі Його; і як мало ми чули про Нього” (Іов. 26,14). А Єремія, передбачаючи, що дехто може засумніватися, перед своїм запитанням висловлює такі роздуми: “Праведний будеш. Ти, Господи” (Єр. 12, і), тобто, я знаю, що Ти чиниш усе справедливо, але не можу осягнути, як це відбувається.
Що ж, чи довідалися вони щось більше? Ні, вони навіть не отримали відповіді, про що говорить блаженний Давид словами: “І я став думати, як би мені все це зрозуміти, але важким це було в очах моїх” (Пс. 72, іб). Вони не отримали відповіді для того, щоб і нащадки навчилися не запитувати про це. Вони запитували тільки про єдине: чому нечестиві насолоджуються благополуччям і багатством, однак і цього не довідалися. А нинішні хочуть знати набагато більше, бо нині висувається набагато більше запитань, ніж тоді. То нехай же ясне знання буде в Того, Хто знає все перш, ніж воно звершиться.

8. Якщо ж ми на підставі того, що нам уже відомо, маємо подати якусь відповідь на поставлені запитання, то задля заспокоєння тих, котрим дуже хочеться про це знати, скажу, що після того, як для нас відкрите Царство Небесне й обіцяна нагорода в майбутньому житті, уже негоже розвідувати, чому (на землі) праведні живуть у скорботах, а грішники в спокої. Якщо там кожного, відповідно до заслуг, очікує нагорода, то для чого обурюватися через ці обставини щасливі чи нещасливі? Цими нещастями Бог укріплює покірних, як мужніх борців, а більш слабких, недбайливих і нездатних переносити щось важче попередньо підготовляє до добрих справ. Часто буває й протилежне – чимало праведників живуть у спокої і честі, а грішні в безчесті і крайніх прикрощах. Цим насамперед спростовується попередня думка, що праведні терплять нещастя, а нечестиві блаженствують.
Якщо це ще потребує пояснення, то скажу, що Бог влаштовує наше благо не для всіх однаково, але, маючи невичерпні засоби, прокладає нам для спасіння багато шляхів. Бо є чимало таких, що не хочуть сприймати вчення про майбутнє життя і воскресіння, тому Він ще тут, коли карає злих і нагороджує добрих, розкриває образ (майбутнього) суду у зменшеному вигляді. Вповні це звершиться на тому суді, однак частково звершується і сьогодні тут, щоб ті, котрі через таку віддаленість суду віддалися гріху, врозумилися принаймні через події сьогоднішні. Якби тут узагалі ніхто зі злих не зазнавав кари і ніхто з добрих не отримував нагороди, то чимало з тих, що не вірять вченню про воскресіння, ухилялися б від чеснот, як від причини зла, а до гріха приліплювалися б, як до причини добра. З іншого боку, якби всі тут отримували нагороду за заслуги, то деякі подумали б, що вчення про суд зайве і обманливе.
Отже, щоб і це вчення не піддалося сумніву, і щоб більшість неосвіченого народу через легковажність не стала гіршою, Бог ще тут карає багатьох грішників і нагороджує деяких праведників. І тим, що Він так чинить не зі всіма, підтверджує вчення про суд, а тим, що деяких карає ще до суду, будить сплячих глибоким сном. Бачачи покарання грішників, чимало виправляються, боячись, щоб і вони не зазнали такого ж. А через те, що тут не всі отримують нагороду за заслуги, чимало мимоволі приходять до думки, що вона відкладена на деякий інший час. Правосудний Бог, звичайно, не допустив би, щоб стільки злих умирали не покараними, а добрі терпіли численні нещастя, якби Він не приготував для тих та інших іншого стану в майбутньому віці. Тому Він і карає, і нагороджує не всіх, а тільки деяких, як наприклад, царя персидського та Єзекію, хоч багато було таких нечестивих, як той ассирієць, і доброчесних, як Єзекія, однак Бог не зі всіма повівся так, як з ними. Причина в тому, як я сказав, що ще не прийшов час суду.
А що це вчення не моє, послухай Того, Хто буде тоді судити нас. Коли прийшли до Нього і розповіли про смерть тих, котрих задавила башта, і про божевілля Пілата, яке він виявив по відношенню до померлих, змішавши їхню кров із жертвами, що тоді сказав Христос? “Чи думаєте ви, що ці галилеяни були грішніші за всіх галилеян, що так постраждали? Ні, кажу вам; але якщо не покаєтесь, усі так загинете. Або думаєте, що вісімнадцять, на яких упала башта Силоамська і побила їх, були винні більше за всіх, що живуть у Єрусалимі? Ні, кажу вам; але якщо не покаєтесь, усі так загинете” (Лк. із, 2-5). У цьому причина затримки. Бог тому не карає відразу всіх, котрі заслуговують кари, щоб через нещастя одних інші ставали кращими.
Тож, нехай це запропоноване питання наше вже буде вирішене. Але ти, можливо, бажаєш вирішення і того питання, що було запропоноване вище і яке набагато важче? Але я думаю, що коли по можливості розтлумачено нами це, то цим покладено початок для вирішення і першого питання. Що ж викликає в тебе подив? Те, що чимало від дитинства до смерті боролися з багатьма прикрощами. На це, як і на попереднє, скажу, що Бог карає їх, по-перше, за їхні власні гріхи, а потім для того, щоб через їхні нещастя мали користь інші. Якщо ж це буває не зі всіма, то тому, що тепер ще не час суду.
Чому ж, скажеш ти, деякі, перш ніж досягти того віку, коли можуть розрізняти між добром і злом, уже несуть покарання, як великі злочинці? Для цього є не одна причина, а багато різних. Це може бути і через нестриманість батьків, і через недбальство вихователів, і через зміни у повітрі, і через безліч інших подібних обставин. Водночас про багатьох з них Бог знає, що вони будуть грішними, а тому наперед зв’язує їх покараннями, ніби путами. Хіба не бачиш, що і серед жебраків чимало, перебуваючи у найжалюгіднішому становищі, звершують безліч злочинів не від горя і не через голод, а тільки через свою порочність? Одного разу я чув від деяких людей, що злиденні, схопивши шляхетну і красиву жінку, обезчестили її в пустинному місці. Яка нужда, яке горе спонукало їх до цього? Якого тільки злочину вони б не вчинили, якби їх не стримували прикрощі, наче ланцюги?
А хто може переносити шаленство і неприборканість ув’язнених у в’язниці? Не краще за них поводяться й одержимі демоном. Я говорю не про те, що вони роблять під час припадків біснування, але про те, що буває після припинення цих припадків. Вони віддаються обжерливості, і крадуть, і пиячать, і роблять набагато мерзенніші справи. Тому, коли суддя багатьох злочинців залишає на перебування у в’язниці на довгий час (а часто вони там і закінчують життя), тоді для того, щоб застерегти народ, щоб інші боялися, бере одного чи двох з них, сідає на підвищенні і при всіх присутніх наказує вести злочинця на смерть, не вважаючи за потрібне робити це зі всіма злочинцями. Так і для Бога, коли Він благоволить напоумляти нас, не потрібні всі злі, Він бере деяких з них, про яких знає, що вони невиправимі, і над ними виявляє Свою силу і гнів, і через це подає багато корисного. Цим він спонукає злих залишити, якщо вони захочуть, своє безчестя, а добрих робить більш уважними, показує Своє довготерпіння і для усіх підтверджує, як я вище сказав, вчення про воскресіння.
Але яка користь від цього, скажеш ти, для тих, що весь свій молодий вік провели в прикрощах і померли ще до того, як устигли розрізняти добро і зло? Але ж якої шкоди, скажи мені, вони зазнають, коли ще не усвідомлять свого нещастя і не вміють ані засмучуватися, ані радіти? І не тільки цим я розв’язую запропоноване питання, але й тим, що подібними прикрощами врозумляются і батьки, і брати, і родичі, і неабияке придбання є від того, коли один не терпить ніякої шкоди, а інший отримує велику користь. Однак для цього, можливо, є й інша якась таємна причина, відома тільки одному нашому Творцеві.

9- Залишається ще одне питання: чому ті, котрі до спокус жили праведно, після спокус упали? Але хто достеменно знає таких, що живуть праведно, крім Того, Хто “створив серця всіх їх і знає всі діла їхні” (Пс. 32> 15)? Чимало з тих, котрі здаються доброчесними, часто виявляються грішнішими за всіх. Це буває в цьому житті, але тільки в деяких людей, через якийсь випадок і з якоїсь причини. Коли ж сяде судити нас Той, хто випробовує серця і утроби, “живий і діючий, та гострий від усякого меча двосічного, що проникає до розділення душі й духу, суглобів і мозків, і судить помисли і наміри сердечні” (Євр. 4> 12)> тоді не тільки деяких із багатьох, а всіх побачиш відкрито такими, якими вони є, і ані вовка не сховає овеча шкіра, ані помальований гріб його внутрішньої нечистоти. Бо “немає створіння, схованого від Нього, але все оголене і відкрите перед очима Його” (Євр. 4> 13)- Пояснюючи це, Павло говорив і до коринфян: “Тому не судіть нічого передчасно, аж поки не прийде Господь, Який освітить таємне у темряві і виявить сердечні наміри” (і Кор. 4, 5). Але, облишивши лицемірів, скажемо про тих, що живуть праведно. Звідки відомо, що вони, маючи багато чеснот, не зневажили головну з них – смирення? Тому Бог і відступив від них, щоб вони знали, що добрі справи робили не власною силою, а завдяки благодаті Божій. Якщо ж хтось скаже, що краще пишатися, роблячи добро, ніж смирятися, грішачи, той абсолютно не усвідомлює ані шкоди від гордості, ані користі від смирення. Ти, звичайно, добре знаєш, що людина, яка робить добро з гордістю, якщо тільки можливо так робити добро, незабаром дійде до крайньої погибелі. А хто допустив себе до падіння і через падіння навчився смиренню, той незабаром, якщо захоче, підніметься і виправиться. Але хто робить добро на показ, з гордістю і не терпить ніяких неприємностей, той ніколи не відчує своєї гріховності, а тільки збільшить зло і непомітно для себе відійде звідси без добрих справ, як той фарисей, що ввійшов до храму, думаючи про себе, що він багатий всякими чеснотами, а вийшов, довідавшись, що він бідніше навіть за митаря (Лк. і8, ю).
Є ще й інший вид зла, що має неабияку силу знищувати добро, зібране з великими зусиллями і трудами – це вітер марнославства. Це дійсно вітер, що вривається і розвіває всі скарби чеснот. Ось відкрилася перед нами і друга причина падіння тих, що живуть, як ти сказав, праведно. Чимало тих, що здаються нам такими, що заради чеснот перетерпіли і терплять великі труди, однак за те, що все робили задля слави в людей, а не в Бога, їм дано впасти в спокусу, щоби, позбувшись людської слави, задля якої терпіли всі прикрощі, і побачивши, що вона по суті ніскільки не краща за цвіт на траві, навернулися нарешті до Бога і робили все тільки для Нього. Крім того, є на це чимало й інших причин, але вони, як я сказав, приховані від нас, а відомі нашому Творцеві – Богу.
То ж не будемо нарікати на Нього за те, що з нами відбувається, а будемо дякувати: це властиво вдячним рабам. Ти дивуєшся, що нечистий (дух) напав на тебе не за минулих часів, коли ти розкошував і оточував себе світським лиском, а тепер, коли ти все це покинув і цілком віддав себе Богові. Але це подібно до того, як якби ти дивувався, чому ніхто не турбує глядачів, а на того, хто записався в борці, приготувався і вийшов на місце боротьби, зі всіх тільки на нього супротивник нападає, вражає у голову і б’є по обличчю. Дивним і заслуговує співчуття не те, що демон засмучує, гнобить і непокоїть тих, що відважилися на боротьбу, оскільки таким є закон боротьби, але якщо він перемагає, скидає і позбавляє нагороди – ось це жахливо! А доти, поки він не в змозі зробити цього, то не тільки не завдасть нам жодної шкоди, але ще й подасть неабияку користь – завдяки сильній боротьбі з нами додасть нам більше честі. Так і між воїнами кращим за інших є той, хто може показати на собі більше ран і хто вступав у єдиноборство з найсильнішим із супротивників. І серед борців ми особливо дивуємося тим, котрі вступають у боротьбу з непереможними (так званими найхоробрішими із супротивників). І серед мисливців той вважається найсильнішим, хто виходить на найбільш диких звірів. Твій демон безсоромний і безстрашний? Але тому я й не перестаю дивуватися і захоплюватися тобою, що ти, отримавши такого супротивника, не впав, не здався, а залишився непохитним і ні в чому йому не уступив.
іо. А позаяк я тепер говорю тобі без лестощів, бо ти справді отримав дуже велику користь від своєї скорботи, то дозволь мені говорити прямо, бо інакше я не зможу тобі цього довести. Ти знаєш і пам’ятаєш своє попереднє життя, тобто життя до спокуси. То роздивись його уважно і порівняй з цим життям після спокуси, і ти побачиш, яку користь ти отримав для тебе від цього нещастя. Тепер у тебе велика ревність і до постів, і до нічних пильнувань, і до заняття читанням, і до вправ у молитвах, водночас терпіння і смирення досягли в тебе вищого ступеня. А колись ти зовсім не думав про книги, а всі свої турботи і працю використовував для догляду за садовими деревами. Багато хто, як я чув, навіть дорікали тобі за гордість і пояснювали її знаменитістю роду, славою батька і вихованням у великому багатстві. Наскільки ти був лінивий щодо нічних пильнувань, це сам добре знаєш. Часто, коли інші глибокої ночі поспішно вставали, ти залишався зануреним у глибокий сон і сердився на тих, хто тебе будив.
А тепер, з тих пір, як ти вступив у цю боротьбу і ратоборство, все це припинилося і перемінилося на краще. Якщо ж запитаєш мене, чому Бог не попустив демону напасти на тебе, коли ти жив у розкоші і був прив’язаний до світських справ, то я скажу у відповідь, що і це було справою Його Провидіння. Він знав, що тоді ворог, побачивши тебе таким, якого можна легко подолати, був би скоро погубив би тебе. Тому Бог викликав тебе на цю боротьбу не в той же час, як тільки ти вступив в чернече життя, а дав тобі впродовж чималого часу вправлятися, і вже потім, коли ти зміцнів, вивів на це важке поприще.
Ще ти згадуєш про тих, що живуть у світі, і вказуєш на свого слугу, адже, я думаю, ти маєш на увазі його, коли говориш, що багато хто зі світських людей, піддавшись цій же хворобі, досить скоро отримали цілковите зцілення. Але, улюблений, твій слуга й інші, що зазнали такого ж нещастя, як і він, зазнали цього не з тією метою, з якою ти тепер. На нього та інших Бог допускав цього звіра для того, щоб тільки налякати їх і з допомогою страху зробити кращими, а на тебе для того, щоб ти мужньо боровся, славно переміг і отримав вінець за терпіння. Перемога не в тому, що борець під час видовища ухиляється від боротьби із супротивником, а в тому, що він повсякчас залишається готовим до боротьби; тоді супротивник навіть нудьгою не зможе довести його до будь-яких негідних помислів.
А що це справді так, я роблю прямий висновок з наступного. Усім відомо, хоч сам ти й принижуєш себе, наскільки твоє життя краще, ніж життя твого слуги. Тому Бог і турбується про тебе більше, ніж про нього. Якщо ж це зрозуміло, то очевидним є також і те, що якби Боже попущення було проявом Його гніву, то Він не став би так довго піддавати цьому того, кого більше любить, і, між іншим, раніше визволив від демона іншого, котрий набагато гірший за тебе. Це я можу підтвердити не тільки вищесказаним, але і на підставі того, з чого ти робиш висновок, що Бог покинув тебе, постараюся довести, що Він особливо піклується про тебе.
Якби ти не проявив великого старання і не звершив далеких подорожей для розмови з мужами святими і тими, що мають силу зняти ці кайдани, то дехто із простих людей міг би здивуватися, оскільки не дуже ясною була би причина, чому Бог попустив (тобі страждати) стільки часу. Але через те, що ти відвідав місця мучеників, де отримали зцілення навіть чимало з тих, котрі (у біснуванні) кусали людей, довший час прожив з мужами дивними, доблесними, які завжди мали успіх у зціленні хворих, і не опустив анічогісінько, що могло б звільнити тебе від страждання, однак повернувся знову з тим же ворогом, то ти приніс ясний і зрозумілий навіть для надто неуважних доказ Божого Провидіння щодо тебе. Бог, звичайно, не позбавив би тебе Своєї благодаті, і не допустив би посоромлення Своїх рабів, якби не бачив у цьому великої слави і більшої користі для тебе. Таким чином те, що вочевидь служить ознакою того, що Бог покинув тебе, якраз є ознакою Його великої любові і благовоління до тебе.

{PAGEBREAK}
Слово друге про те, що смуток гірший за демона
У попередньому (СЛОВІ) ЙШЛОСЯ про Боже Провидіння і про те, що Бог випробує тебе певним чином не через відразу і не через ненависть, а через особливу любов. Але оскільки ти, за твоїми словами, дуже нарікаєш і з іншої причини, а саме, що демон часто навіює тобі думку погубити себе чи то в морі, чи в безодні, чи обірвати це життя якимсь іншим способом, тому я хочу трохи поговорити і про ці помисли. Таке навіювання відбувається не тільки від нього, але й від твого смутку, і навіть більше від останнього, ніж від першого, а, може, і від самого смутку. Це видно з того, що багато хто і з тих, котрі не одержимі демоном, замишляють таке ж тільки від печалі. Тому відкинь його і вижени з душі, і тоді демон не буде мати сили не тільки над тобою, щоб схилити до такої справи, але й на те, щоб приступити до тебе.
Як злодії з настанням ночі, погасивши вогонь, досить легко можуть і майно викрасти і його господарів убити, так тепер демон, навівши замість ночі і мороку смуток, намагається викрасти всі помисли, які охороняють душу, щоб без них напавши на неї безпомічну, завдати їй незлічимих ран. Коли ж хтось надією на Бога розвіє цей морок і, звернувшись до Сонця правди, поспішить прийняти Його промені в свою душу, тоді сум’яття від цих помислів перейде на самого розбійника. Бо й ці злочинці, коли хтось упіймає їх і внесе у вогонь, тремтять, бояться, бентежаться.
Як же, скажеш, звільнитися від цієї печалі, не звільнившись наперед від демона, який його заподіює? Не демон завдає смутку, але смуток робить демона сильним і вселяє злі помисли. Це може засвідчити нам блаженний Павло. Він боявся не якогось демона, а надмірної скорботи, коли писав до коринфян, щоб вони нарешті простили грішникові його гріх, “щоб його не поглинула, – говорить він, – надмірна печаль” (2 Кор. 2, і). Але припустимо, якщо хочеш, що смуток вигнано з твоєї душі, а демон на тебе нападе. Яка від цього буде шкода? Яке зло, велике чи мале, зможе заподіяти нам демон сам по собі? Смуток і без нього може наробити багато лиха, і більшість з тих, котрі наклали на себе петлю, чи закололись мечем, чи втопилися в ріці, чи погубили себе якось інакше, приведені були до такої насильницької смерті зневірою. Якщо ж серед цих людей виявляться і деякі одержимі демоном, то і їхня погибель має бути приписана не демону, а впливу і силі смутку.
Як, скажеш, можна не сумувати? Можна, якщо, відкинувши думки юрби про це, будеш роздумувати про небесне. Тепер твоє становище здається тобі жахливим, бо таким вважає його юрба. Але якщо ти захочеш конкретно розглянути його сутність, відкинувши нічого не варті й помилкові упередження, то побачиш, що воно не подає жодного приводу для смутку, як це вже і неодноразово доведено нами. Щодо твоїх однолітків (яких ти бачиш у благодушності і відвазі перед браттями, і через це, я думаю, бентежишся і падаєш духом) я скажу, що якби тоді, коли вони проводять життя в стриманості, скромності та інших чеснотах побожного життя, ти весь цей час проводив би у негідних домах, в іграх і гулянках, тоді твій смуток мав би причину. Але якщо ти йдеш з ними однією дорогою, то від чого ти засмучуєшся? Якби я говорив з ким-небудь іншим, з тими, котрі легко захоплюються гордістю, то я змовчав би про те, що хочу тепер сказати тобі. Але оскільки я цілком упевнений, що ти ніколи не перестанеш бути скромним, а завжди будеш вважати себе серед останніх, хоч би тебе безмірно хвалили і звеличували, тому скажу все, без усякого лукавства.
Ти, я чую, у своєму благочестивому житті досяг таких успіхів, що вже не уступаєш не тільки тим юнакам, але й великим і дивним мужам. І від них, говорять, ти не відстаєш ні в чому: ні в пості (і чи може бути інакше, коли ти споживаєш тільки воду і хліб, і то через день?), ані в тривалості нічних молінь, а так як і вони, проводиш без сну багато ночей підряд. А в тому, як проводиш день, говорять, що ти вже навіть перевершив багатьох з них. Від тих, що приходять звідти, я чую розповіді, що ти весь час витрачаєш на молитву і сльози. І як ті, що несуть подвиг мовчання чи закриваються в келії для усамітнення, ні з ким ні про що не розмовляють, так, говорять, робиш і ти, живучи серед такої багатолюдності. Про твоє ж душевне скруглення, про скорботу і тужіння вони розповідають навіть з подивом, і цими розповідями про твої подвиги привели тут багатьох до скрушення. “Не дивиться він, – говорять, – ні на кого з тих, що туди приходять, і не має відпочинку від постійних трудів. Ми часто боялися, щоб він не осліп від своїх сліз, щоб не зашкодив мозкові надмірним пильнуванням і неослабною і безперервною вправою в читанні”.

