Травма поколінь

Травма війни і наше сьогодення – як це взаємопов язано? 

 Цей день я зустрічаю зі сльозами на очах та тихою молитвою у серці.  В день пам’яті та примирення  схиляю  голову  у хвилині мовчання з відчуттям неймовірного болю  війни. Ця жахлива трагедія проїхалася  катком по наших рідних, предках, безневинних дітях та, по факту, майже ми всі є жертвам тієї страшної безжалісної війни. Мої  дідусі та бабусі пройшли ту  війну  і вже покійні. Залишилася в живих лише бабуся чоловіка 1935 року народження.  Війна  ще у  1939 році  забрала її батька і як вона маленька з мамою виживала у ті голодні і страшні роки не можна слухати без сліз…   За часи консультування як сімейний системний психолог я не зустрічала ЖОДНОЇ ! сім’ї, яка б не понесла психологічні втрати. Це страшно. І це зовсім не схоже на офіційну статистику. Справжня правда записана у нашій родовій колективній пам’яті. А до нас це “ непережите горе”   докочується у загадкових симптомах, залежностях, у невисловленій  агресі,  необгрунтованому почутті провини і сорому, у синдромі уцілілого ( коли людина відчуває вину за те що просто  жива, а хтось не уцілів), у позиції “моя хата з краю”.  Це особливо важко усвідомлювати у часи, коли у нашій країні триває війна на Сході. Ми ще не встигли  дізнатися всю правду про ту війну, відгорювати, оплакати, прожити біль і примиритися, коли історія вже пустила багато болючих паростків і викликів для нас знов. 

“Як кажуть системні сімейні психологи, до четвертого покоління неструктурований, невербалізований, досвід стає симптомом, який правнуки переможців несуть в тілі. Нерідко ще у третього покоління – онуків фронтовиків – проявляються незрозумілі тривоги і хвороби. У першому поколінні – не пережитий досвід. У другому – дифузія ідентичності, в третьому – патологія емоційної сфери, аж до пограничних станів. Четверте отримує симптоми, які нерідко лікарі не беруться лікувати – відправляють до психологів” – ділиться досвідом Наталья Олифирович, кандидат психологических наук, семейный психолог, системный аналітик.

 Як сімейний травматерапевт, я не можу оминути цю тему травми, що передається через покоління. І ми мусимо бути свідомі цього фактору. В наших силах  відповідально ставитися до життя, виховання дітей, відмовитися від занурення в «сон розуму» перед телевізором.

 Отож про все детально і по порядку.

Про яку травму йдеться? 

У психології це називається трансгенераційна травма. Психічні травми, які отримали попередні покоління і вона передається далі. І вам не обов’язково бачити чи знати  ту людину. Ті, хто пройшов війну, концтабори, полон, були жертвами депортацій, злочинів проти людства  як правило, не можуть її прожити, бо не вистачає психічних сил. Для травмованих людей характерно, як правило, витіснення, (навіть амнезія у важких випадках). Їх психіка, щоб вижити, подавила той біль і закріпилась у думці “ Було страшно, але я  вижив і це головне.”   Це несвідомий процес, коли особистість стає, як правило, нечутливою,  трішки як замороженою у плані відчуттів. Це захисний механізм –  обмеження  щодо переживання складних душевних ран, щоб відгородитись від пережитої травми.

Це було питання виживання. В сім’ях про це не говорили, зберігали в секреті якою ціною вдалося вижити?  Особливо, якщо рідні були в полоні ( так було з моєю бабусею)  чи репресовані,  і дітей  примушували відмовлятися від батьків. Величезна кількість знедолених дітей виховувалась у дитбудинках. Вони не знали хто і де їх рідні?  Ця травма так глибоко прописана  страхом. Що навіть зараз батьки-опікуни бояться говорити дітям, що вони усиновлені.

Люди, що вижили,  зробили максимум, що вони могли – передали життя далі. І Я СЬОГОДНІ ДЯКУЮ ЇМ ЗА ЦЕ!  Покоління війни часто сконцентроване  зазвичай на дуже простих цінностях :  щоб їжі було вдосталь і  щоб дах над головою був.  Травму, як правило,  починають проживати лише у наступних поколіннях – діти війни, а частіше внуки і правнуки цих людей. Психічна рана травми, за дослідженнями, може передаватися  аж до шостого покоління.

Де ми зараз можемо відчувати цю травму? 

