ІСТОРІЯ ЩЕ ОДНІЄЇ ДУШІ

В період після ІІ Ватиканського Собору, коли Церква чітко формулює своє вчення про велич і гідність подружжя, доказом чого є післясоборові документи та богословське вчення Івана Павла ІІ, коли вона поступово, але неустанно звільняється від маніхейських та пуританських впливів, які, нажаль були поширені серед багатьох вірних і низового духовенства та принижували подружжя, вважаючи його чимось менш досконалим та “не зовсім чистим” у порівнянні з монашим станом, знову у всій гостроті постає питання про сенс та гідність монашого покликання. Адже якщо подружжя таке величне, що покликане бути образом внутрішньої любові у Пресвятій Тройці, то навіщо існує монашество? Які підстави та мотиви вибору монашого стану? Допомогти відповісти на ці запитання може запропоноване нами реальне листування монахині та одруженого мирянина. Невигадані проблеми, їх живе пережиття та пошук вирішень при безумовному бажанні обох залишитися вірними Католицькому вченню стануть у пригоді як одруженим, так і представникам монашого стану. З етичних міркувань імена дійових осіб змінено. Усунено також всі реалії, які могли би вказувати на місцевості чи специфіку монашої спільноти. До упорядника ці листи дісталися леґітимним шляхом та з відома дійових осіб, які дали свою ласкаву згоду на їх публікацію.

Ілько Ераст-Агапівський

XXX

Слава Ісусу Христу!
Дмитре! Привіт, маю кілька роздумів. Як мене не вб’єш, то прочитай. Жартую, ти не вб’єш.
При останньому листі відчула, що мовби вколола тебе, коли сказала, що “Бог вас підставив”.(Йдеться про попереднє листування, у якому Дмитро повідомляв про фінансові труднощі, які переживає його навчальний заклад, на що сестра Василина відреагувала питанням: “Невже Бог вас так підставив?” (прим. упорядника)) Можливо, я помиляюся, і насправді це не аж так дуже тебе заболіло, однак хотіла б сьогодні при тій нагоді трохи розповісти про те, ким для мене є Бог, і чому собі інколи дозволяю такі виклики.
Бог був першим, котрий мене зрозумів, котрий не поставив чергової неймовірної вимоги, а просто зрозумів. Він не здивувався тій дикій і необузданій кішці, якою я була, не дорікав мені, що в моєму житті не все гаразд, Він просто зрозумів мене. І тому я наважилася бути Його повністю. Не скажу, що в мене це аж так дуже виходить, бо не все я задоволена з того, що і як роблю.Однак, якщо говорити про мої наміри, то не уявляю, кому б ще могла так відверто розповісти, при кому ще могла б так дуже бути безпечною, до кого могла б ще прийти по розуміння, як не до Бога.
Є ще один біль в мені, котрий не вигоюється ніяк. Це те, що Бог майже не говорить до мене. Так, ніби я мала все зрозуміти з його природи, вчинків, обставин. Розумію, що мій голод спілкування не є аж так дуже метафізичний, бо грунтується на звичайних людських відносинах, однак хтось колись мені розповів, і дотепер покутую за те, що повірила, а це що “Бога треба любити більше, ніж людей”.
Ти скажеш, але ж це абсолютна правда. А я тепер не вірю. Бо Бог не може протиставляти себе людям. Адже ми – ніхто. Ми комашки, які гинуть за пів години, як не світить сонце. Ми не можемо жити без Нього, і ми не можемо претендувати на чисту любов до Нього, адже ніхто не є чистий. Мені боляче, що це так. Боляче, що не вмію Бога любити. Одне тільки розумію, що в мене є шанс, коли хоч щось трохи доброго зроблю для людей. Так я розумію любов до Бога.
Можливо це щось трохи “не те”, та не журюся. Я стільки часу потратила, щоб служити якомусь абстрактному богові, який потребує сам нашої жертви, що тепер не дуже клопочуся тим, як виглядає збоку моє життя. Якщо хтось засудить, то хай. Ніхто не може розуміти більше від того, як Бог дав йому розуміти.
Ось і все. Дякую, що вислухав. Бувай. Василина.

Слава Ісусу Христу!
Василино, дуже добре, що ти ставиш такі питання. Той вислів про більшу любов до Бога – це перекручена цитата з Діянь Апостолів “Бога слід більше слухатися, ніж людей” (Ді 5,29) і вона стосується непокори владі і світському авторитетові, коли ті виступають проти Бога. Що стосується любові, то каже св. Іван Богослов: “Хто не любить брата свого, якого він бачив, як може він Бога любити, якого не бачив?” (1 Ів 4,20). Любов до Бога і любов до людей – це різні рівні любові, які не суперечать один одному. Зле буде тільки тоді, коли ми “з-ідолізуємо” людей і поставимо їх на місце Бога. Якщо ж ми належно любимо Бога (а хто хоче Його любити, той вже любить Його – тільки ніхто з людей не може любити достатньо, любов тут – чиста, але недосконала, обмежена), то така любов не виключає любові до людей, навпаки – без любові до людей неможлива. Все вимагає належного ставлення – Бог, люди, природа… Ентоні де Мелло в “Пісні птаха” каже, що любов до Бога не займе більше місця в нашому серці, аніж голос співака в переповненому залі, і не треба їй “робити місце”, зрікаючись любові до людей, як і не треба виходити із залу, щоб там помістився голос. Інша річ – кохання (а монашество – це кохання до Бога). Кохання може бути тільки виключне – тільки до однієї особи. Хоча св. Франціск і св. Клара з Ассізі кохали одне одного, але пожертвували цим коханням заради ще більшої любові до Бога. Вони кохали одне одного до смерті, але жили незаймано в монашестві. Пам’ятаєш про співділаючу свободу…
Бог не потребує жертви, Він досконалий. Але жертва Йому належиться – “великія ради слави Твоєя”. Жертва є належною відповіддю на Бога, але вона не повинна руйнувати стосунок належності до Його створінь. А що Ти кажеш, що Він до Тебе не говорить, то це неправда. Він говорить завжди, але ми (і я в першу чергу) не вміємо Його слухати, в нас недорозвинені “духовні вуха”.
А дикою і необузданою кішкою Ти не тільки була, а і залишаєшся…
З проханням про молитву Дмитро

