Інтерв’ю з Майклом (Михаїлом) Д. О’Брайном (Michael D. О’Brien) на тему: Роль католицького письменництва у відновленні культури

Інтерв’ю з Майклом (Михаїлом) Д. О’Брайном (Michael D. О’Brien) на тему: Роль католицького письменництва у відновленні культури

Частина І. Письменник-новеліст порушує питання важливості передачі християнського послання.
Комбермір (Comberemere), Онтаріо, Канада, 23 вересня 2003 р., Католицька Агенція Новин «Зеніт» («Zenit»).
Митець-письменник, для котрого Служба Божа є щоденною поживою, думає, що католицька література запроторена в культурне ґето.
Щоб розірвати це коло, Михаїл О’Брайн, художник та автор семитомника новел під назвою «Діти останніх днів», надіється, що християнські письменники дадуть відповідь на заклик до нової євангелізації через прийняття на себе властивої ролі у відбудові культури.
О’Брайн ділиться з ЗЕНІТОМ своїм досвідом митця, котрий намагається беззастережно, ясно і недвозначно ширити Євангеліє. Його найостанніша новела «Крик каменя» нещодавно вийшла у американському католицькому видавництві св. Ігнатія.

Запитання: Як ваша католицька віра впливає на ваші твори?
О’Брайн: Моя католицька віра є моїм життям. Кожен митець, якщо він хоче бути вірним своєму світогляду, як також вірним природі своїх творчих дарів, не може відокремлювати їх одне від одного, а саме: творити – це любити й любити – це творити.
Правдою для всіх нас є те, що, незважаючи на наше покликання, людська особа у будь-яких формах шукає способів дарувати життя: чи то у приватному житті в «Назареті» (як це робить більшість людей), чи в публічному житті, у більш видимій ролі формування суспільства. Любов не зможе довго виживати без правди. І правда не є правдою, якщо вона інтеґрально не поєднана з любов’ю.
Протягом цих 30-ти років, що я є художником і письменником, я зауважив у собі таке: коли в’яне моє молитовне і сакраментальне життя (занедбання ревно приймати Святе Причастя і часто сповідатися), тоді страждає і праця. Вона залишається розумною і навіть вражає, однак із кожним разом стає все більш поверховною.
Тут ідеться про виноград і гілки, про котрі настійливо говорить Ісус. Якщо ми, творці християнської культури, надіємося виконувати працю, котра принесе добрий плід, то повинні черпати наше життя з правдивого джерела – нашого живого Спасителя. Він справжній. Він присутній. Але ми дуже часто звужуємо й зводимо (було так: применшуємо) Його до рівня якоїсь абстракції, даючи Йому місце тільки в нашому розумі, але не в наших серцях.
Це роздвоєння, що стало епідемією сучасної епохи, має неґативні наслідки. А вирішення проблеми доволі просте: слід віддати себе самих з абсолютною довірою Ісусові, жити безкомпромісно повнотою католицької віри, а Він зробить усе решта.

Запитання: Що треба для того, щоб католицька новела була доброю?
О’Брайн: Нема потреби говорити, що добра католицька новела повинна бути майстерно і грамотно написана. Особа, що творить, повинна завжди бути у зайнята кропіткою працею вдосконалення знарядь свого мистецтва. Однак самі по собі праці (твори) не обов’язково мусять бути виразно євангельськими у своїх темах і задумах.
Звичайно ж християнські вигадані історії відіграють свою роль у відновленні культури, маючи на увазі певну сприйнятливу довіру до дійсності. Якщо письменник вірний правді й любові, то він здатний проекзаменувати увесь світогляд людського досвіду й відкрити його перед читачем. Потрібно, щоб це не була лише вигадана повчальна історія, котра, звичайно, як мистецтво має успіх.
З іншого боку, у сучасній культурі існує вражаюча нерівновага між надзвичайним і беззастережним. У здоровій культурі, скажу з певністю, повинно бути місце для майстерно написаних і захоплюючих драм, католицьких за змістом і формою.
На даний час у головних течіях західної культури їх або зовсім нема, або майже нема.

Запитання: Чому бракує таких творів?
О’Брайн: Частково причиною є замкнення у ґето автентичної католицької культури, а також через зменшення кількості обдарованих католиків, які бажають узятися за це нелегке покликання. Я б сказав, що брак відваги є фундаментальною проблемою у мобілізації нової євангелізації.
Ми повинні знову віднайти віру в силу Євангелія, і ласку, котру дав світові Господь Бог, даючи нам Католицьку Церкву. Ми повинні йти у світ з любов’ю і довірою, що Христос є всередині нас тоді, коли ми йдемо крізь темряву.

