Опеньки

ОПЕНЬКИ

Глибока старість… Вона приходить до людей, вибраних нею самою. Час іде в зворотному напрямку – до нуля. Всі прожиті роки кудись зникають, весь досвід і мудрість стають зовсім непридатними. Глибока старість безпорадна, квола. Тут життя повільно тече по венах, а смерть, ніби, забула про свій обов’язок…
Стара бабця сидить на ослінчику під майже такою ж старою хатою. Сидить тихо і зовсім непомітно для оточуючих. Згорблена, скоцюрблена фігурка цупко тримається за сьогоднішній день, бо ж завтра може і не настати. Погляд вицвілих очей виказує байдужість до світу з його суєтою суєт. Вона схожа на старий опеньок, що давно виконав свою місію в житті і тепер тихо перетворюється в тлін. Старенька приросла до цього світу, до своєї хати, про яку колись дбала, в якій лунав голосний дитячий сміх. Але тепер потребує самоти. Глибока старість поглинає поволі. Відхід у інший вимір відбувається тихо, без зайвого галасу і метушні.
Завтра може не настати. Разом з нею зникне цілий всесвіт. Вона залишить себе в серці онуки спогадами про ті часи, коли їм було добре вдвох.
Саме так ми продовжуємо себе в нащадках, так залишаємо пам’ять по собі. Мене огортає сум…. Виявляється він може бути схожий на любов, коли любити вже нема кого.

Присвячую моїй старенькій бабці Юлії.