Слава Ісусу Христу! Дмитре, привіт.
Дякую тобі за увагу, ти попав в точку – ці фундаментальні питання любові для мене зараз якісь найголовніші. Дико ненавиджу себе, що безпомічна. Ти пишеш, що Бог говорить, тільки ми не вміємо Його слухати. Знаєш, може ти правий, тільки мені вже надоїло самій відповідати на запитання, все сама, сама. Занадто вперта, ти скажеш правду. Не вмію дати собі раду зі своєю впертістю. Вона якась частина мене. Здається, що втрачу щось надзвичайне, коли позбудуся тієї риси. Не можу допомогти собі і майже не приймаю допомоги.
Вірю, що Бог мене не лишить, але у мене світ перевертається, бо знову не можу помістити тієї, як ти пишеш, різної і рівної любові до Бога і до людей. Віриш, для мене це антагоністи. А коли починаю думати інакше, то здається, що сама собі придумую виправдання. Так, є причина, “їй” 36 років. І я не вірю, що це допустимо. Допустимо в тих рамках, в яких я розмію.
Той Бог, якого я знаю, не гнівався б на мене. Але, чи правильно я розумію Його? Чи не сприймаю Його батьківську любов як спосіб виправдати себе? Так, Франциск і Клара це прекрасний приклад, рівнож як і далекий. В глибині серця не можу повірити, що той Бог, якого я знаю, що той Бог може засудити любов, але, Дмитре, про яку тоді любов до Бога (чи, як ти пишеш, кохання) може йти мова? Кохання, річ виключна. Хоча, я не дуже б настоювала на цьому твердженні. Я б сказала, що кохання це просто радість. Радість, яку можна розділити, було б з ким .
Я не вміла тільки з Богом розділювати свої радощі і труднощі. Мені треба було людей. Можливо, за це і поплатилася. Нічого страшного не сталося, тільки я не збираюся викидати нікого із свого серця. І не збираюся поривати стосунків. Я збираюся любити і не знаю, чи моя совість мені не бреше. Надзвичайно легко обманути саму себе. І ще важче жити, надіючись тільки на полегшення по смерті. Напевно я дуже нетерпелива.
Мені сумно і я почуваю себе калікою. У якої нема виходу. Ти не думай, ці питання не так часто мене турбують, просто ти попав в точку. І ти людина, якій чомусь можу розповісти. Буду за тебе молитися. Дякую, велике. Мені хочеться залізти до Бога на коліна і виплакатися, та я не дозволяю собі цього. Можливо, я боюся Бога. Мені здається, що Бог такої сентиментальності не зрозуміє ( і тут починаються протиріччя, котрі вже багатьом здаються по-справжньому дурноватими…)
Після того, як розповіла тобі про Бога, який єдиний підібрав мене на битому шляху, розповім тобі про Бога, якого я боюся образити, і до котрого боюся залізти на коліна, аби на отримати по задничині.
Конфлікту нема. Просто я відкинула будь-яку думку про антропологічність Бога. Для мене не існує двох у Христі природ. Тобто існує, але тільки в розумі. І тому не уявляю, як Бог може мене зрозуміти з моїми почуттями. Може просто закрити очі, на що я і надіюся (от наївна). Мені хочеться розуміння і тепла. А мій Бог, котрого і знаю, зжалився наді мною, тепер мені краще, як було колись, та чесно тобі скаати, я більше почуваюся рабою, ніж дитиною. Можливо, вся справа в “емпіричному досвіді”. Для мене останнє – повна банальність. Звичайно, за Франклом треба просто змінити ставлення. Спробую. Якщо не передумаю. Для мене війна з тим коханням – це війна двох богів. Бога і бога. Уявляєш, яка для мене каторга сама тільки думка про подружжя з Богом?
Бувай, ще раз дякую. В. P.S. Про співділаючу свободу не пам’ятаю.
P.S.-2. Дякую за комплімент про кішку. Чесно. Розкажи трохи про жертву, яка не повинна руйнувати стосунок належності до створінь. В який це спосіб відбувається? Чи можна назвати тоді її жертвою?
Дуже приємно читати розумні речі. Можливо, я навернуся. Бувай.

Слава навіки Богу! Василино!
Я Тебе дуже добре розумію. І зовсім не осуджую. Та давай будемо чесними до кінця. Ставлю Тобі питання: що Ти думала, коли приймала вічні обіти? Який був мотив для такого кроку? Чи Ти усвідомлювала, що це значить? (Не думай, я не ментор і не хочу повчати – багато чого знаю на власній шкірі. Вибачай за непослідовний хід думки).
По-перше: не бійся Бога! Він знає нас зсередини краще, ніж ми себе самі. Він розуміє нас краще, ніж ми себе. Він любить нас більше, ніж ми взагалі здатні себе любити. Він любить Тебе!!! Він все зрозуміє. Він хоче твого щастя і спасіння. І Христос для того став людиною (а Свята Земля, Турінська Плащаниця і т.д. – найкращі докази того, що Він таки був людиною), щоби бути у всьому подібним до нас, крім гріха. Довірся Йому з усіма Твоїми проблемами. “Навіть якщо батько і матір покинуть тебе, Я тебе не покину” – слово Господнє. Він ніжніший і сентиментальніший від батьків і матерів!
По-друге: Кохання (якщо це кохання, а не те, що тим словом називає “світ цей”) завжди є образом Любові між Особами Пресвятої Тройці. І тому – не є гріхом!!! Гріхом є зрада. І тут надзвичайно актуальне поняття співділаючої свободи: Почуття не підлягають нашій свободі волі. Ми не можемо скомандувати, щоби вони з’явилися, ані щоб зникли. І тому ми не несемо за них моральної відповідальності.Однак в нашій свободі, в нашій владі є – зайняти становище по відношенню до почуттів, їх потвердити, утотожнити себе з ними, або сказати “ні”, дистанціюватися від них, якщо є на те підстави. Як от в Тебе – вічні обіти перед Богом. І за таке рішення ми несемо моральну відповідальність. Почуття залишається, однак Ти оцим “ні” не даш собі дозволу на дальший розвиток подій – зустрічі, близькість, одруження… І таке почуття не буде гріхом, якщо Ти на ньому зупинишся. Це і є співділаюча свобода. Це – один можливий вихід для Тебе. Другий – записаний в Канонічному Праві. Це – зняття вічних обітів за рішенням Риму. Якщо вихід можливий тільки такий, то треба чесно і відкрито цього добитися, без зайвого сорому перед сестрами, ріднею і т. д., і не звертаючи уваги на плітки. Інших виходів нема!!! Краще чесно кохати і вийти заміж, аніж бути лицемірною монахинею.
Третє: молися до св. Апостола Юди Тадея. Він – помічник в безвихідних ситуаціях. Знаю на власному досвіді – він мені поміг в аналогічній ситуації!
Щодо жертви: Жертва буде немила Богові, коли ми зневажатимемо Його творіння, коли казатимемо: “Ти Боже все це створив, але нам цього не треба, Ти помилився, воно бридке. Хочемо тільки Тебе одного”. Жертвою, яка не є запереченням належного ставлення до створінь, якраз і є збереження порядку належного ставлення. Богові – те, що належить Йому (любов, прослава, поклоніння…), творінням – теж належне, але не більше!!! Кожному – своє. А оце “не більше” часто вимагає аскези, примусу себе. “Хто любить батька або матір більше ніж Мене, той Мене недостойний”. Ще жертва, це – відмовитися від суб’єктивного задоволення (кава, цукерки, приємне дозвілля…) заради того, щоби дати належну відповідь на цінність (напр. помогти хворому), або для того, щоби покутувати за гріхи, або – щоб з’єднатися з Христовими стражданнями за нас. Не буде жертвою відмова належної відповіді на цінність.
Не думай, що я такий праведний, як пишу. Навпаки, дуже часто я – некерований раб похотей і вмістилище всякої неналежності. Однак я знаю, як повинно бути і намагаюся себе заставляти. І знаю, що Бог кожен раз може мене підняти і очистити. Я довіряю Йому, вірю в Його Любов – мабуть тому, що хтось за мене молиться.
Звернися до Богородиці – Вона допоможе!!!
Запевняю Тебе в молитвах за Тебе!
Дмитро

