ЩО ТАКЕ ЕКУМЕНІЗМ ?

Маґ. філ. Петро Гусак
Львівська Богословська Академія

ЩО ТАКЕ ЕКУМЕНІЗМ?

Доповідь на семінарі EKV [1], Львів, 02.08.2002 р.Б.

Мені було спочатку запропоновано виголосити доповідь на тему: “Екуменізм: за і проти”. Однак неможливо визначити, щó в екуменізмі заслуговує схвалення, а щó – осуду, чи чому ми за чи проти екуменічного руху, якщо ми спочатку не визначимо, а щó таке, власне, екуменізм і в чому він полягає. Якщо хтось починає своє дослідження з вияснення того, чому екуменізм добрий чи поганий, чи чому він за чи проти екуменізму, то може назавжди закрити собі доступ до зрозуміння того, чим є екуменізм у своїй суті. Отже – що таке екуменізм?

Перш за все слід зауважити, що для багатьох присутніх я не говоритиму нічого нового. Той, хто ґрунтовно вивчав документи ІІ Ватиканського Собору та ревно намагається застосовувати їх на практиці, добре знає, про що я зараз говоритиму. Однак через те, що у період після ІІ Ватиканського Собору екуменічна практика подекуди відійшла від змісту Соборових документів та затьмарилися основні цілі і принципи екуменізму, як його бачить Собор, то необхідно на них наголосити, як також і розставити відповідні акценти.
Сам термін “екуменізм” походить від грецького oikouménē – заселена земля, що у свою чергу виводиться від oĩkos – дім, будинок. У християнському контексті термін oikouménē означає “землю, заселену християнами”, тобто – сукупність усіх християн на земній кулі. А оскільки християни світу далеко не однорідні та неодностайні, більше того, часто перебувають у сварах та роздорах, то термін “екуменізм” повинен означати спосіб мислення та діяння, який охоплював би всіх цих християн та довів би їх до повної єдності.
Чому до єдності? Чи не набагато прекраснішою є окремішність та різноманітність? Чи християни, будучи свобідними людьми та ще й до того живучи у демократичних суспільствах, які ґарантують їм їхні права, не мають права відносити себе до тієї реліґійної спільноти, яка відповідає їхнім поглядам та уподобанням? Чи рух до єдності не є по суті насильством над реліґійною свободою та намаганням усіх уніфікувати (мабуть для того, щоби могти легше всіма керувати та централізовано збирати грошові пожертви)? Справа в тому, що така єдність була і є волею Ісуса Христа, від імені Якого християни отримали свою назву (див. Ді 11,26). “Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб і вони були в Нас об’єднані;…” (Ів 17,21). Більше того, Ісус не просто молиться, “щоб усі були одно”, він засновує свою Церкву (Церкву, а не церкви!) даючи апостолові Петрові “ключі від Небесного Царства” (Мт 16,18-19). Таким чином, розділений стан християн світу суперечить волі Ісуса Христа, так, неначе Христос Сам розділився (1 Кор 1,13). Залишається визначити, який тип єдності слід відновити між християнами, щоби він відповідав Христовому задумові Його Церкви, та якими шляхами цього досягти.
ІІ Ватиканський Собор у своїх документах виразно говорить, якою повинна бути ця єдність.
Доґматична Конституція про Церкву “Світло народів” (Lumen gentium) визнає Католицьку Церкву єдиною Церквою Христовою, що її наш Спаситель доручив пасти Петрові, та про яку говоримо у Символі Віри як про єдину, святу, соборну і апостольську [2]. (див.: LG 8). Той же параґраф стверджує, що і поза її межами існують елементи освячення і істини, які спонукують (ті спільноти, де вони є) до католицької єдності (див.: LG 8). 15-й параґраф цього ж документу стверджує, що Церква почуває себе з’єднаною зі всіми, хто хрещений, носить ім’я християн та визнає також і інші Таїнства. У всіх цих учнів Христових Святий Дух викликає бажання та дію, щоби всі з’єдналися в одне стадо під одним Пастирем, і заради цього Церква молиться, надіється та трудиться (див.: LG 15).
Ще виразніше говорить про це Декрет ІІ Ватиканського Собору Про Екуменізм Unitatis redintegratio (“Відновлення єдності”, далі: UR). Він стверджує, що Христом Господом була заснована одна-єдина Церква, та що розділення християн суперечить волі Христа (див.: UR 1). Всі учасники екуменічного руху, які вірять у Триєдиного Бога та визнають Ісуса Господом і Спасителем, прагнуть єдиної видимої Божої Церкви, яка була б справді вселенською, посланою до всього світу, щоби світ навернувся до Євангелії і таким чином спасся на славу Божу (див.: UR 1). Христос призвав і зібрав народ Нового Завіту – Церкву у єдність віри, надії та любові і для того, щоб утвердити її повсюдно та до кінця віків, доручив Собору дванадцятьох завдання навчання, управління та освячення (пор.: Мт 28, 18-20; Ів 20, 21-23). З них він вибрав Петра, на якому визначив збудувати свою Церкву (Мт 16,18) та доручив йому утверджувати у вірі братів (Лк 22,32) і пасти Своїх овець (Ів 21, 15-18) у досконалій єдності (див.: UR 2).