2. Отже, тебе засмучує і печалить те, що ти вже випередив однолітків, і, маючи сильного і зухвалого супротивника, залишив далеко позаду тих, що несуть подвиг разом з тобою! Хіба не правду говорив я, що твоє засмучення є тільки наслідком упередження, а коли уважно придивитися, то воно може навіть подати нам чимало спонукань до благодушності? Скажи мені, яка користь не бути біснуватим, якщо життя буде зневажене? І яка втрата від біснування, якщо при цьому життя буде суворим і упорядкованим?
Але ти, можливо, соромишся і червонієш, коли демон кидає тебе в присутності когось? Це буває тому, що ти судиш про це думками юрби, а не з розсудливістю. Падіння полягає не в тому, що, за твоїми словами, відбувається з тобою, а в падінні у гріх. При такому падінні варто соромитися і тужити. А тепер ми соромимося того, що не має в собі нічого ганебного. Навпаки, роблячи те, що справді є ганебним і заслуговує осміяння і тяжкої кари, думаємо, що з нами нічого поганого не сталося. Якщо душа щодня падає під тягарем гріхів, то ніхто не плаче, а коли щось подібне станеться з тілом, – це здається важким і нестерпним. Чи не в цьому і полягає біснування, що душа перебуває в такому стані і так помилково судить про речі?
Якби твої припадки спричинялися пияцтвом, тобі варто було б соромитися і засмучуватися – тоді провина була б явною. Але якщо вони спричиняються насильством іншого, то соромитися має не той, хто терпить, а той, хто чинить образу і насильство. Так і на площі, якщо під час сварки один штовхне іншого і повалить на землю, то ми звинувачуємо того, хто штовхнув, а не того, хто впав.
Треба соромитися, але тоді, коли ми робимо щось таке, що накликає на нас покарання від Того, Хто колись буде судити нас. А поки ми за собою такого не знаємо, то навіщо нам соромитися? Якби хтось, напавши на тебе, почав без будь-якої причини чи провини з твого боку тебе бити чи валити на землю, а ти стерпів би все зі смиренням і пішов, то твій вчинок був би не ганебним, а мудрим і дуже похвальним. Отже, якщо похвально переносити образу, заподіювану людьми, то навіщо має соромитися, ніби чогось ганебного, той, хто покірно переносить божевілля найлютішого демона, що чинить те ж саме? Що може бути більш суперечливе від такого протиріччя?
Якби ти, вставши після свого припадку, почав робити чи говорити щось непристойне, тоді я не став би перешкоджати тобі скрушуватися і тужити над цим. А коли ти все переносиш із вдячністю і тут же звертаєшся до молитов, то чого тут соромитися? Можливо, тебе засмучують докори з боку інших? Але що може бути більш необ’єктивне за людей, котрі не знають навіть того, що заслуговує докорів? Ці люди справді є божевільними і біснуватими – це ті, що не бачать речей, якими вони є насправді, і лають те, що заслуговує похвали, а негідне вважають похвальним. Божевільні говорять усім чимало поганого, але ті, що слухають їх, не думають ображатися. Так і ти, слухаючи цих божевільних, не вважай того, що з тобою відбувається, ганьбою і шкодою, щоб ти справді не став гідним осуду, прогнівивши Бога. Якщо ти будеш вважати ганебним те, що Бог посилає для напоумлення і користі, то дивися, до чого це зло приведе.

З- Якщо ти хочеш бачити людей справді гідних сорому й осуду, то я серед безлічі таких спробую вказати тобі на деяких. Поглянь на тих, що захоплюються жіночою красою, на пристрасних до грошей, на тих, що люблять владу і славу і заради цього готові робити і терпіти все, на тих, котрих мучить заздрість, котрі замишляють зло проти того, хто їх нічим не скривдив, на тих, що без усякої причини впадають у відчай, на людей, що постійно захоплюються суєтами життя. Ось ці і їм подібні є справді божевільними і гідними покарання, вони заслуговують осуду, і сорому, і осміяння. А хто, не дивлячись на те, що піддається нападу демона, виявляє у своєму житті велике смирення, той заслуговує, щоб його не тільки не осуджували, але й дивувалися йому, і прикрашали його вінцями за те, що він, будучи в таких путах, іде такою важкою дорогою і піднімається по крутому і тісному шляху чеснот.
Однак я ледь не забув ще щось, у чому ти маєш перевагу перед браттями, – те, що ти, якщо в чомусь згрішив, можеш легко загладити ці гріхи теперішнім нещастям. Це відомо нам з того, що сказав я вище, коли говорив про Лазаря і про коринфського блудника.
– Але я боюся, – кажеш ти, – за батька. Свої скорботи я зможу спокійно перенести, але чи легко буде нам перенести його занепокоєння та обурення, якщо він колись дещо довідається про це?
Однак дотепер він не довідався. А засмучуватися і мучитися через те, що десь пізніше станеться, а, може, ніколи й не станеться, надто легковажно. І звідки можемо знати, що він довідається? Але нехай буде так. Припустимо, якщо хочеш, що він довідається і наробить багато зла. Хвалю тебе за те, що ти переживаєш через його горе, але не схвалюю того, що робиш це, завдаючи шкоди собі. Ті, що думають про небесне, а не про земне, мають переборювати не тільки гнів і похіть та інші пристрасті, але й смуток, бо він може заподіяти нам більше зла, ніж ці пристрасті. Тому той, хто не хоче .зовсім загинути, повинен з нею мужньо боротися. Якби тобі самому випало бути винуватцем горя твого батька, тоді дійсно варто було б тобі боятися і тремтіти, як винуватцю такого нещастя. Але коли він сам захоче віддавати себе крайньому засмученню, тоді тобі немає до них жодного діла, і залишається тільки співчувати батькові.
Водночас ми не знаємо, як він сприйме цю звістку. Часто багато чого відбувалося протилежно очікуванням. Хоч це, звичайно, буває не так рідко, але в цьому випадку це і природно, і досить можливо. З чого ж це видно? Твій батько багато піклується про побічних дітей, і така любов до них може затемнить його скорботу щодо тебе, тому не муч себе даремними тривогами. А коли треба печалитися за батька, то це з приводу його божевільної марнотратності, бенкетів, гордості, жорстокості, теперішнього блудного життя. Невже, на твою думку, при житті дружини, вашої матері, мати зв’язок з іншою жінкою і народжувати дітей від беззаконного співжиття – це мале зло? Ось це явне, що веде до поганого кінця, це гідне нарікання і сліз. А те, що станеться через тебе, то, може, буде зле, а, може, і не зле. Терпіти справжні муки через невідомість майбутнього – надто безрозсудно.
Припустимо навіть, що вістка про тебе буде сприйнята (батьком) з великим обуренням. Але воно закінчиться дуже скоро і згасне ще до того, як добре розгориться, оскільки людина, яка настільки віддана насолодам, заклопотана багатьма справами, яка годує нахлібників і підлесників і горить такою пристрастю до жінки, від якої має напіврідних вам братів, якщо і зверне увагу на тебе, то незначну і ненадовго. Про це я знаю не тільки з того, що мною сказане, але і з того, що колись було. Я знаю, добре знаю, що твій батько колись тебе дуже любив і вважав твою голову дорожчою понад усе. Але коли ти вступив у чернече життя, він погасив усю цю любов, визнав твій вчинок ганебним і невартим знатності предків та говорив, що ти зганьбив його честь. Якби його не втримувала сила природи, він, можливо, навіть і відрікся б від тебе. Отже, якщо слова ці не виявляться надто необдуманими, я думаю, що він навіть радий тому, що сталося з тобою, вважаючи, що ти терпиш кару за те, що рішуче відмовився від його поради, хоч він часто застерігав тебе і хотів відвернути від цього суворого життя.

4. Ось що я можу сказати про батька та твоє побоювання за нього. І цього, я думаю, досить для того, щоб розвіяти весь твій страх з цього приводу.
Але ти говорив, що головна біда в тому, що ти не можеш сподіватися на майбутнє і не знаєш, чи буде кінець твоєму стражданню, чи той, хто вступив з тобою в цю боротьбу, захоче боротися з тобою до смерті. Щодо цього і я не можу сказати нічого певного, і не можу ручатися за майбутнє. Однак я добре знаю і хочу, щоб і ти переконався в тому, що все, що б не сталося, буде нам на користь. Якщо ти будеш мати таке переконання, то скоро відженеш від себе і те, що називаєш вершиною своїх нещасть.
Крім того, треба мати на увазі й те, що час нагород і вінців -це вік майбутній, а тепер – час боротьби і подвигів. Це хотів пояснити нам блаженний Павло, кажучи: “Тому я біжу не так, як на непевне, б’юся не так, щоб тільки бити повітря; але приборкую і поневолюю тіло моє, щоб, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним” (і Кор. 9,26-27). Коли ж він наблизився до кончини, тоді промовив наступні блаженні слова: “Подвигом добрим я змагався, свій біг закінчив, віру зберіг; а тепер готується мені вінець правди” (2 Тим. 4,7~8), висловлюючи, що коли ми хочемо насолоджуватися вічним спокоєм і незлічимими благами, тоді все наше життя має бути проведене в боротьбі і трудах. Якщо ж хтось із байдужих захоче насолоджуватися і цими задоволеннями і тими нагородами, які приготовлені для тих, що трудилися, той сам себе обманює і зваблює. Як між борцями той, хто під час боротьби шукає спокою, знаходить для себе назавжди ганьбу і безслав’я, а той, хто у боротьбі мужньо переносить усі труднощі, отримує від глядачів вінці, славу і похвалу як під час боротьби, так і після її завершення.
Так і в нас. Хто час трудів робить часом спокою, той буде стогнати, скреготати зубами і терпіти крайні муки тоді, коли потрібно буде заспокоїтися вічним спокоєм. А хто тут смиренно переносить скорботи, той і тут, і там буде сяяти і насолоджуватися славою безсмертною і істинною. Якщо в життєвих справах людина, яка робить щось невчасно, тому не отримує того, чого прагнула, і зазнає численних прикрощів, то тим більше відчує це на собі той, хто не знає встановлених часів у справах духовних. Христос сказав: “У світі зазнаєте скорботи” (Ін. іб, 33)-Блаженний Павло сказав: “Та й усі, хто бажає жити побожно в Христі Ісусі, будуть гнані” (2 Тим. з, 12), маючи на увазі не тільки гоніння від людей, але й підступи демонів. Іов сказав: “Спокусою є життя людини на землі” (Іов. 7, і).
То чому ти нарікаєш, терплячи скорботи під час скорбот? Нарікати потрібно було б тоді, якби ми час, який Христос назвав би часом скорбот, перетворили на час насолоди і спокою. Якби тоді, коли нам заповідано подвизатися і трудитися, ми віддавалися лінощам, якби ми йшли широкою дорогою, тоді як Він велів іти тісною, за це нам неминуче треба було б терпіти кари у тому віці. Але що сказав би ти, кажеш, про тих, котрі і тут ідуть широкою дорогою, і там будуть спочивати? Хто ж ці люди? Я вірю тільки словам Христа, Який говорить, що “вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя” (Мф. 7>14)- А що тісною дорогою ніколи не можна йти так, як широкою, це, звичайно, знає кожний. Якщо на світських змаганнях ніхто не отримував вінця без трудів, хоч своїми супротивниками мають таких же людей, то як ми, коли проти нас борються лукаві сили, можемо перемогти їхнє божевілля без скорботи та утисків?

5. Але навіщо нам доводити це умовисновками, коли можна вдатися до блаженних і доблесних подвижників, які жили в попередні часи? Пригадай усіх, що прославилися в ті часи, і побачиш, що всі вони досягли сміливості перед Богом через скорботи. Насамперед, якщо хочеш, звернемося до сина пер-воствореного, агнця Христового, Авеля, який не зробив ніякого зла, однак зазнав того, чого зазнають найбільші грішники. Ми терпимо спокуси як кару за гріхи, а цей праведник страждав не за будь-що, а за те, що був праведний. Поки він нічим великим не відрізнявся, брат був прихильний до нього, а коли прославився своєю жертвою, тоді Каїн, осліплений заздрістю, не зглянувся навіть на природу.
Звідки ти знаєш, що не ця причина і тепер підняла проти тебе диявола, і чи не слава твого життя викликала його на цю боротьбу? Якщо ти глузуєш з цих моїх слів, хвалю тебе за смиренну мудрість, однак так думати не перестану. Якщо Авель догодив Богові, принісши жир, то тим більше той, хто посвятив Богові не дещо зовнішнє, а всього себе, міг налаштувати проти себе ворога. А Бог попустив йому напасти на тебе так само, як і тоді Він не перешкодив звершитися вбивству, а дав праведникові потрапити до рук убивці, і не врятував того, хто зазнав смерті заради Нього та Його слави. Він не хотів, щоб зменшилися вінці Авеля, тому і попустив йому дійти до кінця.
– Але, – скажеш ти, – хіба смерть – це кара? О, якби і я тепер зазнав такої кари!
Це, улюблений, ти говориш тепер, а колись смерть здавалася найтяжчою понад усе і болючішою за будь-яку кару. Тому і за Мойсеевим Законом ті, що вчинили найбільший і непрощенний гріх, піддавалися цій карі. І за законами світських (язичницьких) законодавців ще й тепер усі, викриті в найбільш мерзенних злочинах, отримують саме цю кару. Водночас цей праведник постраждав так само, як і беззаконники, чи навіть набагато тяжче, бо отримав удар від руки брата.
А що Ной? І він був праведним і досконалим, і серед загального розбещення один догодив Богові, тоді як інші ображали Його. Однак і він зазнав незлічиму безліч скорбот і то важких. Він не помер так скоро, як Авель, і не зазнав того, що тобі може здаватися легким, а пережив довге життя, і впродовж багатьох літ жив ніскільки не краще за тих, котрі носять тягарі і постійно виснажуються нестерпним тягарем. Я зараз конкретніше поясню тобі це, сказавши попередньо наступне. Цілий рік Ной жив ніби у в’язниці, у в’язниці незвичайній і страшній. Не буду говорити про безліч звірів і плазунів, з якими жив він стільки часу, ув’язнений у такій темряві. Що, думаєш, терпів він від гуркоту грому, від шуму дощів? Нижня безодня відкрилася, верхня падала, а всередині ковчега сидів він із синами. Хоч він міг бути впевненим, що потоп закінчиться, але через надзвичайність того, що відбувалося, перш за все ціпенів від страху. Якщо ми, маючи доми, міцно побудовані на землі, і живучи в містах, падаємо духом і бентежимося, коли побачимо, що дощ ллє трохи сильніше звичайного, то що відчував він, знаходячись один усередині ковчега і бачачи жахливу безодню та всілякі види, що в ній загинули? Душу може прийняти жах, коли одне місто чи навіть один будинок під час повені гине в хвилях, а коли терпить це весь світ, то й вимовити не можливо, в якому стані знаходився той, хто носився серед такої повені.
І цілий рік він був у такому страху. Коли ж потоп припинився, то хоч страх зменшився, але збільшилася його печаль. Щойно вийшовши з ковчега, він зустрів іншу бурю, не меншу від першої, коли побачив велику пустелю, насильницьку смерть, тіла загиблих змішані з мулом і брудом, і всі разом – і люди, й осли, і більш нижчі тварини зариті в одну найжалюгіднішу могилу. Хоч загиблі під час потопу були великими грішниками, однак Ной був людиною і співчував тим, які мали однакову з ним природу. Так і Єзекіїль, хоч був праведним і знав, що ізраїльтяни грішніші за всіх, однак, коли бачив, як вони, зранені, падають, також співчував і плакав, хоч Бог наперед відкрив перед ним усе їхнє безчестя і дав можливість бачити це власними очима для того, щоб він, коли побачить їх, як вони будуть каратися, мужньо переніс це горе. Але й після наданого йому такого полегшення він жалівся і, впавши, волав: “0> Господи Боже! невже Ти погубиш весь залишок Ізраїля?” (Єз. 9> 8). І це було з ним не тільки одного разу, але й іншого разу, коли він бачив смерть Єхонії.
Так і Ной, хоч знав про незлічимі злочини сучасників, однак він не був більш мужній, ніж Єзекіїль чи Мойсей. Мойсей не раз страждав так, як і пророк, бо, коли бачив, що ті, котрі згрішили, мусять терпіти покарання, переживав і тужив більше за покараних. Але за Ноя і лихо було жахливіше, бо така смерть, яка сталася за нього, була єдиною, Потім, коли Ной був настільки пригнічений великим лихом: самітністю, жалем за єдиноплемінниками, безліччю загиблих, видом їхньої смерті, запустінням землі і, коли його печаль з кожного боку надзвичайно збільшувалася і зростала, тоді ж він зазнає ще й образи від сина – образи нестерпної, дуже ганебної і досить скорботної. Наскільки образи від друзів тяжчі за образи від ворогів, настільки образи від дітей нестерпніші за образи від друзів. Так, коли батько побачить, що той, кого він породив, кого виховав, кого вивчив, для кого переніс безліч скорбот, трудів і турбот, веде себе з ним образливіше за всіх, – коли він це побачить, то не в силі буде перенести велику душевну скорботу. Образа навіть для людини простої сама по собі нестерпна, але коли вона завдана власними дітьми, то може довести ображеного навіть до нестями. Настільки вона важка!
Водночас май на увазі не тільки цю образу – через неї можеш побачити й те, як той, що образив, поводився з Ноєм раніше. Якщо Хам, ще маючи перед собою страшну подію, щойно звільнившись з такої в’язниці і ще бачачи горе всього світу, цим не напоумився, а образив того, кого взагалі не можна було ображати; якщо він не виправився ні смертю такої безлічі людей, ні спустошенням землі, ні гнівом Божим, ні будь-чим іншим з тодішніх подій, то яким він був до потопу, коли було багато такого, що захоплювало його до гріха?
Так, тоді через цього (сина) та інших людей праведник витерпів більш жорстоку бурю, ніж та, що була під час потопу.
Під час потопу його оточувало тільки безліч води, а до потопу він з усіх боків був оточений безоднею гріхів та підступом злих людей, що бентежили його сильніше за хвилі. Залишившись один серед такої безлічі беззаконників і нечестивців, він хоч не терпів від них жодного лиха, однак зазнав чимало глузувань і знущань, якщо не на початках, то тоді, коли говорив їм про ковчег і майбутні лиха. А як такі глузування можуть обурити душу, про це може засвідчити нам той, хто був освячений від утроби матері і через це навіть хотів відмовитися від пророцтва. “1 подумав я, – говорить (Єремія), – не буду я нагадувати про Нього” (Єр. 20, 9)-
Крім того, скільки засмучення, скільки печалі завдало Ноєві й те, що не було ще нікого такого, як він ані душею, ані життям! Мало цього: він витерпів чимало скорбот і через співчуття своїм сучасникам. Хіба праведники переживають тільки тоді, коли бачать грішників помираючими, а коли бачать, як вони грішать, хіба не скрушуються? Ні, в останньому випадку вони засмучуються набагато більш, ніж у першому. І про це можна добре довідатися у пророків. Один з них гірко волав: “О, горе мені!…Не стало милосердних на землі, немає правдивих між людьми” (Мих. 7, 2). А інший говорив до Бога: “Для чого даєш мені бачити злодійство і дивитися на біди?” (Авв. і, 3). І сильно печалячись над гнобленими, плакали: “І залишаєш людей, як рибу на морі, як плазунів, у яких немає володаря” (Авв. і, 14).
Якщо так було тоді, коли існували і закони, і начальники, і судилища, і священики, і пророки, і покарання, то уяви, до якої міри поширювалися всі пороки за Ноя, коли людей ніщо не втримувало. Водночас, людське життя у гріхах продовжувалася недовго, років сімдесят-вісімдесят, а тоді воно продовжувалося до шестисот років і більше. Крім усього сказаного, скільки трудів він мусів понести, проходячи таким довгим шляхом і намагаючись за такий тривалий час ніскільки не спокуситися при багатьох перешкодах, що зустрічалися? Що я говорю: багатьох, коли таким був увесь шлях, увесь, від краю землі до краю складався зі скель і терня, диких звірів і смороду, зарази і холоду, і лиходіїв?
Справді, легше йти найглибшої ночі по вузькій стежині, ніж дорогою чеснот у ті часи: скільки було людей, що намагалися спокусити Ноя на його шляху! Коли всі можуть робити все, що захочуть, і тільки один іде протилежним шляхом, – як він може дійти до кінця, коли всі тіснять і тягнуть його назад? А як важко вести життя доброчесне серед багатолюдності, це доводять ті, що поселилися в пустелях у даний час, коли, з благодаті Божої, скрізь можна бачити добре життя, єдність і немалу любов один до одного. Тоді ж цього не було, а всі ставилися до Ноя навіть лютіше за диких звірів.

