«Розумна служба» (Рим 12, 1), або філософський підхід до Біблії

«Розумна служба» (Рим 12, 1),
або філософський підхід до Біблії

Бо ми не можемо нічого проти правди,
а лиш за правду
(2 Кор 13, 8).

Старозавітний Юдаїзм та сучасне Християнство мають до певної міри спільне Священне Писання (спільні з Юдаїзмом тексти – «Старий Завіт» – є для Християнства, так би мовити, «першою частиною» всього Писання), в якому викладені підстави для зв’язку з трансцендентним Надприродним, правила культового поклоніння Йому, а також – змісти про саму людину, її походження, природу й актуальний (як на час написання текстів, так і понадчасовий) стан та моральні принципи, норми і правила, якими людина повинна у цьому зв’язку керуватися.

Оскільки згадані змісти, присутні в біблійних текстах, є даними, доступними для раціонального пізнання, осмислення й сприйняття [1], й тому, як і всякі інші дані, можуть стати об’єктом суто філософського розгляду. Такий розгляд зветься філософською герменевтикою, зрозумілою як мистецтво тлумачення, вияснення і перекладу текстів як таких. (Оскільки переклад є теж тлумаченням, тільки в іншій мові, то він – подвійне вияснення, яке передбачає розуміння змісту у вихідній мові) тексти – тобто, текст в цілому теж є даним. Том, слідуючи за гаслом раннього (до 1903 року) Едмунда Гуссерля: «Назад до самих речей!», погтрібно неупереджено (sine ira et studio, згідно з висловом римського історика Корнелія Таціта) підходити до «речей», тобто, до тексту як до даного, й досліджувати, що він, властиво, говорить. Це повинно бути провідною ідеєю філософського підходу до Біблії: хоча дослідники текстів та біблісти багаторазово досліджували Біблію й написали про неї вартісні твори, потрібно їх належно оцінити, але водночас облишити й підійти до тексту наново. При цьому необхідно визнати те, що є об’єктивно добрим і правильним (природу людини, її цілісність, її богообразність, об’єктивно чинний зміст моральних норм…), а з іншого боку – вияснити те, що об’єктивно мало часово чи територіально обмежену чинність: такий підхід, власне, й означає дійти «до самих речей», до їхньої істинності – wie es eigentlich gewesen war [2], чи, точніше – беручи до уваги понадчасовий тип існування та чинність текстів взагалі, а тим паче біблійних текстів – wie es eigentlich ist (нім.: «Як воно властиво є»). І якщо принцип: «Любити правду всю і у всьому!» повинен бути керівним для кожного дослідника, то він застосовний і до дослідження священних текстів. Таким чином, започаткована згаданим гаслом раннього Едмунда Гуссерля реалістична феноменологія [3], будучи застосованою до текстів як до даних, стає філософською герменевтикою як методом дослідження.

Як вихідне дане, потрібно розглядати передовсім пряме значення тексту («буквальне», «дослівне»), спираючись на філологічний факт, що слова (лексеми і семеми) мають своє первісне значення [4], що вони опосередковано через логічний рівень понять первісно й вірно відображають речі та змісти дійсності, як і речення на рівні мови – так само опосередковано через логічний рівень суджень відображають стани речей у дійсності. Це стосується також і тексту як змістовної (смислової) єдності (англ.: meaning unit, гр. περικοπή («перикопа»), або ж παροιμία («паремія» – вибраний текст для богослужбових читань) в літургійному слововжитку), тобто сукупності речень, об’єднаних спільною смисловою темою, яка відображає тематичну ситуацію – реальну, або, принаймні, можливу. (У цей спосіб існує надія розірвати так зване «герменевтичне коло», згідно з яким ціле отримує свій сенс із частин, а частини – щойно завдяки цілому. [5]) Всі подальші значення слів, речень і тексту – «речеве» (духовне, містичне, метафоричне та алегоричне), «достосоване» (аналогічне) та «виснуване» (як результат логічних висновків з буквальних текстів) – можливі тільки тоді, коли пряме значення має сенс (а не є беззмістовним набором фонем чи графем).[6] Як допоміжний засіб, можна застосовувати там, де це потрібно, етимологічний аналіз імен і топонімів, тому що деколи лише він допомагає збагнути первісну дійсність, зрозуміти мотивацію текстуальних формулювань, а побічно – визначити культурний контекст і час появи тексту.

