Літургією крок за кроком. (ч.9)

Щоб ми могли продовжити говорити про літургію, мусимо задати собі питання: що таке Церква? Чому таке важливе місце вона займає у нашому спасінні? Церква – це ніщо інше, як спільнота пошуку і прагнення Бога, але це і не дивно, бо про це свідчить псалмоспівець: «Душа моя жадає Бога, Бога живого…» (Пс.41,3). Він писав досить давно, коли не було так розвиненої цивілізації і культури, але він знав, що пізнати і полюбити Бога – це передовсім зрозуміти відірваність від Нього.

Пізнавши Христа, не можна не любити Його, а полюбивши – не прагнути до Нього. Бажання бути в єдності з Ісусом – це те, що було втрачене на початку, і до чого людина завжди стремить і стримітиме. Ця єдність здійснюється в Церкві, де Він завжди перебуває. Не говоримо тільки саме про Євхаристію, бажаємо спробувати поглянути глибше, щоб зрозуміти Його справжню вартість, що так губиться у сучасності. Говорити про Церкву як установу Христа, в якій здійснюється найбільше з таїнств і чудес сьогодення – Євхаристію.

Євхаристія завжди здійснювалась у Церкві. Чому Христос закладає її для цієї місії? Насамперед варто повернутись до тих речей, які ми вже пройшли: яке первинне значення антимінсу. Антимінс – це невеликий полотняний прямокутник із зображенням Ісуса Христа, якого знімають з хреста, який також має посередині зашиті мощі. Внизу антимінс підписує і ставить свою печатку єпископ, який його освятив. Для нашої Церкви, що походить з древньої Київської митрополії це має велике значення.

Адже у Візантії антимінси без мощей. Щоб це зрозуміти, ми повинні дещо повернутись в історію нашої Церкви. Антимінс підписував і освячував єпископ, бо це вказувало на зв’язок із архиєреєм і його правдивість. Це має досить велике значення, бо вказує на те, що єпископ делегує своєму священикові здійснювати святу Літургію і Євхаристію. Коли здійснюється архиєрейська літургія, вона вказує на єдність Церкви, на єдність люду Божого.

Це й було головною метою єпископа – поєднувати стадо Христове. Євхаристія – це зібрання народу в єдине ціле, що становить Таїнство Церкви. Вона є Тілом Христовим, а єпископ – її голова. Церква не належить цьому світові, вона здійснює це таїнство за
наказом Христа для світу – «за всіх і все». Саме жертвою Христовою спасається світ, і Церква несе це спасіння світові. Коли вона не мала б його, не мала б що дати світові і не свідчила б за Христа.

Христос залишив себе у Церкві, Він ототожнив себе з нею – Церква становить єдине Тіло Христове, бо у Христі ми спасаємось. Коли хтось і справді бажає себе спасти, він повинен віддати своє життя Христу, ототожнити своє життя з Його життям, служити Йому, виконати покладену місію Христом – нести спасіння у світ. Ми не спасаємось по одинці, але в єдності з Христом.

Саме антимінс це і показує – єдність пресвітера з єпископом, який поєднаний з іншими єпископами в колегію єпископів, на чолі якої знаходиться Петро – Скеля, на якій збудована Церква: «Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі явили, але Отець мій Небесний. Тож я тобі заявляю, що ти скеля, і на цій скелі побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» (Мт.16,17-18).

Святий Ігнатій Антіохійський стверджує, що «тільки та Євхаристія є дійсною, яку здійснює єпископ, або той, кому він доручить її здійснювати». Тому Євхаристія безпосередньо пов’язана з єпископом через антимінс. Вона і тепер здійснюється завжди і всюди з доручення єпископа, яке він делегує. Саме це поєднує Церкву, вказуючи на природу Євхаристії, що здійснюється за наказом Христа Його апостолами і всіма тими, що прийняли від них скарб віри – це і є її вселенськість.