Запитання: Чи те, що ви кажете, стосується в першу чергу явно католицького культурного матеріалу?
О’Брайн: Так, саме, як явного і недвозначного. Однак я бажав би додати, що наша стурбованість недвозначністю може бути симптомом страху «образити» невіруючих у нашу плюралістичну епоху.
Нашим надійним провідником у цьому є Святіший Отець, який постійно з любов’ю говорить правду, ніколи, однак, не порушуючи гідності інших таким способом як він це каже, однак не приховує змісту того, чого він хоче навчити. В результаті цього він зміщує баланс світу на користь добра і правди.

Запитання: Як може бути використана література з метою передачі християнського послання?
О’Брайн: Через відновлення людини до зрозуміння її вічної вартості, і водночас через віднову в ній сенсу подиву й розуміння величі свого існування. Ми всі задіяні в чудесній драмі, чудесній історії, однак природа нового здемократизованого космосу фундаментально спотворює наше розуміння форми дійсності.
Правдою є те, що ми живемо в ієрархічній структурі, втягненій у всеосяжну й складну війну, котра триватиме до кінця часу. Народжені в цій зоні війни, ми залишаємося незбагненною таємницею, – славною і водночас трагічною для нас самих. Однак сучасна культура переорала цей сенс таємничості вздовж і впоперек.

Запитання: Чи значення таємничості цілковито втрачене для нашого світу?
О’Брайн: Я б не сказав, що втрачене, бо не воно не втрачене безповоротно. У кожному поколінні воно може бути знову осягнене. Воно може бути віднайдене всередині потоків людського серця і творчої інтуїції.
Але теперішня літературна культура утискається, так би мовити «ментальністю письменницького цеху», політичною коректністю і дуже сильним тиском зрівнялівки, котрий обікрав сучасну художню творчість з будь-якого реального сенсу трансцендентного. В результаті, західна свідомість, зростаючи, сприймає реальність горизонтальною і лінійною. Блискучою, але одновимірною.

Частина II. Письменник-новеліст заторкує питання інтеґрації розуму, серця, тіла й духу в мистецтві.
Комбермір (Comberemere), Онтаріо, 24 серпня 2003 р.
Християнські митці потребують наново відкрити покору й правильну пропорцію для того, щоб надати сили тілу й душі, і щоб так вони вкладали свою частку в оживлення культури.
Так каже Майкл (Михаїл) О’Брайн, художник та автор семитомника новел «Діти останніх днів» (В-во св. Іґнатія). У цьому інтерв’ю він дискутує про потребу митців вести інтеґральне інтелектуальне й духовне життя тоді, коли вони намагаються передавати через свої твори християнське послання.

Запитання: Які виникають перешкоди при передачі християнського послання нашому секуляризованому світові?
О’Брайн: Найперше і найбільше католицькі мислителі й митці потребують наново відкрити світло, що приходить з покори – світло, котре оживлює як розум, так і душу. Існує нагальна потреба повернутися до властивої інтеґрації інтелектуального й духовного життя, до розуміння того, як розум, серце, тіло й дух найбільш плідно працюють у людській особі.
Мені здається, що на даний час диспропорція керує практично всім, і мало католицьких інтелектуалів слухаються голосу Святішого Отця і мудрості Вселенської Церкви.
З огляду на це конечним є детальний іспит сумління.
Також я пропоную уважне й молитовне читання широковідомих творів Святішого Отця на тему мистецтва й культури.
Католики здатні влити правду в тенденції Нового світу – виринаючі потужні сили, котрі деформують людську спільноту, а ця деформація здійснюється головним чином через нові культурні окреслення значення людини.
Як ми маємо це робити? Я не маю прагматичних систематичних розв’язок. Я вірю, що побудова цивілізації любові починається на особистому рівні.
Кожен із нас повинен повернутися до фундаментальної архітектури реальності.
Ми повинні у кожній ситуації ставити собі запитання. Що чи хто така людська особа? Яка мета її існування? Яке місце і яку вартість вона має у суспільному порядку? Які заходять взаємовідносини між свободою і відповідальністю? Якою є Божа воля у місії мого життя? І понад усе інше – хто є правдивим Господом цього світу й джерелом мудрості?
Крім того, я вірю, що ані католицький активізм, навіть з найкращими намірами, ані блискуча католицька риторика не змінять ситуації на краще, поки докорінна молитва і піст не будуть фундаментом наших слів і дій. Коли ми наново відкриємо покору й властиву пропорцію, тоді прийдуть розв’язки мільярдів соціополітичних проблем.

Запитання: Як ви пишете свої новели?
О’Брайн: Процес подібний до того, як я малюю картини. Я завжди довго молюся перед тим, як розпочинаю будь-яку працю. Також я намагаюся постити. І продовжую молитися протягом цілого часу її написання.
Перш за все, приходить ласка – ласка внутрішньо бачити певну «форму». Звичайно це не специфічна візуальна форма у моїй уяві. Це радше стрижневе «слово» праці, її «логос».
Коли я малюю або пишу, це слово повільно починає маніфестувати себе у формі, що її можуть бачити інші. Якщо це письмова праця, то характери, здається, ніби приходять в уяву й подекуди вони, якщо можна так сказати, пишуть самі себе.
Більш точним описом процесу є те, що католицька теологія називає «співтворенням», ласкою будування на природі.
Ласкою або натхненням є працювати за допомогою моїх людських талантів, котрі творять щось разом зі мною, через мене.
Митець не є автономним генієм, котрий витягує шедеври зі свого нібито божественного «я». Але не є він також порожньою оболонкою, котру Святий Дух використовує просто як щось подібне до інструменту. Ба більше – це акт любові.
Це суть співтворення у подружжі й будь-якому виді здорової культурної праці.