Слава Ісусу Христу!
Любий Дмитре, дякую, що ти такий щирий зі мною.
Можливо, все простіше. Мені просто бракує любові. Як кожному живому сотворінню. Не хочу залишати монастиря, та чесно тобі скажу, що не витримала б без тієї людини і кілька днів. Маю на увазі згадки і думки. Адже саме від них мені треба звільнитися, аби бути вірною Богові по-справжньому? Чи я правильно розумію співділаючу свободу? Більше того, не можу забути ніжності, котра була між нами. Ця людина важить для мене більше, ніж батьки. Можливо, я зараз недооціню моїх батьків, та ця людина зробила в емоційному житті для мене більше за кілька днів, ніж мої батьки за ціле життя. Не хочу нікого судити, це жорстоко. Зараз я так думаю. Мені б хотілося про це з кимось поговорити, не уявляю, чому я не здатна жити в такому емоційному холоді, в якому прирекла жити. Ти скажеш, що життя з Богом не холод, а я не згідна. Для мене це світло і холод. Буває ж холодне світло. Знаю, що Бог не такий. Знаю, але не відчуваю. Бо якщо Бог знищить (зречення це те ж саме знищення, тільки повільніше) ці почуття, то як накажете розуміти такого Бога? Те, що як ти кажеш, маю зректися почуттів, наводить на мене такий жах, як голодна смерть. Не сумніваюся, що я це зроблю. Так вже було. Та мене більше болить, що я не вірю Богові, ніж те, що маю зробити. Бо якби вірила, то вважала б можливим життя без емоцій. Ти скажеш, що я згущую фарби. Неправда. На світі є одна людина, котрій я ще потрібна не як деталь до телевізора. Це моє глибоке переконання. На жаль. Важко передати, що це так. І наскільки це серйозно. Можливо, целібат не для таких слабких як я. Адже він вимагає повного як фізичного, так і емоційного віддання Богові. А я не здатна цього зробити. Ти правду кажеш, треба молитися до Юди Тадея. Буду. Амінь.В.

Слава навіки Богу! Василино, Сестро!
Зрозумій, залишатися в монастирі і бути з цією людиною – несумісні речі. Ти повинна прийняти рішення. Вибач за питання: ця людина свобідна? Може це священик або одружений чоловік? Тоді Твоє бажання єдності з цією людиною зашкодить їй! Не зрікайся почуттів, якщо вони високі і благородні – кохай!!! Однак кохання, це – перш за все бажання добра коханій особі, і вже в другу чергу – бажання єдності з нею. І якщо добро коханої особи вимагає відмовитися від єдності з нею (якщо ця єдність буде їй на шкоду) то кохання це зробить. Інакше це не кохання, а егоїзм. (Кохання ж може бути чисто духовним, для нього необов’язково особового чи тілесного єднання. Таке єднання є найвищим вираженням кохання, однак якщо цього вираження не може бути, кохання все одно залишається).
Співділаюча свобода в Твоєму випадку не означала би зречення чи заперечення почуттів, а лише відмову від дальшого розвитку стосунків, яких закономірно і по своїй суті вимагають такі почуття. Бо у Тебе є об’єктивна перешкода до таких стосунків – вічні обіти. (Однак, якщо шлюб – Свята Тайна! – неважний, коли людина на момент вступу в нього не мала поняття, що це таке, то тим більше неважні вічні обіти, які не є Святою Тайною, якщо людина, яка їх приймала, не усвідомлювала, що це значить).
Проси Бога про любов до Нього – і Він Тобі дасть її!!! Дасть у такій мірі, що не те що нічого не залишиться від холоду, а Ти просто палахкотітимеш любов’ю до Бога і зігріватимеш нею інших. Згадай св. Терезу Авільську. Проси у Неї заступництва.
І знай, сестро: я дуже люблю Тебе – як мою сестру в Адамі і у Христі, як образ Божий, як мою ближню, відкуплену дорогоцінною Христовою Кров’ю. Бажаю Тобі найвищого добра, яке тільки може бути для людини: любові і вірності до Бога та споглядання Його у Вічності. І бажаю бути разом з Тобою (як і зі всіми людьми) в Небесному Царстві.
Перепрошую, якщо спричинився до непорозумінь.
Обіцяю молитися за Тебе.
Дмитро

