Сенс життя: шлях метелика

Лекція в університеті. Питання студентам: «Яке за рахунком життя ви зараз проживаєте?» Цікавляться – про яке саме життя йде мова: духовне чи фізичне? «Про фізичне. Цілком конкретне реальне життя». Відповіді – хто на що здатний: прагматики – «перше», романтики – «одне з багатьох», оригінали – «п’яте з половиною». Один відповідає: «Друге». – «Чому?» – «Не знаю. Так здається». Здається якраз правильно. Пояснюю:

Ми всі, друзі мої, вже прожили одне життя – життя в іншому світі. Там був свій чітко обмежений в просторі всесвіт; було своє середовище проживання – рідка субстанція. Травний тракт, як і легені, ми мали, але вони не працювали – як виявилося, були зарезервовані для майбутнього життя, а харчування здійснювалося через особливий орган, від якого зараз залишився один «вузлик». Зазвичай у своєму всесвіті ми жили поодинці, але бувало, що збиралося нас двоє чи троє, а то й більше. Народження свого ми не пам’ятали – були тоді ще занадто малі, але з певного моменту цілком себе усвідомлювали. Ми жили, розвивалися, мислили, відчували, переживали, журилися і раділи. Деякі з нас хворіли, багатьох люто вбили. І всі ми, врешті-решт, померли. І це була справжня смерть, ми були свідками жахливої ​​катастрофи: наш всесвіт страшно деформувався і почав нас вивергати, рідке середовище, в якому ми жили, кудись вилилося, ми були викинуті в порожній «безводний» простір на свавілля чужої стихії, і, на завершення, – о жах! – Порвалася остання пуповина, яка зв’язувала нас з життям і через яку здійснювалося все наше харчування – і ми відчайдушно закричали: «Уа-уа!».

«… народилася людина на світ …» (Іоанна 16:21)

Фахівці з дитячої психології стверджують, що стрес, який переживає немовля в момент народження, можна порівняти зі стресом смертної миті. Але чи пам’ятає це наш розум? Якими ми пам’ятаємо себе із самого початку: двоклітковими? чотириклітковими? шестиклітковими? А до цього – що, нічого не було? Невже наш розум такий одномірний, що не розуміє простої логічної побудови – що вже було колись, може повторитися і в майбутньому? Батьки розповіли нам про наше дитинство – і ми віримо. Лікарі розповіли нам про процес вагітності – і ми віримо. Святі розповіли нам те, що відкрито Самим Господом – про вічне життя. Чи віримо ми? Скажете, живіт вагітної можна помацати, а хто помацає душу, котра відійшла від мертвотного тіла? Але, друзі мої, чи в наше століття – століття кварків і нейтрино, століття теорії відносності та теорії сингулярності – вимагати щось «помацати»?! Гороскопи на кавовій гущі не бентежать? Барабашки в шафі не бентежать? Зелені чоловічки з непізнаними літаючими об’єктами не бентежать? А факт вічного життя душі, виявляється, бентежить – це забобон, це не доведено, це не так вже й важливо. Та що вже може бути важливіше?! Чи бути нам «викиднями» вічності, або Людиною в створеній Богом повноті природи! Як можна пояснити таку сліпоту?

У XIX столітті говорили: найбільше досягнення диявола в тому, що він запевнив людей, ніби його немає. У нашому столітті він досяг більшого: він змусив людей не думати про загробну долю. Будь-який парафіяльний священик скаже: духовна атмосфера під час здійснення обряду поховання (крім рідкісного випадку, коли в ньому беруть участь цілком церковні люди) – страшна. Або відчай, або байдужість – в залежності від ситуації. Ніхто не відчуває, що відбувається велике таїнство народження душі.

Саме так – це народження. У природі, нам для напоумлення, Господь дав чудовий приклад: метелик. Скільки народжень він зазнає і скільки життів проживає? П’ять!
Перше життя – зародок в тілі метелика-мами. Друге – яєчка в павутинці. Третє – гусениця. Четверте – лялечка. П’яте – метелик. П’ять життів! І це пряма (треба думати не випадкова) аналогія того, що відбувається з людиною на шляху всього його великого життя.

Церква вчить повноті відповідальності людини за своє життя: душа не подорожує з тіла в тіло, виправдовуючи реінкарнацією будь-які несправності нинішнього свого життя. Початок існування душі єдиний: вона створюється Богом для вічності і починає існувати у часі в момент зачаття людського тіла. Це перше народження і перше життя. На цьому етапі існування особливістю є те, що душа і тіло немовляти ще не можуть реалізувати Богом даровану їм свободу: вони готуються до другого народження.

Друге народження у метелика і людини дуже схожі: метелик народжує яєчко, жінка народжує дитину. Починається друге життя – самостійне життя тіла і душі. Душа знаходить здатність робити вибір. Зовнішня аналогія стає все більш явною. Яєчко – пасивна форма життя. І не достатня. Для того щоб стати метеликом – потрібно побувати гусеницею. Для того, щоб перебувати з Христом у вічності – потрібно зустрітися з Христом в цьому житті.