Віруючі християни-католики усвідомлють, що згідно з вченням Католицької Церкви біблійні тексти містять Боже Об’явлення і є Святим Письмом, а отже – богонатхненними. Тому в дослідженні є необхідним належний та обережний підхід до досліджуваних текстів. Однак, виходячи з філософської позиції, необхідно дистанціюватися від їхньої богонатхненності (адже питання богонатхненності належить не до компетенції філософії, а до сфери богословських досліджень), й піддати філософсько-герменевтичному дослідженню їхню «людську сторону», записану людською мовою (разом з особливостями їх стилю і форми та намірами їхніх людських авторів). Або, виражаючись по-філософськи: Потрібно методологічно «винести за дужки» питання богонатхненності біблійних текстів. Такий методологічний прийом відіграє функцію, подібну до тієї, що її має відомий картезіанський сумнів у «Метафізичних розмислах». Як і в Рене Декарта, він не є виразом світоглядного скептицизму дослідника, а лише допоміжним засобом для віднаходження істини: бо інакше, підхід з позиції віри до тексту як до a priori богонатхненного формує наперед поставу читача, спонукаючи його інтерпретувати текст у традиційному, поширеному в християнських колах, тобто, практично наперед визначеному сенсі, й особливо – просто пропускати чи полишати поза увагою «незручні» місця, наприклад, при виборі «паремій» для літургійних цілей. (У сенсі історичного «перенесення себе» в ситуацію первісного читача це означає: потрібно поставити себе, наприклад, у становище неініційованого в єврейський синагогальний культ грека з Александрії, з дофілонівських часів, який бере до рук Біблію у Перекладі Сімдесятьох [Септуагінту], читає і намагається зрозуміти). Водночас, потрібно пам’ятати, що кожна істина й кожна справжня цінність свідчать про «переможну метафізичну дійсність» [7], й також і як філософи, дослідники повинні бути готові визнати, що «усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла» (Як. 1, 17). Однак, таке визнання можливе тільки a posteriori, тобто, тільки після проведеного дослідження.

Згідно з Юрґеном Габермасом, сила раціональної рефлексії (а саме нею є за своєю суттю філософський підхід до Біблії) може вчинити об’єктом дослідження також і традицію (наприклад, традицію саме такого тлумачення біблійних текстів, відповідно, у Християнстві та Юдаїзмі, або тій чи іншій християнській конфесії), вийти поза її рамки та перевірити її беззакидність. Так само й з авторитетом, який офіційно тлумачить біблійні тексти, й тлумачення якого вірні повинні приймати «у послусі віри» (див.: Lumen gentium, 25; Катехизм Католицької Церкви, §§ 890-892): Навіть якщо справжній авторитет виводить свої повноваження із історично неперервного стосунку до Бога чи до засновника традиції, й на тій підставі може бути більш знаючою й компетентнішою інстанцією з ширшим поглядом на речі, то і його висловлювання можуть стати об’єктом рефлексії й бути перевіреними згідно із зовнішньою до нього нормою, наприклад, згідно із об’єктивною ціннісною шкалою добра і зла. – Тільки так узагалі можливо відрізнити справжній авторитет від фальшивого, який неслушно присвоює собі цю гідність. (Таким чином, філософська герменевтика піддає критиці кожен світогляд, який став ідеологією, й або цілком забороняє піддавати рефлексії свої змісти [такими є тоталітарні ідеології], або допускає рефлексію лише в обмеженій мірі, дозволяючи своїм адептам рефлектувати тільки в наперед заданих рамках обов’язкової системи поглядів, однак пізнавальний вихід зі самої системи з наміром піддати рефлексії її як ціле й перевірити істинність та зрозумілість її засновків вважається таким, що заслуговує на покарання і/або викликає погрози). Врешті, рефлексивна перевірка авторитетних висловів є λογικὴ λατρεία (гр.: розумною службою) – «Богослужінням, яке узгоджується з вічним Словом та нашим розумом (пор.: Рим. 12, 1)» [8], бо здатність до рефлексії є одним із аспектів розуму, який у свою чергу належить до особовості людини як образу Божого, й тому ним можна і потрібно користуватися.

Петро Гусак

ПРИМІТКИ

[1] Сприйняття вірою вже передбачає як раціональну природу того, хто вірить, так і – принаймні часткове – раціональне пізнання й осмислення змістів віри. Це було показано багатьма дослідниками в інших контекстах. Див. наприклад: Св. Ансельм Кентерберійський. Прослогіон, або енцикліку папи Івана Павла ІІ «Віра і розум» (14.09.1998).

