Щоб не збіднювати змісту слова «любов»

Хтось скаже: «Найважливішою для християнина є любов!» І матиме рацію. Однак, чи завжди ми правильно розуміємо любов? Чи, бува, часто говорячи про неї, ми не вихолощуємо з неї Божественного змісту, не баналізуємо, перетворюючи згадку про цю чесноту в порожній звук? Читаємо у Святому Письмі: «Бог є любов» (1 Йо 4,16), знаємо про це, пам’ятаємо. Повторюємо до ладу і не зовсім. Свідомо або й не задумуючись над тим, що говоримо. Тому дуже важливо застановлятись над, здавалося б, очевидними речами. І в пригоді для цього нам стануть, як Боже слово, так і роздуми над ним Отців Церкви. Зокрема, св. Максим Ісповідник пропонує нам «Глави про любов» – цілий твір, присвячений цій тематиці, який складається зі вступу та чотирьох сотниць коротких повчань.

Розпочинає св. Максим Ісповідник «Глави про любов» доволі академічно, з означення: «Любов – це благий стан душі, при якому вона нічому з існуючого не віддає перевагу перед пізнанням Бога» (І сотниця, 1). Зразу ж подає шлях становлення любові: «Любов народжується від безпристрасності; безпристрасність – від уповання на Бога; уповання – від терпеливості й великодушності; ці останні – від стриманості у всьому; стриманість – від страху Божого; страх – від віри в Господа» (І, 2). Показує і плід любові, що «той, хто любить Бога, ангельським життям на землі живе, постячи і чуваючи, співаючи і молячись, і про всяку людину добре думаючи» (І, 42). А коли добре думає, то й добро чинитиме незалежно від того, чи чеснотлива ця людина, чи порочна; чи прихильна до нього, чи вороже налаштована.

Найбільше перешкоджають нашому пізнанню Бога, а відтак і осягненню справжньої любові, пристрасті, тобто надмірні прив’язаності до людей, багатства, слави, їжі тощо. «Початок всіх пристрастей – самолюбство, – каже св. Максим Ісповідник, – а кінець – гординя» (ІІІ, 57). Коли основним мотивом усього, що ми робимо, є догоджання собі, своїм уявленям, комфорту, вигоді, приємності, це неминуче потягне за собою смуток через неможливість осягнути те чи інше; гнів на ближнього, який в той чи інший спосіб заважає цьому осягненню; заздрість, якщо він осягнув, а я – ні; прагнення слави і задоволень. Поки врешті-решт не визнаємо себе мірилом істини, джерелом особистих досягнень та суддею над іншими, що характерне для пристрасті гордині.

Однак «хто матір пристрастей самолюбство відкине, той, з Божою допомогою, зручно відкладе і всі інші пристрасті, як-от: гнів, печаль, злопам’ятність та інші» (ІІ, 8). Тоді вже можна й про любов говорити. Бо коли людина пристрасно до чогось прив’язана, навіть до іншої людини, про справжню любов не йдеться. 

Любов до ближніх бере свій початок від любові до Бога. «Не будь самоугодником, той не будеш братоненависником» (IV, 37), – закликає св. Максим Ісповідник, показуючи, що любов до Бога неминуче породжує любов до ближнього, а самолюбство – ненависть до іншої людини. Навіть діла милосердя не завжди свідчать про любов, бо, будучи самоугодником, людина може робити їх напоказ, задля марної слави, а це – пристрасть. Якщо ж робить їх задля Бога, це вказує на те, що вона по-справжньому любить.

Непримиренний св. Максим Ісповідник з тими, які осуджують, чи то пак, «говорять правду про своїх знайомих». Викоріненню цього явища, як такого, що суперечить любові, він приділяє у своєму творі значну увагу. «Хто цікавиться чужими гріхами, або за підозрою судить брата: той не поклав ще початку покаяння і не потурбувався пізнати власні гріхи» (ІІІ, 55). «Безпристрасно говорить про гріх брата той, який керується двома причинами: або щоб його виправити, або щоб принести користь іншому» (ІІІ, 73). Все решта – від лихого.

Так само вчить св. Максим Ісповідник, що означає безпристрасність, з якої проростає потім любов, і в інших сферах людського життя. Вона передбачає мудре, впорядковане, природнє використання речей, створених Богом, і згідно з Його задумом. Статевий потяг є для народження дітей у подружжі. Багатство – для того, щоб ділитися ним з потребуючими. «Їжа створена з двох причин, – для поживи і лікування» (ІІІ, 86). Ці межі, окреслені природою речей, існують не для поневолення людини, а щоб застерегти її від пристрасного їх використання собі на шкоду і показати «путь куди значнішу» (1 Кр 12,31). Путь любові.

автор Василь Калита