СУТНІСТЬ РЕЛІГІЇ. РЕЛІГІЯ І КУЛЬТ

Петро Гусак, Ph.D.
Кафедра філософії
Український Католицький Університет

Nam sublata virum manibus tremibundaque ad arаs
Deductast, non ut solemni more sacrorum
Perfecto posset claro comitari Hymenaeo,
Sed casta inceste nubendi tempore in ipso
Hostia concideret mactatu maesta parentis,
Exitus ut classi felix faustusque daretur.
Tantum religio potuit suadere malorum.
(Titus Lucretius Carus, “De rerum natura”, 95-101)

Руки мужів вже діву несуть на жертовник тремтячу,
Не щоб чисту її за прадавнім звичаєм святковим
Шлюбного часу весіллям гучним присвятить Гіменею. –
Жертвою впаде, проколена рідного батька рукою:
Флотові вийти у море щасливо і хутко потрібно.
Скільки ж страждання і зла спричинити релігія може!
(Tіт Лукрецій Кар, Про природу речей, 95-101. Переклад мій – П.Г.)

І. СУТНІСТЬ РЕЛІГІЇ. РЕЛІГІЯ І КУЛЬТ

ЗНАЧЕННЯ СЛОВА RELIGIO <= RELIGARE. ЇЇ ВІДМІННІСТЬ ВІД КУЛЬТУ Знане всім слово релігія походить від латинського religio – зв’язок (з надприродним, божественним, трансцендентним, а вже похідні значення від цього: сумлінність, благочестя, благоговіння, святість, ретельність, точність).[1] Іменник religio у свою чергу походить від дієслова religare – зв’язувати, прив’язувати. Відповідно, релігія має сенс лише тоді, коли: а) це надприродне, божественне, трансцендентне – Особа (себто – єство, здатне до самотрансценденції), з якою можна увійти у спілкування (комунікацію), у стосунок «я-Ти»;
б) це надприродне, божественне, трансцендентне існує об’єктивно реально, тобто незалежно від чийого-небудь знання/незнання про нього, чи, відповідно віри/невіри в нього. (Якщо об’єкт релігії існує «тільки в ній» як її зміст й не існує поза нею в дійсності, тоді така релігія як система втрачає сенс, стає зайвою – даремною тратою духовних сил і часу; вона не має виправдання для свого існування і її можна й потрібно усунути.

(Тому, наприклад, Буддизм заледве можна назвати релігією. Він є радше етично-аскетичною системою – хіба що вдалося б довести, що Буддизм доводить до невербалізованого й безпоняттєвого стосунку з трансцендентним Абсолютом. У такому випадку Буддизм теж був би релігією).

Якщо бути точним в етимології та взяти до уваги префікс re- ¬, що означає повторну або поновну дію, то religio означає відновлення первісного – і колись втраченого – зв’язку з трансцендентним Абсолютом. Тому релігія – суто особистісне й інтерперсональне відношення між людиною і Абсолютом.

У тому полягає відмінність від культу (лат.: cultus, від colěre – шанувати, плекати, поклонятися), який означає зовнішню (і здебільшого спільнотну) форму прояву релігії, яка часом відокремлюється від релігії, стає самостійною, втрачає живий зв’язок з Абсолютом і так перетворюється в традицію і формалізм. Винесене в епіграф, описане Лукрецієм принесення в жертву Іфігенії (доньки Агамемнона – вождя протитроянської коаліції) з метою отримання «благословення богів» для щасливого виходу в море грецького флоту з порту Авліда в Беотії (центральна Греція) – приклад культового дійства. Як ми пізніше побачимо, жертва як така (свідоме зречення чогось «на користь Божества», або ж – в Старозавітному Юдаїзмі – усвідомлення неминучості жертви, бо «заплата за гріх – смерть» (Рим 6, 23)) – релігійний акт. Натомість, жертвоприношення (форма жертвоприношення, кого/що і яким способом приносять в жертву, заміна себе жертовною твариною …) – елемент культу.
Таким чином, існують три ситуації, коли культ може бути хибним:
1. Хибна релігія (хибний або неіснуючий об’єкт релігійного поклоніння);
2. Хибна форма культу по відношенню до істинного об’єкта релігійного поклоніння (пов’язана здебільшого з хибним розумінням істинного об’єкта релігійного поклоніння);
3. Формалізація культу: здорові колись форми культу по відношенню до істинного об’єкта релігійного поклоніння абсолютизуються, стають «самодостатніми» й стають на місце об’єкта релігійного поклоніння: «театр», «буква Закону», фетишизм, витворення касти жерців, яка вимагає привілеїв й особливого до себе ставлення, переспрямовує культові дійства з об’єкта релігійного поклоніння на себе… «За деревами лісу не видно».
В описаному Лукрецієм випадку принесення в жертву Іфігенії наявні перші дві ситуації, які чинять культ хибним: Хибний об’єкт релігійного поклоніння і хибна форма культу. (Тому: «Скільки ж страждання і зла спричинити релігія може!») Натомість, третя ситуація відсутня: попри всю хибність цей культ був живим і не формалізованим.
[Продовження міфу: порятунок Іфігенії Артемідою і перенесення її в Тавриду, де Іфігенія стала її жрицею Жертвування і порятунок Ісаака (Бут 22, 1-14): Паралель, варта глибших досліджень].