Слава Ісусу Христу!
Любий Дмитре, дякую за твою турботу. Не картай себе нізащо. До ніяких непорозумінь ти не маєш жадного відношення. Ти дуже допомагаєш мені. Не знаю як і дякувати Богові і тобі за таку щирість, піклування. Чесно, дуже потребую його зараз. Ти як той ангел з неба, що приходиш на поміч. Можу тобі розповісти те, що зазвичай не маю кому сказати. Дякую тобі, дуже-дуже. Прошу – ніколи не сумнівайся, що ти робиш добро. Прошу, ніколи!!! Адже оте твоє перепрошеня “якщо спричинився до непорозумінь” говорить, що ти остерігаєшся, що можу тебе неправильно зрозуміти. Не хвилюйся, я багато що розумію. Просто вір, що інші тебе правильно зрозуміють.
Тепер трохи про вибір. Знаєш, за тих три дні, що ми листуємося, я маю нагоду передумати дуже багато. Ніколи я не сумнівалася, що належу Богові. Мій вибір був свідомий, добровільний, до того ж якраз перед Обітами ми познайомилися з тим чоловіком і я вже інтуїтивно відчувала, що він відіграє неабияку роль в моєму житті. Тому моє питання зараз більше звучить “Як любити Бога і як правильно любити отого дарованого Богом ближнього?”, бо не маю конкретної уяви, як наші стосунки можуть виглядати. Ось і все. Питання тільки в тому.
Доречі, щойно повернулася зі сповіді, твої листи допомогли мені зрозуміти, а скоріше наважитися жити без забезпечень. Це не стосується теми нашої розмови, але благодать діє де хоче, тож дуже, дуже дякую тобі, що не ставишся до моєї писанини формально.
Ти пишеш, що коханя може бути лише духовним, і що необхідно лише відмовитися від дальшого розвитку стосунків. Чи правильно я розумію, коли скажу, що потрібно відмовитися від розвитку саме таких стосунків, які можна назвати подружніми, або які ведуть до подружжя? Чи мається на увазі, що потрібно відмовитися від будь-яких стосунків?
Річ у тім, що ця людина настільки багато важить для мене, що пориваня всяких відносин робить з мене каліку. Та якщо це дійсно необхідно, то який базар, як кажуть молоді. Ще хочу, аби ти знав, що влітку розмовляла про це з одним старим єзуїтом. Він нічого конкретного не сказав, як тільки те, що бачить з мого боку прагнення саме до подружжя, а не до дружби. Він був спокійний, закликав молитися, знаю, що той священик може хоч трохи переживає за мене. Та на моє питання він не відповів. Питання відкрите: чи можу я розраховувати на дружбу? І що вона конкретно означає в моєму житті?
Я тебе завалю подібними тупиками. Знаєш, мені дуже важко наважитися жити без нього. Та навіть це я вже спробувала. Це було разом із запереченням і придушенням всіх почуттів, і це було жахливо. Та факт відреченя відбувся. Я почувалася так, ніби вмерла. Все зруйнувалося в мені. Надія на розуміння, на дружбу, яку я так довго плекала, була задушена моїми ж руками. Я не жаліла. Так було треба, аби бути вірною Богові. І що ти думаєш? Не пройшло і цілої доби, як я зрозуміла, що не можу людини забути. І це не в моїй владі. Він вже частина мого життя, і навіть, я не маю права викидати його як непотріб. Це “повернення” відбулося дуже мирно і тихо, потім ще один священик після довгого аналізу сказав мені, що, можливо, Бог прийняв мою жертву, як жертву Авраама.
Дмитре, мені трохи незручно згадувати при тій нагоді патріярха віри, та можу тобі сказати, що для мене це точно, як обіцяний син. Такої ваги і такої сили. Такої надії і сповнення Божої обітниці про любов.
Ось тому ця історія, яка ще не закінчилася, хоч я дуже прагну ясності, навіть через край, означає для мене боротьбу з Богом за любов (хоч як дивно це не звучало б). Тобто, в якомусь розумінні для мене Бог розділився. Бо якщо Він не хоче жодних стосунків з тією людиною, то навіщо знайомив нас? Навіщо давав ту обітницю, від якої серце стрепенулося, щоб тепер все погубити? Адже Бог як ніхто прекрасно знає, яка я ще дотепер голодна на розуміння і прийняття. Трохи сумно виходить. Трохи я розумію, що десь перебільшую. Бо наші стосунки не такі вже й безнадійні. Ми чудово розуміємо, що найбільшим добром для кожного не є подружжя. Що ми не маємо бути разом і спокійно це переносимо. Ми не бачилися скоро вже пів року, і життя від того не тріснуло.
Для мене важливий сам факт існуваня поруч любові до Господа, ще однієї любові, яка на даний момент є емоційно сильнішою, ніж перша. Багато хто з духовних осіб мені, чи при інших нагодах говорили, що не може бути серце поділене. Що таку любов слід вирвати з серця як зраду. Ще інший спосіб, про який я тобі вже розповідала, це розірвати всякі стосунки. Щиро скажу, вважаю це скоріше незрілістю, ніж мудрістю.
Я знову на роздоріжжі.
Фу, ну і закрутила я ж тобі сьогодні голову!!! Не знаю, як і радіти своєму щастю, що мене хтось вислухав. Дякую. Молюся. Бувай. Щасливо тобі у праці. В.

