Якщо дитина не така як ви чекали

Якщо дитина не така як ви чекали

Вагітна жінка в українському народі завжди називалася жінкою «при надії». Надії як на безпосереднє диво, якою є сама дитина, так і надії на власне майбутнє, на майбутнє своєї родини. Перебуваючи у цьому стані надії не тільки жінка, але уся родина мріє: якою буде ця життєва подорож з малюком. Всі очікуємо свого роду лагідного сонця, теплого моря, що огортає своїми хвилями маленькі ніженьки дитятка поряд з нашими великими впевнено крокуючими ногами. Так, чекаючи дитину, ми мріємо про море: про відпочинок на чудовому пляжі, про красу довкілля, про занурення у морські глибини, про дослідження краси підводної фауни та флори. І чим ближче до пологів,то тим ближче ми до цієї дивовижної подорожі до моря. І ось вже остання ніч перед від′їздом, всі валізи запаковані, ви засинаєте з великим очікуванням та надією… А коли прокидаєтеся, то бачите… гори. Так, ви опинилися не на омріяному пляжі, а на гірській череді кам′яних велетнів. І тоді шок…

Де море? Чому гори? Чому саме я тут опинився? Саме ці питання в першу чергу виникають в голові батьків, у яких народилася дитинка з вадами. І тоді здається це все не правдою та маривом, здається, що лікарі помилися, можливо переплутали дітей. Ні тільки не гори, ми ж так мріяли про море. То ж заплющуємо міцніше очі в надії, що коли прокинемося все буде хай не краще, але принаймні як раніше. Ми поволі розмикаємо повіки і розуміємо, що це не сон, це реальність і це – реальні гори.
Тоді нарікаючи на цілий світ, на несправедливість, на Божу жорстокість ми замикаємося у своєму неприйнятті і починаємо ненавидіти гори. Ми вважаємо їх бездушними бованами, місцем загибелі наших надій і не спроможні побачити, що це всього-на-всього гори, як і море є всього-на-всього лише морем.
Тоді ми ставимо мету будь за що вибратися з цієї кам′яної пастки. Ми хапаємо свого малюка і як навіжені ліземо в гору без передиху, без озирання довкола, без прагнення збагнути довколишню краси. І коли ми безсилі падаємо, то все більше переконуємося у несправедливості і байдужості світу. А ми лише так прагнули моря….
Ми можемо і далі сліпо лізти, думаючи, що ось-ось це закінчиться і врешті-решт ми опинимося на морі. А можемо просто озирнутися довкола і побачити лагідний поцілунок перших промінців сонця незайманих гірських верхівок. Можемо дослідити загадкові печери і насолодитися красою давніх столоктитів та стологмитів. Можемо вдихнути дивовижні пахощі гірських луків, та відчути живодайну прохолоду гірських джерел та потічків, показати дитині красу пісенного водоспаду.
І вибір завжди є за нами, за кожним із нас. Ми можемо жити в ілюзіях нарікаючи на світ, а можемо дякувати Богові за це місце, за цей дар, дар гір. Бо лише в горах ми можемо побачити справжню вартість тих хто поряд, і вартість себе. Лише в горах ми по-справжньому розуміємо значення плеча і зв′язки, лише в горах, долаючи труднощі, ми відкриваємо нові потенціали своєї душі та свого тіла. Ми вчимося любити, любити по-справжньому; ми вчимося допомагати – допомагати щиро; ми вчимося приймати допомогу – приймати із вдячністю. Ми просто вчимося жити, жити у любові, підтримці одне одного, вдячності одне одному і всьому світові. Гори це не море. Тут не доведеться лежати та ніжитися на піску, будуть труднощі і випробування, але це новий вимір життя, життя прекрасного, життя відкриваючого та просвітлюю чого. Тож вибір за кожним.
Коли ми чекаємо на дитину, то сподіваємося лише на море… І це природно: нам так хочеться плескатися з малюком у хвилях лагідного блакитно-зеленого моря, уповатися сонцем, насолоджуватися тупотом дитячих ніжок піщаним берегом… Але море – це лише море. Так само як гори – це лише гори. І де б ми не опинилися, це лише місце, а те чим воно стане для нас, нашої дитини і родини залежить лише від нас самих…

Людмила Гридковець