СУТНІСНІ РИСИ РЕЛІГІЇ

В укранському інтелектуальному просторі дотепер поширене (через погляди Фрідріха Енґельса) ґностичне уявлення про релігію як про «примітивну форму суспільної свідомості», «метафізику другого сорту – в символах і образах», для простолюддя, яке без науки й методичного мислення хоче осягнути ті самі відповіді, розв’язати ті самі проблеми, що й «наука» (зрозуміла як емпірична або точна наука), але – «неповно, згідно з потребами серця»; натомість «наука» робить це систематично й у раціонально-поняттєвій формі. (В Енґельса це теж не нове. Наприклад, Ґ.В.Ф. Геґель, чию філософію Енґельс широко використовував, твердив, що релігія – це «абсолютне знання у формі представлення» на противагу до філософії, яка, на його думку, є «абсолютним знанням у формі поняття»).[2]
Однак, ґностики, Геґель, Енґельс, а за ними й «сучасні» українські релігієзнавці помилилися: вони схибили саму суть релігії як такої. Тому що релігія є засадничо інакшим явищем, аніж наука і філософія:
• Засновники релігій були цілковито інакшими людьми, аніж науковці і філософи, а саме, їм були притаманні такі риси: а) особливі харизматичні якості, які не притаманні жодним іншим типам людей (філософам, геніям, героям…); б) завдяки цим харизматичним якостям вони мали довіру інших людей: тільки тому, що це були вони, які саме так говорили і діяли; б) вони мають особливий і тільки їм притаманний, живий реальний стосунок з Божественним – з вічним джерелом спасіння, на який вони спираються у своїх висловах, повчаннях, ділах; саме в цьому стосунку й полягає їхній авторитет. Саме тому їхні послідовники вірять їм, вірять, що їхні вислови суб’єктивно й об’єктивно правдиві.
• Метою релігії є не раціональне пізнання світу (що є завданням «науки» і філософії), а – спасіння й жива спільнота з Божественним.
• Суб’єктом релігії є не «самотній мислитель» (науковець чи філософ), а – поряд з індивідуумом, який шукає спасіння – спільнота, еклесія, а в кінцевому підсумку – світ («hellenike oikoumene», «orbis Romanus», «єврейський світ» [держава Ізраїль + діяспора], ісламська умма, китайська «піднебесна»), і лише в Християнстві – буквально весь світ.
• Бог релігії – живий і присутній у здійсненні релігійних актів. Тільки шляхом релігійних актів можна увійти у спілкування (комунікацію), у стосунок «я-Ти» з Божественним.[3]
• Релігійні акти (визнання нашої залежності, каяття, перепросьба, молитва, поклоніння, подяка, прослава, жертва…) притаманні тільки релігії, а не науці чи філософії. Вони дозволяють на безпосереднє пережиття (Wertfühlen) Божественного, тоді як «наука» і філософія ставлять собі за мету нижчий ступінь «пізнавального контакту»: лише інтелектуальне пізнання (Werterkenntnis).[4]
• Релігійні акти – наше слово трансцендентній Особі. Слово тієї Особи нам – Об’явлення. Суб’єктивно первиннішими є релігійні акти. В часі і дійсності первиннішим є Об’явлення – слово Абсолютної Особи нам.