Слава Ісусу Христу!
Василино, це ще раз я. Не знаю, чи можу сказати Тобі ще щось, крім того, що вже сказав. Але: в цій ситуації Ти повинна бути максимально чесною і відвертою сама перед собою. Отак ввійди в свою “келію” (і кімнату, і “келію душі”) і скажи собі: “Василино, чого ти хочеш?”. Знаєш, хворі діти більше люблять кухаря, який їх годує солодощами, аніж лікаря, який ріже і припікає, щоби їх вилікувати від наривів. Але від солодощів вони стають ще більше хворі, а від різання – здорові. Стань лікарем сама собі.
Я співставив Твої листи. І дещо видається мені в них суперечливим. То Ти пишеш, що не збираєшся поривати стосунків, а потім – що ви спокійно переносите те усвідомлення, що вам не бути разом, і що як треба їх порвати – то “який базар”. То Ти кажеш, що не витримала би без цієї людини і кількох днів, а потім – що ви не бачилися вже пів року і життя не тріснуло.
Якщо Бог для Тебе світло і холод, якщо не уявляєш, як Він може Тебе зрозуміти, то чому не хочеш вийти з монастиря? Може Ти тому і боїшся Бога, не можеш Його полюбити, вмовляєш в себе, що він Тебе не зрозуміє, а навіть інтуїтивно заперечуєш людську природу Христа, бо в глибині серця відчуваєш, що щось не так в тебе перед Богом з Твоїми почуттями, що Твоя настанова не може встоятися перед Христовим Обличчям? І ти сама це знаєш, але намагаєшся подавити, заштовхати в підсвідомість?
Ти кажеш, що ніколи не сумнівалася, що належиш Богові повністю і тому прийняла вічні обіти. Однак я, будучи одруженим, як і моя дружина – належимо Богові повністю, тільки в інший спосіб. Всі належать. Так що це ще не підстава, щоби ставати монахинею. І те, що кажеш, що сама думка про подружжя з Богом є для Тебе каторгою, що життя з Богом – емоційний холод, свідчить про те, що Ти не розуміла, чим є вічні обіти. Самої свідомості і добровільності тут не вистачає. Потрібно ще розуміння і екзистенційне пережиття – живий безпосередній контакт (чуття серцем і шкірою) зі суттю і цінністю монашого життя. Тим більше, що перед обітами Ти познайомилася з ним, відчула його роль в Твоєму житті і тим не менше прийняла обіти. Для мене це незбагненно. Чи Ти усвідомлювала, що робиш? Кажеш, що ви обоє розумієте, що подружжя не є для вас найбільшим добром. Що ж тоді є для вас добром, коли Ти не можеш кинутися в Божі обійми і забутися в Бозі? А може і у твого коханого є для цього об’єктивні перешкоди: напр. свячення, подружжя або обіти? І якщо б не це, то тоді ваше подружжя було би добром?
Ти говориш про Твоє прагнення розуміння, дружби з цією людиною, і тут же порівнюєш повернення цього кохання з поверненням Ісаака Авраамові, що він для Тебе “як обіцяний син”. Чи здаєш собі справу, що значить таке порівняння? Тут ясно одне, що це почуття є чимось далеко більшим, ніж дружба. Мабуть правий старий єзуїт. Можливо Ти в глибині душі прагнеш самовіддання, чуттєвої ніжності (що само по собі є святим, чистим і величним), а отже – подружжя? Може, Твоє прагнення дружби – то тільки вимовка, щоби зберегти стосунки іншого типу? Бес хитёр. Знаючи, що чогось більшого не приймеш, біс хоче “трошки” влізти, ввіпхати хвостик, щоби потім поволі, коли Твій опір буде приспано, влізти цілий? Себе не обманеш.
Сама по собі дружба є доброю і святою. Навіть між (неодруженими між собою) мужчинами і жінками. Однак, чи уявляєш, якої чистоти серця, якого самоопанування потрібно, щоби дружба залишилася дружбою, а не стала чимось іншим? Особисто в мене є багато друзів-жінок, дівчат. Чи Ти уявляєш, як я ходжу “по лезу бритви”? Яких зусиль потрібно, щоби зберегти подружню вірність, а дружбу – чистою? Здається св. Альфонс де Лігуорі наказав іменем Христа бісові, щоби той сказав, якої проповіді найбільше боїться. Відповідь була: “Проповіді про уникання нагоди до гріха”.
Так, все стається з Божої волі чи допусту. Ваше знайомство – теж. Але Твоє рішення, Твої висновки – залежали від Тебе самої. Ти – свобідна особа. А може Бог хотів, щоби Ваші стосунки залишилися тільки дружбою, або хотів Тебе випробувати, наскільки Ти вірна Йому? – перед обітами?
Постарайся розібратися в собі. Я вже говорив, що любов до Бога, подружня любов (кохання) і любов до ближніх – три різні рівні, які собі не суперечать, всі вони можуть мирно співіснувати. Якщо ж Твоє кохання бореться з любов’ю до Бога, то чи не стало воно ідолопоклонством? Чи не “боготвориш” ти людину, не перетворюєш її в ідола? Таку ідолізацію дуже часто кидає в іншу крайність – в ненависть і опротивіння…
Стань перед св. Юдою Тадеєм з “розхристаною душею” і просто проси: “Допоможи мені вирішити ці проблеми як сам знаєш. Допоможи здатися цілковито на Божу волю”. Щиро і відкрито представ Йому всі проблеми. Не пропонуй Йому наперед жодного рішення, яке би Ти хотіла осягнути і щоб Він тобі в цьому допоміг. Хай він вирішить, а це буде краще для Тебе. Довірся йому. Мені наприклад вистачило однієї молитви перед Його чудотворним образом в Празі, щоби усунути зі серця неналежні почуття, наново здобути мужність і твердість, а головне – рівновагу в серці. Я просто просив: “Поможи!” Вирішення проблеми було протилежним до того, якого я хотів в глибині серця, але який я вдячний Йому тепер! Бог знає краще. Dominus providebit.
З найбільшою доброзичливістю, на яку я здатний, Дмитро

Слава Ісусу Христу!
Привіт, дорогий Дмитре.
Напевне, я тебе вже замучила своїми листами. Нехай тобі Бог прийме як жертву за все, чого ти просиш. Почуваюся так, ніби змушую тебе мені допомагати.
Дякую за твою незвичайну увагу. Хочеться ревіти, коли думаю, що комусь ще не все одно, що зі мною твориться. Знаєш, ці дні я почуваюся дуже добре, ніби хтось провів прохолодною рукою по старій запеклій рані. Це чудово знову відчути, що є надія вирішити те, на що вже давно махнула рукою.
Це старі рани. Не розумію, чому вони болять.
Ти поставив мені кілька дуже серйозних запитань. Я не готова навіть на половину з них дати відповідь. Дмитре, прошу, не залиши мене зараз, коли все так глибоко розкопується. Мені важливо бачити, як справи виглядають збоку. Можливо, ще вилізе дуже багато протиріч, заки зрозумію щось путнє.
Не думай, не боюся вийти з монастиря. Якраз два тижні тому дуже серйозно про це думала. І причина не в закоханості. Я не могла погодитися зі способом праці в монастирі. Зі способом відношення до людей, пріорітетами. Але це ще одна дуже велика тема. Не знаю, чому саме Бог мене нагородив одночасно стількома труднощами, однак дуже радію, що хоч дещо з мого життя можу витягнути нагору.
Мене вразило питання “Василино, чого ти хочеш?”. Аж ніяк навіть поверхово не наважуюся дати відповідь. Такого файлу дотепер не було. Соромно признаватися, що майже ніколи не думала над тим, чого я хочу. Завжди мені вистарчало того, “що так треба”. Однак моя відповідь не означає, що хочу зректися монастиря. Ні, не хочу. А, може не знаю точно, чого хочу. Дивно буде звучати, та завжди була переконана, що Бог мене покликав до монастиря, а значить це його воля. Можливо я зараз пишу каламбур, тільки боюся спинитися, аби не переривати думки. Так от, для мене вистарчало того, що Бог так хоче. Можливо, не розумію елементарних справ, хоч розумію розумом, а не життям.
Я не вірю, що Бог зараз хоче від мене, аби вийти. Не вірю, бо хіба Він не міг мені дати нагоди зрозуміти це раніше? Знаю, що покликання Божі незмінні. І так відношуся до своєї справи. Єдиний мій вихід – це бути вірною до кінця. Напевне, мені важко наважитися на самопожертву, важко відмовитися від того що дороге, що надто дороге. Та не думаю, що є щось неможливе у Бога.
Мене турбує тільки те, що відмовляючись від чогось в ім’я Боже, не знаходжу Бога. А може так думаю, що не знаходжу. Не знаю. В моєму житті жертва часто стоїть перше, ніж любов. Якщо сказати жартівливо, то любов мовби “добігає” за жертвою. Можливо, це мій стиль життя, перебраний від батьків. А, можливо ще щось. Не розумію, чому так є, хочу, щоб було інакше, але це точно не в моїх силах.
Ти пишеш, що можливо, боюся заглянути Богові в обличчя. Ховаю щось на дні душі. Цілком можливо. Напевне, це бажання щастя.
Закономірно, ти спитаєш, що для мене означає те щастя? Найперше бути потрібною і любленою. Дитяче бажаня, не сумнівайся. Егоїстичне бажання, незріле бажання, котре сильніше від мене. Не можу нікого змусити любити мене. Не можу насилу бути потрібною. Пробувала через працю, надактивність. Хоч не вся моя праця була тільки бажанням чутися потрібною, однак багато так було. Принаймі зараз я так думаю.
В чому я впевнена, так це в тому, що не розумію по-справжньому, що значить Обіти, тобто не відчуваю, не переживаю. Завжди трохи винила себе. Бо мало молюся, бо мало читаю дух. літератури, що закрита і т. д. Ще для справедливості треба сказати, хоч зовсім не хочу про це зараз згадувати, що ще в 94 році я прекрасно розуміла, що Ісус не може бути для мене просто Богом, він має бути дорогою, єдиною особою. Пригадую один момент, котрий був шуканням Бога якраз як єдиної неповторної особи. Ми були на літній катехизації. Дітей було мало, часу було багато. Мені подобалася церква, я навіть трохи молилася перед кивотом (завжди це тяжко для мене). І от одного дня я наважилася підійти до кивота, мені часто здавалося, що Бог якось буде незадоволений мною, вдарить, чи ще щось. Тепер, десь з два роки вже не маю таких думок. Так от тоді я підійшла од Нього і обняла ззаду кивот. Він був холодний і на душі мені було страшно. Однак я переконувала себе, що моя віра має говорити мені про благодать, якою Бог наділює кожного з нас. Одним словом, це був момент, коли мені хотілося ніжності і тепла, а його не було. Розумієш, Дмитре, я не вмію приймати любов Бога безпосередньо, а вмію через людей. І коли моя спільнота живе згуртовано, то я відчуваю любов Бога, а коли ні – то ні. Я залежна від людей. Так, це треба признати. У мене нема героїзму святих, котрі багато років жили без потіх. Я слабка і недосконала. Крім того, я мало з ким говорила про це. Точніше, майже зовсім не говорила. І не тому, що не хотіла. Я не вмію говорити, коли не хочуть слухати, або коли слухають упереджено.
І якщо ти думаєш, що все сказане буде для мене підставою, аби навіть думати про неважність В. Обітів, то смію запевнити тебе, що це не так. Ця дика кішка ще до всього надзвичайно вперта. Я не відступлю. Поки в мене буде сила, не відступлю. Як хоче – хай Бог дає знову покликання, якщо його нема. А я не вступлюся. Ні, не буду жити дволично. Якщо моя любов протирічить Божій, то все-таки я прийму остаточне рішення, може треба просто зібратися духом.
Називай це як хочеш. Для мене покликання Божі незмінні. Одне тільки питання буде турбувати мене, як я зможу говорити про люблячого Бога? Скоріше всього, не зможу. Мені хочеться ревти, та ще раз кажу, я не вступлюся. Є щось на світі важливіше, ніж людське життя, і людське щастя. Бувай. В.

