Що у твоєму серці ?

Що у твоєму серці ?Кілька років тому написала оповідання. Погано вже памятаю, чи друкувалося десь, але чомусь сьогодні захотіла ним поділитися з вами мої друзі. Воно як ніколи актуальне

Що у твоєму серці ?

Тихий лапатий сніг падає на сонну землю. Похитуючись старі ліхтарі заставляють виблискувати у своєму світлі дивним переливом сніговий килим міських вулиць. Рип-рип … чується в повітрі. Це світильник ліхтаря неначе дитяча гойдалка розхитується між небом і землею і нагадує нам про казковість кожної миті. Рип-рип… чується із під ніг. Бо твоя нога торгається білосніжної землі і притискаючи скупчені сніжинки заставляє їх лускати неначе бульбашки. Морозець міцно схопив у танці віхолу і вони закружляли у дивовижному зимовому вальсі.
Закутані у шалики перехожі поспішають хто до своїх домівок, а хто до Храму. І ті і інші думають лише про одне: сьогодні Святвечір… Із маленької церковки лине спів Великого Надвечір´я. Всі у передчутті великого дива – дива народження Господа нашого Ісуса Христа… Повітря ніби наповнене цим радісним очікуванням….
Раптом двері храму відчинилися і морозний бешкетливий вітер увірвався до теплої церковної оселі. Лампадка біля Богородиці згасла… Невдоволені присутні озирнулися…. На порозі стояли двоє обідраних жебраків. Дяк продовжував виспівувати псалми, а між людей пробігло невдоволене перешіптування: «Знову ці жебраки, навіть у Святвечір спокою від них немає… Зразу видно які в них серця… навіть лампадка не витримала їхньої темряви… . Все їм мало….»
Двоє, що тільки зайшли до храму, ніяково опустили очі додолу. Літній чоловік із сивою бородою та замерзшими на ній бурульками лише ніжно підтримував ще зовсім юну жінку, що перебувала у надії…. Обшарпаний одяг мало зігрівав і лише тепле повітря Божого храму прогнало тремтіння з їхніх змерзлих тіл . Ці троє: літній чоловік, молода жінка і дитя, що знаходилось в її утробі , потихеньку стали протискатися поблище до Престолу. Але люди почали добровільно розступатися і, невдоволено звільняючі місце, все ж таки дали змогу пройти ближче. Почулося перешіптування…
Якась огрядна стара пані, звертаючись до своєї сусідки, мовила:
– Довелось відійти, а то ще нахапаюся якоїсь зарази від цих волоцюг.
Друга несміливо спробувала їй заперечити:
– Та чого Ви так? Вони ж не прокажені, лише дуже бідні.
– Ага, бідні. Пити менше треба. Мабуть все попропивали. Он який старий. Видно звабив дівчину. Або то донька така: нагуляла десь дитину. Самім їсти немає що, а вони дітей на світ приводять.
Та її вже ніхто не слухав. Лише місце довкола обшарпаних гостей залишалося порожнім. По всьому видно було, що жінці скоро народжувати… Їй важко було стояти, та ніхто не наважився запропонувати їй стільчика…
Повечір´я з Литією добігало кінця… Всі, хто був у Храмі , по-черзі підходили на Мирування. «Христос рождається!» – чулося з усіх боків. «Славімо Його!» – лунала радісна відповідь.
Люди по-тихеньку розходилися і тільки сивому чоловікові з його юною супутницею не було куди іти. Ніхто їх не помічав… Всі в радісному настрої розбігалися по-домівках на Святу Вечерю. Церква мала зачинятися. Вони не сміливо підійшли до настоятеля Храму і запинаючись ледь чутно запитали:
– Отче, чи не буде де у Вас переночувати. Сьогодні так холодно і завірюха на дворі. Дозвольте хоч з краєчку лише на одну ніч примоститися.
Священик подивився на прохачів, невдоволено кахнув. Він так поспішає. В нього у самого дома купа діточок, ще й рідня в гості приїхала, то ж голова досі болить, де всіх розмістити. Кімнат тільки дві, а людей багато. А тут ще й ці з таким питанням…
– У мене немає де вас розташувати. Чого у людей не запитали? – трохи роздратовано відповів він.
– Та вони від нас відсахнулися як від прокажених, ми і не наважилися…
– Не знаю, я не можу вам нічим допомогти. Ідіть собі з Богом.
Неслухняні сльози покотилося щоками молодої жінки. Вона тихо опустила голову, щоб ні священик, ні її супутник не бачили їх. Тільки серце щеміло великою тугою. Двері Храму зачинилися. Віхола без дозволу захопила ці стомлені тіла у свій танець… Мороз закутував їх у крижаний полон…
– Мені тяжко, мені дуже тяжко, – ледь чутно промовила молода жінка, – Я не маю сил більше йти.
Чоловік турботливо пригорнув її до грудей і тихо промовив: «Нічого, люба, Бог з нами». Він озирнувся довкола і побачив давно покинуту будівлю, що видно вже багато років стояла на ремонті, але ремонтувати її так і не почали. Вибиті шибки запрошували вітер та холод у гості, але завірюсі не так вже й легко було туди потрапити. «Зараз туди зайдемо, я розпалю багаття і ми зігріємося», – поцілувавши у чоло супутницю мовив чоловік…
Теплий подих вогняних язиків ватри потроху відігрівав руки і наповнював надією тіла. Все має свій час у цьому світі. То ж настав час і для цієї жінки. Настав час родити…
Дитячий крик сповістив про народження нового життя. Завірюха раптом стихла, хмари розступилися і на увесь світ засіяла Різдвяна зірка. Мати лагідно поклала щойнонародженого дитятка у дерев´яні ясла, які несподівано виявилися у цьому забутому всіма помешканні і лише малі цуценята прибігли поклонитися Цьому Божому Диву…
Більше ніхто не бачив у цьому місті ні цієї жінки, ні цього чоловіка. І лише Різдвяна зірка нагадувала нам про Рожденого, який приходить до нас щодня… От тільки, чи приймаємо ми його? Чи приймаємо Його насправді? А можливо думаємо про те, що Він надто бідний, щоб зробити нас багатими? Чи про те, що нам немає де його розмістити? Нам бракує місця?.. Бракує часу?…
А що у твоєму серці ?

Людмила Гридковець