Про що мріють діти із зони АТО?
Як діти переселенців адаптуються до життя у мирній частині України – Дитячий психолог, керівник Центру дитячого розвитку благодійного фонду «Карітас-Київ» Наталія Сиротич в передачі Громадського радіо Точка опори.
Розібратися в цій проблемі нам допоможе дитячий психолог, керівник Центру дитячого розвитку благодійного фонду «Карітас-Київ» Наталя Сиротич.
Сергій Стуканов: Про що мріють діти, які переселились із зони АТО?
Наталя Сиротич: Переважна кількість з них мають одну з найбільших мрій — повернутися додому. Не дивлячись на те, що вони вже прижилися, знайшли друзів, коли заходить мова про сокровенні мрії, кожен з них хоче повернутися.
Є діти, які туди їздять, але найскладніше з дітьми, хто там не буває. Вони самі говорять, що, навіть, якщо там і не можливо жити, бо немає умов, вони хочуть просто повернутися та подивитися на те, що для них рідне.
Сергій Стуканов: Соціологи наводять такі дані, що 48% переселенців не збираються ніколи повертатися на покинуті території, жадають повернення хіба що третина. А серед дітей частка тих, які мріють повернутися, складає аж 90%. Тобто діти більше ностальгують за домівкою, ніж дорослі.
Наталя Сиротич: Виходить, що так. Але не потрібно забувати, що дорослі часто бояться говорити про те, що вони ностальгують, бояться піднімати теми, які їх травмуватимуть, і оминають їх. Діти ж, навпаки, завжди про це говорять, не бояться спогадів, не бояться озвучувати в голос, що хочуть повернутися, не бояться повернутися в травматичну подію та розповісти про котика, якого підстрелили і вони плакали за ним, не бояться розказати, яка іграшка і де в них лишилась. Я не можу сказати, що їм від цього менш важче, ніж дорослим, але, мабуть, вони швидше з цим справляються, тому що відкриваються назовні.
Олександр Близнюк: Що пояснити дитині, яка постійно згадує про домівку, що туди найближчим часом повернутися неможливо?
Наталя Сиротич: Про такі речі діти як раз говорять в ході психологічної роботи та занять, оскільки вони перебувають в спеціальній обстановці. Дуже ефективною для дітей є арт-терапія, вони багато свої думок виражають в малюнку. До речі, не страшно, коли дитина малює чорними кольорами, навпаки, видаючи цю чорну фарбу, дитина може залишити в цьому кабінеті всі свої спогади, які для неї видаватимуться не такими вже і страшними.
Часто в дітей, які до нас приходять, відбувається втрата із перебуванням тут і зараз. Вони або перебувають в мріях, що вони тут знайдуть своє місце, познайомляться з хорошими друзями тощо. Або вони повертаються в минуле, де є місце поганим спогадам. І так вони можуть губитися, втрачати свої кордони, тому ми часто наші заняття починаємо з тілесних вправ, просимо їх намалювати свою долоньку на аркуші для того, щоб надати ідентифікацію, що ти тут, ось твоя долонька. Також ми граємо в тілесні ігри, пропонуючи зліпити з дитини сніговика, виліплюємо носика, і дитина починає посміхатися.
Часто буває, що емоція, яка невидима назовні, виражається в тілі. Діти відкриваються у ритмічних танцях, у ритмічних рухах. В нас багато колективних ігор, коли діти можуть взятися за долоньки, загально аплодувати один одному тощо.
Представляємо сюжет журналістки «Громадського радіо» Аріни Капки про родину, яка переїхала з Луганська до Луцьку і про те, як їхня дитина інтегрується в нове життя та середовище.
Сергій Стуканов: Для історії суспільств і для індивідуальних біографій відоме таке поняття, як втрачена золота доба або втрачений рай. Якщо дитину висмикнули зі свого дитинства і звичного середовища та переселили в інший бік країни, як це потім позначається на її розвитку? Чи ви помічаєте у дітей таке уявлення про втрачений рай?
Наталя Сиротич: Є два яскраві приклади, які ми помічаємо. Це діти, які швидко дорослішають після переселення, вони стають дуже правильними, в 10 років вже замислюються над тим, як заробити гроші, як витрати свій час на те, щоб якось допомогти мамі, а не пограти в комп’ютер. Вони дуже часто грають роль, що в них все добре, і носять маску.
Друга протилежність — це інфантилізм. Коли доросла дитина починає впадати в дитинство, вередує, постійно плаче, просить батьків лягти біля неї, побути рядом. Це відбувається, тому що вона думає, що, якщо повернуся в дитинство, де всі люблять і доглядають, то їй буде безпечніше.