6. Що може бути більш скорботне, більш трагічне за таке життя? Я обіцяв показати, що стан Ноя був нічим не кращий від стану тих, котрі постійно носять тягарі і ніколи не мають спочинку. Однак моє слово зробило набагато більше, відкривши нам, що стан Ноя був не тільки нічим не кращий, але набагато тяжчий від їхнього стану.
Багатьом здається, що Авраам прожив увесь час щасливо, через що й привикли порівнювати з ним тих, котрі благоденствують і щасливі у всьому. То ж погляньмо, що з ним було. На мою думку, він набагато і від Ноя, й Авеля… але краще промовчу, поки не дасть нам відповідь сам розгляд подій. Що було з ним у Персії, і чи траплялося з ним щось трагічне до сімдесяти років його життя, точно знати цього не може ніхто. І блаженний Мойсей не написав нам історії цього часу, а, опустивши всі ці роки його життя, почав оповідання вже з наступних років. А що ймовірно, й Авраам страждав так само, як Ной, коли хотів жити благочестиво серед безлічі нечестивців та іноплемінни-ків, це не так приховано, як усе інше, і це можуть легко зрозуміти навіть досить нерозумні люди.
Однак облишмо поки що і це. Почнемо з переселення Авраама, поглянувши насамперед, як далеко земля халдеїв від Палестини, яким був стан доріг, якими були взаємини між людьми, яким був суспільний устрій. З того, що праведник швидко послухався, не потрібно тепер робити висновка, що сама справа була легкою, і з того, що Мойсей розповів про подію стисло і коротко, не потрібно робити висновка, начебто і сама справа такою ж короткою, як слова. Сказати й описати це легко, не так легко зробити, навпаки, дуже важко.
Отже, про довжину шляху і про те, якою є віддаль між цими країнами, могли б точніше сказати ті, котрі б звідти прийшли до нас, якщо тільки такі є. Але ми ні з ким із них не бачились, а, зустрівшись із одним знайомим у сусідній країні і спитавши, скільки часу він мусів провести в дорозі, почули, що тридцять п’ять днів. Однак він сказав, що Вавилона не бачив, а чув від тих, котрі там були, що звідти є ще інший, удвічі довший шлях. Такою віддаль була тоді, такою вона є і зараз. Але тодішній стан доріг був не таким, як тепер. Нині на дорозі часто зустрічаються заїжджі двори, міста і селища, мандрівник може зустрічатися з багатьма подорожніми, а це щодо безпеки не менш важливо, як заїжджі двори, міста і селища. Водночас градоначальники, вибравши у країні мужів, що відзначаються тілесною силою і вміють управлятися з дротиком та пращею так, як стрільці зі стрілами і списники зі списами, і, поставивши над ними начальників, звільнили їх від будь-якої іншої справи і довірили тільки охорону шляхів. А потім придумали й іншу, більш надійну міру безпеки: облаппувавши при дорозі на відстані тисячі кроків одне від іншого житла, поселили там нічних сторожів, які своєю пильністю і наглядом стали чималою перешкодою для нападу лиходіїв.
За Авраама цього не було: ні частих селищ, ні міст, ні заїжджих дворів, не часто можна було побачити постоялий двір чи супутника, чи щось інше, подібне, не кажу вже про стан доріг і мінливість вітрів, хоч без того і ці незручності можуть завдати подорожнім чимало неприємностей. Це можуть засвідчити ті, котрі, маючи вози і запряжних тварин, не насмілюються і на них відправлятися по звичайній дорозі, якщо наперед не вимостять її камінням і, засипавши вибоїни від потоків, таким чином не вирівняють її. Тоді ж дорога була більш пустинна, ніж безлюдні місця, більш непрохідною, ніж гори, більш небезпечною, ніж рови та скелі. Але я ще не сказав про найважливішу незручність: про те, якими були взаємини між людьми, що спричиняло незрівнянно більші труднощі, ніж сама дорога, оскільки всі були поділені на народи чи навіть на міста. Тоді було не так, як тепер, що одна влада простягається на значну частину світу, всі підкоряються одній людині і керуються одними законами. Але як одне тіло, розсічене на багато частин, так розділений був тоді рід людський. І праведникові необхідно було міняти одних ворогів на інших, заледве тікав від одних, як тут же потрапляв на інші, позаяк в одному місці було багато начальників, в іншому – безвладдя.
Що може бути важчим від такого життя? Однак Авраам боявся і тремтів не за себе тільки, але й за батька, і за дружину, і за племінника. Не меншою була в нього турбота про слуг навіть тоді, коли вони були вдома, а тим більше, коли їм часто приходилось бути на чужині. І якби він точно знав, де закінчиться його мандри, то його клопоти не були б такими нестерпними. А тепер, почувши просто і невиразно про землю, не про ту чи іншу, але “яку Я покажу тобі” (Буг. 12, і), він думкою обходив усі країни і відчував у душі чимале збентеження, оскільки ніде не міг зупинитися думкою, а мусів стосовно багато чого сумніватися і переживати. Міг він думати, що піде аж на край світу, до самого океану. І хоч не пройшов усієї землі, однак переживання щодо такої подорожі терпів. У душі він був готовий не тільки до Палестини дійти, але йти скрізь, хоч би йому наказано було пройти весь світ чи навіть іти на острови, що знаходяться поза нею. Якщо ж невизначеність повеління змушувала очікувати і на те, і на цілком протилежне, то і це було важким. Для того, хто має витерпіти щось важке, набагато легше конкретно знати, що він зазнає і до чого готуватися, ніж скрізь носитися з думками і чекати чогось то сприятливого, то несприятливого, і ні на що твердо не надіятися, але однаково не довіряти як тому, так й іншому.

7. Так було з Авраамом до його прибуття в обітовану землю. Коли ж він досяг Палестини і сподівався нарешті заспокоїтися, тоді в самій пристані знайшов ще більшу бурю. Не легко, навпаки, дуже важко буває, коли хтось подумає, що його прикрощі закінчилася і він уже звільнився від них, а тому може відкласти всякі турботи та піклування, і раптом буде змушений знову почати боротьбу з неприємностями. Хто очікує нещасть, той легше може перенести їхній прихід. А хто заспокоївся й відійшов від турбот, той, якщо знову з ним трапиться щось подібне, обурюється і легше впадає у скорботу з двох причинах: через несподіваність нещастя і через те, що вже відкинув усяку турботу й обережність.
Отже, яка буря спіткала Авраама? Тоді в Палестині був настільки сильний голод, що Авраам тут же піднявся звідти і пішов до Єгипту. Прийшовши туди з надією знайти порятунок від лиха, він тут, опинившись перед крайньою небезпекою, зустрів лихо ще тяжче, ніж голод. Тоді його охопив такий страх, що зважився навіть на те, що для всіх чоловіків найбільш нестерпне – це наруга над їхніми дружинами. Він дійшов тоді до такої крайності, що вдався навіть до лицемірства, а що може бути тяжче за це? Що, думаєш, було в нього на душі, коли він примушений був радити своїй дружині таке: “Я знаю, що ти жінка прекрасна на вигляд; і коли єгиптяни побачать тебе, то скажуть: це дружина його; і вб’ють мене, а тебе залишать живою; скажи ж, що ти моя сестра, щоб мені добре було заради тебе, і щоб жива душа моя через тебе” (Бут. 12, іі-із)?
Ці слова сказав той, хто задля Бога залишив і батьківщину, і дім, і друзів, і родину, і все інше в домі, і переніс такі прикрощі і стільки трудів за тривалий час своєї подорожі. Однак він не сказав тоді нічого на кшталт: “Бог покинув мене, відвернувся, і позбавив Свого Провидіння”. Ні, він усе витерпів мужньо і з вірою. Хто мав би найбільше розлютитися, коли б його дружина піддавалася крайній нарузі, той усіляко намагався б, щоб наруга не стала явною. А з яким засмученням та прикрощами воно поєднане, зобразити словом це неможливо, але це знають ті, що мали дружин і пережили неспокій ревнощів. Свідчить про цю пристрасть і Соломон, коли говорить: “Тому що ревнощі – лють чоловіка, і не пощадить він у день помсти, не прийме нікого викупу і не задовольниться, скільки б ти не примножував дари” (Притч. 6,34~35); і далі: “Міцна, як смерть, любов; люті, як пекло, ревнощі” (Пісн. 8, 6).
Якщо ж так запалюється той, хто ревнує, то чи не є нещасливішим за всіх той, хто потрапив у таку прикрість, що змушений навіть улещувати того, що ображає, і всіляко намагатися, щоб перелюбник, якому варто було б мстити, належно скористався його дружиною?
Коли закінчились і ці нещастя, то з’явились інші: за голодом прийшла війна. Не кажу вже про сварку між пастухами і розлуку з племінником, хоч і це, якщо порівняти з іншими обставинами, могло заподіювати (Авраамові) чимале засмучення. Коли Лот, врятований ним, отримавши стільки добра, через що мав би у всьому уступити йому і покарати своїх пастухів, а цей чоловік, користаючись наданим йому вибором, бере собі досить плодючі землі, а йому залишає пустинні місця, то хто зміг би легко пережити це? Кажу не про втрату, а про те, що той, хто проявив повагу, сам зазнає зневаги й отримує гіршу частину, а це гірше за будь-яку втрату. Але все це я тепер опускаю, бо мова в нас іде про патріарха, а не про кого-небудь зі звичайних людей.

8. Отже, після голоду прийшла війна з персами, й Авраам змушений іти проти них не на самому початку, коли обидві сторони були ще в силах, а тоді, коли всі союзники тікали, перемога за ворогами і ніхто вже не міг чинити їм опір, оскільки одні були повністю розбиті, інші заховалися, а деякі опинилися в них у неволі. Однак ніщо не втримало Авраама вдома. Обтяже-ний сильною скорботою від того, що трапилося, він пішов розділити горе з переможеними, наражаючи себе на явну смерть. Бо вступати в бій з таким численним військом, маючи в себе триста з лишком домочадців, можна було хіба що, як розраховуючи і зважуючись на полон, катування і незчисленні смерті.
Отже, він пішов з готовністю випробувати лютість варварів, але коли був урятований Божим людинолюбством і повернувся зі здобиччю і родичем, то знову мусів оплакувати власне горе, – маю на увазі бездітність і те, що в нього не було спадкоємця. Якщо ти тільки тепер почув, як він скаржиться перед Богом і говорить: “Що Ти даси мені? Я залишаюся бездітним” (Буг. 15, 2), то не подумай, начебто він тільки тепер відчув це горе. Ні, ця турбота і прикрість увійшли до дому праведника разом з його молодою дружиною, а то й раніше дружини. Зазвичай усі ми, як тільки почнемо радитись і говорити про шлюб, тривожимося всіма поєднаними з ним турботами, серед яких найголовніша – це діти, і побоювання бездітності з того дня тривожить наші душі. Якщо станеться так, що після шлюбу мине один рік чи два, чи навіть три (без дітей), то засмучення підсилюється, а надія на радість слабшає. А коли мине ще більше часу, тоді надія зовсім покидає нас, і душею опановує засмучення, яке затьмарює всі задоволення від життя і не дозволяє насолоджуватися нічим.
Отже, якби з Авраамом не трапилося жодного з тих численних нещасть, усе було б за його бажанням, то тільки засмучення від бездітності, що супроводжувало його зі всіма подіями в житті, могло затьмарити і знищити всяку благодушність. Божа обітниця прийшла вже в глибокій старості, коли природа вже не давала надії (на народження дітей), а весь попередній довгий час він проводив у переживанні і прикрості. І чим більш бачив, як примножувалося його багатство, тим більше тужив, не маючи спадкоємця. А що, думаєш, він пережив, коли почув: “Нащадки твої будуть мандрівниками в землі не своїй, і поневолять їх, і будуть гнітити їх чотириста років” (Буг. 15, 13)? А кого не кинуло б у крайнє засмучення те, що дружина тут радить Авраамові взяти її служницю, а потім, коли він узяв, дорікає і скаржиться, призиваючи на нього Бога, і змушує вигнати ту служницю, що розділяла з ним ложе і готувалася народити йому сина? Кому це здається маловажним, той нехай згадає, що від цього руйнувалися цілі доми, і подивується праведникові. Він хоч і мужньо переносив усе зі страху Божого, однак був людиною і від цього страждав і мучився.
Потім служниця повертається в дім господаря і народжує йому побічного сина, і Авраам стає батьком після такого тривалого часу. Ця подія принесла йому деяке задоволення, але й водночас ще більше засмучення. Побічний син нагадував йому про законного і збуджував ще сильніше бажання мати такого сина. Він думав, що слова: “Не буде він (домочадець) твоїм спадкоємцем, але той, хто народиться з лона твого” (Буг. 15, 4)> були сказані про Ізмаїла, бо ще нічого не було сказано про Сару.
Коли ж нарешті він отримав конкретну обітницю про Іса-ака і визначений був час його народження, то перш ніж устиг він насолодитися цією надією, навели на нього велику хмару суму нещастя содомлян. А що ці нещастя значною мірою стривожили праведника, це зрозуміло кожному із його слів та молитви, яку він підніс до Бога за содомлян. А коли побачив, як пролився той жахливий дощ і раптом усе перетворилося на порох і попіл, то опинився у нестямі. Коли ми, бачачи здалеку палаючі будинки, тривожимося і падаємо духом від печалі і страху, то що пережив він, коли бачив, як цілі міста і селища разом з жителями палали не звичайною, а дивною і жахливою пожежею? Тож, чи не були ці страждання праведника подібні до морських хвиль, що безупинно накочуються одна за другою? Як там, коли одна хвиля ще не зникла, вже піднімається друга, так було і впродовж життя цього праведника.
Ледь уляглися нещастя Содому, як цар герарський намагався вчинити із Сарою таке ж безчестя, як фараон. І знову дружина змушена була вдатися до сумного лицемірства, і безчестя справді було б їй завдано, якби знову не перешкодив Бог. Коли ж і син рабині, і дружина, і весь дім раділи народженню законного сина, тільки праведник серед такої радості мусів засмучуватися і переживати, будучи змушений вигнати наложницю разом із її сином. Бо хоч Ізмаїл був і побічним сином, від служниці, але його незаконність ніскільки не зменшувала в Авраамі природної прихильності до нього, і низьке походження матері не послаблювало звичного почуття у батьківському серці. Про це можна дізнатися із самої Біблії. Муж сильний і мужній, який зважився власними руками заколоти единородного (сина), тужив, коли дружина зажадала, щоб він вигнав Агар. І він не поступився б і не послухався б Сари, хоч би вона тоді зі ще більшою сміливістю та (наполегливістю) говорила йому, якби не спонукав його до цього страх Божий.
Отже, коли почуєш, що Авраам за Божим велінням вислав служницю із сином, не думай, що його скорбота припинилася (це було неможливо), але подивуйся тій великій покірності, з якою він, хоч і мучився від жалю, не противився Богові, а вислав дитя з матір’ю, не знаючи навіть, куди вони підуть. Він усе переносив і терпів зі скорботою, бо не був вище за природу.