Всім нам сьогодні  надзвичайно важко будувати щасливі відносини, сім’ї, виховувати дітей. Часто заважає  багато неусвідомлених страхів, комплексів, відчуття власної надломленості, вини –  коли важко дозволити собі  відчувати радість буття і бути цілісними у своєму житті. Часто клієнтів хвилює якесь притуплене відчуття суму, невиплаканих сліз і вони шукають відраду у різного роду залежностях (переїдання, трудоголізм, любовні залежності, ігроманія, розчинення у гаджетах  тощо.)  Якось так  – щоб не відчувати болю і не заглиблюватися у  душевні переживання.. Харчові розлади у практиці часто виходять на родову історію, пов’язану з переживанням голоду у попередніх поколіннях, безпліддя – з численними абортами,померлими дітьми,  всякого роду залежності часто впираються в унаслідуванні патерни дисфункційної поведінки ( залежностей)предків  і  непрожиту втрату. Це можна з ‘ясувати через побудову генограми роду та  з‘ясування таємниць, секретів рідних.

Які патерни передаються? 

Психіка людини формується тими відносинами , які були у неї в дитинстві. В психоаналізі це називається об єктними відносинами. З часів війни передавались тоталітарні об’єктні відносини. ВІдносини підпорядкування, де особистість не може розвиватися, людина  –   не важлива, сім’я –  не важлива,  а важливо, що ти зробив для суспільства?  Дітей виховували дисциплінованими,  покірними і зручними громадянами  для тоталітарної  системи – “гвинтиками великої машини”.  Хороші авторитети безперечно були, але вони були заховані, слабкі,а  “всесильні”( у чиїх руках була сконцентрована влада)  – на виду і  були жорстокими, холодними і схильними до садизму.

Ці паттерни ще не відмерли у наших сім’ях. Як часто саме так ми і будуємо відносини. У сім’ях  борються за домінування одне над одним, батькам важко сприймати  індивідуальність власних дітей та свободу їх вибору, легше покарати їх.  Свобода, вибір – лякають.  Через успадковану травму запас міцності у парах, сім’ях невеликий, не вистачає внутрішнього ресурсу витримувати травми одне одного, конфліктують, зриваються і розлучаються. А правда в тому, що всі ми травмовані і  часто автопілот батьківських патернів   нам не підходить і веде до руйнації, до самознищення.

Який вихід? 

Це  свідомо відтворювати все найкраще, відмовлятися від непрацюючих патернів –   шукати нові зразки. Це свідома праця над собою довгі роки. Я радію, що багато людей, з якими я працюю у різних проектах,  вибрали саме такий шлях. Як ніколи  ми потребуємо нових знань по вихованню дітей, враховуючи їх індивідуальні особливості, нових умінь будувати гармонійну  сім’ю, де є відповідальність одне до одного, повага і вміння прощати. Це складний, але успішний  шлях. 

Як зупинити каток травми поколінь? 

Нам потрібні правдиві наративні історії, послання без прогалин  від предків. Наша ідентичність, як правило, хитається у моменти кризових явищ. Якщо ми маємо  міцне коріння, цінності, сімейну підтримку, то ми впораємося. 

Ми можемо таку опору дати нашим дітям, коли розповідатимемо їм правду про війну  без награного героїзму. Наприклад, що дідусь, який був артилеристом у часи війни, шкодував про те, що йому довелось убивати людей.   Він вимушений був це робити, захищаючи  батьківщину і своїх рідних. ( Але враховуйте вік дітей).  Щоб примиритися з трагічною історією, нам потрібно пережити біль разом, оплакати, простити, обговорити з іншими рідними. Якщо живі ваші рідні(  свідки війни) провідайте їх, поговоріть з ними в ці дні. І подякуйте за Життя. Ви можете це зробити, якщо вони вже і померли. Відвідати могилу,  помолитися, запалити свічки,  вшанувати  хвилиною мовчання – словом,  як прийнято у вашій сім’ї.  І проговорити вголос чи просто в серці приблизно такі слова : я знаю, як багато горя тобі довелось пережити, які важкі рішення приймати.  Так було. І нам дуже шкода, що так багато безвинних людей постраждало. Дякуємо,що ти вижив і передав ниточку життя нам. Дякуємо.

Моя бабуся Валентина, що пройшла війну через полон, особисту трагедію,втратила дитину . Завжди бажала  в цей день чистого мирного неба і ясного сонця. Чого і вам бажаю! Дякую всім, хто пройшов цю війну і подарував нам шанс на життя! Світла їм пам’ять!  

Ольга Колеснікова-Чмель
Сімейний психолог, EMDR- травматерапевт