ЩО ТАКЕ ОБ’ЯВЛЕННЯ?

В подальшому я братиму до уваги передовсім Християнське Об’явлення і наведу декілька цитат зі статті «Богослов’я як наука»[5] :

“Християнство є у своїй суті об’явленою релігією. Як таке, воно має своє остаточне обґрунтування у самоодкровенному мовленні Бога до людей і в добровільному прийнятті Божого слова нами, людьми”.[6]

“Об’явлені правди дійсно є абсолютними та досконалими в собі, тому що вони об’явлені Богом. Однак наше прийняття цих правд віри, наше розуміння їх ніколи не є таким абсолютним і досконалим, як вони самі. Тому ми можемо завжди збагачувати й поглиблювати наше розуміння цих правд”.[7]

Ось що говорив покійний нині швейцарський єпископ Йоганнес Фондерах на конференції під назвою Die Infragestellung von Theologie und Glaube durch gegenwärtige Wissenschaftstheorien [8], яка відбулася в листопаді 1978 року в м. Квартен в Швейцарії:

“Правда, об’явлена нам Богом, є надприродною, тобто вона належить до сфери, недоступної для чисто людського пізнання, принаймні, у його природних спроможностях. Навіть і після того, як Боже Одкровення стало об’явлене, справжні таємниці віри залишаються незбагненними для нашого людського духа. Через те можна сказати, що одкровення є дійсністю, яку Бог нам хоча й дав у всій її повноті, але для її повного зрозуміння нам не вистачає духовної спроможності. – “Бо ходимо вірою, а не видінням” (2 Кор. 5,7). Між ними можемо констатувати такий зв’язок: віра і видіння співвідносяться так, як земне життя у благодаті з небесною славою, яку ми повинні осягнути. Віра є готовністю, покірним слуханням Бога, Який об’являється нам у своїй любові. Віра є прийняттям правди і дійсності не тому, що вона [правда і дійсність – П.Г.] є очевидною для нашого розуму, а завдяки авторитетові Бога. Цілковито іншим є питання про шляхи до віри. Хоча ці шляхи позначені Божою Благодаттю, то все ж віра мусить бути взаємопов’язана з природним людським пізнанням. Вона не може увійти в наше серце як щось цілковито чуже, зовсім необґрунтоване. Тому необхідно, щоб існування Бога як Творця і Владики морального порядку було пізнаване для людини незалежно і до самоодкровення Бога. З цього випливає, що той факт, що Бог об’явив Себе, мусить бути пізнаваним для людини ще до того, як вона увірувала. Щоби людина могла взагалі згодитися з Одкровенням, вона повинна могти здійснити два названих кроки до віри, спираючись на природні сили людського розуму. Якщо б людина була в принципі позбавлена цієї здатності, то самоодкровенне “нисходження” Бога не могло би претендувати на те, щоби бути почутим і сприйнятим. Тому позиція Церкви є рішучою й однозначною як щодо чисто надприродного характеру Божого Одкровення та щодо незбагненності таємниць віри для нашого людського пізнання, так і щодо природних здатностей людського розуму, визнаючи саме за цим розумом засадничу можливість пізнання Бога і факту Одкровення. Це вчення Церкви виразно представив ІІ Ватиканський Собор, зокрема в Доґматичній конституції про Одкровення “Verbum Dei“, передовсім у § 5 і § 6, подібно як і в Пасторальній конституції про Церкву в сучасному світі “Gaudium et spes”, § 59.