9. Те ж саме пережив Авраам і через сина законного. Нехай ніхто не говорить, що він не переживав і не страждав як батько, і нехай не відбирає в нього найвищу похвалу, бажаючи надміру показати його смирення. Ми бентежимося й уболіваємо, а часто й плачемо, коли бачимо, як через площу ведуть на смерть людей, викритих у ганебних справах, які тривалий час вели таке життя, і водночас, яких ми не знаємо і ніколи не бачили. Як же міг не відчувати людської скорботи той, кому велено було свого сина, законного, єдиного, народженого після всіх сподівань, після такого тривалого часу й у найглибшій старості (від чого любов сильніше розгорається), – цього сина, ще юного, заколоти власними руками і принести у всепален-ня? Що може бути смішніше за заперечення цього?
Якби він був каменем, чи залізом, чи адамантом, то й тоді чи зміг би він не журитися і не зворушуватися красотою сина (який був у самому розквіті), мудрістю слів і благочестям його душі? Він запитав батька: “Ось вогонь і дрова, де ж агнець?9′ І почув, що “Бог угледить Собі агнця для всепалення, сину мій” (Бут. 22, 7-8), і більше ні про що не запитував. Бачив, як батько зв’язує його і не противився. Був покладений на дрова, і не зіскочив. Бачив ніж, що заноситься над ним, і не стривожився! Що може бути благочестивіше за цю душу? Хто ж ще насмілиться сказати, що Авраам від усього цього ніскільки не страждав? Якби йому необхідно було принести в жертву ворога і неприятеля, якби він був звіром, то й тоді чи міг би він звершити це без скорботи? Ні, ні! Не приписуй праведникові такої жорстокості. Він тужив і переживав. “Бог, – говорив він, -угледить Собі агнця для всепалення, сину мій” (Бут. 22, 8). Чи бачиш, яка жалість криється в цих словах? Однак він стримував і придушував скорботу, і все робив з такою готовністю, з якою робили б люди, які не зустрічають нічого такого, що б їх утримувало.
Отже, принісши свого сина в жертву (бо він заколов його у своїй уяві), він повертає його матері здоровим і неушко-дженим, а вона, прийнявши сина і не встигши достатньо натішитися ним, покидає життя. І це неабияк засмутило Авраама. Хоч вона жила з ним упродовж тривалого часу, однак це ніскільки не допомагало йому легше перенести горе, навпаки, спричиняло ще більшу тугу. Бо ми особливо прив’язуємося до тих, котрі довго жили з нами і проявили до нас чимало доказів своєї дружби і доброчинності. А що це справді так, довів сам патріарх своею тугою і плачем за Сарою. А що сказати про його турботи про сина, дружину та його (зведених) братів і все інше? Кожний, хто захоче вникнути у ці подробиці, побачить, що життя праведника було набагато прикрішим і було сповнене набагато більшими турботами, ніж його зображено тепер. У Писанні сказало тільки про найголовніше, а все інше, що зазвичай буває у щоденному домашньому житті, де безліч слуг, і чоловік, і дружина, і діти, і турбота про всілякі справи, надане нашому уявленню.
Так, скажеш, але в кожній із цих прикрощів Авраам мав найбільшу відраду в тому, що він терпів усе це заради Бога. Саме це може бути втіхою і для тебе. Тебе спіткала спокуса не з чийогось попущення, а з Божого. Якщо злі демони, без Його дозволу, ніколи не насмілювалися напасти на свиней, то тим більше на твою дорогоцінну душу (Мф. 8, зо). Тому, як Авраам отримав велику нагороду за те, що все терпів переносив і з вдячністю, то й за це отримаєш нагороду і ти, тільки, якщо не будеш впадати у відчай та нарікати, а за все дякувати людинолюбному Богові. І блаженний Іов так витерпів усе, що з попущення Божого було йому перетерпіти. Але вінець він отримав не тільки за те, що перетерпів, але й за те, що мужньо вистояв проти всіх прикрощів, і всі ми дивуємося не тому, що диявол позбавив його всього, а тому, що Іов “у всьому цьому не згрішив і не промовив нічого нерозумного про Бога” (Іов. і, 22).

10. Згадавши про Іова, я хотів викласти у своєму слові і його довготривалі скорботи і надзвичайність страждань. Але, щоб не робити розмову занадто затяжною, переходжу до Іса-ака. А ти, якщо хочеш достеменно довідатися про те, що трапилося з Іовом, візьми в руки його книгу, вникни в безодню його нещасть і в них знайдеш чималу втіху для своїх. Хоч цей праведник і набагато кращий нас, але він і боровся з набагато більшою силою, бо і лукавий з особливою силою повстав проти нього. Однак подвиги визначаються не мірою спокус, а значущістю діянь. Отже, хоч твій нинішній подвиг і менший, але це ніскільки не може зменшити твоїх вінців. Так і той, що приніс два таланти, приніс не менше за того, хто приніс п’ять. Чому? Тому, що хоч прибуток був і не однаковий, але однакова старанність, тому як той, так й інший отримали однакову честь, почувши: “Увійди в радість господаря твого” (Мф. 25, 2і).
Що ж Ісаак? Він не був посланий в далеку подорож, як батько, і не був змушений покидати свою землю, як той. Однак і він пережив найголовніше із прикрощів – страх бездітності. Коли ж за його молитвою це зло припинилося, його осягнув інший страх, більший, ніж попередній, бо не одне і те ж – боятися бездітності, чи втрати самої сутністі дітонародження. Дружина його так мучилася під час родів, що для неї життя було гірше всякої смерті. Послухай, як вона сама про це говорить: “Якщо так буде, то для чого мені жити?” (Буг. 25, 22).
Пережив Ісаак і голод. Хоч до Єгипту не ходив, але й він зазнав того ж, чого ледь не зазнав там його батько, опинившись перед небезпекою через свою дружину. Водночас батька всі сусіди поважали, а його гнали, як ворога та ненависника, і не давали йому насолодитися плодами власних трудів, – сильно пригнітивши його, вони самі користалися з його трудів. Коли ж він знайшов собі друзів і побачив своїх дітей у зрілому віці, коли надіявся побачити в них велику розраду і мати добрих помічників на старості, саме тоді і опинився у крайній прикрості.
По-перше, старший син всупереч волі батька узяв собі дружину чужоземку, чим приніс у дім незгоду і сварку, і дуже засмутив його. Дружини сина завдавали Ісаакові та Ревецці безліч прикрощів, яких Писання не перелічило, а тільки вказало на них одним словом, сказавши, що “вони були тягарем для Ісаака і Ревекки” (Бут. 26,35)> даючи зрозуміти сказане самим, у кого вдома є одружені діти. Такі люди більше і краще за всіх знають, скільки зла буває, коли свекруха і невістка сваряться між собою, а особливо, коли обидві живуть в одному домі. Це було постійне зло.
Крім того, спіткала сліпота. А яке це велике лихо, знають тільки ті, котрі самі страждають від неї. Потім пішло непорозуміння з благословенням сина, що так уразило душу Ісаака, що викликнув з більшою гіркотою, ніж сам потерпілий від обману, і виправдувався перед ним, і говорив, що зробив цю несправедливість не добровільно, а будучи обманутим. А наступні події були подібні на театральну трагедію і представляли драму із життя фівських юнаків1.1 тут старший брат, незважаючи на старість і сліпоту батька, вигнав з дому молодшого, і якщо не вчинив убивства, як (син Едипа), то цьому перешкодила мудрість матері. Ісав також погрожував Якову убивством і очікував тільки смерті батька. Але мати, довідавшись про це і розповівши батькові, врятувала молодшого від рук старшого, і (батьки) мусили спонукати до втечі того, хто був слухняний і шанобливий до них, а того, котрий був злим і робив їхнє життя нестерпним (це говорить сама Ревекка), постійно утримували біля себе.
Отже, коли пішов той, який завжди жив у наметі (він був “людиною лагідною, – сказано про Якова, – що живе у наметах” (Бут. 25,27) і постійно знаходився біля матері, як змушена була Ревекка горювати і плакати, постійно згадуючи про сина і дивлячись на чоловіка, що був нічим не кращий за мерця, і через старість, і через хворобу? І якою скорботою був пригнічений старець, що мусів оплакувати прикрощі дружини разом зі своїми власними? Коли Ревекка наблизилася до смерті, то, не бачачи сина, який би стояв біля неї і плакав, закриваючі очі і стискаючи уста, що одягає її і піклується про все інше, – це для батьків здається сумнішим за саму смерть, – чого тільки не говорила вона, чого не вимовляла такого, що могло б пом’якшити навіть камінь? А Ісаак, дивлячись на неї, як вона помирала в такому стані, що міг відчувати в душі і тоді, і після її кончини?

11. Таким виявився той, котрий здавався нам найщасли-вішим. А життя Якова немає потреби розглядати докладно -його достатньо змальовують слова самого Якова. У розмові з фараоном, він сказав: “Малі і нещасні дні житія мого і не до-сягли років житія батьків моїх” (Бут. 47> 9)> тобто я прожив життя дуже коротке і надто важке. Навіть без цих слів його прикрощі настільки відомі, що навряд чи хтось навіть із простих людей їх не знає.
Його дід, хоч і звершив далеку подорож, однак це було за велінням Божим, що приносило йому найбільшу втіху, а Яків залишив батьківщину, тікаючи від брата, який задумував проти нього підступи і замишляв убивство. Авраам ніколи не мав Слово друге про те, що смуток гірший за демона
нестатку в необхідних речах, а Яків вважав за благо і щастя мати бодай одяг і хліб. Коли ж він врятувався (від брата), звільнився від прикрощів подорожі і прийшов до своїх родичів, то вимушений був працювати, хоч вихований був серед цілковитого достатку. Ти знаєш, що рабство гірке скрізь, але коли хто вимушений бути рабом у таких же, як сам, причому, ніколи не знавши чогось подібного і провівши всі попередні роки життя на волі і в достатку, тоді ця прикрість стає нестерпною. Однак Яків усе переносив мужньо. Послухай, як він сам розповідає про прикрощі свого пастушого життя. “Ти з мене стягував, -говорить він, – чи вдень що пропало, чи вночі пропало; я знемагав удень від спеки, а вночі від холоду, і сон мій тікав від очей моїх. Такі мої двадцять років” (Буг. зі, 39~4і)-
Це терпів той, хто вів не мандрівне життя, а постійно перебував удома, і після таких трудів і прикрощів, після завершення такого тривалого часу, він зазнав ще печального обману під час одруження. Якби він і не працював сім років, якби і не потерпів того, на що скаржився тестеві, якби навіть не любив його дочку, то тільки те, що йому була обіцяна краща, а замість неї дана гірша, яких прикрощів це завдало цьому блаженному, якого неспокою, якого засмучення? Інший на його місці так легко не переніс би цю образу, а зруйнував би весь дім тестя, заколов би себе разом з ним чи погубив би якимсь іншим чином. А Яків, як незлопам’ятний і довготерпеливий, не вчинив цього і навіть не замишляв приступити до цього, а, отримавши наказ працювати ще сім років, охоче послухався. Таким лагідним і скромним він був.
Якщо скажеш, що лагідності його вдачі сприяла любов до дівчини, то, погоджуючись зі мною, цим ще раз визнаєш надмірність його скорбот. Уяви, яку скорботу переживав він, коли не отримав надзвичайно милу дівчину, і, сподіваючись нарешті отримати її, вимушений був чекати ще сім років серед холоду, і спеки, і пильнування, і безупинних негараздів! Отримавши нарешті її і ведучи в тестя прикре і важке життя, він водночас страждав і від заздрості і вдруге постраждав через обман щодо отримання нагороди, у чому сам і викрив (тестя), коли сказав: “Ти десять разів переміняв нагороду мою” (Буг. зі, 4і)- Разом з тестем повставали проти нього і брати його дружин, навіть більше за тестя. Але найприкріше було те, що кохана дружина, заради якої він зважився працювати двічі по сім років, впадала в крайню зневіру, коли бачила, що її сестра народжувала, а вона не мала навіть надії на це, і від цього засмучення приходила до такої нестями, що дорікала і докоряла чоловікові, і просила смерті для себе, якщо не народить, “Дай мені дітей, -говорила вона, – а якщо ні, я вмираю99 (Бут. зо, і).
То що могло його втішити, коли найулюбленіша (дружина) так тужила, а її брати замишляли проти нього зло і всіляко намагалися довести його до крайньої убогості? Якщо неабиякої прикрості завдає навіть те, коли віднімають придане отримане за дружинами без труднощів, то чи може смиренно перенести таку втрату той, хто піддається небезпеці втратити те, що отримав власними трудами? Тому Яків, дивлячись, як його підозрівають і за ним підглядають, таємно пішов, як утікач. Що може бути більш скорботне?
Так, покидаючи зі страхом та ризиком і батьківський, і чужий дім, він як у тому, так і в іншому випадку неминуче впадав в однакову прірву. Утікши від брата, він прийшов до тестя, а зазнавши знову утиску від тестя, вимушений був зійтися з братом. І звершилися над ним пророчі слова, які Амос сказав про день Господній: “Те саме, якби хто втік від лева, і трапився б йому назустріч ведмідь, або якби прийшов додому й обперся рукою обстіну, ізміявжалилабйого”(Ам.5, і9)-Ащо казати про страх, якого він зазнав, коли його наздогнав Лаван, і про скорботи під час подорожі, коли за ним ішло стільки отар та дітей? Коли ж йому необхідно було побачити обличчя брата, то чи не відчував він того, що, за словами поетів, відчувають ті, котрі дивляться на вигадану ними ж голову Горогони?1 Хіба не був він уже в такому стані, начебто наближався до смерті? Вислухай його слова і поглянь, який вогонь був у його душі. “Визволи мене, Боже, -говорить він, – від руки брата мого, від руки Ісава, тому що я боюся його, щоб він, прийшовши, не убив мене, і матерів з дітьми. Ти сказав: буду благодіяти тобі” (Бут. з2> п-12). Хоч би Яків навіть весь свій попередній час провів щасливо, то яку тільки радість не вигнав би цей страх?
Однак у нього все життя, з того дня, коли він наперед умирав від страху, готуючись отримати благословення, перепліталося з нещасть і небезпек. І тепер його охопив такий страх, що навіть після зустрічі з братом, який повівся з ним лагідно і людинолюбно, він не став сміливішим і не переставав переживати. Коли Ісав переконував його піти разом з ним, він, ніби бажаючи звільнитися від якогось звіра, хвилювався і просив брата піти від нього. “Господар мій знає, – говорив він, – що діти ніжні, а дрібна і велика худоба у мене дійна; якщо погнати Ьс один день, то помре вся худоба. Нехай господар мій піде попереду раба свого, а я піду повільно, як піде худоба, що переді мною, і як підуть діти, і прийду до господаря мого у Сеїр” (Буг. 33,13-14).
Трохи заспокоївшись від цих небезпек, він згодом знову зазнає іншого жаху, набагато більшого. Коли викрадена була дочка його, він спочатку був у скорботі через образу дочки. Але коли царський син зняв цю скорботу, давши обіцянку одружитися з Діною, і Яків схвалив цей намір, тоді Левій зі своїми спільниками порушив домовленість і, винищивши в місті всіх чоловіків, завдав своєму батькові такого жаху, що він навіть переселився звідти, оскільки проти нього збурилися всі. “І сказав Яків, – говорить Писання, – Симеону іЛевію: ви обурили мене, зробили мене ненависником для усіх жителів цієї землі, для хананеїв і ферезеїв. У мене людей мало; зберуться проти мене, подолають мене, і знищений буду я і дім мій” (Буг. 34, ЗО)-1 справді сусіди неодмінно знищили б їх, якби людинолюбство Боже не приборкало їхню лють і не припинило ці лиха. “І був, – говориться в Писанні, – жах Божий на навколишніх містах, і не переслідували синів Якова” (Буг. 35> 5)-
Що ж було після припинення цих прикрощів? Чи заспокоївся Яків? Ні, тоді осягло його найбільше зі всіх нещасть -смерть коханої дружини, передчасна і водночас насильницька. “Рахіль народила, – сказано в Писанні, – і пологи її були важкими. Коли ж вона страждала в пологах, повитуха сказала їй: не бійся, бо і це тобі син. І коли виходила з неї душа, бо вона вмирала, то нарекла йому ім’я: син хвороби моєї (Беноні)” (Буг. 35,16-18).
Коли ж ще ця скорбота не загоїлася, примножив скорботу Рувим, зганьбивши ложе батька. Це було настільки важким для батька, що він навіть перед смертю, коли батьки бувають особливо поблажливими до дітей, проклинав сина, який до того ж серед інших синів був первістком, що є немаловажним у батьківській любові. Сила туги перемогла всі почуття і Яків, покликавши його до себе, сказав: “Рувиме, первістку мій! Ти -міцність моя і початок сили моєї, верх достоїнства і верх могутності; але ти бушував, як вода – не будеш мати переваги, бо зійшов на ложе батька твого, ти осквернив постіль мою, на яку зійшов” (Бут. 49> 3~4)-
Коли ж підріс син улюбленої дружини, і Яків сподівався мати в ньому втіху у своїй тузі за нею, саме в цьому сині тоді готувалися для нього всілякі прикрощі. Брати, омочивши одяг Иосифа у кров і показавши батькові, завдали йому безліч скорбот. Він плакав не тільки через смерть сина, але й через те, як вона сталася. Багато було причин, які збурювали його душу: це був син улюбленої дружини, кращий серед усіх, найулюбленіший, саме у квітучому віці, ним посланий, і помер не вдома, не на постілі, і не біля батька, не сказавши і не почувши бодай щось, не звичайною для всіх смертю, а живцем роздертий лютими звірами так, що батько не міг навіть зібрати його останків і поховати в землі. І зазнав він цього не в юності, коли зміг би це пережити, а в глибокій старості. Це було найжалюгіднішим видовищем – бачити сивину, посипану попелом, старечі груди, оголені розірваним одягом, і безутішне ридання. “І роздер Яків одяг свій, – сказано в Писанні, – і одягнув веретище на стегна свої, й оплакував сина свого багато днів. І зібралися всі сини його і всі дочки його, щоб утішити його; але він не хотів утішитися і сказав: з печаллю зійду до сина мого в пекло” (Бут. 37, 34-35)-
Здавалося, що душа його вже ніколи не зможе звільнитися від печалі. Коли почала заліковуватися ця рана, спочатку неабиякої печалі йому завдав голод, що осягнув усю землю. А потім сини, повернувшись із Єгипту, принесли полегшення від цього нещастя і водночас принесли й іншу печаль. І радість спасіння від голоду була потьмарена розлукою із сином Симеоном. Мало цього: від нього вимагали і Веніамина, який, після смерті дружини та сина, розтерзаного звірами, був для нього єдиною розрадою. І не тільки це змушувало його утримувати Веніаміна біля себе, але і його вік та можливі наслідки. “Не піде, – говорив Яків, – син мій з вами; тому що брат його помер, і він один залишився; якщо трапиться з ним нещастя на шляху, в який ви підете, то зведете ви сивину мою з печаллю в могилу” (Бут. 42, 38). Тому спочатку він відмовляв і говорив, що не відпустить Веніамина. Однак, коли настав сильний голод і відчувалася надзвичайна крайність, тоді він, хоч і дуже переживав, промовляючи: “Для чого ви зробили мені таке зло, сказавши тому чоловікові, що у вас є ще брат?” (Бут. 43> 6), – хоч і дуже тяжко страждав, промовляючи гіркі слова: “Иосифа нема, Симеона нема, і Веніамина взяти хочете? Усе це на мене!” (Бут. 42, 36), – хоч і плакав через те, що після Иосифа і Симеона хотіли відняти в нього і Веніамина, і говорив, що скоріше перетерпить усе, аніж відпустить цього сина, однак нарешті був переможений і сам своїми руками віддав його, сказавши: “І брата вашого візьміть і, вставши, підіть знову до чоловіка того. Бог же Всемогутній нехай дасть вам знайти милість у чоловіка того, щоб він відпустив вам й іншого брата вашого і Веніаміна: а мені якщо вже бути бездітним, то нехай буду бездітним” (Бут. 43? 13-14)-
Так сильно долали Якова незлічимі прикрощі. І хоч внутрішньо він терзався, і число дітей його все зменшувалося, однак він переносив усе через надмірність (нових) ще більших прикрощів, бо через Симеона та Веніамина його охопила більша скорбота, ніж скорбота через Иосифа. Так, горе, яке поправити вже неможливо, хоч завдає воно нам великої скорботи, однак незабаром забувається, приводячи душу в стан безнадійності. А коли воно ще висить над нами, тоді не дає душі заспокоїтися перед невідомістю майбутнього, постійно підсилюючи й обновляючи в нас томління. Це може добре довідатися кожний від блаженного Давида, який плакав над сином, поки той був ще живий, а коли він умер, Давид перестав тужити. Коли ж слуги дивувалися і запитували його про причину, то він висловив ту ж думку, яку маємо тепер (2 Цар. 12,15 і далі). Так природно і Яків більше побоювався і переживав за Симеона і Веніамина. Потім жадана зустріч і побачення з Иосифом принесла йому відраду. Але яка користь з того? Як членам, що сильно обпалені вогнем, скільки їх не охолоджуй, ніщо не принесе користі, так і душу Якова, пригноблену скорботами і сильно обпалену полум’ям печалі, ніщо не могло оживити, особливо в такі літа, коли почуття вже не можуть бути бадьорими. Це говорив і Верзеллій, вибачаючись перед Давидом: “Чи довго мені залишилося жити, щоб іти з царем у Єрусалим? Мені тепер вісімдесят років; чи відрізню добре від злого? Чи узнає раб твій смак того, що буду їсти, і того, що буду пити? І чи буду у змозі почути голос співаків і співачок? Навіщо ж рабу твоєму бути за тягар господарю моєму царю?” (2 Цар. 19, 34-35)-
Але для чого пояснювати це на прикладах інших, коли можна почути це від самого страждальця? Після побачення із сином Яків, на запитання фараона про його життя, сказав: “Малі і нещасні дні житія мого і не досягли років житія батьків моїх” (Буг. 47> 9)- Настільки живими завжди були в його душі спогади про минуле!