Третє народження – це Хрещення [1]. Прошу звернути увагу – нехрещена людина має безсмертну душу. Але вона перебуває як би в пасивному стані, вона не володіє необхідними для розвитку ступенями свободи. Уявімо собі такий приклад: якийсь предмет, припустимо, книгу необережно поклали в калюжу клею. Клей висох. Можна книгу підняти, відірвати? Можна, але для цього необхідно докласти чимало зусиль. А от якщо клей розсохся або його змито розчинником? Простягни руку і підніми! Але ж здається, що книга все так же лежить, і нічого не сталося … Таким же чином і з душею в Хрещенні не відбувається нічого зовні помітного (чого часто очікують екзальтовані особистості): Хрещення це не кінетика, а потенція. Зате яка! З душі зняті пута, кайдани первородного гріха – живи, зростає! Тут уже душа повинна попрацювати. Гусениця повзає по листочками, харчується, наповнюється соками майбутнього життя. Душа харчується благодаттю Божою і наповнюється начатками життя вічного. Потрудися, душа, не лінуйся – з «листочка» на «листочок» – добродійність і молитва, Таїнства Церкви і самопізнання: все добре для тобі. Для гусениці згубним є отрутохімікат – біжи від нього. Для душі згубним, отруйним є гріх – біжи від нього, очищається від нього: все це тобі дано в Церкві. І готуйся до четвертого народження.

Четверте народження – так, смерть. Успіння, «засинання» – чи не правда, це дуже схоже на обертання в лялечку? Ось лялечка висить – суха, мертва. Стручок якийсь, качан. Але ні, зовнішність оманлива – потаємне життя триває. Душа відійшла від тіла, але і це ще не кінець… Десь там, в небесних чертогах, вона перебуває в тому стані, який умовно називається «попереднім судом». У чомусь цей стан схожий із першим життям: сама своє становище вона вже змінити ніяк не може; того тварного часу, в якому ми живемо, і в якому можливі зміни, для неї вже не існує. Але все-таки зміни – позитивні – можливі. Можливі дією ззовні. Люблячі покійного – близькі, що живуть на землі, та небесні покровителі – моляться Господу, і їх смілива любов зрушує закони світобудови: небесна справедливість поступається місцем милосердю. Так чиясь дбайлива рука може перенести лялечку, що нерозумно розмістилася, наприклад, в димоході, на більш благополучне місце – живи! І душа живе (якщо тільки своїм закостенінням в злодіяннях не була негайно скинута до пекла) надією та очікуванням останнього і страшного народження – Страшного Суду.

Так, Страшний Суд, кінець цього світу – він дійсно страшний, бо Суд Божий нікому не відомий. Але віруюча душа живе надією, бо заради цієї події – п’ятого народження – вона прийшла в світ! І ось метелик вилітає з лялечки – краса народилася! Ви ніколи не замислювалися, навіщо природі метелики? Квіти? Навіщо потрібна краса? Адже з функціональної точки зору вони абсолютно марні: всі ці розмови про розмноження, запилення – пусте. Я, як священик сільський, котрий спостерігає життя природи на власні очі, стверджую однозначно: все красиве не функціональне, а негарне (бур’яни, мухи та інше) – більш життєздатне. Краса – це дар Божий, це милість Божа в нашому занепалому світі: «… Він сонцем Своїм осяває злих і добрих і посилає дощ на праведних і на неправедних» (Матвія 5:45). Метелики – це залишки раю земного; не все заросло будяками і тернами; це ностальгія про втрачений рай і заклик до його набуття…

Метелик прекрасний – легкий, повітряний, самоцвітний, але він і тілесний. У тілі, у плоті, буде і останнє воскресіння – це відкрито нам Господом. Звичайно, це буде не наш нинішній світ, і не наше нинішнє тіло: «… сини віку цього женяться і виходять заміж; а ті, що сподобилися досягти того віку і воскресіння з мертвих, не женяться і не виходять заміж. І вмерти вже не можуть; бо вони рівні з ангелами і є сини Божі, ставши синами воскресіння» (Луки 20:34-36). Це буде свідоме буття досконалої особистості в повноті людської природи, вічне блаженне перебування з Христом у нашій Небесній Вітчизні. Досягти цього – ось єдина самодостатня мета людського існування, ось сенс життя …

1. Онтологічний сенс Хрещення як Таїнства незмірно глибший, ніж ми звикли розуміти це навіть в церковному середовищі: це не тільки дарування необхідної для порятунку благодаті Божої, але в першу чергу смерть людини Старої (котра самостверджується в богоборстві) і справжнє воскресіння, народження Нової людини у Христі. Протоієрей Михайло Шполянський. «Ми входимо до храму». М., 2005.

«Інтерпретація» українською – leonc

Джерело phenomen.at.ua