[2] Нім.: «Як воно властиво було» – афористичний вислів німецького історика Леопольда фон Ранке (1795 – 1886).

[3] Реалістична феноменологія, яка зберігає свою неперервність через Ґеттінґенський філософський гурток, Зальцбурзький філософський гурток довкола Бальдуїна Шварца аж до Міжнародної Академії Філософії у Князівстві Ліхтенштайн і філософського гуртка Українського Католицького Університету у Львові, стверджує, що феномени («явища») даних певного типу (так званих «необхідних сутностей») є самоодкровенням буття, тобто, вони представляють дані такими, якими вони за своєю суттю є, і при їхньому пізнанні помилка виключена.

[4] «Стосовно значень слів … вважалося …, що їх не слід плутати з психічними пережиттями, з психічним змістом свідомості, наприклад, з представленнями, які виникають та відбуваються, як тільки людина вимовляє слово. Виходячи з цих правильних міркувань, Гуссерль дійшов висновку, що значення мусить бути чимось суттєвим, – «узгодженням, відповідним до сутності», яке потрібно розуміти структурно. І тільки тому, що суб’єкт наділений здатністю [до такого узгодження], є можливими всезагальність, об’єктивність та значення». – Schreiter, Jörg. Hermeneutik – Wahrheit und Verstehen. – Akademie-Verlag: Berlin, 1988. – С. 125. (Переклад мій. – П.Г.).

[5] Хоча Фрідріх Шляєрмахер вважав, що так зване «герменевтичне коло» завжди існуватиме, та відкидав як помилковий будь-який догматичний Канон, який би визначав інтерпретацію Святого Письма у світлі того чи іншого церковного вчення й так мав би це порочне коло розірвати. З подібних підстав він відкидав алегоричну інтерпретацію, яка припускає існування якогось невластивого змісту також і в текстах, що не є притчами чи особливими літературними жанрами, бо нею відкриваються двері для довільності чи сваволі герменевта: адже таким чином з усякого тексту можна «вичитати» будь-що. (Див.: Ineichen, Hans. Philosophische Hermeneutik. – Verlag Karl Alber: Freiburg/München, 1991. – С. 122). Згідно зі Шляєрмахером, неможливо наперед канонічно визначити, як потрібно інтерпретувати цю чи інші книги Біблії. Тому розуміння мусить певним чином рухатися по колу, намагаючись витлумачити ціле з частин, а частини – на тлі та в рамках цілого. Через те, розуміння ніколи не доходить до вичерпного завершення: воно є постійним поглибленням. (Див.: Schreiter, Jörg. Hermeneutik – Wahrheit und Verstehen. – Akademie-Verlag: Berlin, 1988. – С. 90). Шляєрмахер мав би тут слушність, якщо б ішлося про дійсно свавільну інтерпретацію. Певний вихід зі ситуації пропонувало би твердження Учительського Уряду Католицької Церкви (Магістеріуму), згідно з яким не будь-який інтерпретатор, а Церква, у якій присутній Святий Дух, має право інтерпретувати Святе Письмо. Відповідно, католицька інтерпретація була б єдино правильною, тому що Святий Дух не може помилятися. На практиці ж це завжди конкретні, уповноважені Магістеріумом біблісти, які розпрацьовують тлумачення, а потім їхні результати Магістеріум (наприклад, Конгрегація у справах віровчення) або потверджує, або відкидає. Праця конкретних біблістів привносить в інтерпретацію, помимо дії Святого Духа, відчутний людський елемент.

[6] Поділ значень тексту на «буквальне», «речеве», «достосоване» й «виснуване» взято із: Загальні відомості про Біблію // Святе Письмо Старого та Нового Завіту. Повний переклад о. Івана Хоменка, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. – Editorial Verbo Divino: Madrid, 1990. – С. ХІ.

[7] Див: Гільдебранд, Дітріх фон. Етика. – Вид. УКУ: Львів, 2002. – С. 151; 157.

[8] Benedikt XVI. Ansprache im Treffen mit den Vertretern aus dem Bereich der Wissenschaften an der Universität Regensburg, 12.09.2006. –
http://www.vatican.va/holy_father/benedict_xvi/speeches/2006/september/documents/hf_ben-xvi_spe_20060912_university-regensburg_ge.html