12. А цей його знаменитий і славний син Иосиф, кого тільки не перевершив своїм нещастям? Проти його батька замишляв зло тільки один брат, а проти нього дуже багато. Той упродовж усього молодого віку виховувався серед великих достатків та спокою, а цей на чужині, до того ж ще юнаком вимушений був нести тягар подорожі. У Якова була мати, яка охороняла його від злих умислів, а Йосиф ще в юності, коли особливо потрібна була мати, був позбавлений її допомоги. Водночас Ісав засмутив Якова тільки погрозами, а брати над Иосифом звершили свій намір, та й ще до цього наміру постійно ненавиділи його й наговорювали на нього. А що може бути важче, як мати ворогами своїх близьких? Вони ж “побачили, що батько іх любить його більше, ніж усіх братів його; і зненавиділи його і не могли говорити з ним дружньо” (Буг. 37> 4)- У порівнянні з цим я не назвав би його перебування ні під владою купців, ані під владою євнуха надто великим лихом, бо ці поводилися з ним більш людинолюбно, ніж брати.
Однак і після цього буря прикрощів не втихла, а прийшло ще сильніше хвилювання, яке ледь не потопило його. Можливо, хтось подумає, що я тепер буду говорити про злий намір пані. Однак ще до цієї бурі я скажу про іншу, більш жорстоку. Звичайно, важко, воістину важко, коли на тебе зводять наклеп у такому злочині, бути засудженим і так довго перебувати у в’язниці юнакові вільному, благородному, який ще не переживав такого лиха. Але набагато тяжчою, я думаю, була для нього буря, що спричинялася його юначим віком. Якби він відкинув любов своєї господині, ніскільки не запалюючись похіттю, я, наслідуючи вчення Христове, не став би його звеличувати і йому дивуватися. Христос говорить, що до Царства Небесного увійдуть не скопці від природи, а ті, що самі зробили себе скопцями (Мф. 19,12). Якби цього не було, то яку перемогу отримав би Йосиф? Проти кого борючись, отримав би він вінець? Якби ніхто не боровся з ним і не намагався його скинути, то кого він переміг і був проголошений переможцем?
Ми не звеличуємо цнотливості тих, котрі не поєднуються з безсловесними, бо навіть у природі немає прагнення до такого змішання. Так, якби і блаженного Иосифа не хвилював цей вогонь, то чому ми мали б звеличувати його цнотливість? Але якщо безсоромна жінка зваблювала юнака тоді, коли цей вогонь запалюється набагато сильніше, ніж у будь-який інший вік (йому був тоді двадцятий рік), і коли сила цього полум’я буває нездоланною, хоч би ніщо його не збільшувало, і якщо жінка розпалювала це полум’я своїми чарами і прикрасами ще настільки ж, наскільки воно було від самої природі, то хто міг би зобразити бурю, сум’яття і томління душі юнака, коли всередині хвилювали його природа і вік, а ззовні спокушали хитрування єгиптянки, і то не день чи два, а впродовж тривалого часу? Я думаю, що він тоді не тільки за себе боявся, але переживав і за цю жінку, що поривалася в таку прірву. Це можемо бачити з того, як він відповідав їй з неабияким смиренням. Він міг би, якби захотів, говорити з нею й образливо, і зухвало, оскільки вона з любові легко сприймала б усе. Однак він нічого подібного не сказав і не подумав, а висловив тільки благочестиві думки і те, чим сподівався її напоумити, і більше нічого не додав. “Ось, – сказав він, – господар мій не знає при мені нічого в домі, і все, що має, віддав у мої руки; немає більшого за мене в домі цьому; і він не заборонив мені нічого, крім тебе, тому що ти дружина його; як же я зроблю це велике зло і згрішу перед Богом?’9 (Бут. 39> 8-9).
І при такій скромності, після такого прояву цнотливості, на нього було зведено наклеп, і Бог попустив це! Його зв’язали, і він, при цьому, не викрив жінки в злому намірі і несправедливому наклепі. Його очікувала більша нагорода і кращі вінці, тому і після звільнення царських рабів він ще залишався в темниці. Не говори мені про людинолюбство в’язничного сторожа, а вникни у слова самого (Иосифа), і побачиш скорботу його душі. Витлумачивши сон, він говорив винареві: “Згадай же мене, коли добре тобі буде, і зробиш. мені благодіяння, і скажи про мене фараонові, й виведи мене з цього дому, бо я украдений із землі євреїв; а також і тут нічого не зробив, за що б кинули мене у в’язницю” (Бут. 40, 14-15)- Якщо він легко переносив саме ув’язнення, то співжиття з такими людьми: грабіжниками могил, злодіями, батьковбивцями, перелюбниками, убивцями (бо саме такими і подібними людьми було наповнено це житло), – для нього було найтяжче. І засмучувало та гнітило його не тільки це, але й те, що він бачив там чимало таких, що томилися безвинно і даремно.
Водночас раб, на що і ти тепер скаржишся, урятувався від кайданів, а вільний продовжував томитися. Якщо ж хто стане говорити про наступну велич Йосипа, той знову нагадує мені про безліч прикрощів, безсонні ночі та численні труди, які взагалі не дуже приємні для тих, що люблять тихе і спокійне життя.
Крім того, хоч зі згаданими святими і бувало дещо приємне, але тоді для них ще не було відкрито ані Царство Небесне, ані обітниці про майбутні блага. А тепер, коли перед нами стільки благ, і це всім відомо, скажи мені, хто зможе щось радити, якщо в цьому житті не буде насолоджуватися нічим приємним, і взагалі вважати щось із теперішнього приємним, знаючи про майбутні блага? Що могло б бути мізерніше за таку душу, яка, надіючись через короткий час переселитися на небо, шукала б земних зручностей і благополуччя, які нічим не відрізняються від тіні? “Суєта суєт, – говорить Соломон, – усе суєта” (Еккл. і, 2). Якщо ж той, хто більше за всіх випробував задоволень від життя, виголосив їм такий вирок, то набагато сильніше маємо це відчувати і так мислити ми, у яких немає нічого спільного із землею, які записані до небесного граду і отримали веління звертатися туди всім своїм розумом.
{PAGEBREAK}
Слово третє про смуток
Вище сказане може загасити вогонь смутку і навернути до благодушності. Але, щоб утіха була повнішою, я зважився додати і це слово, наперед запропонувавши тобі наступне запитання. Скажи мені, якби хтось покликав тебе на царство земне, але ти, раніше ніж увійти до міста й накласти на себе вінець, мусів би зупинитися у готельному домі, в якому і бруд, і дим, і шум мандрівників, і небезпека від розбійників, і тіснота, і великий безпорядок – невже ти звернув би увагу на ці неприємності, а не зневажив усім цим, як незначущим? То хіба не дивно, що той, хто сподівається оволодіти землею, підбадьорюючись надією на царювання, не засмучується будь-якими труднощами, що зустрічаються, а той, хто закликається на небеса, падає духом і засмучується при кожній неприємності, що трапляється з нами в цьому готельному домі? Стан цього життя нічим не відрізняється від готельного дому і перебування в ньому. Саме це хотіли зобразити святі, називаючи себе мандрівниками та прибульцями і навчаючи цими словами нас зневажати і задоволеннями, і прикрощами цього життя та, відійшовши від земного, всією душею линути до неба.
То ж звернемося до святих і від Иосифа перейдемо до Моисея. Цей найбільш лагідний зі всіх, що жили на землі, народжується в той час, коли його співвітчизники перебували у важкому становищі. Будучи взятим від тих, що його породили, і не знаючи своїх батьків, він упродовж усього свого дитинства виховується чужоземцями. Що могло бути важчим для юного і розумного єврея, хоч би він і вважався царським сином? Але тоді обтяжливим для нього було не тільки це, але й те, що він бачив своїх співвітчизників у крайній біді. Чи міг він, який без їхнього спасіння не хотів ні жити, ані бути вписаним до книги Божої (Вих. 32, 38), бачити їх серед такої бурі і насолоджуватися благами при царському дворі? Якщо нас, що народилися набагато пізніше після тих подій і не маємо належної причини співчувати юдеям, охоплює жаль при думці про тодішнє побиття їхніх дітей, то що перетерпів цей блаженний, що був прив’язаний великою любов’ю до всього народу і своїми очима бачив його горе, а тих, котрі спричиняли це горе, вимушений був називати своїми батьками? Я думаю, що за цими бідними дітьми він уболівав тоді більше, ніж самі батьки, як це видно з того, що зробив він згодом.
Так, не змігши ані переконати, ані примусити свого названого батька скасувати звіряче й убивче веління, він нарешті вирішив сам розділити з ними горе. Але я не стільки дивуюся цьому, скільки тому полум’ю скорботи, яке Мойсей носив у собі до цього, і про яке я роблю висновок через (звершене ним) убивство. Хто скорботою доведений був до вбивства, той через останнє показав силу першої. Він, звичайно, не став би мстити єгиптянам так жорстоко, якби не переживав більше за батьків щодо нещастя їхніх дітей.
Що ж, після того, як він подімстив і трохи заспокоїв свою душу після такої скорботи, чи встиг уповні насолодитися відрадою від цієї помсти? Ледь настав наступний день, як цього блаженного спіткала інша скорбота, важча за попередню, і охопив такий страх, який змусив його взагалі покинути Єгипет. Чути нерозумне важко від кого б те не було, але коли нерозумне буде говорити хтось із облагодіяних і почне паплюжити за благодіяння, що були до нього виявлені, і докоряти: “Чи не думаєш убити мене, як убив учора єгиптянина?” (Вих. 2,14), тоді образа буває нестерпною і може навіть вивести ображеного з терпіння, – таке обурення вона спричиняє у поєднанні з печаллю!
Але в Мойсея до цього приєдналося ще третє – страх перед царем, який так оволодів душею праведника, що навіть вигнав його з тієї країни. Так царський син стає втікачем! Якщо хтось вважає за щастя для нього виховання при царському дворі, то нехай тепер згадає про придворний достаток і побачить, що і це стало для праведника причиною безлічі скорбот і прикростей, бо неоднаково переносити довге поневіряння і терпіти прикрощі на чужині тому, хто вихований у простому домі і пережив чимало турбот, багато мандрів і труднощів, чи зазнати таких страждань тому, хто бодай на короткий час не зазнав цього, а постійно жив у достатку. Звичайно, що останній, якщо йому випаде дійти до такої крайності, буде втікати з набагато важчим почуттям, ніж перший. Що тоді і сталося з Мойсеєм.
Ставши втікачем, він приходить до чоловіка, що був ідолопоклонником і чужаком, а так довго користуватися гостинністю чоловіка, що посвятив себе служінню демонам, – це немаловажна причина для скорботи. Тут Мойсей, прийнявши під свою опіку отари того чоловіка, провів за таким заняттям сорок років. Якщо комусь це видасться абсолютно не важким, то згадаймо тих, котрі йдуть з батьківщини і ховаються не зі страху та переживання, а залишають дім добровільно на короткий час, – як вони нудяться, як сумують, яким благом вважають повернення на батьківщину! Коли ж до цього приєднується ще страх і важке життя, при чому самі прикрощі й скорботи видаються більш легкими, ніж бажане повернення на батьківщину, то уяви картину нещасть Мойсея! Не просто вислухуй сказане, що Мойсей “пас овець” (Вих. з, і), а пригадай при цьому слова Якова, якими він скаржився перед тестем: “Ти з мене стягував, чи вдень що пропало, чи вночі пропало; я знемагав удень від спеки, а вночі від холоду, і сон мій тікав від очей моїх” (Буг. зі, 39)-
Усе це, звичайно, було з Мойсеєм і, крім того, упродовж більших років і в більшій мірі, оскільки і країна (мадиамська) була більш пустинною від країни месопотамської. Якщо Мойсей не скаржився на це, то й той блаженний не сказав би таких слів, якби не був доведений до такої крайності і не був змушений до цього невдячністю тестя. Якщо навіть людина залишила вітчизну тільки через необхідність, то чужина може гнітити її сама собою. “Як птах, – говорить премудрий, – який залишив гніздо своє, таклюдина, яка залишає місце своє”(Притч. 27,8). Водночас Мойсей тоді не міг бути впевнений навіть у власній безпеці, але як слуга, що втік від жорстокого пана, постійно переживає і боїться, щоб його не впіймали, так і блаженний Мойсей жив у постійному страху. Це видно з того, що він навіть тоді, коли Бог після такого тривалого часу велить йому повернутися до Єгипту, він відмовляється і не спішить, хоч і чув, що померли всі, “що шукали душі твоєї” (Вих. 4,19)-

2. Коли ж він послухався і пішов до Єгипту, будучи вимушений залишити дружину і дітей, тоді знову починаються докори, і образи, і погрози від тодішнього єгипетського царя, та скарги і прокльони від тих, що отримували благодіяння. Той говорить: “Для чого ви, Мойсею й Аароне, відволікаєте народ мій від справ його? Ідіть кожен з вас на свою роботу”. А ізраїльтяни говорять: “Нехай бачить і судить вас Господь за те, що ви зробили нас ненависними в очах фараона і рабів його і дали їм меч у руки, щоб убити нас” (Вих. 5, 4- 21)«
Сумним й важким було це, але найважчим було те, що він, прийшовши й обіцяючи євреям безліч благ, свободу, спасіння від горя, що тяжіло над ними, сприймається ними як обманщик, оскільки тягар рабства, що їх пригнічував, не тільки не полегшився, а ще збільшився, і той, хто подав надію бути спасителем усього народу й обіцяв це, став винуватцем мук та побоїв, зловмисником і згубником. Хто не впав би у відчай, коли, обіцяючи припинити такі великі лиха, після обіцянки сам побачив додаток й інших, ще більш тяжчих прикрощів? Мойсей сумував, як природно сумувати тому, хто чує і бачить подібне, однак він не упав під вагою цієї скорботи, а залишився непохитним, хоч події не тільки не відповідали, а навіть суперечили його обіцянкам. Звернувшись до Бога й говорячи про це, він багато плакав і говорив: “Господи! Для чого Ти піддав такій біді народ цей і для чого послав мене? Бо з того часу, як я прийшов до фараона і став говорити ім’ям Твоїм, він почав гірше чинити з народом цим; визволити ж, – Ти не визволив народ Твій” (ВИХ. 5,22-23). Після пролитих сліз він знову почув від Бога таке ж веління, що й перед цим. І знову сповіщає про це ізраїльтянам, але вони не слухають його, бо їхні душі були пригнічені скорботою і зневірою. “Не послухали Мойсея, -сказано в Писанні, – через малодушність і важку роботу” (Вих. 6, 9)- А це не мало засмучувало його.
Коли ж почалися чудеса, і фараон багаторазово глузував з нього, він і ці глузування переніс мужньо. Коли нарешті вийшов із Єгипту і разом з юдеями вже надіявся на звільнення, то не встиг ще цілком відпочити, як його охопив попередній чи навіть набагато більший жах. Не минуло і трьох днів, як ізраїльтяни побачили перед собою озброєних варварів і відчули те, що відчувають раби-втікачі, коли раптом на чужині опиняються перед очима своїх господарів, або теж саме, що відчули б вони самі, якби сталося так, що у приємному сновидінні побачили себе на волі, а прокинувшись, побачили б себе у Єгипті у тих же прикрощах. Однак не знаю, що можна було б назвати їхнім сновидінням: чи три дні волі, чи страшне і жахливе видовище, що тепер відкрилося перед ними. Така темінь відчаю покрила погляд усіх.
А Мойсей був охоплений ще більшим мороком: він боявся не тільки єгиптян, як усі ізраїльтяни, але й останніх разом з першими. Ті й другі тепер дивилися на нього, як на обманщика і звабника. Одні – із глузуванням і готові були напасти, а інші -з озлобленням та печаллю. Але для чого здогадками судити про смуток цього чоловіка, коли його скорботу можна цілком зрозуміти зі слів, що зійшли згори? Коли він мовчав і не смів навіть відкрити уста, Бог говорить йому: “Чого ти волаєш до Мене?” (Вих. 14, 15)> ~ тільки цими словами пояснюючи нам зніяковілість його душі.