У цій єдиній Божій Церкві протягом віків виникли поділи і навіть чиленні спільноти відлучилися від повноти сопричастя Католицької (тобто: Вселенської) Церкви. Часто вина була по обох боках такого поділу. Однак тих, які вже у поділених спільнотах народилися, не можна звинувачувати у грісі роздору. Цілий ряд таких спільнот володіє численними благодатними дарами: писаним Божим Словом, благочестивим життям, вірою, дарами Святого Духа, а деякі з них – і Таїнствами, особливо – Священства та Євхаристії, однак вони не втішаються тією єдністю, якою Ісус Христос зволив наділити всіх, кого Він відродив Собою та оживив у єдине тіло. Тому тільки через Католицьку Церкву можна отримати всю повноту засобів спасіння. Господь довірив усе багатство Нового Завіту тільки одному Соборові апостолів, головою якого є Петро, щоби створити на землі єдине Христове Тіло, у яке слід вповні включитися всім тим, хто уже якимось чином належить до Божого народу (див.: UR 3). Таким чином, якщо буде подолано всі перешкоди, які заважають досконалій церковній єдності, всі християни зберуться у єдиному служінні Євхаристії в єдності однієї-єдиної Церкви, у тій єдності, яку Христос від початку подарував своїй Церкві, та яка невід’ємно перебуває в Католицькій Церкві (див.: UR 4).
ІІ Ватиканський Собор говорить не тільки про екуменізм між християнами у значенні відновлення видимої церковної єдності, а й про відношення Католицької Церкви до нехристиянських реліґій, зокрема до юдаїзму та ісламу. Цьому питанню присвячена Декларація про відношення Церкви до нехристиянських реліґій Nostra aetate (“В нашій добі”). Те, до чого закликає ця Декларація можна охарактеризувати поняттям “екуменізм в ширшому значенні” – єдність і любов між вірними різних реліґій, розуміння, спільний захист соціальної справедливості та моральних цінностей, а у випадку з юдеями – також і спільні біблійні та богословські дослідження (Декларація чомусь не бере до уваги талмуд і талмудизм). Однак ця ж Декларація стверджує, що Католицька Церква зобов’язана неустанно звіщати Христа, Який є “путь, істина і життя” (Ів 14,6), та у якому люди знаходять повноту реліґійного життя (див.: NÆ 2), а оскільки Христос добровільно прийняв страждання і смерть за гріхи всіх людей, то Католицька Церква повинна звіщати Христовий хрест як знак Божої всеобіймаючої любові та як джерело всякої благодаті (див.: NÆ 4). Це означає, що Церква повинна проповіддю та особистим прикладом християн навертати вірних згаданих у Декларації Nostra aetate реліґій.
Вернімось до екуменізму між християнами. Для того, щоби осягнути єдність, потрібно усунути всі слова, судження та діла, які є невідповідними до становища роз’єднаних братів та намагатися вести “діалоґ” з метою краще пізнати вчення даного віровизнання (див.: UR 4). Діалоґові повинно передувати вивчення віровчення, історії духовного та богослужбового життя, реліґійної та культурної психолоґії роз’єднаних братів, щоби могти краще знати їхній спосіб мислення та настрій, а також могти краще викласти їм нашу віру. Досягти цього допомагають змішані зустрічі (конференції), особливо для обговорення богословських питань (див.: UR 9). Тут ми маємо справу з т. зв. “доктринальним екуменізмом”, який має на меті вияснити всі викривлення та єретичні спотворення християнського віровчення, які виникли протягом історії поділів та розколів, для того, щоби віднайти істинне віровчення у його первісній чистоті. Зрозуміло, що такий діалоґ несумісний з приховуванням чи замовчуванням доктринальних “підводних каменів”, для того, щоби за усяку ціну досягти “миру” та “згоди”. А тому “доктринальний екуменізм” вимагає від усіх (католицьких і некатолицьких) його учасників “навернення серця” у значенні безумовного прагнення знайти істину, покори, щоби могти їй скоритися, мужності визнати власну неправоту та готовності до зміни. Такий діалоґ повинен супроводжуватися “духовним екуменізмом” – спільною молитвою разом з роз’єднаними братами за єдність Церкви (див.: UR 8). У деяких випадках для отримання благодаті бажаним є також і спілкування в Таїнствах (див.: UR 8; 15), при умові, що у ще роз’єднаних спільнотах зберігається апостольська сукцесія (рукоположення) і, як наслідок, інші Таїнства теж є дійсними.