Що ж до заперечування Церкви і богослов’я сучасними науками, то цього стосуються слова з останньої із згаданих конституцій: “Щоправда, сучасний прогрес науки і техніки, які своїм методом неспроможні проникнути до найглибших підстав буття, може сприяти певному феноменалізмові і агностицизмові, якщо метод досліджень цих дисциплін неправомірно вважати найвищою нормою знаходження правди взагалі. – Існує небезпека, що людина, надмірно довіряючи сьогоднішнім досягненням, вважатиме себе самовистачальною та не шукатиме нічого більше” (Gaudium et spes, § 57). Цей документ Собору вказує на те, чого недобачають ті, хто на підставі сумнівних наукових теорій витворює з претензією на тотальність однобічне поняття науки, несумісне з вірою й богослов’ям, і через те намагається заперечити їх як ворожі.
Необхідність ставити питання про Бога випливає не тільки з факту, що реліґійна та християнська традиція ще дотепер не відкинена чи що її неможливо відкинути. Ця необхідність елементарно випливає з самого досвіду людського існування. Питання про Бога не є чимось, що гетерономно нав’язується людині, а лише тим, що випливає зі здійснення її існування. Вже Віттґенштайн … наголошував, що навіть тоді, коли буде дана відповідь на всі наукові питання, це зовсім не заторкне наші життєві проблеми. (Див.: Wittgenstein, Ludwig. Tractatus logico-philosophicus. – Frankfurt, Suhrkamp: 1964. – S. 115). Якщо нам йдеться про ці життєві проблеми, то це означає, що людина сьогодення живе й діє не лише на підставі об’єктивного та доказуваного знання фактів. У вирішальних ситуаціях життя, у людському довір’ї, у дружбі і любові, у хворобі і стражданні, і зокрема – перед лицем смерті, неминуче постає питання про смисл. І навіть якщо людина у своєму мисленні хоче оминути це питання, то в практичній діяльності вона змушена так чи інакше на нього відповісти. Тут немає нічого з тієї гіпотетичної екзистенції, яка завдяки філософії Поппера та інших стала відчуттям життя. У згаданих ситуаціях більше не йдеться лише про те чи інше, у них йдеться про нас самих, про смисл життя, історії і світу взагалі.
Цю цілість життя і світу ми не можемо збагнути, використовуючи метод і підхід тільки якоїсь поодинокої науки. У питанні про смисл цілого ми торкаємося засадничо нового, іншого виміру. У згаданих людських засадничих, основних ситуаціях людина виходить поза свої межі, поза межі всього, що може бути знане. У питанні про смисл та існування світу постає питання про трансценденцію. В людських засадничих, основних ситуаціях стає ясним щось таке, що притаманне людині як людині, що її як таку конституює.[9]

Тому:

Vera religio potuit suadere bonorum!

Скільки ж добра спричинити правдива релігія може!

ПРИМІТКИ

[1] Див.: И. Х. Дворецкий, Д. Н. Корольков. Латинско-русский словарь. – Госиздат иностранных и национальных словарей: Москва, 1949. – С. 747.
[2] Пор.: Scheler, Max. Vom Ewigen im Menschen. Band I, Halbband II. – Der Neue Geist-Verlag: Leipzig, 1923. – С. 45-47.
[3] Пор.: Там само. – С. 49-51.
[4] Див.: Dietrich von Hildebrand. Die Idee der sittlichen Handlung. – Wissenschaftliche Buchgesellschaft: Darmstadt, 1969.
[5] Див.: Петро Гусак. Богослов’я як наука (Співдоповідь, виголошена на семінарі «Богословська освіта в Україні», 21-22.04.2000 р., ЛБА) // Богословія, № 65. – УБНТ/ЛБА: Львів, 2001. – С. 224-227.
[6] Bischof Dr. Johannes Vonderach. Die Infragestellung von Theologie und Kirche durch gegenwärtige Wissenschaftstheorien // WISSENSCHAFTSBEGRIFF UND GLAUBE DER KIRCHE. – Rapperswil/Augsburg: Dialog-Sekretariat für die BRD und die deutschsprachige Schweiz, 1978 (Далі – Die Infragestellung von Theologie und Kirche). – C. 15; (Переклад мій – П.Г.).
[7] Dr. Ingo Dollinger. Zum Dialog mit den Nichtglaubenden // WISSENSCHAFTSBEGRIFF UND GLAUBE DER KIRCHE. – Rapperswil/Augsburg: Dialog-Sekretariat für die BRD und die deutschsprachige Schweiz, 1978. – C. 12.
[8] (нім.): “Ставлення під питання богослов’я та віри в сучасних теоріях науки”.
[9] Bischof Dr. Johannes Vonderach. Die Infragestellung von Theologie und Kirche durch gegenwärtige Wissenschaftstheorien // WISSENSCHAFTSBEGRIFF UND GLAUBE DER KIRCHE. – Rapperswil/Augsburg: Dialog-Sekretariat für die BRD und die deutschsprachige Schweiz, 1978 (Далі – Die Infragestellung von Theologie und Kirche). – C. 15; (Переклад та жирний шрифт мій – П.Г.).