Запитання: Що надихнуло вас на започаткування серії книжок «Діти останніх днів»?
О’Брайн: Одного разу в середині 90-х років я молився в нашій парафіяльній церкві за стан сьогоднішнього світу, також мені було дуже важко утримувати й виховувати велику сім’ю в суспільному середовищі, яке щораз більше виступає проти життя. Я сумував, довго роздумував над цим і благав Бога укріпити Церкву на моїй Батьківщині.
Того ранку, коли я молився, жива історія несподівано зринула в моїй уяві. Я був здивований цим неочікуваним феноменом. Він супроводжувався надзвичайним миром і розумінням того, що я повинен написати це оповідання. Це не було зовсім те, що я хотів робити, або те, що почувався здатним добре робити. Я не був упевнений у тому, що воно коли-небудь буде опубліковане.
Однак спонука була чіткою і твердою: твір оповідатиме про особу, котра була в ситуації дуже подібній до моєї, і котра намагалася чинити добро й опиратися злу в атмосфері безладу. Головним персонажем мав бути священик. Оповідання мало досліджувати апокаліптичні теми. Це був зародок моєї першої опублікованої новели під назвою «Отець Ілля».
Протягом наступних восьми місяців, коли я її писав, історія просто виливалась зсередини. Я молився перед Святими Тайнами кожного ранку, випрошуючи у Святого Духа необхідних ласк на ці дні писання, а також просив у свого святого ангела-хоронителя натхнення.
На моє здивування, хоч я вже двадцять років був письменником, мені ніщо до того часу не вдавалося так легко писати. Згодом я написав інші книжки. Були написані сім томів, а п’ятий з цієї серії, під назвою «Крик каменя», був опублікований недавно.

Запитання: Чому ви у деяких своїх книжках, торкаєтесь апокаліптичних тем?
О’Брайн: Мушу сказати, що тільки деякі з цих новел є виразно «апокаліптичними». Найперше, стосовно тотальної нервовості, котра зустрічає будь-яке сучасне дослідження Апокаліпсису, дозвольте мені сказати таке: я просто не знаю про те, чи ці часи є часами, про котрі говорить Христос і св. Іван. Ми не знаємо ні дня, ні години, коли Господь повернеться.
Однак, я вірю, що кожне покоління християн повинно чинити те, про що Він просить нас: «Чувайте й моліться». Це той дух, у якому написані всі мої книжки. Вони жодним чином не мають на меті передбачити майбутнє.
Вони спонукають людей ставити запитання, котрі мають бути поставлені перед кожним поколінням. Чи ми чуваємо? Чи не спимо? Чи ми тверезо думаємо і чи взагалі думаємо про природу наших часів? Чи ми дійсно перебуваємо у відповідному стані, щоб мати змогу зустріти кризи, що наступлять при кінці часів?

Запитання: Чи ви думаєте, що наші часи є останніми?
О’Брайн: Більшість апокаліптичної фантастичної літератури, котру я прочитав, є якраз спекуляцією, котрою християни не мали б захоплюватися. Доволі часто це, так би мовити, «охрещене» передбачення долі чи сенсаціоналізм (погоня за сенсаціями). Це все, я вірю, може підривати правдиве католицьке розуміння кінця історії.
Наші часи багато в чому є унікальними, включно з аспектами боротьби між добром і злом, котра виявляє безпрецедентні апокаліптичні елементи.
Щонайменше це повинно спонукати до роздумів на цю тему. Я постійно дивуюся коментарям, котрі просто бачать це все як симптом «істерії» в той час, коли б це мало бути нормальним аспектом кожного християнського розважання над життям у Христі.
Ми не знаємо чи «кінець Кінця» є близьким, чи далеким. Св. Іван каже, що від першого приходу Христа ми живемо в «останніх днях». Як же тоді повинен християнин розглядати часи, у котрих він живе? Я переконаний, що ми повинні уникати двох однаково приречених альтернатив: стривоження, з одного боку, і заперечення, з іншого.
Можливо, як ніколи від перших століть Церкви, ми потребуємо християнського реалізму, заснованого на вірі в остаточну перемогу Христа. До часу, коли це цілковите відновлення світу довершиться, ми всі покликані до духа чування.
(Дивись веб-сторінку Михаїла О’Брайна: www.studiobrien.com)

ПЕРЕКЛАД З АНГЛІЙСЬКОЇ