З- Коли перейшов і цей страх, тоді знову піднялися ще більші лиха. Ті, кого Мойсей вивів, і які отримали через нього безліч благ, упродовж усього шляху поводилися з ним гірше за єгиптян та фараона. По-перше, вони поводилися з неабиякою зухвалістю, вимагаючи від нього єгипетського м’яса, не дякували за те, що отримали, а хотіли того, що мали раніше. І це було найтяжче. Чи зазнав би він більше неприємностей, якби йому доручено було управляти біснуватими та божевільними? Однак усе це блаженний переніс мужньо.
Якби він не відчував до них любові, то це горе витерпів би і нарікав би тільки на своє власне становище. Але позаяк він любив їх більше, ніж батьки дітей, то в самому піклуванні про них у нього була інша причина для скорботи – їхнє розбещення і безчестя. Його не так засмучувало те, що його ображають, як те, що вони – образники. Злочинним було і те, що вони були невдячними ще до отримання в дар чудесної їжі. Але вони і серед чудес проявляли своє безчестя, беззаконня і жадібність під час збиранні їжі, і, пройшовши небагато вперед, знову нарікали, знову висловлювали невдоволення Божими благодіяннями. І під час кожного такого випадку блаженний переживав й уболівав більш за тих, що грішили.
Так, коли вони зробили тельця, то самі вони грали і веселилися, а Мойсей сумував і тужив, закликаючи страшне прокляття на самого себе, однак ніщо не могло змусити його придушити в собі співстраждання до них. Тож, у якому він був горі, якими сльозами обливався, коли бачив, як надзвичайно улюблені ним постійно поводяться гірше і гірше? Якщо дехто, маючи єдиного сина, не зміг би жити, якби довідався, що його син віддався гріхам, хоч би й сам був грішніший за всіх, то Мойсей, який стільки тисяч людей вважав своїми дітьми, чи краще сказати, любив їх більше, ніж дітей, бо жодний батько не виявляв би бажання так, як він, загинути разом із сином, не звершивши сам жодного гріха, який мав стільки дітей і водночас ненавидів зло і любив добро, – які страждання, думаєш, він пережив, коли бачив, що вони, ніби змовившись, кинулися у безодню гріха?
Якби імла такої крайньої печалі не затьмарила його і не потрясла до самої глибини душі, то, звичайно, він не кинув би скрижалей з рук і не розбив би їх, хоч незабаром він і виправив цю прикрість. Але що, скажи, зробив він для цього? Самий спосіб лікування, хоч і допоміг справі, однак був переповнений безліччю сліз. І не бувало такої кам’яної людини, яка б ніскільки не страждала, побачивши, як його брати і рідні вбивали один одного, віддавши цьому сумному побиттю до трьох тисяч чоловік (Вих. 32> 28). І ми, коли застаємо своїх дітей за якою негідною справою, звичайно, караємо і січемо їх, але робимо це не без жалю, а навпаки, уболіваємо не менше за тих, що терплять покарання.

4- Під час тодішньої надзвичайної скорботи Мойсея та ополчення (євреїв) спіткала ще одна печаль. Бог погрожував, що Сам Він уже не буде їх вести, покине їх і передасть під опіку ангелові. Для Мойсея це було найтяжчим. Послухай, що говорить він до Бога: “Якщо не підеш Ти Сам з нами, то і не виводь нас звідси” (Вих. 33> 15)- Бачиш, як страх змінювався страхом і сум печаллю?
Але прикрощі на цьому не зупинилися. Коли Мойсей ублагав Бога, і Людинолюбець змилосердився і дарував благодать, євреї знову кинули Мойсея в нову печаль, гнівлячи Бога, Який змилосердився над ними, і наражаючи себе на крайнє нещастя. Після плачевного побиття вони знову так прогнівали Бога, що викликали на себе вогонь, який винищив би майже всіх, якби і тут Бог не проявив надзвичайного людинолюбства. А Мойсей при цьому мусів переживати двоякий сум – і від того, що ізраїльтяни гинули, і від того, що ті, котрі залишилися в живих, не виправлялися і не отримували жодної користі від загибелі братів. Побиття ще не завершилося, а ті, що залишилися, згадали вже про цибулю і, не задовольняючись тим, що в них було, говорили: “Хто нагодує нас м’ясом?Ми пам’ятаємо рибу, яку в Єгипті ми їаи задарма, огірки, і дині, і цибулю, і ріпчасту цибулю, і часник; а нині душа наша знемагає; нічого нема, тільки манна в очах наших” (Числ. її, 4~6).
Тоді Мойсей, уже не переносячи їхньої невдячності і знемігши від скорботи, відмовляється від начальства і замість такого гіркого життя бажає смерті. Послухай його власні слова. “І сказав Мойсей до Господа, – сказано в Писанні, – для чого Ти мучиш раба Твого? І чому я не знайшов милості перед очима Твоїми, що Ти поклав на мене тягар усього народу цього? Хіба я носив в утробі весь народ цей і хіба я народив його, що Ти говориш мені: неси його на руках твоїх, як нянька носить дитину, в землю, що Ти з клятвою обіцяв батькам його? Звідки мені взяти м’яса, щоб дати всьому народу цьому? Бо вони плачуть переді мною і говорять: дай нам їсти м’яса. Я один не можу нести весь народ цей, тому що він важкий для мене. Коли Ти так чиниш зі мною, то краще умертви мене, якщо ж я знайшов милість в очах Твоїх, щоб мені не бачити нещастя мого” (Числ. її, 11-15). Це говорив той, хто колись сказав: “Прости їм гріх їхній, а якщо ні, то згладь і мене з книги Твоєї, в яку Ти вписав” (Вих. 32, 32). Настільки печаль перемінила його! Так часто буває і з батьками, коли вони засмучені вчинками дітей. Але Мойсей і після цих слів не перестав співчувати ізраїльтянам, як видно з того, що зробив він згодом. Коли після їхнього намагання умертвити спостерігачів і закидати камінням його, він, врятувавшись від рук їх, знову молився за них і благав Бога бути милостивим до тих, що хотіли його вбити (Числ. 14, іо-2о). Настільки його любов була сильнішою навіть за природну прихильність!
Потім, коли спостерігачі померли і не минув ще час плачу, ізраїльтяни знову завдали йому нової печалі тим, що, по-перше, не послухалися його заборони воювати, а по-друге, що були вражені амаликитянами (Числ. 14, 4!~45)- А ще до цієї війни багато їх загинуло від жадібності та переїдання (Числ. її, ЗЗ)-“Коли ще їжа була на устах їхніх, – сказано в Писанні, -умертвив багатьох з них” (Пс. 77> ЗО-З*)-
Після видовища цієї надзвичайної смертності, коли печаль через неї ще не перейшла, Мойсей знову був уражений іншою скорботою і доведений до такої крайності, що молився, щоб його жаданні і любі ізраїльтяни завершили життя неприродною і надзвичайною смертю. Тоді одні були раптово спалені вогнем, а інші поглинуті землею, і постраждало так не небагато, а більше п’ятнадцяти тисяч чоловіків. Як же після цього ставилися до Мойсея родичі і друзі загиблих? У якім стані був сам Мойсей, коли бачив, що після цього нещастя і діти стали сиротами, і жінки вдовами, і сестра, і брат його померли, і сини останнього були спалені за деяке беззаконня? Кожна із цих подій може засмутити навіть таку душу, яка ще ніскільки не страждала, а тим більше душу, яка пережила стільки нещасть.
Коли ж юдеї перемогли хананеїв і звершили довгий обхід, то знову почали нарікати і знову почали гинути, але не від хвороби, як раніше, і не від вогню та землі, що розступилася, як колись, а від укусів отрутних змій, які погубили б усіх, якби знову Мойсей не став перед Богом і не ублагав Його. Коли ж вони врятувалися і від цієї загибелі й уникли прокльонів волхва, то знову ринулися у найбільш смертоносну безодню. Після благословень Валаама, чи краще сказати, Божих (бо слова Валаама залежали не від його волі, а від сили, що діяла в ньому), вони почали чинити перелюб з дочками іноплемінників і служити Ваал-Фегору. Моисей, бачачи такий сором і ганьбу, знову звелів їм умертвляти один одного, наказавши: “Убийте кожен людей своїх, що приліпилися до Ваал-Фегора” (Числ. 25,5)- Подібно, як тілесну рану, котра після багаторазових розкриттів і припікань не гоїться, наказують знову різати і припікати те, що залишилося.
Але, слухаючи про ці труднощі, не подумай, начебто були тільки вони. Я ще опустив не мало зі згаданого у Писанні: війни, опір ворогів, довгі подорожі, образа від сестри, її покарання, через яке особливо побивався лагідний Мойсей. Але хоч би я старанно зібрав усе, то й тоді описане не осягнуло б тисячної частини того, що було насправді. Якщо той, що управляє в домі деякими слугами, зустрічає безліч причин для засмучень і печалі, то скільки мусів мати щоденно справ, скільки турбот, скільки прикрощів і при житті людей, і після їхньої смерті той, що зобов’язаний управляти скількома тисячами упродовж сорока років, до того ж у пустелі, де не було ні (здорового) повітря, ні води? Він бачив померлими тих, котрих вивів з Єгипту, окрім тільки двох мужів. Однак ввести в землю обітовану їх нащадків сам не удостоївся, а тільки побачив її з вершини гори Навав (Нево) і добре роздивився на її природу, а насолодитися нею разом з іншими ізраїльтянами не був допущений – залишився поза нею і помер, про що і сам жалівся перед ізраїльтянами в таких словах: “І Господь Бог прогнівався на мене за вас, і клявся, що я не перейду за Йордан і не ввійду в ту добру землю, яку Господь, Бог ваш, дає вам в наділ. Я помру в цій землі, не перейшовши за Йордан, а ви перейдете й оволодієте тією доброю землею” (Втор. 4, 21-22).
А найважче те, що Бог і в могилу звів його з печаллю, оскільки Мойсей наперед знав, які нещастя мають спіткати юдеїв: ідолопоклонство, неволя, невимовні прикрощі, через що і вболівав душею не тільки через те, що сам бачив і що вже було, але й через те, чого ще не сталося. Так, почавши страждати і тужити з раннього віку, він з тією ж тугою і закінчив життя.

5- А його спадкоємець Ісус (Навин) спробував разом з ним, так би мовити, всю гіркоту. І якщо ж він у молодості дечого уник, то доповнив це після смерті Мойсея. Він не тільки за життя Мойсея розривав свій одяг і посипав попелом голову, але і після його смерті знову опинявся у такій же, чи навіть більшій крайності, так що не короткий час, а цілий день лежав, упавши на землю.
Послухай його слова та вболівання. “Icyс роздер одяг свій, -йдеться в Писанні, – і впав лицем своїм на землю перед ковчегом Господнім і лежав до самого вечора, він і старійшини Ізраїлеві, і посипали порохом голови свої. І сказав Ісус: о, Господи Владико, для чого Ти перевів народ цей через Йордан, щоб віддати нас у руки амореїв і погубити нас? О, якби ми залишилися і жили за Йорданом! О, Господи! Що сказати мені після того, як Ізраїль показав спину ворогам своїм? Хананеі і всі жителі землі почують і оточать нас, і знищать ім’я наше в землі” (Нав. 7, 6). Почувши це, Бог відкрив йому винуватця поразки, і Ісус, довідавшись про це, винищив усіх, не тільки того, що згрішив, але й родичів його, і домашніх, і безліч худоби (Нав. 8,24-26). А це неабияк стривожило його душу. Якщо ми не можемо дивитися, коли називають чужих, то що пережив він, піддаючи таким карам своїх співвітчизників та соратників?
А як засмучували його обман гаваонітян і підозра, що впала була на ті коліна, які оселилися по той бік Йордану? Наскільки важким було постійне перебування на війні та в боях? Яка душа могла при цьому залишатися спокійною? Якщо він і здобував перемоги, то задоволення від отримання трофеїв затьмарювалося турботами про війни, що були впереді. Чимало трудів та неспокою завдало йому також розділення землі. Це знають ті, кому було доручено поділ бодай невеликого майна між братами чи іншими спадкоємцями після когось. Говорити про інші прикрощі єврейського народу не вважаю за потрібне, оскільки мова тепер не про те, чи було в кого-небудь скорботне життя, а про те, хто з Божих угодників таке життя проводив.

6. Тому, якщо угодно, опустимо Ілія, який образив Бога безчестям дітей, чи вірніше сказати, своєю байдужістю. Він був покараний не за те, що мав грішних дітей, а за те, що жалів їх більше, ніж треба, і не карав за порушення законів Божих. Усвідомлюючи це, він і сам говорив після надзвичайної погрози Божої: “Він – Господь; що Йому завгодно, те нехай творить” (і Цар. з, і8).
Отже залишивши його, перейдемо до Самуїла, який з дитинства виховувався в храмі, завжди виділявся благочестям перед Богом і з раннього віку виявився настільки доброчесним, що, не встигши змужніти, був зарахований до дивних пророків, і то в такий час, коли пророцтво зубожіло. “Слово Господнє було рідкісним у ті дні, – йдеться в Писанні, – видіння були не часто” (і Цар. з, і)- Цей Самуїл, народжений після багатьох сліз, був, насамперед, засмучений і збентежений, як вдячний і люблячий учень, коли бачив ураженим злою смертю свого вчителя. А потім він повинний був постійно оплакувати і прикрощі юдеїв. Сини ж його, нечестиві, злі і украй віддані порокам, засмучували його як своїм життям, так і тим, що не могли успадковувати дарованої йому честі (і Цар. 8, з).
За цією печаллю пішла, чи краще сказати, не пішла, оскільки вона не припинялася, але до неї добавилася ще беззаконна вимога ізраїльтян. Тут Самуїл так занепав духом, що потребував великої втіхи. Послухай, що говорить йому Бог: “Не тебе вони відкинули, але відкинули Мене” (і Цар. 8, і). Однак і після цього Самуїл так піклувався про них, що говорив їм: “Я також не допущу собі гріха перед Господом, щоб припинити молитися за вас” (і Цар. 12,23). Тому, коли він бачив їх, таких улюблених, як вони бідують, як гинуть на війнах, і гнівлять Бога, чи міг відчувати бодай якесь задоволення, чи міг коли-небудь залишатися без печалі і сліз?
А коли він поставив царем Саула, тоді для нього знову безупинно пішли одна за одною скорботи. Так, коли Саул приніс жертву всупереч волі Божій, коли він, перемігши амали-китян, знову усупереч велінню пощадив їхнього царя, Самуїл був так уражений у душі, що більше не бачив цього чоловіка. Однак відтоді і до останнього дня тужив і оплакував його, хоч і отримував докори за надмірну скорботу. Бог говорив йому: “Доки будеш ти засмучуватися через Саула, якого Я відкинув?” (і Цар. іб, і).
Якщо ж він оплакував ці події, то що було з ним, коли Саул даремно і безвинно побив стільки священиків? Коли іншого разу пішов, щоб убити свого благодійника, який не вчинив йому жодного зла? Коли побачив Саула нагого пророкуючим і лежачим на землі? Коли слухав численні нарікання і скарги Давида на Саула?

7- Згадавши про Давида, я не знаю, що мені робити: чи викласти тепер його тривалі нарікання, що описані у псалмах, чи запропонувати тобі прочитати їх на дозвіллі, а самому розповісти про його прикрощі.
Так, Давид зазнав багато прикрощів, коли пас отари, відбиваючи напади і перемінливих стихій, і диких звірів. Перше видно зі слів Якова, а останнє з того, що сам він говорив Сау-лові про лева і ведмедя. Коли ж він, рано покинувши це життя, приступив до справ військових (опускаю заздрість братів, хоч і вона була для нього надто важкою), коли, вступивши в єдиноборство, отримав блискучу і дивовижну перемогу, то в об-лагодіяному Саулові знайшов собі більшого ворога, ніж повер-жений ним Голіаф. Бо Саул виступав проти нього не відкрито, а, прийнявши вигляд друга і прикинувшись його шанувальником і опікуном, ставився до нього вороже. А як прикро за добро отримувати зло, послухай блаженного пророка, який постійно плакав, горював і говорив: “Чи слід відплачувати злом за добро?” (Єр. 18, 20). Навіть якби не було іншої неприємності, то тільки те, що він перебуває в підозрінні у царя, який дивиться на нього із невдоволенням, завдає воєначальникові велику скорботу. Що я говорю – воєначальникові в царя? Нам неприємно, якщо навіть слуги так ставляться до нас. А коли ще й проти життя того, кого ненавидять, задумують підступи, то яке життя може бути ще більш сумним?
Однак Давид усе переносив і терпів. Жив разом з тим, хто замишляв його вбити, і брав участь у його війнах. Коли ж він покинув його і відійшов від війни, то хоч сама втеча і вияв Са-улової ворожості дещо посприяли безпеці Давида, але позаяк він мусів із чотирмастами мужами захищатися проти численного Саулового війська, то тремтів більш, ніж колись. Подумай, у якому він був становищі, коли не мав ані міста, ні фортеці, ні союзників, ні доходів, і повинен був воювати з тим, котрий мав усе, тоді як сам він, крім пустелі та печер, не міг знайти навіть місця, де б заховатися.
Узявши місто, що називалося Кеіль, він негайно вийшов з нього, коли священик сказав, що, коли він там залишиться, то Бог не врятує його від рук Саула. Це був той священик, котрий уник рук Саула і сповістив Давидові про ту сумну подію, що трапилася у Номві, після чого Давид промовив скорботні слова: “Я винен у всіх душах дому батька твого” (і Цар. 22,22). І цей священик, постійно перебуваючи з Давидом, був нагадуванням про ту сумну подію – дивлячись на нього, Давид постійно згадував про загибель священиків, а згадуючи про цю загибель і звинувачуючи самого себе в цьому побитті, він жив у більших муках, ніж той, що засуджений до страти. Якби і ніщо інше не тривожило його, то однієї думки, що він був винуватцем знищення такої кількості священиків, було достатньо для того, щоб ранити і печалити його душу. Однак він, переживаючи скорботу від цієї думки, що і вночі, і вдень гірше за хробака мучила душу його, безупинно, одну за одною, зазнавав ще й інших ран.
Так, коли Навал образив його перед слугами, і назвав утікачем, вигнанцем, невдячним рабом, не без скорботи переніс він ці слова. Також, коли, прийшовши до Анхуса, прикидався божевільним, падав на землю, спотворював своє обличчя і пускав з вуст своїх багато піни, він більш за справжніх біснуватих мучився думкою про те, до якої крайності довів його Саул, настільки облагодіяний ним. Коли ж Давид трохи відпочив, живучи у іноплемінників, то повинен був іти воювати з їхніми ворогами. Але воєначальники, заздрячи йому і бажаючи його оббрехати перед царем, вигнали його з війська, як чоловіка непотрібного, підступного і віроломного: “Іобурилися на нього, -сказано в Писанні, – князі филистимлянські і сказали йому князі филистимлянські: відпусти ти цього чоловіка, нехай він сидить у своєму місці, яке ти призначив йому, щоб він не ішов з нами на війну і не зробився супротивником нашим на війні. Чим він може умилостивити господаря свого, як не головами цих людей?” (і Цар. 29, 4)- Давид, уражений цими словами, пішов з великим засмученням та тугою.
Але, повернувшись додому, він побачив стільки лиха, що ледь не вмер від печалі. Лихо, яке тоді трапилося, могли б затьмарити його душу, якби навіть він наперед його передбачав, а оскільки воно трапилося неждано і зненацька, то здавалося вдвічі тяжчим і справді було нестерпним.
Він відправився додому, щоб відпочити і знайти полегшення від усіх своїх скорбот в дітях та дружинах. Але як тільки прийшов, раптом почув, що він у неволі у ворогів, і побачив вогонь, і дим, і кров мерців. І перш ніж оплакав убитих і закінчив тужити над полоненими, на нього гірше за звірів напали жителі міста, і кожен хотів знайти полегшення своїх прикрощів у його смерті. Як на морі при зіткненні супротивних вітрів, від їхньої боротьби спричиняється велика і люта буря, так і тоді скорбота і страх мучили душу праведника, у якій від цих почуттів, які безупинно то долали одне одного, то занепадали, відбувалося надзвичайне хвилювання і печаль.
Коли ж він позбувся цих прикрощів і повернув жінок і всіх полонених, то перш ніж насолодився цією перемогою, знову був уражений сумною вісткою про смерть Іонафана, яка надзвичайно вразила душу його, про що свідчить його плач. “Любов твоя, -говорив він, – була для мене вище за любов жіночу” (2 Цар. і, 26). Але що я говорю про цей плач? Той, хто так плакав над батьком Іонафана, своїм ворогом і зловмисником, який тисячі разів шукав його смерті, що міг відчути, коли довідався, що той, хто розділяв з ним небезпеку, хто багаторазово рятував його від підступу батька, хто був співучасником його таємниць і укладав з ним чимало договорів, що цей чоловік втратив життя тоді, коли Давид міг віддати йому належне за колишні благодіяння?