Сергій Стуканов: Які ознаки того, що в дитини не все в порядку на новому місті? І які проблеми спостерігаються у дітей-переселенців?
Наталя Сиротич: Це неспокійний сон вночі, постійне повернення у спогади, тривожність, часто тривожні дітки щось тримають в руках, в них постійно щось падає з рук, вони стають неуважними, їм важно зібратися тощо.
Часто вчителі скаржаться на те, що діти-переселенці погано вчаться, а раніше вони вчилися добре, і від того дитяча самооцінка падає. Насправді, зараз мозок цієї дитини думає про інше, і він не може бути поки що настільки уважним, як завжди.
Сергій Стуканов: Як дитині-переселенцю налагодити нормальну комунікацію з однолітками?
Наталя Сиротич: Проблема інтеграції стоїть дуже гостро. Часто дітям дають кліше, і ставляться до них скептично.
Сергій Стуканов: Як дати раду?
Наталя Сиротич: Батькам потрібно поговорити з вчителями, пояснити їм проблему, щоб вчитель більше проводив ігор в класі. Це можуть бути психологічні ігри Клауса Фопеля, які є дуже ефективними. Вони допомагають дітям висловити свою думку, тобто вони здружують колектив та роблять його міцнішим. Це може бути спільна композиція свого класу, коли діти разом роблять віночок з тих квіточок, які принесла кожна дитина. І коли дитина бачить на цьому віночку квіточку зі своїм іменем, вона розуміє, що є частиною колективу.
Батькам раджу впровадити методику щоденних записочок. Покладіть до ранця своєї дитини записки з різними словами: «я з тобою», «я тебе люблю», «все буде гаразд», «чекаю на тебе дома зі смачними тістечками і чаєм». Це допоможе дитині відчути затишок і теплу атмосферу навіть у чужому домі.
Сергій Стуканов: Як часто до вас звертаються батьки-переселенці з проблемою, що з їхніми дітьми коїться щось не те і потрібна допомога?
Наталя Сиротич: В нас зараз у Центрі є 100 дітей, і вони міняються кожні 4 місці. І є дуже багато бажаючих.
Потрібно підтримувати дитину, завжди вказувати на її сильні сторони, говорити, що вона унікальна, тому що дитина сприймає позитивне, і від того позитиву, який їй говориться, вона розкриває себе по-іншому, відчуває себе більш впевненішою та її легше адаптувати до тієї чи іншої ситуації.
Олександр Близнюк: З нами та зв’язку Володимир Родіков, батько 10-тьох дітей, який переїхав з Донбасу.
Какого возраста у вас дети и как они адаптируются к жизни на подконтрольной территории Украины?
Володимир Родіков: У нас 10 детей: 5 своих детей и 5 приемных. Уже прошло 2,5 года, как мы уехали из Макеевки, живем возле Киева, уже привыкли к местности и окружению.
Олександр Близнюк: Ваши дети ходят в школу?
Володимир Родіков: Да, у нас 6 школьников, одна студентка, старший сын закончил в Киевской области колледж, переехал в Тернополь, где его взяли а престижную компанию на работу.
Олександр Близнюк: Что говорят дети, когда приходят после школы? Как проходит адаптация?
Володимир Родіков: У нас ни разу не было столкновений с учениками, никто не обижал из-за того, что, они приехали с Донецкой области. И отношение учителей положительное.
Сергій Стуканов: Дети еще мечтают о том, чтобы вернуться в Макеевку или чувствуют себя уже хорошо на новом месте?
Володимир Родіков: Чувствуют-то они себя здесь хорошо, но постоянно вспоминают дом, бабушку и дедушку, которые там остались, наших животных, своих друзей. Это тяжело слушать, потому что сам возвращаешься к воспоминаниям.
Сергій Стуканов: Для батьків також переїзд надзвичайно стресова ситуація. І інколи вони виплескують свої емоції на дітей. Як не варто поводитися батькам стосовно дітей?
Наталя Сиротич: В нас була 7-річна дівчинка, яка прийшла до нас у важкому стані, постійна плакала і тікала з центра, не кажучи, куди. Вона виходила з Центру і йшла в Луганськ. Вона не розуміла, що якщо вона вийде від нас, то до Луганську не потрапить.
Батьки привели дитину, і не сказали, що відбувається з нею, а самі не могли проводити спільні семінари. І я не могла зрозуміти, що відбувається з дитиною, тому що вона від нас йшла в одному стані, а поверталася зранку знову дивна.
