Покликані іти за Христом.

Покликані іти за Христом.

Важливим чинником у світі є любов, вона спонукає до благородних поступків заради тих кого люблять. Так світ прикрашують приклади, коли люди жертвуючи своїм здоров’ям чи навіть життям, рятували життя інших.
Ще кращий приклад посвяти заради інших є приклад Ісуса Христа, коли Він залишає небо, де Він перебував у любові Отця Небесного і в пошані ангелів, а обирає землю, де Його непривітно зустрічають, переслідують, а на кінець розпинають… Ми ніколи не зможемо оцінити ціну такої жертви, адже це дало людству безмежні благодаті, і можливість кожному хто захоче, бути врятованим від вічної загибелі. Отож жертва Христа свідчить про велику любов до людей, яка не звертає уваги на страждання які задля спасіння потрібно було перенести. Бачимо, яка велика жертва, а ще більше яку велику користь для людства вона принесла.
Христос любив усіх людей, але в особливий спосіб любив апостолів, тих, які ходили за Ним всюди і вчилися Його наслідувати. Ісус навіть називав їх друзями, бо передав їм свої таємниці. Христос у всі часи кличе таких друзів, щоб були з Ним і допомогали Йому у спасінні людства, а це запрошення вимагає зусиль і посвяти «Хто хоче йти за Мною, хай себе зречеться, візьме свій хрест і йде за Мною». Так і у наші часи ми можемо побачити багатьох монахів монахинь священиків, які сказали Ісусові: «так» на Його запрошення. З їхнього боку цей хрест означає зречення своєї волі своїх багатств, свого славного минулого, можливості мати сім’ю і навіть коли потрібно життя. У цьому переконуємося коли згадуємо історію нашої Церкви у підпіллі, коли сотні Богопосвячених осіб і священиків засвідчили свою вірність Богові незважаючи на переслідування і навіть смерть. І тим самим удостоїлися бути близько Христа і стали фундаментом віри для багатьох поколінь.
Коли Христос проповідував, то сказав до апостолів: «Жнива великі а робітників мало просіть отже господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива». І сьогодні є потреба у таких робітниках і потрібно просити про такі покликання, бо багато є страждань у світі, багато є нещасних людей, через те, що люди не знають Христа, бо нема кому про Нього розповісти. А молодим людям не варто з нехіттю ставитися до такого покликання, бо Христос вміє осолодити усі зроблені жертви і вже на землі сторицею винагородить цю посвяту. І якщо люди щиро будуть йти за Христом то ніколи не шкодуватимуть. До цього інші люди можуть скептично ставитись: «втікають від світу», «марнують своє життя, краще б завели собі сім’ї та добре виховували дітей, були прикладом для інших». Але голос Ісуса: «жнива великі а робітників мало», тихо запрошує за собою послідовників і хто чує цей поклик – кидає все що має, так як колись апостоли кинули свої сіті (Мр. 1. 16 – 20) і йде щоб послужити Христові у спасінні своєму і ближніх.
Хоч не всі праці у монастирі є скеровані на проповідь безпосередньо, але у своїй суті життя у монастирі вже повинно бути проповіддю Царства Небесного. Де люди які обирають таке життя зрікаються своїх пристрастей, здобувають чесноти, щоб зблизитись із Богом. Така спільнота за своєю суттю має нагадувати первісну спільноту, де ніхто не мав своєї власності, а приносили все і клали в ноги апостолам а ці роздавали кому скільки було потрібно, а де у всіх була єдина мета – злучитися з Христом.
Це такий задум Божий щодо святого порядку в монастирях, але ідеальних людей і відповідно ідеальних спільнот ніколи не було і не буде, тому поки живемо на землі ніде не буде ідеальної спільноти. Але кожен хто в монастирі відповідальний за святість спільнотового життя, бо потрібно дивитися не на когось, а на Христа і з Нього брати приклад.
Як визначити чи є покликання?
Покликання бувають різні. У когось могло бути покликання таке як у апостола Павла. Він будучи запеклим переслідувачем християн їхав у Дамаск щоб там їх в’язнити, але по дорозі, ясне світло його засліпило і він впав сліпий на землю почувши голос: «Савле Савле, чого Мене переслідуєш?» цей запитав: «Хто ти Господи?» «Я Ісус якого ти переслідуєш…» Після цього випадку Савло (Павло) навернувся (див. Діянь 9. 1 – 30) і почав ревно проповідувати християнську віру, так що часто за це страждав, а в кінці віддав життя за свою віру у Христа.
Але у більшості випадків Христос не тягне за руку, ні не кличе гучним голосом, ні не чинить якогось чуда, а тихо у серці промовляє: через бажання Бути з Ним (Христом) і йти куди Він поведе, через замилування до монашого життя, до порядку, до Богослужінь, через бажання спасти себе та інших людей, через привабливий приклад Христових послідовників.
А ще бувають і такі покликання … до монастиря прийшла група паломників, серед яких був хлопчина з вбогої родини. Їх запросили до столу поїсти і подали вареники. Хлопець з’їв свою порцію і попросив чи ще можна, йому ще дали, попросив ще і ще дали. Він собі подумав, що монастир це чудове місце де можна їсти вареників скільки хочеш і пішов у монастир. Через рік він підходить до настоятеля і чесно каже, що прийшов заради вареників у монастир, але тепер він розуміє, що Бог його покликав для своєї місії і він хоче її виконати. Відтоді він став добрим монахом… Отож бувають особи, які прийшли до монастиря із цікавості, чи з інших своїх інтересів, а поживши трохи, пізнали справжнє покликання – бути з Христом.