Всі парафії поєднує через себе єпископ, який пов’язаний із цілою Церквою, і через правомірного єпископа приноситься правдива Євхаристія. Без Євхаристії парафія перестала б мати частку у Вселенській Церкві і перестала б бути католицькою. Назва походить від грецького слова catholikos (Καθολικος), що означає «соборний», «загальний», «всесвітній» або «вселенський».

У такому значенні цей термін вживав Ігнатій Богоносець 115 року, а в 381 році на Першому Константинопольському соборі, в доповнення Нікейського символу віри, даний термін став одним із чотирьох визначальних для Церкви – так, згідно з цим символом Церква є «єдиною, святою, соборною (Καθολικὴν) і апостольською». Якщо єпископ самозванець, то й усі, кого він поставив на священика, не мають жодної влади від Христа, і Євхаристія, як й інші святі Тайни, які вони здійснюють, не правосильні, не мають жодної вартості.

Тому є таким важливим зв’язок, що пере- дається від Христа апостолам, а тоді єпископам, священикам, дияконам. Саме тому, коли священик, готуючись до звершення таїнства Євхаристії, розгортає на престолі антимінс, одержаний від законного єпископа, то цей престол стає не лише престолом даного храму, але єдиним престолом Церкви Божої, яка є єдина, свята, соборна й апостольська.

Бо саме цю цілісність охоплює і втілює нерозривний зв’язок єпископа, Євхаристії й Церкви. Кожен, хто виступає проти законного єпископа, що є потверджений Апостольським Престолом (Папою Римським), виступає проти єдності Церкви і прогрішується проти Тіла Христового, яким є Церква. Така особа не може називати себе правомірно християнином і католиком, як і правдиво прославляти Христа, бо сама себе відриває від Спасителя.

Роздумування про літургію ми завершили на «Сирафимському гімні» – «Свят, свят, свят…», коли то всі у церкві прославляють Бога цією ангельською піснею, єднаючись із безтілесними у прославі, а священик проказує потиху молитву: «З цими блаженними силами, Владико чоловіколюбче, і ми кличемо і мовимо…» Цими словами ієрей потверджує, що тепер люди справді єднаються з безтілесними силами в прославі, він також усвідомлює те, що немає нікого святішого від Бога у Пресвятій Тройці: «…святий єси і пресвятий, Ти,і єдинородний Твій Син, і Дух Твій Святий; святий єси і пресвятий, і велична слава Твоя».

Далі священик стверджує спасенну істину, про що говорить святе Писання, як і те, що початок ця літургія бере від великого архиєрея Ісуса Христа, на честь якого все це звершується: «…Ти світ Твій так возлюбив єси, що і Сина Твого єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує в нього, не загинув, але мав життя вічне. Він, прийшовши і сповнивши ввесь задум щодо нас, в ночі, в яку Його видано, а радше він сам себе видав за життя світу…»

Коли слуга Божий, священик, наближається до завершення євхаристійної молитви, він пригадує, як вперше було встановлено літургію Ісусом Христом на Тайній Вечері: «…прийняв хліб у святі свої і пречисті і непорочні руки, воздав хвалу і благословив (при цих словах священик благословляє хліб на дискосі), освятив, переломив, дав святим своїм учням і апостолам, кажучи».

Про це свідчить святий апостол Лука (Лк.22,19): «Узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм, кажучи…» По цих словах хор саме завершує серафимську пісню. Священик приклоняє свою голову і, вказуючи правою рукою на святий хліб, проголошує слова Спасителя: «Прийміть, їжте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів». Під час проголошення цих слів усі в церкві стихають і мовчи слухають, бо проголошувати їх може тільки єпископ чи священик. Решта вірних лише по цьому одноголосно стверджують – «Амінь».

Це означає, що всі розуміють, що відбувається погоджуються з цим таїнственним дійством. Після цього проголошення ієрей з дияконом творять знак хреста і вклоняються низько, віддаючи шану тілу Господа Ісуса Христа. Проголошуючи ці слова, вони виконують волю Ісуса Христа, який сказав: «Це тіло Моє, що за вас віддається. Це чиніть мені на спомин!» (Лк.22,19). Далі священик, благословляючи правою рукою чашу, тихо промовляє: «Так само і чашу по вечері, кажучи».