Слава Ісусу Христу!
Василино, розумію що Ти не готова дати відповідь на багато питань. На одні Ти ще не маєш відповіді, на інші – не готова відповідати комусь. Я не хочу лізти непрошено в душу. Але наберися терпцю, дай собі час і відповідж на них собі!!! Без тих відповідей Ти не заспокоїшся і нічого не вирішиш! Є на світі три особи, яким треба казати правду: священик, лікар і слідчий. Коли Ти не розкажеш лікареві, що Тебе болить, він не зможе Тебе вилікувати. Не замикайся. К.С. Льюїс (C.S. Lewis) у своїй притчі “Велике розлучення” (“Расторжение брака”) пише власне про прокляті душі, що вони безконечно малі, бо замкнулися в собі. Пекло і є якраз остаточним замкненням в собі. І хто так замкнувся в собі ще тут на землі, той вже тут має передсмак пекла. Але тут ще можливо з нього вирятуватися.
Щодо деяких Твоїх тверджень.
Кажеш, що не віриш, що Бог хоче від Тебе, щоб Ти вийшла, бо Він дав би Тобі нагоду це зрозуміти раніше. А може Бог цим коханням перед вічними обітами якраз і дав Тобі це зрозуміти? Що Ти не для того? А Ти не зрозуміла? Наприклад у мене і в моєї дружини ще перед одруженням серйозно стояло питання, чи нам не розійтися по монастирях. Не розійшлися, а тепер, по 9-и роках, вдячні Богові. Ми туди не надавалися. Бог знає краще.
І ще одне: Любов – це не (точніше, не тільки) прагнення бути любленою. І не бажання щастя. Бо в такому випадку всі інші (і Бог, і той, кого кохаєш) стануть засобом для Твого щастя. Ти ними просто користуватимешся (яке приниження для них!!!). Той хто прагне щастя, ніколи його не осягне! Бо стане морально злим, використовуючи інших.
Любов – це самовіддання! Бажання віддати себе іншій особі (Богові чи людині) не тому, що мені це приємно, а тому, що ця особа того варта. І щойно тоді будеш щасливою!!! Щастя з’являється як наслідок любові, як наслідок самовіддання, а не як ціль.
Правду кажеш, що на світі є щось важливіше, ніж людське життя і людське щастя. Це – велич і святість Бога. І коли людина дасть на них належну відповідь, щойно тоді осягне повноту життя і щастя – як наслідок, як дар…
Щодо ніжності і тепла: не треба обіймати матеріальний кивот. Ти приймаєш Христа в Євхаристії. Тут – все!!!! Вся любов і все тепло!!! Solo Dios basta! – Єдиного Бога вистачить!
Надсилаю Тобі аттачмент. Покажи його сестрам. 3
Буду закінчувати. Є такий закон – як би я гарно не говорив, якщо я говорю забагато, то почну говорити дурниці. Є три етапи вирішення проблеми: 1.Зрозуміти, в чому річ. 2.Обговорити, що можна зробити. 3. Власне робити. Думаю, що для Тебе і для мене настав третій етап. Співстав всі мої листи, як я співставляв Твої. Дай собі кілька днів часу, щоби собі відповісти на всі питання. Молися і – дій! А я буду молитися за Тебе – і здобувати свій науковий ступінь…
З найщирішими побажаннями
Дмитро P.S. Я прошу в Бога, щоб Ти вирішила свої проблеми.

