Гріх, якого ніхто не боїться

У тому, що моя сусідка далеко не єдина, хто знову злегковажив церковною настановою стосовно пластикових вінків, легко переконатися нині на коломийському цвинтарі наприкінці вулиці Довбуша. Наш післявеликодній некрополь аж сяє розмаїттям яскравих кольорів, мало нагадуючи місце смутку і невимовної печалі. Хіба змушує згадати назву збірки поезій Василя Стуса – «Веселий цвинтар». Хоча Стус не мав на увазі, творячи свої зболені рядки, те, проти чого намагаються застерегти тепер парохіян духовні отці. Поет обрав свій заголовок просто тому, що відчував кричущу неприродність цього поєднання – «веселий» і «цвинтар». А ми цю неприродність починаємо сприймати майже як норму.

Але повернімося до перестороги священиків. Церква, зокрема Греко-католицька, не перший рік уже висловлює занепокоєння з приводу нездорової звички прикрашати могили пластмасою. Та чи не найголосніше залунали перестороги напередодні цьогорічних Великодніх свят. У своєму зверненні до вірних митрополит Івано-Франківський Володимир (Війтишин), наприклад, охарактеризував факт прикрашання хрестів мертвими квітами як «безвідповідальне ставлення до навколишнього середовища» і навіть гріх проти Творця. Пристрастившись до цієї згубної моди, запевнив митрополит, люди демонструють брак відчуття справжньої краси, байдуже ставлення до свого здоров’я і життя. Адже пластмасу за рік-два спалюють, що дуже шкідливо для організму. Тому найвища пора, закликав митрополит, відмовитися від пластмасової поминальної атрибутики, раз і назавжди забути про всякі штучні вінки. Хочеш належно пом’янути покійника? Понеси на могилу живі квіти, щиро помолися, цього цілком достатньо.

Чому лише одиниці з нас готові слухати поки що священнослужителя – питання дискусійне. Один, розмірковуючи над ним, запевнятиме, що духовні проповідники тут самі винні, оскільки не завжди подають парохіянам гідний приклад життя в любові до ближнього. (Згадайте хоча б мою сусідку, авторитет церковників для якої мінімальний). Інший, для якого авторитет людини в рясі в межах норми, потребує ще й додаткових стимулів задля рішучого перегляду узвичаєних правил. Скажімо, хоче побачити могильний пам’ятник без пластмаси, а поруч – схиленого в молитві свого безпосереднього начальника чи й службовця ратуші. Ще інший з гідною подиву впертістю переконуватиме вас, що «так культурно» і він ніколи й нізащо не відмовиться від яскравих штучних квіточок… І що ж ти йому, порекомендуєш ознайомитися з працею лауреата Нобелівської премії Томаса Стернса Еліота «До визначення поняття культури»?

Особисто я неодноразово мав справи з людьми, на яких не діяли жодні розумні аргументи. Та й хіба тільки я один? Ось найсвіжіший приклад. «Приїхав, – скаржиться знайомий, – у село, іду вулицею, а назустріч компанія з річки, рибу несуть. Я не стримався, зробив зауваження, що хоча б малих рибинок пожаліли, бо ж несуть усяке без розбору. А вони на мене триповерховим…»

Мусимо з прикрістю визнати, що зло майже втратило встид. Ти намагаєшся втовкмачити в голову палія купи пластикових вінків біля цвинтаря, що внаслідок спалювання виділяються отруйні діоксини, які спричиняють небезпечні хвороби, – а він сміється тобі в обличчя. Доводиш, що берег річки – зовсім не найкраще місце для використаних дитячих памперсів, а він байдуже махає рукою. Просиш не кидати в лісі поліетиленові мішечки й пляшки, а він вдає, наче й не чує.

Можливо, я згущую фарби, але бувають моменти, коли хочеться думати, що настають часи, про які пророкував ще Антоній Великий. Пам’ятаєте? Прийдуть десять хворих до здорового й скажуть йому: ти хворий, бо не такий, як ми.

Можливо також, що всі ми надто захопилися словом «свобода», яке здалося нам просто-таки чудодійним. Комуністична влада в Коломиї, як і в усій Україні, дихала вже на ладан, коли зі Львова до нашого міста вперше прибув патріотичний десант. Львів’яни гонорово пройшли тоді пішою ходою від залізничного вокзалу до парку імені Шевченка, тримаючи в руках різноманітні плакати, серед яких, пригадую, був і такий: «Дайте волю і свободу українському народу!» Свободу начебто дали. Однак чим далі простуємо ми цим шляхом, тим більше підстав вважати, що цивілізація – це система не стільки свобод, скільки заборон.

Мова, звичайно, не про те, щоб стояти на вході до цвинтаря і не пускати людей з пластиковими вінками в руках. Заклик митрополита не має нагадувати глас вопіющого в пустелі, його потрібно помножити на такі ж енергійні заклики з боку медиків, санепідслужби, вчителів, урядовців… Людям, які мають вагу в громаді, необхідно подавати власний приклад розуміння того, що таке справжня культура і краса. А після всього цього комплексу заходів – заборонити. І не пальчиком махаючи, як у нас люблять, а жорстко караючи за завдані природі збитки.

Дмитро Карп’як, Коломийські вісти