А, якби ви знали…

Це були важкі дев’яності роки, коли важко було знайти роботу і прогодувати сім’ю.
Одного разу жінка зрозуміла, що вона знову вагітна. В них вже було троє дітей, всі оточуючі і так крутили пальцем біля скроні говорячи, що вони немудрі, що народжують жебраків. А тут четверте.
Поки що були сумніви чи це вагітність, чи лише затримка. Це був тиждень сумнівів і боротьби. Жінка одразу сказала, що вона нічого робити не буде, але сприйняти цю вагітність ніяк не хотіла.
Чоловік також переживав, як то буде далі, як прогодувати і одягнути всіх дітей? Де вони будуть жити? ( в них була лише одна маленька кімната). Що скажуть батьки, знайомі?… Безліч запитань – і жодної відповіді.
І ось напередодні візиту до лікаря, який повинен був встановити чи є вагітність, чи ні, чоловік повертався з церкви додому. Він пішов дорогою, якою майже ніколи не ходив. Його увагу привернула група людей, які стояли біля смітників. І коли він проходив повз них, то побачив, що лікар витягає з смітника маленьке мертве дитя.
Жах пройняв його, адже він зрозумів, що подібне робить зі своєю ненародженою дитиною, не приймаючи її.
Чоловік кричав до неба:
– Господи, я приймаю це дитя! Господи,дай нам це дитя! Прости мене, Господи.
Через дев’ять місяців у них народилася чудова дівчинка. Виростаючи, вона дуже часто цілувала маму і тата, показувала, що вона їх дуже любить.
Одного вечора чоловік прийшов втомлений з роботи, ліг на диван. До нього пригорнулася його дружина і тут між ними пролізла мала пустунка. Вона недавно почала розмовляти і тепер, обнімаючи маму і тата, запитала:
– А ви хотіли, щоб я у вас була?
У жінки на очах виступили сльози, чоловікові перехопило дихання, а донечка дивилася на них своїми гарними оченятами і чекала на відповідь.
– Звичайно, хотіли, ми дуже хотіли, щоб ти у нас була.
Донечка посміхнулася, обняла за шию маму і сказала:
– А, якби ви знали, як я хотіла у вас бути….

Мирон Шкробут