Слава Ісусу Христу! Привіт, Василино.
Це ще раз я. Я трохи думав сьогодні над тою проблемою і прийшла мені така думка: найкраще буде, коли Ти відкрито виясниш стосунки з тою людиною. Якщо Ти змогла довіритися мені, то тим більше зможеш довіритися йому – при умові, що він християнин і хоче залишитися в рамках належності, а не “наламає дров”. Треба сказати йому все так як є – начистоту. Тоді ви зможете належно врегулювати ваші стосунки – взаємно, без мук незнання і недомовок, та зможете собі навзаєм допомогти бути добрими християнами, допомогти привести ваші почуття в належну і відповідну для ваших станів форму. Не бійся! Думаю, що це – вихід. (Я тільки просив би при цьому взяти до уваги ті речі, які я Тобі писав – основні етичні принципи в таких ситуаціях…). Хто зна, можливо колись в Книгах Святих писатимуть про ваші стосунки так, як пишуть про Франціска і Клару… Нехай Тобі поможе Бог!
Перепрошую за все – за “залізання в душу”, за невідповідні поради, за неналежні думки… Бувай Дмитро

Слава Ісусу Христу!
Дорогий Дмитре, ну ти вар’ят, коли пишеш, що перепрошуєш за залізання в душу. Дмитре, тобі колись хтось говорив, що ти чудовий співбесідник, чудовий брат і порадник? Ні? То повір мені, так є. Ти – чудо, якого треба берегти, і дякувати за нього Богові. Прошу – ВІР! Ніяких перепрошень, а то попрошу в Бога, аби ти ще довго здобував свій ступінь (це жарт).
Дорогий Дмитре, я ще не осмілилася написати про те, як твої листи допомагають мені, та я це зроблю. Як тільки мине ця буря і я трохи оговтаюся.
Про розмову з тим священиком ( він не вільний, як розумієш) я думала по закінченні дев’ятниці, котру почала. Сьогодні третій день. Ще треба почекати до Андрія.
Див. у Додатку.
Просто тепер мовчу і прошу в Бога сили, бо розумію, що серцем прагну зовсім іншого, чого хоче розум. І ще третє, що мучить, та якось ще не падаю в розпуку, як завжди при такої ваги ситуаціях. Це те, що мій вибір монастиря міг бути зовсім позбавлений, точніше, без знання, досвіду найголовніших речей. Почуваюся обдуреною в якомусь розумінні. Не Богом – людьми. Хоч люди самі бідні і нещасні, та не можу зрозуміти, як за 10 років формації ніколи ніхто на поставив питання, що діється в тої малої в душі. А в мене були яскраві кризи, які розглянувши серйозно, можна було б принаймні обговорити. Як вийду із сьогоднішньої ситуації, то перша розмова з Провінційною буде про формацію. Розповім свою історію. Дай Боже, аби тільки не прийшлося все наново переписувати.
Думала над тим, що може те знайомство перед обітами було, як ти писав, попередженням. Та ні, ми були знайомі і я щиро сподівалася на дружбу. Бо ніяких супер особливих почуттів з мого боку ще не спостерігала. Розуміла, що це просто особлива людина. І що з нашої дружби багато що може вийти. Я не звернула на це уваги, так як не звернула уваги на десяток закоханостей в інші роки. Не думай, я не така вже й беззахисна. Була. Бо виявилося, що я ще нічого не знаю про життя. Більше того, зараз я лише вчуся любити, бо після шаленого темпу мого життя, котре було побудоване на обов’язку, я виявила, що поняття не маю, що то таке любов. Зеленого поняття. Мені лише належить себе по-справжньому будувати. Майже з нуля. Хоча ні, у мене є вже досвід любові. Якого мені і треба зректися (розумію, що ніби не зректися, та в голові ще немає іншого файлу, як тільки цей – “перекреслити”).
Доречі, цей священик зауважив, що зі мною діється щось неладне, коли я не хотіла повертатися до “того” світу. “Той” світ – це світ обов’язків. Та тоді він не зрозумів моїх пояснень. Не зрозумів, чому для мене існує два світи – світ, в якому є він і просто світ, до якого я не хочу повертатися. Він подумав, що я перебільшую. Вчора я згадала про той випадок. Крім “того” світу, в якому я слуга і невільниця слова ТРЕБА, до останього часу я не знала НІЧОГО. Який жаль. Проповідувати Бога, а самій жити в ілюзії. Не повністю, звичайно, але то справді хохма. Як колись при нагоді розповім, то впевнена, що ти не повіриш спочатку.
Дякую, тобі, дуже-дуже. Не маю слів, як дякувати Богові і тобі. Знаєш, єзуїти завжди дивляться на годинник, даючи зрозуміти, що вже час, а інші монахи, як правило, дуже забігані. І їх не зловити. А є ще священики, котрі говорять баланду. А є ще такі, котрі дозволяють прийти на розмову тільки раз у місяць. Ну в крайньому – на три тижні. А ти мені писав ЧОТИРИ ДНІ підряд по два листи на день!!! Ти не дивився на форму, ти дивився на суть. Можливо, треба так небагато, але як це насправді БАГАТО!!! Василина.

Слава Ісусу Христу!
Серіал “Пасіонес секретас”. Сюжет: “Він (Ісус Христос) любить її, вона любить іншого, інший не вільний”. Жарт.
Я дуже радий за Тебе, що Ти так постановляєш і молишся в тому намірі. Я сьогодні був до сповіді в місцевого пароха (дуже добрий священик) і попросив його молитися за Тебе. Він погодився. Так що ТИ НЕ САМА зі своїми проблемами. ЗА ТЕБЕ МОЛЯТЬСЯ.
Щодо формації: перечитай ще раз мою статтю. (Я вже це вам висилав). Так, нажаль в нашій Церкві законсервувалося пуританське ставлення до любові, подружжя, тіла, статевості. Римо-католики вже давно від того звільнилися. Я це все знаю на власній шкірі від пелюшок. … В підпіллі ми постійно підтримували зв’язок з оо. Редемптористами. … Так що я відчув це спрямування добряче. Єдиним винятком був вже покійний Редемпторист о. Є.П. Я противився такому розумінню вже в дитинстві в розмовах з моїм батьком. Однак перед одруженням, коли стояло питання вибору стану, сам думав поступати в Редемптористи. … А тепер я сперечаюся з моїм батьком “с пеной у рта”, що старша генерація Редемптористів – в тому плані “каліки”, а він мене не розуміє…
Формація до вічних обітів повинна включати всестороннє роз’яснення і підготовку до обох напрямків – подружнього і монашого. Тільки той, хто знає всю велич і святість кохання і подружнього життя, може стати добрим монахом чи монахинею. … Так що, можливо, Боже Провидіння вибрало Тебе саме в такий спосіб, щоби Ти могла – через Провінційну звичайно – спричинитися до позитивних змін у формації в Твоїй монашій спільноті.
Щодо обов’язку: звичайно, що він є. Однак таке однобоке викривлення в бік обов’язку, подавляючи всякі почуття – це кантіанство, яке в свою чергу виводиться з кальвіністської (взагалі – старопротестантської) етики і не має нічого спільного зі справжнім християнством. Шкода, що
воно до цих пір покутує в наших монаших чинах. Як вже говорив Папа Пій ХІ в Casti connubii і
тепер всіляко підкреслює Іван Павло ІІ, єдиним справжнім обов’язком є “обов’язок любові”.
Любов робить свобідним. Хто любить, робить добровільно те саме, що інший робить з примусу – з
обов’язку.
Бувай.
І я прошу про молитву!!!
Дмитро