8. Коли ця скорбота була ще в повній силі, знову нової печалі завдав йому воєначальник (Йоав), який не дав Авенірові сповнити обіцяне, підступно убивши того, котрий обіцяв легко і без будь-яких труднощів здати Давидові все військо. Давид був настільки засмучений цим убивством, що прокляв Йоава тоді, і перед своєю смертю доручив своєму синові помститися йому за це безчесне вбивство. Страждання душі Давида вповні зображують нам самі слова, якими він голосно оплакував Авеніра. “Цар голосно плакав, – сказано в Писанні, – над гробом Авеніра… І оплакав цар Авеніра, говорячи: чи смертю підлого помирати Авеніру? Руки твої не були зв’язані, і ноги твої не в кайданах, і ти упав, як падають від розбійників” (2 Цар, з, 32-34)- Що ж далі? Підступно убитий Мемфівосфей1, і до печалі Давида через нього (бо і через нього Давид опечалився так, що навіть убив його убивць) приєднався спротив кульгавих і калік, що сильно обурило його. Здолавши цих та інших ворогів, він з великою радістю переносить ковчег. І саме в той час, коли переносили ковчег і всі раділи, під час веселощів трапилася подія, що затьмарила загальну радість і кинула душу царя в печаль і великий страх. Гнів Божий раптом уразив й умертвив Озу, який хотів підтримати ковчег, що падав. І страх від цього так сильно потряс душу Давида, що він тільки тоді зважився перенести ковчег до себе, коли довідався, яке благополуччя було від нього Аведдарові, який тоді прийняв його (2 Цар. 6, 8-12).
Потім, коли помер цар аммонитский, Давид, як чоловік добрий і людинолюбний, відправив послів утішати його сина і переконувати мужньо переносити смерть батька. А той, за таку честь, ганебно образивши послів, відіслав їх назад до царя. Невже на твою думку, цього мало, щоб засмутити і вразити душу? Чи не свідчить про це і сама війна, для якої не було жодної причини, і дійшла до такої жорстокості, що завдала Давидові незлічимих бід (2 Цар. ю)? Цих бід, хоч би хтось додав до них тисячу задоволень, вистачить для того, щоб життя Давида визнати скорботним. Але наступні його біди такі, ніби справжні скорботи ще й не починалися. Справді, страждання цього царя перевершили всякі байки і всякі трагедії. На його дім упали такі надзвичайні і безупинні лиха, начебто одне зло постійно намагалося допомагати іншому злу.
То ж поглянь: Амнон полюбив свою сестру, полюбивши, обезчестив її. Обезчестивши, зненавидів і розголосив як про безчестя, так і про кровозмішення, наказавши одному зі слуг проти її волі негайно вигнати з дому і відправити через (міську) площу, а вона кричала і плакала (2 Цар, із). Авессалом, довідавшись про це і скликавши на бенкет усіх братів, між якими був і цей образник, за допомогою слуг убив його, коли той їв і пив. Потім хтось, пішовши звідти й у сум’ятті не дізнавшись конкретно, що трапилося, сповістив цареві, що всі його сини померли. Тоді Давид, сидячи плакав через надумане убивство
1 Вірогідно Ієвосфей (2 Цар. 4, 7)- всіх своїх синів. А коли конкретно довідався про те, що трапилося, тоді грозив синові і говорив, що вб’є його. І хоч Авессалом утік до чужої країни, де провів три роки, цар весь цей час продовжував гніватися. І навіть після цього не покликав би його до себе, якби розумний воєначальник проти його волі не схилив його до цього. Але й покликавши сина, він ще не загоїв рани на серці, а відправив його від себе ще на два роки, і тільки після такого тривалого часу, на прохання воєначальника, дав сину дозвіл з’явитися до себе.
Але син у злопам’ятстві через те, що було, чи водночас прагнучи влади, повстав проти батька і змусив його знову втікати, і зробив його життя навіть набагато важчим, ніж яким воно було за Саула, коли він переживав те ж саме. Тодішні скорботи Давид терпів, будучи воєначальником, а тепер після багатьох літ царювання, після перемоги, можна сказати, над усіма ворогами він знову вимушений блукати. І той, хто довів його до цього був і не чужим, і не ворогом, а той, як сам він говорив з тугою, що “вийшов із стегон9′ його (2 Цар. іб, її). Тоді він був у квітучому віці і міг усе переносити мужньо, а тепер, коли йому належало б у цьому негідному сині мати втіху на старості, у ньому він зустрів зловмисника і ворога.
І вийшов цар з Єрусалима разом з деякими, босий, закриваючись і проливаючи сльози. Ця війна завдала йому не тільки скорботу, але й сором. Син повівся тоді з блаженним образливіше, ніж Саул, обезчестив і наложниць батька, і не потай, а на покрівлі дому перед очима всіх. У злобі проти батька порушив і закони природи, і закони поведінки з жінками, і в божевільному сп’янінні, коли війна ще продовжувалася, наважився вчинити те, що зазвичай роблять уже після здобуття перемоги та взяття ворогів у полон. Водночас Сива, зустрівши Давида в такій печалі і страху, ще більш обурив його, набрехавши на свого господаря і сказавши, начебто (Мемфівосфей) замишляв захопити царство (2 Цар. 16, з).

9- Після Сиви приходить Семей, чоловік злий і невдячний, кидаючи в Давида камінням, і висловлює проти нього безліч лихослів’я такими словами: “Іди, іди, вбивця і беззаконник! Господь повернув на тебе всю кров дому Саулового, замість якого ти став царем, і віддав Господь царство в руки Авессалома, сина твого; і ось, ти в біді, бо ти – кровожер” (2 Цар. 16, 7)- Терпляче слухаючи, Давид сприймав це зі скорботою, як видно із самого його плачу, але не наважився нічого зробити і дав Семеєві піти живим, сказавши: “Залиште його, нехай лихословить, тому що Господь повелів йому; може Господь зглянеться на приниження моє і воздаешь мені Господь бла-гістю за теперішнє його лихослів’я” (2 Цар. 16, 12). А сам з неспокоєм і страхом очікував, чим закінчиться місія Хусії.
Коли ж усе стало відомим, почалася війна, найбільш незвичайна зі всіх воєн, що коли-небудь були, і навіть подібна на загадку. Того, хто був винуватцем такого лиха і спричинив цю війну, з чиїм падінням зникали всі ці нещастя, – саме того переконував Давид своїх полководців старанно берегти і щадити, повторюючи: “Збережіть мені отрока Авессалома” (2 Цар. і8,5). Що могло бути важче від такого безрадісного становища? Що може бути скорботніше від цього тягаря? Давид змушений був почати війну, у якій для нього було однаково важко і перемогти, і бути переможеним. Він не хотів бути ані переможеним, бо тоді не вислав би такого війська, ані здобути перемогу, бо тоді не забороняв би убивати того, хто почав і повів війну проти нього.
Коли ж війна завершилася так, як на те була воля Божа, коли батьковбивця упав, тоді всі веселилися і раділи, тільки один Давид горював і плакав, і замкнувшись, кликав померлого й тужив за тим, що сам не помер замість нього. “Хто дав би мені, – говорив він, – померти замість тебе, Авессаломе, сину мій?” (2 Цар. і8, 33). Чи чувано щось жахливіше за це нещастя? Коли Авессалом убив свого брата, Давид хотів убити його. Коли ж Авессалом із несамовитістю повстав проти нього, тоді він жаліє цього сина. І довго не перестав би він плакати за померлим, якби не прийшов Іоав і не пояснив недоречності цієї печалі, якби сильним словом не пробудив у ньому бадьорості і не схилив його з належним достоїнством прийняти війська.
Однак і на цьому його біди не скінчилися. По-перше, збунтувалися воїни і поділилися між собою. Потім, як тільки вони підкорилися цареві, причому після багатьох ласкавих умовлянь, як знову відійшли від нього і приєдналися до Савея. Тоді почалася інша війна, хоч ще не зовсім закінчилася і попередня. Обурений Давид, зібравши своїх воїнів, вислав їх з воєначальниками проти ворогів, але Іоав, отримавши і в цій війні перемогу, не опустив, щоб затьмарити радість перемоги печаллю. У припливі заздрості, він без причини і цілком безвинно, по-злочинному убив такого ж, як і він, воєначальника, який привів під владу Давида весь народ. Це вбивство так стривожило й обурило царя, що він і перед свою смертю заповідав синові і просив не залишити вбитого Амессая не помщеним. А найтяжчим було те, що Давид, перебуваючи в такому настрої, не наважувався навіть назвати причину своєї скорботи, оскільки вже був пригноблений незлічимими бідами.
Після цих воєн усю країну осяг голод, і Давид для припинення цього зла вимушений був віддати дітей Саула на смерть. Такою була воля Божа: “Це заради Саула і кровожерливого дому його, за те, що він умертвив гаваонитян” (2 Цар. 21, і). Хто пригадає, як Давид оплакував Саула, той зрозуміє, як страждав він і тоді, видаючи його дітей гаваонитянам. Однак і це він переніс. Атим часом почалися наступні прикрощі. Після голоду прийшла моровиця і впродовж полудня падає сімдесят тисяч мужів. При цьому цар, побачивши ангела, що простягнув меч, промовляючи скорботні слова, сказав: “Осьязгрішив, я, пастир, вчинив беззаконно; а ці вівці, що зробили вони? Нехай же рука Твоя обернеться на мене і на дім батька мого” (2 Цар. 24,Г/0-
Однак ми не в змозі з точністю переповісти всю його печаль. Не все викладено й у Писанні, але через його жалісливі пісні та скарги можна догадуватися про тягар і тих його скорбот, про які не згадано, і про те, що цей праведник ніколи не переставав уболівати і тужити. Що ж він говорить? “Дні віку нашого – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби” (Пс. 89, ю). Якщо ж ти скажеш, що він тут зобразив життя людське взагалі, а не тільки своє, то скажеш більше від того, що я сам хочу сказати, і звільниш нас від багатослів’я, визнаючи, що не тільки в житті Давида, але й у житті кожної людини набагато більше скорбот, ніж задоволень. Справді, як і ти сам вірно кажеш, Давид виголосив такий вирок, маючи на увазі не тільки своє життя, але й інших, і висловив те ж саме, що й патріарх, тільки з більшою силою, – що той сказав про частину, а цей пізніше про всіх. Той говорив: “Малі і нещасні дні життя мого” (Буг. 47> 9); а цей: “Дні віку нашого, тобто дні всіх людей – сімдесят літ, а як при силі – вісімдесят літ, і найкраща пора їх – труд і хвороби” (Пс. 89, ю).

10. Але це, як я сказав, даю тобі можливість дослідити зі всією точністю на дозвіллі, а сам перейду до інших пророків. Хоч вони ніде не залишили нам опису свого життя, зустрівши, вочевидь, і тут труднощі через надмірні біди, що їх гнітили, але, на мою думку, все їхнє життя можна назвати взагалі скорботним. По-перше, що було загальним у всіх, вони впродовж свого минулого життя терпіли муки, катування, тортури, були перепилювані, їх побивали камінням, кидали у в’язниці, вони вмирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкірах, терплячи нестатки, нещастя, озлоблення (Євр. її, 36-38).
До цього в них добавилася ще й інша печаль, ще тяжча, від того, що вони бачили, як зростало безчестя тих, котрі завдавали їм прикрощів. Від цього вони мучилися більше, ніж через власні скорботи. Так, один з них говорив: “Клятва й обман, убивство і крадіжки, і перелюбство вкрай поширилося, і кровопролиття йде за кровопролиттям” (Ос. 4> 2), показуючи нам і безкарність, і розмаїтість, і поширення зла. Інший волав: “Горе мені! Бо зі мною тепер, як після збирання літніх плодів, як після збирання винограду: жодної ягоди для іжі” (Мих. у, і), оплакуючи цими словами нечисленність людей доброчесних. Інші скаржилися ще на інше подібне. Пастир кіз (Амос) не тільки вболівав через гріхи юдеїв, але і плакав через їх нещастя більше, ніж через власні спокуси, і молив Бога: “Господи Боже! Пощади, як устоїть Яків? Він дуже малий” (Ам. 7, 2). Але не дивлячись на це, він не отримав того, що просив, як сказано: “І цього не буде, – сказав Господь Бог” (Ам. 7, 6).
А Ісая, коли почув, що вся земля буде спустошена, не хотів утішитися, а постійно плакав і говорив: “Залиште мене, я буду плакати гірко; не намагайтеся утішати мене” (Іс. 22,4), бо така смерть краща за всяке горе. Хто може без сліз читати плачевні пісні Єремії про місто і про нього самого, що написані окремо і розсіяні по всій його пророчій книзі? Інколи він говорив: “Хто дасть голові моєї воду й очам моїм – джерело сліз? Я плакав би день і ніч про ураження дочки народу цього”. А інколи: “Хто дав би мені в пустелі пристановище подорожніх! Залишив би я народ мій і пішов би від них: бо всі вони перелюбники” (Єр. 9,1-2). А іноді жалібно волав: “Горі мені, мати моя, що ти породила мене людиною, яка сперечається і свариться зі всією землею” (Єр. 15, ю). Іноді ж проклинав навіть день свого народження: “Проклятий день, – говорив він, – в який я народився” (Єр. 20,14).
А брудний рів, скорботи від кайданів, тортур і наклепи, і постійні глузування привели його до такого стану, що він навіть почав упадати у відчай. Що пережив він, коли після здобуття міста зустрів турботу і повагу до себе з боку чужоземців? Чи радів він цьому? Навпаки, саме тоді він і написав гіркий плач за померлими. І побачив горе не менше за попереднє, коли гнівили Бога ті, що після війни залишилися живими. Пообіцявши коритися Йому в усьому і ні в чому не противитися, вони, однак, знову пішли до Єгипту, тоді як веління Боже вимагало зовсім іншого, і пророка повели з собою, і через своє неподобство змушували його провіщати їм лиха, тяжчі за попередні.
А що Єзекіїль? А що Даниїл? Хіба не в неволі провели вони все життя? Водночас перший за чужі гріхи був покараний голодом і спрагою, а коли померла його дружина, йому наказано було переносити це горе без сліз. Що ж може бути важче від того, коли не дозволяється оплакувати навіть власне горе? Не говорю тепер про те, що він змушений був їсти свій хліб на купі гною, лежати на одному боці сто дев’яносто днів і терпіти багато іншого, що йому повелівалось. Якби з ним не трапилося навіть жодної з прикростей, як опущених нами, так і зі згаданих тепер, то тільки перебування серед ворогів, іноплемінників і людей нечистих для праведного і чистого було важче за будь-яку кару.
А Даниїл, напевно, насолоджувався великою честю і, перебуваючи при царському дворі і маючи владу, жив наче не в полоні. Але якщо будь-хто прислухається до його молитви, зверне увагу на його піст, переміну в обличчі, невпинні благання, і достеменно довідається, для чого він робив це, той побачить, що цей пророк більше за всіх тужив і сумував. Мучили його не тільки тогочасні нещастя, але тривожили і грядущі, бо він сподобився бачити пророчими очима і те, чого ще не було. Дивлячись на юдеїв, котрі ще не звільнилися від тодішнього рабства, він мав передбачати іншу їхню неволю. Місто, яке ще не було відбудоване, він бачив уже зруйнованим, а храм – оскверненим нечистими жертвами і спустошеним, і всю святиню знищеною. Тому він тужив, і плакав, і говорив: “Господи! У нас на обличчях сором, у царів наших, у князів наших і в батьків наших, тому що ми згрішили перед Тобою9′ (Дан. g, 8).

11. Не знаю, як між пророками я пропустив одну небесну душу – того, хто на землі жив ніби на небі, у якого не було нічого, крім плаща. То як же цей великий і дивний чоловік, якщо тільки можна назвати його чоловіком? Після сміливої промови перед Ахавом, після зведення вогню, після побиття жерців, після того, як він закрив і відкрив небо в час, визначений його бажанням, після таких незлічимих і таких великих подвигів він піддався такому страху і такій надмірній тузі, що сказав такі слова: “Візьми душу мою, бо я не кращий за батьків моїх” (з Цар. 19,4)-
Це говорив той, хто і тепер ще не помер. Мало того: він пішов у пустелю і в знемозі від тяжкої туги спав там. А його учень отримав не тільки особливий дух учителя, але й набагато тяжчі скорботи. Зображуючи цих пророків для нас і перераховуючи їхні нещастя, блаженний Павло перед цим сказав: “Ті, яких увесь світ не був достойний” (Євр. її, 38).
Вчасно прийшов нам на згадку і цей блаженний. Якщо тільки він один може подати нам достатню втіху, то якого засмучення і якої печалі не зніме він, ставши після інших? Не вважаю за потрібне говорити про голод, спрагу і наготу, про аварії корабля і перебування в пустелях, про страхи і небезпеки, про наклепи і в’язниці, рани і пильнування, про незлічимі загрози смерті та про все інше, що перетерпів він через проповідь. І хоч усе це завдавало йому деяких скорбот, але й приносило задоволення. Коли ж від нього відвернулися всі азійські віруючі, коли відійшли від віри галати, цілий знаменитий народ, коли коринфяни розділили свою церкву на багато частин і, проявивши поблажливість до блудника, довели його до безсоромності, що, думаєш, відчував тоді Павло? Яким мороком була покрита його душа?
Але для чого нам робити висновки, коли можна почути його власні слова? Так, у посланні до коринфян він говорив: “Від великої скорботи і туги серця я написав вам з великими сльозами” (2 Кор. 2,4). І далі: “Щоб знов, коли прийду, не принизив мене у вас Бог мій, і щоб не оплакувати мені багатьох, що згрішили раніш і не покаялися’9 (2 Кор. 12, 2і). І до гала-тів говорив: “Діти мої, для яких я знову в муках народження, поки не відобразиться у вас Христос” (Гал. 4> 19)- На азійців він скаржиться і своєму учневі. І не тільки це мучило його, але й дане йому жало (в плоть) так мучило і турбувало його, що він неодноразово молив Бога про звільнення від нього, оскільки слово “тричі” означає багаторазово (2 Кор. 12, 8).
І чи міг взагалі коли-небудь бути спокійним той, хто переживав навіть через відсутність брата? “Я не мав спокою, – говорить він, – бо не знайшов там брата мого Тита” (2 Кор. 2, із). І через хворобу іншого брата він знову страждав так само. “Бог помилував його, – говорив він филип’янам про Епафраса, – і не тільки його, але й мене, щоб не додалася мені печаль до печалі” (Флп. 2,27). Також, сильно уболіваючи з приводу звабників та своїх супротивників, він у посланні до Тимофія говорив: “Олександр коваль багато зробив мені зла. Нехай віддасть йому Господь за діла його” (2 Тим. 4,14)-
Отже, чи міг він мати бодай короткий перепочинок від засмучення і скорбот? Крім вищеназваних бід, що обтяжували його душу, були й інші, які завдавали йому постійних скорбот. І це знову він сам відкрив, сказавши: “Крім зовнішнього, налягають на мене щоденні клопоти, турбота про всі церкви. Хто знемагає, з ким і я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?” (2 Кор. її, 28-29). Якщо ж він за кожного з тих, що спокушалися, сам запалювався, то цей вогонь в його душі погасати було неможливо, бо ніколи не бракувало тих, що спокушали і подавали поживу для цьому полум’я. Якщо відпадали міста, а часто й цілі народи, то це тим більше могло траплятися з тим чи іншим (віруючим) серед такої кількості церков у світі. Але припустимо на словах, якщо хочеш, що ніхто ніколи і не спокушався, і не відходив від Павла, і будь-якої іншої подібної неприємності не траплялося з ним, то й тоді я не можу визнати його вільним від засмучення. І для цього знову мені не потрібно жодного свідка, крім самого страждальця. Що ж він говорить? “Я жадав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по плоті, тобто ізраїльтян” (Рим. 9, 3~4)« А це означає наступне: краще було б для мене впасти в геєну, ніж бачити ізраїльтян невіруючими. Саме це означають слова “я жадав би сам бути відлученим”. Якщо ж він готовий був зазнати геєнських мук для того, щоб мати можливість привести (до віри) всіх юдеїв, то очевидно, що, не досягши цього, його життя було більш важким, ніж тих, котрі мучаться в геєні, бо останнє для нього було більш бажане, ніж перше.