Це ще раз нагадує слова святого Писання – «По вечері так само ж і чашу…» (Лк.22,20). Тоді ієрей робить виголос, вказуючи на чашу: «Пийте з неї всі, це є Кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів». І знову ієрей з дияконом поклоняються низько, віддаючи пошану Крові Христовій. Церква після виголосу знову проголошує «Амінь».

Після цього священик знову тихо проказує молитву: «Тому-то й ми, споминаючи оцю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося: хрест, гріб, триденне воскресіння, на небеса вознесіння, праворуч сидіння, і другий і славний твій прихід…» Ця тиха молитва підбиває підсумок, заради чого Ісус прийшов на землю і це пройшов – все було потрібно для нашого спасіння, «бо Бог так полюбив світ, що дав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Йо.3,16).

В цій молитві перераховуються перемоги Ісуса Христа, зв’язані в єдине ціле жертовною любов’ю Спасителя, яку він у повноті приносить на хресті. Христос заради нас відважується на жертву любові. Адже це логічно – немає любові без жертви. Любов завжди жертвується іншому, коли кладеться щось заради когось. Христос приносить досконалу жертву послуху Отцеві, Він кладе своє життя, Він – досконала любов, тому є досконалою жертвою.

Якщо розважимо про Пресвяту Тройцю, то побачимо досконалості самопожертви один одному Отця, Сина і Святого Духа як досконалої любові, тому й досконалої жертви. Якщо ж жертва пов’язана із стражданням, то не тому, що так мусить бути, але тому, що зло запанувало в цьому світі, який відійшов від любові Божої. Проте, тільки через хрест можливе сходження до правдивої радості і Царства Божого.

Тому Христос застерігає: «у світі страждатимете». Але хто розділяє страждання з Христом, той бере участь і в Його перемозі: «Та бадьоріться: Я переміг світ!» (Йо.16,33). Після молитви священик проголошує слова пророка Давида: «Твоє від твоїх, Тобі приносимо за всіх і за все». В цей час диякон, склавши руки навхрест і піднявши дискос і святу чашу, робить ними знак хреста – це вершина святої літургії.

Саме цей жест диякона символізує вершину Христової жертви і літургії, бо як і колись на хресті, Христос знову приноситься Богові Отцеві за всю Церкву – новий народ, який прийняв Христа і обмився в Його крові на очищення від гріхів своїх, а з ним і все творіння, Вселенна, що разом з людиною відпала від Бога через гріх наших прародичів – «Я покараю всесвіт за зло, а безбожних за їхню провину» (Іс.13,11).

Бо перш ніж сотворити людину, Пресвята Тройця вирішила віддати все людині під владу: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай вона панує над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі» (Бут.1,26). Коли підносяться Тіло і Кров Христові під видом хліба і вина Богу Отцеві, то немов показується Йому: «Поглянь, Отче, на жертву Твого Сина за наші гріхи».

Подібно говорили в Старому Завіті (Вих.29,24). Тому церква і проголошує «Твоє від твоїх…», що Син приноситься Отцю в повноті любові, від тих, що прийняли й увірували в Нього, і тепер є синами Божими по благодаті всиновлення, тому «твої». А разом з цим і згадується все, що було заплямоване гріхом людини: «за всіх і за все». Це возношення є також і подякою Богу за всі Його ласки, які він подав нам, як і за саму жертву Христову за нас на хресті.

Тому свята літургія – це найкраща і найцінніша подяка, прослава і перепросьба Бога, бо тут відбувається поєднання із жертвою Христовою. Оскільки наше життя Христос у Собі приніс і віддав Богові, тому в часі літургії не один раз закликається «…все життя наше Христу Богові віддаймо», на що кожного разу люди відповідають: «Тобі, Господи». З цього бере новий початок усе, що оновлюється із пришестям Святого Духа Утішителя. Усвідомлюючи це, Церква виголошує співом вірних: «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тобі дякуємо, Господи, і молимось Тобі, Боже наш».

(далі буде)

Ієромонах Андрей Павлишин,ЧСВВ