Слава Ісусу Христу!
Дорогий Дмитре, чогось ніяк не вдається зупинитися з тими листами. Спасибі, що ти такий розуміючий. А з приводу тих “серіалів” то мене довгий час гризло сумління, що навіть саме в думках порівняння, чи натяк про любов до когось іншого, крім Бога, що це блюзнірство. Зневага Бога. Тепер я можу Христові відверто сказати, щось подібне, як ти написав мені, і радію, що можу назвати речі своїми іменами.
Те, що ти пишеш про стан нашої Церкви, розумію, і мені просто не по собі. Давно здогадувалася, що щось не так. Однак лиш недавно почала розуміти, що переважно духовенство – це люди, котрі глибоко і постійно чують себе нещасливими. І навіть не думають щось переглядати. Заборонено все, що стосується контактів з протилежною статтю. Думаю, що твої виклади тільки починають розкопувати те, що сховане. Найбільше, що мене дивує, це те, що люди живуть так ВСЕ ЖИТТЯ. Я б не повірила, якщо б зараз не мала конкретно свого прикладу. Оця підсвідома і тотальна позиція, коли грішне все, що торкається статі, мене вражає. І люди думають, що то побожне. ФУ. ФЕ.
І я так думала. Точніше, жила так. До інших одні мірки, до себе другі. Так мене привчили. Добре, що Бог так не думає. І що Він так не ставиться.
Щодо своєї теперішньої ситуації, то боюся знову зробити якусь “благородну “ жертву. На користь Церкви, наприклад. Це мені дуже легко. Знову піти за обов’язком.
Два дні тому були в гостях у одної родини, наш дядько вкрав собі за дружину чеченку. Вона спочатку не зрозуміла, а потім билася з ним всю дорогу (більше 500 км.), а потім він її закрив на 4 дні одну вдома, бо страшенно розізлився. Коли приїхав, то вона пошкодувала його тільки тоді, коли він сказав, що у нього самого мама проти такого шлюбу (мама сиділа в таборах, строга жіночка, яка потім ще 8 років не признавала невістку). Вони живуть так, як я б хотіла, щоб жили мої батьки. Ніколи в житті я б не подумала, що все в них так починалося. Далі, ти сам розумієш – лиш аналогія. Ставлю себе на місце тієї жінки і питаю себе, чи вистарчить в тебе, Василино серця, аби великодушно пожертвувати себе Тому, Котрого ти, на відміну від тієї жінки, знаєш… That’s all. Бувай. Дякую, дякую за все. В.

XXX
Додаток

Люби Мене така, яка ти є! Заохочуючі слова Ісуса до Тебе

Я знаю твою нужду, боротьбу, пригніченість твоєї душі, слабкості твого тіла. Я знаю про твоє боягузтво, про твої гріхи, і тим не менше кажу тобі: „Дай мені своє серце, люби мене така, яка ти є!“ Якщо ти чекаєш, поки станеш ангелом, щоби віддатися любові, то не будеш Мене любити ніколи. Хоча ти і боягузка, коли йдеться про виконання твоїх обов’язків і вправляння в чеснотах, хоча ти часто падаєш в ті самі гріхи, яких би ти хотіла більше не робити, я не дозволяю тобі не любити Мене! Люби Мене така, яка ти є!
В кожен момент, у якій ситуації ти б не знаходилася, в ревності чи сухості, у вірності чи невірності, люби мене така, яка ти є! – Я хочу любові твого бідного серця; бо якщо ти чекатимеш, поки станеш досконалою, не будеш мене любити ніколи!
Чи Я би не міг з кожної зернини піску зробити серафима, сяючого чистотою, шляхетністю і любов’ю? Чи ж Я не Всемогутній? Однак якщо Мені подобається полишити ці чудові створіння в Небі, щоби надати перевагу нужденній любові твого серця – чи ж Я не є завжди паном своєї любові?
Дитино моя, дозволь мені любити тебе; Я прагну твого серця. Певно, що з часом я зміню тебе. Але нині Я люблю тебе таку, якою ти є, і бажаю, щоб і ти Мене любила така, яка ти є. Я хочу бачити, як з глибин твоєї нужди піднімається твоя любов!
Я люблю у тобі також і твої слабкості, я люблю любов бідних і нужденних. Я хочу щоби з цієї нужди постійно піднімався великий клич: „Ісусе, я люблю Тебе!“
Я прагну виключно і єдино співу твого серця; Я не потребую твоєї мудрості і твоїх талантів. Лише одне Мені важливо: бачити, що ти працюєш з любов’ю!
Я не прагну твоїх чеснот. Якщо би Я тобі їх дав – ти настільки слабка, що вони живили б лише твоє самолюбство. Але не журися тим. Я би міг призначити тебе для великих справ – але ні, ти будеш непотрібною слугою, і Я відберу в тебе навіть той мізер, що ти маєш, бо Я створив тебе тільки для любові.
Сьогодні Я стою перед дверима твого серця як жебрак – Я, Цар царів! Я стукаю і чекаю! – Поспіши відчинити Мені! Не покликайся на свою нужду. Якщо би ти вповні знала свою нужденність, ти би вмерла від болю.
Що ранитиме моє Серце, так це бачити, що ти у Мені сумніваєшся, що в тебе нема довіри до Мене. Я хочу, щоби ти навіть найнезначніший вчинок чинила тільки з любові до Мене. Я розраховую на тебе і на те, що ти подаруєш Мені радість!
Не журися тим, що ти не маєш чеснот – Я дам тобі мої. Якщо ти страждатимеш, Я дам тобі силу для цього. Якщо ти подаруєш Мені свою любов, я тобі дам стільки, що ти розумітимеш, що значить любити, далеко більше, аніж можеш собі вимріяти. Думай однак про те, щоби любити Мене – така, яка ти є!
Я дав тобі мою Матір. Віддай все – так, все – Її так чистому Серцю!
Що б не сталося, не чекай, поки станеш святою, щоби віддатися любові; ти б тоді не любила Мене ніколи. – А тепер іди!

Переклад з „Ecce Mater Tua“ № 268 (Mons. Lebrun), інші одкровення цій обдарованій ласкою душі невідомі!

Упорядкував Ілько Ераст-Агапівський

Передрук з ґазети “Арка”, №№ 14-20, 2002 р.