Дати собі право на “не можу”…

Дати собі право на "не можу"...
Наскільки природнім та звичним для нас є сказати “не можу” у відповідь на чиїсь прохання?
Наскільки нами є присвоєно право обирати себе, свої, а не чиїсь інтереси та очікування?
Наскільки ми здатні витримувати невдоволення, що неминуче з’являється у відповідь на нашу відмову?

Тема ця аж ніяк не є однозначною, на будь-які запити зовнішнього світу ми реагуємо найчастіше двома способами: намагаємося відповідати цим очікуванням зі страху опинитися “поганими” (а “поганих” , як ми знаємо, ніхто не любить), або ж віддаляємося, тікаємо, опираємось – часто надмірно захищаючись там, де немає ніякої загрози.

… “Я завжди брала на себе вирішення всіх сімейних проблем: домовлялася, знаходила, підтримувала, давала поради, заробляла. Я ніби не могла “кинути” свою велику родину, як ніби я зобов’язана її тягнути на собі, утримувати, у тому числі – чоловіка, батьків, дорослих дітей. Зараз я повністю виснажена, не можу більше ні нести, ні кинути. Сили закінчилися вже давно, я в глухому куті і не маю уявлення, як з нього вийти.”

… “Я наче завжди насторожі: мені здається, всі мене хочуть використати у своїх цілях, втягуючи в чужі ігри, де з мене витягнуть всі сили та енергію, обнулять, знецінять як особистість. Через це я весь час ніби в броні, часто уникаю контакту навіть з близькими, – мені важко зберегти себе, коли на мене тиснуть.”

На перший погляд, ці стратегії здаються протилежними, але завдання в них одне: до них вдаються, коли важко “втримати” свої кордони, відстояти себе під тиском сторонніх очікувань. Кордон завжди “тримається” на присвоєному праві, в даному випадку – праві не хотіти і не могти відповідати чиїмось сподіванням.

… Згадалося, як на одній з терапевтичних груп, які я проводила, ще будучи в Україні, я запропонувала учасникам поміркувати: що саме їм дозволялося “не могти” в дитинстві, тобто, тоді, коли ці права формуються? Як і очікувалось, картина виявилася гнітючою: від дітей вимагалось бути практично всесильними, в той час як “не могти” чогось було не можна.

… Не можна було не могти не справитись (з будь-якою справою чи дорученням), натомість було батьківське очікування: “Справлятися потрібно завжди, а якщо не справляєшся – ти слабкий, неконкурентноспроможний, поганий; ми такого тебе боїмося, не знаємо, що з таким тобою робити, і тому не приймаємо “.

Не можна було не включатися в сімейні розборки, потрібно було неодмінно підтримувати найбільш інфантильну сторону або ж взагалі всіх воюючих в їх конфліктах та розбіжностях, часом несучи на собі недитячі функції миротворця і жилетки, в яку всі охочі могли б поплакатись.
Не можна було не могти бути сильним, було заборонено скаржитися, просити, а часто і просто – відчувати.
Не можна було не могти не радувати батьків, не підтримувати їх у відчутті, що вони – хороші батьки, і так добре справляються зі своїми обов’язками.

Фактично для багатьох не можна було не бути дорослими, в протилежному випадку загрожувало клеймо “поганий” з подальшим відкиданням і довічною відмовою в любові.

Ось ця конструкція: “Якщо ти посмієш Не Відповідати нашим очікуванням, ти ніколи не отримаєш навіть шансу бути любимим” і тримає нас мертвою хваткою, коли ми, відмовляючи собі в своїх інтересах, біжимо рятувати когось із близьких (буває – навіть не близьких), або, навпаки, рубаємо всі контакти, аби не потрапляти в залежність від чиїхось очікувань.

… Я запропонувала групі поміркувати, а з чим хочеться не справлятися? Чого саме хочеться не могти?
Де важливо позначити свої природні обмеження і провести кордон своїх можливостей?

Я наводжу лише небагато що з почутого:
… Я більше не можу бути сильною,
не можу не плакати,
не можу не чекати від світу підтримки,
не можу не просити про допомогу,
Я не можу любити всіх, особливо тих, хто не подобається,
не можу більше відмовляти собі,
не можу відповідати за почуття інших,
не можу відчувати стільки провини,
не можу ґвалтувати себе!

… Як сумно, що ми відмовляємо собі в природних правах тільки лише тому, що боялися бути в дитинстві “поганими” для своїх батьків. Страх не відповідати їх очікуванням, що підсвідомо закарбувався в нашій пам’яті, пробуджує відчуття жахливих наслідків у разі незгоди, і ми, навіть будучи дорослими, не віримо, що інші люди здатні витримати наслідки сказаного “не можу”, бо ми бачили, що батьки з ним майже не справлялися. Здається, що і зараз оточуючі не витримають, пропадуть, помруть, будуть смертельно ображені, проклянуть, кинуть, розчаруються.
Іноді це і справді буває так, є дуже крихкі та ранимі люди, і їх розчарування доведеться пережити, але є й такі, які здатні впоратися зі своїм розчаруванням і невдоволенням, коли ми щось не можемо зробити для них.

А є й такі персонажі, яким просто необхідно позначити наші кордони.
Тим, хто хоче більше, ніж ми можемо дати. І тим, хто тікає, боячись “тиску”.

Нашим дітям важливо знати: батьки, володіючи своїми обмеженнями, не всесильні. Зустрівшись з нашими кордонами і обмеженнями, вони вчитимуться опиратися на себе, коли батьки вже не в силах підставити своє плече.

“Я роблю те, що можу. Більше дати я не в силах.
Ти можеш спробувати інші можливості.Ти можеш спробувати сам. “

Як вже було сказано, таке твердженя без подальшого відчуття провини буде можливим лише в тому випадку, якщо буде присвоєно право бути “поганим”, тобто не відповідати чиїмось очікуванням.
І якщо вистачить стійкості витримати чуже невдоволення. Витримати, залишаючись у стосунках, не тікаючи, не звинувачуючи у відповідь.

Якщо хоч трохи привласнити собі право і можливість бути “поганим” – в тій частині, де вже немає можливості допомагати іншим в силу своїх обмежень, ми повернемо собі природне людське правоНе могти, не справлятися, не хотіти, віддаючи лише те, що ми можемо, хочемо і здатні віддати.

Коли це право буде отримано, надмірна відповідальність, як і надмірне уникнення,
які так перевантажують або руйнують стосунки, зійдуть за непотрібністю нанівець.