“Доктринальний” та “духовний” екуменізм є прероґативою богословів та духовенства. Саме вони повинні орґанізовувати відповідні екуменічні семінари, конференції, молитви за єдність та спілкування в Таїнствах, а оскільки вони мають відповідні знання та ведуть певне духовне життя, то завжди зможуть легше дійти до згоди. Таким чином “доктринальний” та “духовний” екуменізм є “екуменізмом згори”. Однак поділи та роздори християнських реліґійних спільнот часто продовжують існувати аж досі тому, що дух роздору та непримиренності живе в “низах” – серед широкого загалу мирян та чернецтва. Для таких “распаленних раздорствієм” сердець та умів невелике значення мають результати богословського діалоґу. В історії траплялося, що миряни та чернецтво чинили тиск чи оголошували зрадниками своїх духовних керівників, коли ті доходили згоди на доктринальному рівні. Прикладом цьому можуть служити результати Флорентійської Унії 1439 р. Тому потрібно намагатися примирити їх на практичному рівні християнського співжиття. Найкращим шляхом до такого примирення є співпраця реліґійних спільнот на рівні соціального служіння, а зокрема – на рівні харитативної діяльності (т. зв. дияконії). Саме у цій сфері вірні можуть довести на практиці, що недаремно носять ім’я християн та, виявляючи разом з вірними інших віровизнань християнську любов і милосердя до потребуючих ближніх (див.: Як 2, 15-18), зможуть готувати ґрунт для відновлення єдності також і на інших рівнях (пор.: UR 12). Перевагою такої екуменічної співпраці є те, що для неї не потрібно особливої санкції чи дозволу керівників даних реліґійних спільнот. Вона може бути наслідком приватної ініціативи окремих вірних, тому що здійснюючи її, християни виконують Заповідь любові ближнього, і таким чином, санкцію на цю співпрацю дає сам Ісус Христос. Така співпраця можлива також і з вірними нехристиянських віровизнань, однак потрібно вважати, щоби спілкування з іновірцями не доводило віруючих-християн до втрати чи охолодження віри, а навпаки – ставало нагодою до свідчення практичним християнським життям. Таким чином, екуменічний діалоґ на всіх згаданих рівнях неможливий без навернення, оновлення та вдосконалення усіх сторін діалоґу; він неможливий без стремління усіх віруючих-християн до християнської досконалості, щоби образ Церкви сяяв у них цілому світові (див.: UR 4) та щоби вони могли засвідчити волю до єдності своїм праведним життям.[3]
Всі згадані тут рівні екуменізму – доктринальний і духовний, соціальний і харитативний – є необхідними, але тільки проміжними кроками до основної мети – екуменізму еклезіального, тобто – до відновлення та поширення видимої “єдиної, святої, соборної і апостольської Церкви” (структура та спосіб адміністрування якої не мусять повторювати структуру та спосіб аміністрування сучасної Римо-Католицької Церкви). Якщо ж ці проміжні кроки абсолютизуються та стають ціллю, усуваючи таким чином основну ціль – відновлення єдиної Христової Церкви, якщо їх практикують заради “симбіозу” – мирного та спокійного співіснування в рамках секулярного суспільства, то тоді ми маємо справу з хибним екуменізмом, який по суті є зрадою бажання Ісуса “щоб усі були одно” (Ів 17,21), врешті – зрадою істини, тому що такий “екуменізм” або оголошує всі віровизнання “рівноцінними”, або ж визнає моральне право людей на помилку.
“Немає нічого більш чужого духові екуменізму, як той хибний іренізм, який ушкоджує чистоту католицького вчення та затьмарює його істинний і точний зміст”.[4]
Так, ми повинні толерувати хибні погляди та переконання наших ближніх (tolerare по-латині означає “терпіти”, “переносити”, в даному контексті – терпіти те, з чим ми не погоджуємося), якщо вони не суперечать природному праву та об’єктивним моральним нормам, тому що пошана та любов до ближніх вимагає серйозного ставлення до їхніх переконань, однак ця ж пошана і любов до ближніх вимагає, щоби ми поступово, терпеливо та з любов’ю довели їх до пізнання істини. Якщо ми відмовляємося це робити, ми чинимо злочин супроти наших ближніх.

ПРИМІТКИ

[1] EKV – Europäisches Kartellverband – “Європейська спілка Картель”: Студентська християнська організація, колективним членом якої є ТУСК “Обнова”.

[2] Пор.: Symbolum Apostolicum: Denz. 6-9 (10-13); Symb. Nic.-Const.: Denz. 86 (150), coll. Prof. fidei Trid.: Denz. 994 et 999 (1862 et 1868).

[3] Зрозуміло, що мова про екуменізм взагалі може йти тільки по відношенню до реліґійних спільнот, а не до структур та орґанізацій, які, хоч і зодягнені в реліґійні шати, насправді захищають політичні, ґеополітичні, експансіоністські чи культурні інтереси (не говорячи вже про економічні) певних груп чи країн.

[4] UR 11.