12. У кожній зі згаданих бід ти зверни увагу не тільки на причину, від якої в тих мужів зароджувалося засмучення, але й на ступінь печалі, і побачиш, що їхня печаль набагато більша за твою скорботу. Отже, подивимося тепер, чи мали вони більші скорботи, ніж ти. А ступінь засмучення зазвичай визначається не тільки причиною, що її породила, але й словами, і ділами (стражденних). Багато хто, втративши тільки гроші, нарікали більше, ніж ти, так що одні кидалися в море, інші повісилися, не переживши цієї втрати, а деякі через надмірну печаль втратили навіть зір. Хоч втратити гроші, здається, легше, ніж терпіти муки від демона, однак чимало останнє перенесли, а першим були вражені. Не суди про це через настрій своєї душі і не думай, що коли ти глузуєш над втратою грошей, то й інші ставляться до них так само. Утрата грошей довела багатьох до божевілля і надзвичайного розладу.
Звичайно, що поважну душу жодна з цих скорбот не може вразити, однак душа слабка і прив’язана до світу більше страждає від утрати грошей, ніж від мук демона. Чому? Тому що не одне і те ж – постійно боятися голоду, чи тільки в деякі дні переносити муки від демона. В останнім горі сильні муки продовжуються недовго, подібно як під час гарячки, лихоманки, чи якомусь іншому періодичному припадку, а то й набагато менше, ніж під час цих хвороб. Якщо ж (скажеш, що) хвороба біснування перевершує ці хвороби силою, то я можу вказати тобі на багатьох одержимих гарячкою, котрі, коли охоплює їх цей вогонь, приходять у більшу несамовитість, ніж біснуваті. А при убогості побоювання терпіти нестатки в найнеобхіднішо-му, наче живучий черв’як, оселяється в душі убогих і точить її безперестано.
Але що я говорю про убогість? Якщо ми захочемо перелічувати всі людські біди, то не тільки ми, але, можливо, й ти сам станеш глузувати зі свого плачу і стогонів. Однак неможливо зобразити усіх, навіть найменшої частки цих нещасть. Ми не знаємо їх, а якби й знали, то нам не вистачило б і цілого життя для того, що про них оповісти. Тому, вибравши з багатьох тільки деякі, надам тобі можливість зробити висновок, по можливості, і про ті, котрі будуть опущені.
Отже, згадай про того люб’язного старця Демофіла, з великого і знатного дому. Ось, уже п’ятнадцятий рік, як він нічого не в змозі робити, подібно до мертвого, відрізняючись від того тільки тим, що постійно трясеться, кричить і ясно усвідомлює своє нещастя. Він живе в крайній убогості, має одного слугу, юнака, хоч і доброго і прив’язаних до свого господаря, але нездатного полегшити його горе, оскільки не може ні від убогості врятувати господаря, ані припинити його трясінь, пов’язаного із розслабленням, а може тільки вкласти шматок до уст господаря (його руки йому не служать), подати чашу й очистити ніс. Крім цього, він не в змозі надати йому жодної допомоги. Так бідує цей старець, як я сказав, уже п’ятнадцять років. При цьому я пригадую і того розслабленого, що страждав такою же недугою тридцять вісім років (Ін. 5,5)-
Крім цих нещасних, уяви ще Аристоксена вифінського, який хоч і не розслаблений тілом, як той старець, але одержимий такою хворобою, яка набагато важча за розслаблення. Якісь судоми в шлунку і болі, нестерпніші за будь-яке катування, які то простромлюють його гірше вертелів, то пожирають сильніше вогню і мучать щодня і щоночі так, що ті, котрі не знають його хвороби, вважають його божевільним. Настільки судороги перекривляють його зіниці, стягають руки з ногами і роблять його безмовним! А крики його і стогони (він часто після оніміння починає кричати) бувають сильнішими за стогонів жінок, що мучаться під час родів. І часто ті, що навіть живуть далеко, у яких є хворі, котрі страждають від довгого безсоння, присилали з жалобою на те, що їхнім хворим ставало гірше від цих криків. Це буває з ним не через довгі проміжки часу, а по декілька разів на день і по декілька разів уночі, і так уже шостий рік, як він відданий цій злій недузі. Немає в нього ні слуги, який би доглядав за ним, ані лікаря, який би полегшував його страждання. Першого – через убогість, а другого – через те, що лікарське мистецтво виявилося безсильним перед цією хворобою. Чимало лікарів довго трудилися над ним (бо колись у нього було багато грошей), і ніскільки не допомогли йому. А що найважче – це ніхто з друзів уже не хоче бачити його, всі покинули його, навіть ті, котрим колись він зробив багато добра. Якщо ж хто-небудь і ввійде до нього, то тут же тікає: таким смородом наповнена кімната його, оскільки ніхто її не прибирає. Біля нього сидить тільки одна служниця, яка робить не більше, ніж може зробити одна жінка, притому така, що заробляє собі на їжу трудом своїх рук.
Від скількох же демонів жахливіше його нещастя? Якби навіть ці прикрощі не мучили його, то чого тільки не перетерпів би він від думки про те, скільки часу лежить він на одрі, про великі витрати, що довели його до крайньої убогості, про презирство з боку друзів, про відсутність слуг і невідомість, чи припиняться коли-небудь прикрощі, – про що і ти завжди переживаєш, – чи краще сказати, від абсолютної впевненості, що вони ніколи не припиняться, поки він буде жити й дихати? Так заставляє думати жорстокість хвороби і те, що його важке становище з кожним днем погіршується.
13. Але щоб не втомлювати слухачів перерахуванням кожного зі всіх подібних страждальців, ти піди до наглядача дому милосердя і попроси, щоб увів тебе до тих, котрі там лежать, щоб подивитися на різного роду страждання, дивні види недуг і різноманітні причини засмучення. Звідти піди до в’язниці і, розізнавши все, що буває в цій оселі, піди у двір перед банями, де деякі лежать нагими, використовуючи замість одягу і даху гній та солому, постійно мучаться від холоду, хвороб та голоду, благаючи перехожих тільки своїм виглядом, тремтінням тіла і скреготом стиснутих зубів, через крайнє виснаження такими стражданнями, не маючи можливості ані подати голосу, ані руку простягнути. Але тут не зупиняйся, а піди ще до притулку убогих, що знаходиться за містом, і тоді ясно побачиш, що роздираючий тебе тепер смуток є тихою пристанню.
А що сказати про чоловіків, що поступово руйнуються проказою, про жінок, які страждають від раку? Обидві ці хвороби і тривалі, і невиліковні, та й взагалі одержимих ними виганяють навіть з міста, тому що цим хворим не дозволяється бути ні в лазні, ні на ринку, ані в будь-якому іншому місці в місті. І трагічним є не тільки це, але й те, що вони не можуть бути спокійні і стосовно засобів прожиття. А яке становище засуджених, що живуть у рудниках, часто безвинно і задарма?
Усі вони терплять набагато більше горя, ніж одержимі демоном. Якщо ти не віриш, це й не дивно, бо ми зазвичай судимо про свої та чужі прикрощі неоднаково. Про останні довідуємося тільки зі слів і по вигляду страждаючих, а перші -із власного досвіду і відчуття, а також із пристрасті до самих себе думаємо, що власні важчі, ніж чужі, хоч би насправді вони були досить легкими і стерпними. Якщо ж хтось, відійшовши від всякої пристрасності, пізнає властивість чужих прикрощів і вникне в становище тих, що їх зазнали, той подасть нам про них достовірне судження.
Може, ти скажеш, що всі ті хвороби відносяться тільки до тіла, а твоя хвороба стосується душі, тому й важча за всі їхні. Але якраз саме тому вона і виявляється легшою за ті. Вона не руйнує тіла, як ті, і душу турбує тільки на короткий час, тоді як названі вище хвороби, зароджуючись у тілі, не зупиняють своїх шкідливих дій на ньому, а поширюють їх і на душу, постійно мучать її і розбивають скорботою та великою зневірою. “Як оцет карану, – говорить Писання, – так той, хто співає пісень сумних серцю” (Притч. 25, 20).
Отже, говори не тільки про те, що яка-небудь хвороба гніздиться в тілі, а доведи, що вона не поширює свого смертоносного і руйнівного впливу на душу. І зараза народжується не в самих тілах, а тіла губить. І отрута змій виходить з них, а шкодить нам. Так само і з тими хворобами: народжуються вони в тілі, а отруту своєї злоякісності переливають у нашу душу.
Отже, надмірне засмучення шкідливіше за всяку демонську дію, оскільки демон, якщо в кому панує, то панує через смуток, а коли викинеш смуток, то і від демона не зазнаєш жодної шкоди. Але як, скажеш, можна не сумувати? А я тебе запитаю, чому неможливо не сумувати? Якби ти вчинив блуд, убивство чи який-небудь інший гріх, що позбавляє Царства Небесного, тоді сумуй і тривожся, і ніхто не буде перешкоджати. Якщо ж ти, з Божої благодаті, стоїш далеко від усіх цих гріхів, то чому даремно мучиш себе?

14. Бог уклав смуток в нашу природу не для того, щоб ми впадали в нього нерозумно у будь-який час і за будь-яких обставин, не для того, щоб губили себе, а щоб отримували від нього якомога більшу користь. Як же ми можемо отримати від нього користь? Якщо будемо віддаватися йому в належний час. А час для смутку не тоді, коли ми терпимо зло, а коли чинимо зло. Ми ж спотворили порядок і перемішали часи. Творячи безліч зла, ми не тривожимося хоч на короткий час, а коли потерпимо бодай мале зло від когось, тоді падаємо духом, утрачаємо розум, поспішаємо відмовитися від життя і його позбутися. Тому такий стан (засмучення) і здається нам нестерпним і важким, так само як і гнів, і похіть, на які також скаржилися ті, хто користалися ними недобре і неналежним чином. Тут відбувається те саме, що й з ліками, які дають лікарі – вони не тільки не рятують хворого від страждань, а ще й усугубляють хворобу, якщо вживаються не при тій хворобі, для якої визначені, а при зовсім іншій.
Так само діє і смуток, і це природно. Воно наче сильні ліки, що роз’їдають і, так би мовити, очищають нашу гріховність. І коли подається для душі байдужої, зніженої, що має в собі великий тягар гріхів, тоді досить сильно допомагає тому, хто його приймає, але коли подається для душі діяльної, подвижницької, трудящої, турботливої, яка піддається прикрощам, тоді не тільки не приносить жодної користі, але, ослабляючи її і роблячи легко ранимою, завдає великої шкоди. Тому і Павло, звертаючись до тих, що стояли і вели подвижницьке життя, говорив: “Радійте завжди в Господі, і ще кажу: радійте” (Фил. 4, 4)- А до розслаблених душею й одержимим сильною пристрастю писав: “А ви загордилися, замість того, щоб плакати” (і Кор. 5,2).
Хто повнішає жиром гріхів, той нехай худне і висушує себе цими ліками, а здоровому і тому, хто зберігає себе в належному стані, для чого губити своє благополуччя смутком? Це настільки сильні ліки, що коли подавалися навіть тим, що їх потребують, але більше належного часу, завдавали чимало зла. І блаженний Павло, побоюючись цього, велів усувати їх негайно після того, як воно зробить свою справу, і для цього вказав ту ж причину, яку я висловлюю тепер: “… щоб його, – говорив він, – не поглинула надмірна печаль” (2 Кор. 2, у). Якщо ж воно приходить надміру і губить навіть тих, що його потребують, то що воно може зробити з тими, котрі в ньому зовсім не мають потреби, однак віддадуться йому в неабиякій мірі?
Так, скажеш, і я це знаю, але, як маю усунути і викинути засмучення зі своєї душі, не знаю. Що ж тут важкого, друже мій? Якби це була якась похіть і божевільна плотська любов, чи сильне марнославство, зло, яке важко викоренити, чи яка-небудь інша подібна пристрасть, то ти мав би підставу затруд-нятися у звільненні від них, оскільки заполоненим ними, хоч і можливо, однак важко позбутися цих сітей. Чому? Тому що їм сприяє і допомагає задоволення. Воно, ніби канатами, обплутує зі всіх боків тих, що віддалися пристрастям, і труднощі виправлення, насамперед, полягають у тому, що душі необхідно захотіти і зважитися на звільнення від тих сітей. Це подібне до того, як, якби людина, яка потребує зціленні від корости, знаходила в цій хворобі задоволення і сама себе ввергала в недугу. А для звільнення від скорботи чимало сприяє нам те, що ми не знаходимо в ній задоволення, – хто чим-небудь обтяжується, той постарається скоро і звільнитися від цього.
Але що, коли він, хоч і постарається, але не встигне? Нехай не перестає намагатися і незабаром отримає успіх. Май на увазі, що для християнина, якщо він переживає скорботу, можуть бути тільки дві причини для засмучення – це, коли він сам, або, коли його ближній образить Бога. А позаяк твоя скорбота
не ґрунтується на жодній із цих причин, то даремно ти себе мучиш. А звідки, скажеш, можемо знати, що цією скорботою ми не караємося за гріхи? Це добре відомо, але поки що я не буду цього стверджувати. Але якщо ти хочеш, то нехай буде не тільки не невідомо, як ти сказав, а навіть добре відомо, що ця скорбота є відплатою за гріхи. То невже, скажи, ти через це скаржишся? Треба радіти від того, що ти ще тут звільнився від гріхів і не будеш засуджений разом зі світом. Той, хто жаліється, має жалітися не на те, що він карається, а на гріхи, якими ображає Бога. Гріхи віддаляють нас від Бога і роблять Його ворогами, а покарання примиряють Його з нами і роблять милостивим і близьким до нас. А те, що твій подвиг і труди не є відплата за гріхи, а приготуванням до вінців і нагород, це видно із наступного.
Якби ти раніше жив ганебно і розпутно, а потім перейшов до чернечого життя, то й тоді думка про покарання за гріхи була б недоречною. Якщо Бог посилає покарання для того, щоб грішників навернути до покаяння, то коли покаяння вже принесене, тоді покарання за це є зайвим. Бог настільки далекий від бажання карати нас, що часто навіть тоді, як ми робимо гідне покарання і потребуємо сильного напоумлення, Він напоумляє нас тільки погрозами і страхітливими словами. Це ти можеш бачити на прикладі ізраїльтян і міста ніневитян. Бог не тільки не покарав їх, коли вони принесли покаяння, але й тут же припинив погрози. Він набагато більше за нас бажає, щоб ми не зазнавали жодного зла, і ніхто з нас не щадить себе так, як Бог щадить усіх нас.
Невже ж Той, Хто часто навіть тих, що грішать, тільки лякає словами і не карає, а тих, що покаялися, звільняє навіть від побоювання, тебе, що виявив таке благочестя і таку чесноту, не тільки не звільнив від погроз, але й віддав такій карі? Хіба можна повірити цьому? Якби твоє попереднє життя було, як я сказав, розпусним і грішним, тоді таке могло ще прийти комусь на думку. Але оскільки воно було скромним і сповненим великою чесністю, хоч і не такою, як тепер, то зі всього цього нам ясно, що твої подвиги ведуть до вінців і вищої нагороди. Тому, як я сказав, необхідно збуджувати в собі такі і подібні думки. А водночас, і це насамперед, необхідно розвіювати цей морок засмучення молитвами і моліннями. Так і блаженний Давид, цей дивний і великий муж, постійно користався цими ліками, і рятувався ними від тягаря скорбот, то молячись так: “Страждання серця мого примножилися, з біди моєї визволи мене” (Пс. 24,17); то збуджуючи в собі благочестиві думки: “Чому сумуєш, душе моя? Навіщо хвилюєшся в мені? Уповай на Бога, бо я ще буду славити Його” (Пс. 42,5)- Повертаючись від розмірковувань до молитви, промовляв: “Дай мені полегшення, щоб я заспокоївся раніше, ніж відійду від світу цього і більше мене не буде” (Пс. 38,14); і від молитви – до розмірковувань: “Хто бо для мене є на небі? І чого без Тебе бажати мені на землі?” (Пс. 72, 25).
Так само й Іов своїми роздумами заперечував дружині, яка повчала його промовити сатанинські слова, і докоряючи їй, говорив: “Ти говориш, як одна з безумних: невже добре ми будемо приймати від Бога, а лихого не будемо приймати?” (Іов. 2, ю). А перед Богом він молився.
І блаженний Павло обома цими засобами допомагав тим, що впадали у скорботи та спокуси. Він говорив: “Хіба є син, якого не карав би батько? Коли залишаєтеся без покарання, для всіх загального, то ви діти незаконні, а не сини” (Євр. 12, 7-8). А інколи промовляв з молитвою: “Вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете” (і Кор. іо, із). І далі: “Бо праведно перед Богом – відплатити скорботою тим, що кривдять вас, а вам, скривдженим -відрадою разом із нами” (2 Сол. і, 6-7)-
Отже, якщо і ти захочеш скористатися тією та іншою зброєю і надійно захистити себе зі всіх боків, загороджуючи засмученню доступ до себе роздумами, а молитвами, як своїми, так і чужими, будуючи цю міцну огорожу, то скоро побачиш плоди цих зусиль. Ти отримаєш не тільки ту користь, що станеш мужньо переносити ці страждання, але, добре ними укріпившись, і надалі будеш нездоланний для будь-яких життєвих прикрощів.