Коротенькі роздуми про правдиве покликання

Коротенькі роздуми про правдиве покликанняУ церкві ми досить часто чуємо проповіді про покликання, нерідко самі обговорюємо це питання з друзями, знайомими, парафіянами. А чи насправді ми, будучи вже зрілими людьми, які до певної мірі вже відшукавши власне покликання, до кінця розуміємо його справжню суть? Мабуть що ні… І це стосується не тільки звичайних людей, але нерідко священиків, монахинь і монахів. На перший погляд подібне твердження здається трохи непослідовним, або навіть божевільним. Проте воно, нажаль, є не менш реалістичним ніж те, що ми їмо, рухаємося та спимо. То ж спробуємо пояснити, що ми маємо на увазі.
В основі іудеє-християнської традиції лежить троїчне розуміння буття. Божественне – це Свята Трійця: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий. Матеріально-небесне це Бог-Чоловік-Дружина, матеріальне – Чоловік-Дружина-Дитина. Проте матеріально-небесна трійця має ще один прояв: Бог-Монах-Церква. Повнота пізнання Творця не можлива поза вимірами заручин, заручини з Богом через заручини чоловіка із жінкою, та заручин з Богом через заручини Монаха з Церквою. Будь-які заручини передбачають складання обітниць, зокрема: любити до кінця життя «доки смерть не розлучить нас», підтримувати, боронити, бути вірним аж до смерті, вірно служити. То ж і виходить, що лише шлюб дає шлях до повноти пізнання Творця – шлюб у Богові як чоловіка з жінкою, так і монаха з церквою. При цьому сам монах є образом воскреслого Христа.
Кожна жінка і чоловік пізнає Творця безпосередньо як особистість, крім того пізнає через іншу неповторну іпостась (тобто жінка через чоловіка, чоловік через жінку) і вони пізнають Бога разом. Тож шлях пізнання Всевишнього складається із сукупності трьох рівно значимих шляхів. Уникнувши одного з них, не можна дійти до висот. Те ж саме відбувається і в монашестві.
В сучасному світі жінці і чоловікові доводиться дуже багато працювати, щоб мати хоча б елементарні блага цивілізації. Проте, попри будь-які професійні та соціальні реалізації, а відповідно і втому, вони залишаються в першу чергу чоловіком і дружиною, а відповідно мають давати одне одному щоденну підтримку і підтвердження цього. Подружжя спілкується, обговорює проблеми, тішиться успіхами, насолоджується ніжністю, любов’ю та інтимністю. Чоловік попри будь-яку втому має піклуватися про свою домашню церкву, бо інакше , як казав хтось зі святих церкви, «розбіжаться вівці і зруйнується дім». Щось подібне ми спостерігаємо і у священстві.
Священик, який багато працює для парафії, може з часом за фізичним виснаженням забувати про стан своїх заручин і уподібнюватися до того чоловіка, який каже своїй дружині: «Я так тяжко працюю і все це заради тебе, я забезпечив тебе квартирою, машиною, їжею і всім, щоб ти гарно виглядала. То що ти ще від мене хочеш?!» На перший погляд може здатися, що це є цілком нормальні слова, проте вони чітко виявляють родинну хворобу і демонструють, як руйнівний хробак підриває ходи у родинній будівлі. Бо насправді, коли ми говоримо про правдивий шлюб, то ми одружуємося не на грошах, не на квартирах, не на машинах, а одружуємося з людиною, яку кохаємо. То ж і головним у нашому єднанні є не матеріальні блага, а дар взаємної любові. Високий матеріальний статус – це не свідчення подружньої посвяти, це є свідчення успішної реалізації власних амбіцій щодо родинної презентації в суспільстві. Ми не кажемо що успішна презентативність це погано, просто вона не мусить заміняти, або навіть витісняти, головного – любові, посвяти та пізнання. То ж і виходить що вся суть є у пріоритетах і нашій здатності їх виділяти, систематизувати та ієрархізувати. То ж як чоловік в родині, так священик на парафії чи монах у монастирській спільноті мають пам´ятати цю просту істину любові: не забувай за тим, що ти робиш, про тих, за заради кого ти це робиш.
Нерідко від сучасних священиків і навіть монахів, особливо від тих, що піддалися впливу індивідуалістичних західних тенденцій, можна почути слова – я маю право на свій простір, на власний час. Дійсно, кожна людина має подібне право, але все залежить від того як вона ставиться до цього права і як його використовує. Якщо мова іде про індивідуалізацію членів родини замість дифузюювання їхнього простору, то кожен з членів родини маючи «де юре» статус приналежності до цієї родини, «де факто» – з часом починає відчувати власну обособленість, відстороненість і не причетність. Таким чином порушується одна з базових потреб людини, потреба в приналежності. Тож уявімо ситуацію, коли батьки під приводом власної втоми від виснажливого робочого дня відмовляються говорити з дітьми, гратися з ними, вчитися з ними, спільно з ними щось робити, а інколи навіть, коли це вкрай необхідно, навіть щось робить замість них. Що ми кажемо про таких батьків? Погані батьки.
То ж і священик та монах, які заручені з церквою, цілий день пропрацювавши, мусить пам’ятати, що в них є діти, діти які потребують навчання, допомоги, мудрості і ці діти – їхні парафіяни, прочани тощо. То ж у світлі сказаного зовсім абсурдною виявляється думка: «У мене немає часу займатися дітьми, я хочу відпочити.» Кожен священик мусить пам’ятати, що він є чоловіком для своєї церкви (парафії як інституції), і що результатом цієї любові є діти (парафіяни). І чим більша і щиріша любов, тим більша кількість дітей. Проте, не лише процес примноження дітей мусить приносить задоволення, але й процес їхнього виховання (не періодичного, а систематичного). То цілком справедливо постає питання: чи не загубився той батько, який не сідає з дітьми за уроки, не цікавиться як вони прожили час, доки не бачилися, чим жили, чим дихали? Досить часто цей процес переорієнтовують до сповіді і на цьому виховна роль батька завершується. Але це не так. Сповідь і відпущення гріхів це не батьківська роль, а роль, до певної міри, духовно-фахово-соціального служіння, тобто одна з функцій професійного покликання Богом чоловіка і це те, що священик чинить не своїм власним зусиллям, а, в першу чергу, зусиллям Творця. Натомість виконавши обов’язок по забезпеченню родини: дому (церкви), їжі (підготування та проведення споживання Тіла та Крові Христа), зручностей тощо, він мусить пам’ятати про власне батьківство. Саме воно є живим свідчення повноти віри священика.
Звісно, всі діти різного віку і у всіх різні потреби і проблеми. І церква через своїх вірних готова спільно зі священиками і монахами виховувати власних дітей. Проте правдивий батько мусить все організувати, проконтролювати, забезпечити і також взаємодіяти. Церква через своїх катехитів може займатися з дітьми, підлітками, молоддю, сім’ями, зрілими людьми, проте батько має завжди починати ці зустрічі, бо він має бути не віртуальним батьком, а живим, реальним, існуючим. З живою участю, справжньою посмішкою, щирими очима, якщо треба з правдивим докором.

Кандидат психологічних наук Людмила Гридковець,
декан факультетуту психології
Київського інституту бізнесу і технологій