Інколи декому хочеться впевнитися чи «покликаний і вибраний». Каже Христос що багато «покликаних», але мало «вибраних». Якщо покликаний то Божа воля є щоб людина жила таким життям, а якщо воля людська не співдіє з Божою волею, то можна це покликання, по своїй необережності, втратити.
Хто хоче бути близько Христа і хто почує голос: «Хто служить мені, хай іде слідом за мною: і де я, там і слуга мій буде». (Ів. 12. 26), той нехай не відкидає цього голосу, а йде слідом за Ісусом.
Ще ознакою правдивого покликання є те, коли хтось йде в монастир заради спасіння ближніх. Питається Христос апостола Петра: «Чи любиш ти Мене?» і отримав відповідь «так люблю», то Христос сказав: «паси Мої вівці» (Йо 21. 15 – 19). Отож ознакою любові до Христа є бажання спасіння ближніх і готовність за них на посвяту цілого себе. Взагалі всюди життя без жертви нічого не варте, бо прожите марно. (Воно не тільки у монастирі, але всюди так є, коли ми хочемо осягнути якусь мету мусимо докладати жертви.) Каже Христос: Істинно, істинно говорю вам: Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе. Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно. » (Ів. 12. 24 – 26)
У Богопосвяченому житті особа складає 3 (переважно, буває більше) обіти. Тому часто це лякає особливо молодь.
Обіт чистоти. Часто молодь відкидає покликання до Богопосвяченого життя, бо світ диктує інші стандарти із чистотою. І здається, що таке життя є неможливе, бо воно проти природи людини. Але мільйони Богопосвячених осіб, які посвятили своє життя Богові доказали світові, що заради Царства Небесного, заради Бога, можна запанувати над своєю природою і при тому бути щасливими. Зрештою, не все дозволено у шлюбі, а потрібно запанувати над собою, щоб не сприймати кохану людину як предмет задоволення, а дарувати себе для її ощасливлення. Також у шлюбі будуть певні дні в місяці, чи в часі вагітності, чи у часі хвороби, коли потрібно буде стримувати себе від подружнього єднання. Тому, хто хоче бути щасливий, мусить навчитися стримуватися і панувати над собою де б він не був, чи у мирянському житті, чи в монастирі.
Зречення від власності. Корінь усього лиха – грошолюбство і багато лиха приходить у світ від цієї пристрасті. Натомість світ знову – таки підхліблює цій пристрасті через рекламу і через споживацьку ідеологію, коли кажуть, що щасливий є той хто купляє одяг, телефон, авто лише модних брендів. Тому Богопосвячена особа має відректися своєї власності, щоб бути свідком щасливого життя без прив’язань до матеріальних благ, без гонитви за брендами, щоб бути вільним у проповідуванні Царства Небесного. Якщо чернець щось недозволене шукає, чи для себе залишить, то свій розум наче закопує у глибокій ямі і душа стає нездатною бачити Бога і є нездатний до проповідування Божого Царства, бо йому ще самому потрібно його шукати. (Василій Великий. Ширші Правила 8)
Зречення своєї волі. Багатьом молодим людям важко відректися своєї волі, бо хочеться робити те, що подобається, але зречення заради Христа своєї волі, зовсім не принижує людину, а навпаки скеровує до відкриття її талантів. Бо широкі можливості волі, схожі на широку дорогу що веде до погибелі, а вузька дорога скеровує серце особи до любові, щастя та свободи від пристрастей вже тут на землі і Царства Небесного у вічності. Зрештою ми всі розуміємо, що на кожному підприємстві панує дисципліна, коли потрібно коритися керівникам, а керівники теж повинні коритися вищим, а ці законодавству і так усі повинні зберігати порядок, без нього хаос. Те саме і в Богопосвяченому житті усі повинні коритися настоятелям а ці вищим настоятелям а ці Богові, без цього панує гріх а з ним обов’язково прийде руїна і страждання.
Впевнитися чи є покликання добре порадитися із духівником чи парохом, потім із настоятелем монашого згромадження (Чину), до якого хочете вступити.
Усі мають обов’язок молитися за ревні та добрі покликання до монашого і священичого стану і не можна противитися особі, яка хоче посвятити себе Богові.
У наш час, батьки, часто не хочуть дозволити дітям, обирати Богопосвячене життя і спонукають, відмовитися від життя, яке відречене від світу, від життя без подружжя та права власності. Тому, батькам слід пам’ятати, коли вони дозволять дітям піти за Христом, то цим самим допоможуть їм якнайкраще реалізувати себе як особистість, а самі вони, не стануть противниками Божої волі. Тому батьки можуть допомогти визначити особі чи є справжнє покликання, але не мають права забороняти вибір дитини до Богопосвяченого життя. Особа, яка має покликання, не має обов’язку у такому випадку слухати батьків: «слід слухати більше Бога як людей» (Ді 5. 29).
До уваги молоді: якщо почули поклик піти за Христом, щоб бути близько Нього, та щоб допомагати Йому поширювати Євангелію для спасіння, то не лякайтеся і не відносіться до цього недбало. Ваші таланти і здібності можуть служити для спасіння душ від вічної загибелі, а кращого від цього примінення їм ви не знайдете. Якщо бажаєте, себе посвятити Богові, то у свого пароха ви зможете більше і ширше дізнатися про способи посвяти у нашій Церкві.