Виявилось, що вдома була бабуся, яка включала новини із подіями війни, яка йде на сході, постійно плакала, нарікала на владу, причитала, коли це все закінчиться. І дитина це все бачила, перебуваючи постійно в стресовому стані.
В результаті ми поговорили з батьками, вони пояснили нам проблему, ми разом спробували її вирішити, і ця дівчинка зараз абсолютно змінилась. ЇЇ не впізнати, вона поводить себе абсолютно нормально.
Олександр Близнюк: С нами на связи Анна Горячкина, которая живет на Закарпатье. Она выехала из Луганска и воспитывает 6-х детей.
Как вы приспособились к жизни на материковой Украине, к тому, чтобы переключить внимание своих детей?
Анна Горячкіна: Когда мы уехали из Луганска было тяжело всем — и нам и детям, потому что пришлось начинать жизнь с ноля. И адаптироваться нужно было не только детям, но и нам. Потому что если мы обеспокоены, неспокойны, не ощущаем почву под ногами, то, естественно, дети это чувствуют.
Так как половина моей жизни прошла в Луганске, я люблю этот край, я там родилась, вышла замуж, родила детей, поэтому, конечно, очень тоскую.
Сергій Стуканов: Вашим дочерям Диане и Лере по 14 лет. Часто ли они вспоминают о доме?
Анна Горячкіна: Уже не так часто, как с самого начала. Кстати, могу дать им трубочку.
Олександр Близнюк: Как вас принимают сверстники в школе?
Діана: Хорошо принимают, с нами дружат.
Олександр Близнюк: Чем вы занимаетесь?
Діана: Я рисую и занимаюсь футболом.
Сергій Стуканов: Сталкивались ли вы с тем, что в школе было трудно адаптироваться?
Діана: В классе все спрашивали про Луганск, почему мы переехали, и зачем.
Сергій Стуканов: Хотели бы вы вернуться в Луганск?
Діана: Хотелось бы, чтобы увидится с одноклассниками, половина из которых там и остались.
Олександр Близнюк: Хорошо ли вам на Закарпатье живется?
Діана: Хорошо.
Олександр Близнюк: С нами на связи детский педагог-психолог Центра детского развития благотворительного фонда «Каритас-Киев» Валентина Попова.
Какая работа должна вестись сегодня с учителями в школах для того, чтобы они понимали, с какими детьми они имеют дело?
Валентина Попова: Вчителі, як і всі мешканці, психологічно не готові зустрітися з такими дітьми в учнівському колективі. Ми вже давно займаємось лише переселенцями, тому маємо розроблені методики і готові ділитися з ними. Але є вчителі, які готові йти на діалог, і робити все для того, щоб ці діти адаптувались в колективі, а є вчителі, які не розуміють цієї відмінності, і не погоджуються приділяти особливу увагу дітям-переселенцям.
Тому тут потрібно працювати і пояснювати, що таке травма, які її наслідки, які симптоми, як краще підійти до дитини, як переключити її увагу, як говорити з батьками тощо.
Сергій Стуканов: Що треба запровадити батькам, щоб зробити так, аби дитина краще себе почувала вдома?
Валентина Попова: Потрібно підтримувати дитину, завжди вказувати на її сильні сторони, говорити, що вона унікальна, тому що дитина сприймає позитивне, і від того позитиву, який їй говориться, вона розкриває себе по-іншому, відчуває себе більш впевненішою та її легше адаптувати до тієї чи іншої ситуації.
Тобто батьки повинні підтримувати дитину позитивом, дарувати їй любов та увагу.
Олександр Близнюк: Куди можна звернутися, щоб отримати рекомендації та поради щодо того, як адаптувати своїх дітей до нового життя?
Наталя Сиротич: Ви можете звертатися в Благодійний фонд «Карітас-Київ», в нас діє проект «Робота з дітьми-переселенцями та їхніми сім’ями», із січня ми будемо набирати нову групу дітей. Також ми плануємо зробити етно-табір, де хочемо показати, що дитина була і є в Україні, за що варто любити нашу країну, що цінного в ній, через що вона особливо сильна.
Сергій Стуканов: Яке ваше напутнє слово до батьків?
Наталя Сиротич: Любіть своїх дітей, прислухайтеся до них, сприймайте їх такими, які вони є. Якщо вони хочуть щось кинути, дайте їм таку можливість, якщо вони хочуть стрибати по калюжах, вдіньте гумові чоботи і стрибайте разом з ними. Не забороняйте дитині робити щось, не замінивши це чимось іншим. І просто усміхайтеся частіше, діти дуже відчувають ваш внутрішній спокій.