ВИКЛИКИ ЧАСУ: В ЄВРОПУ ЗА ВСЯКУ ЦІНУ?

Петро Гусак, Ph.D.

Інститут родини та подружнього життя

Українського Католицького Університету

ВИКЛИКИ ЧАСУ: В ЄВРОПУ ЗА ВСЯКУ ЦІНУ?

Доповідь на Урочистій Академії «Майбутнє людства належить родині»

Київ, 15.05.2011 р.Б.

Привид бродить по Європі… Тільки не комунізму, як писали К. Маркс і Ф. Енгельс у своєму «Маніфесті комуністичної партії». (Привид комунізму у відношенні до цього привида, про який я говорю зараз, є лишень його молодшим братиком у коротких штанцях…). Ім’я цьому привиду – привид імперії. Він страхає й розкладає Європу давно – починаючи від Александра Македонського (334-323 рр. до р. Хр.), котрий перший відчинив двері азійському деспотичному імперському вірусові у Західний світ. Потім – через імперію Юлія Цезаря і його наступників (49 до р. Хр. – 476 по р. Хр.), через імперію Карла Великого (768-814), через «Священну Римську імперію німецької нації» (962-1806), імперії Габсбурґів (1806-1918) та Гогенцоллерів ([1772-] 1871-1918), через гітлерівський «Третій райх» (1933-1945), що його американський суддя Джексон – обвинувач на Нюрнберзькому процесі, назвав «типовою азійською деспотією»[1], Європа, схоже, повертається «на круги своя» й будує нову поліетнічну імперію.

Нова європейська імперія, відома тепер під скромною назвою «Європейський союз», почалася з того, що канцлер післявоєнної Федеративної республіки Німеччини Конрад Аденауер (1876-1967), католик за віросповіданням, підтримав у 1950 р. план, розроблений французьким політиком Жаном Монне (1888-1979)[2]. Цей план відомий в історії під назвою «план Шумана», тому що його проголосив прем’єр-міністр Франції Роберт Шуман (1886-1963), що, як і Аденауер, був практикуючим католиком. План полягав в об’єднанні важкої промисловості Франції і Німеччини, зокрема гірничої та металургійної галузей, щоби на майбутнє унеможливити сепаратну гонку озброєнь цих країн одна проти одної і таким чином припинити ланцюг французько-німецьких війн і реваншів. Ідея миру, сама по собі добра, довела тут до здачі національних інтересів на користь наднаціонального органу (що, eo ipso, надщербило суверенітети цих країн) і так виник Європейський Союз Вугілля і Сталі (ЄСВіС) – передвісник політичного Європейського Союзу. Ще одним активним діячем, що підтримав цей союз і ідею Європейської інтеграції, став італійський прем’єр-міністр Альчіде де Ґаспері (1881-1954), теж католик. Завдяки його зусиллям Італія доєдналася до ЄСВіС.[3] У тому самому році до нього приєдналися Бельгія, Нідерланди і Люксембург. У 1973 р. до них долучилися Великобританія, Данія і Ірландія, а у 1981-1986 рр. – Греція, Іспанія і Португалія. Вже з 1957 р. це об’єднання дістало назву Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС).

Не зважаючи на ці урізання суверенітетів та національних інтересів на користь наднаціональних структур, Німеччина періоду Аденауера (подібно як і Франція періоду Шарля де Ґолля) швидко відновлювалася після ІІ Світової війни, так що у світі вже говорили про «німецьке чудо». Причиною цьому, окрім розумного господарювання, було бажання надолужити втрати війни (німці у 1945-1967 рр. мали ще доволі багатодітні сім’ї), та здоровий світогляд: нацистська ідеологія зазнала краху, й замість неї у навчальних закладах викладалися християнські суспільні принципи й реалістична філософія, яка визнавала існування об’єктивної дійсності, об’єктивної правди та об’єктивних моральних норм, а правова система (після краху нацистського правового позитивізму) базувалася на природному праві й об’єктивній моралі. Все те давало німцям мету і ентузіязм до праці. Стурбовані таким швидким відродженням післявоєнної Німеччини, певні ідеологічні та фінансові кола США (там від середини 1950-х діяв сумнозвісний план Даллеса, суттєвою складовою якого було обмеження приросту населення у світі, аби інші народи не загрожували «американським інтересам») експортували в Європу «сексуальну революцію», яка вже набрала обертів у США. Підозрюють також і участь у проведенні і фінансуванні цього «експорту» і спецслужб Радянського Союзу та Китаю – принаймні, «сексуальна революція» велася під виразно лівими, соціялістичними та марксистськими гаслами. (NB: Аденауер, який говорив, що подбає, аби соціял-демократи і комуністи ніколи більше не прийшли в Німеччині до влади[4], помер у 1967 р. «Революція» вибухнула у 1968 р.). За свідченням доктора Губертуса Десльоха (Hubertus Deßloch)[5], який був очевидцем тих подій (студіював у 1960-70-х рр. право в Мюнхені), «сексуальна революція» супроводжувалася зміщенням з кафедр тих професорів, які викладали здорову філософію, теологію і право, а на їх місце приходили релятивісти, нігілісти, скептики і взагалі ліві. Нема ефективнішого способу підірвати життєдайні сили нації, її «елан», що спонукає націю до праці, росту і розвитку, як тільки – підірвати її моральні основи і спрямувати її енергію у болото розпусти (щось подібного порадив зробити з ізраїльтянами Валаам. – див. Чис 31,16; Одкр 2,14). Одне з гасел тієї революції: «Make love, not war», де «love» означає можливість мати секс з ким-, де- і коли-будь, влучно виражає цей спосіб. Його наслідки стали відчутними у наші дні, з їхніми ще більш невтішними прогнозами.[6]

7 лютого 1992 року в голландському місті Маастрихт було підписано Договір про Європейський Союз (ДЄС), що вступив в силу 1 листопада 1993 р. Відтоді це формування дістало назву «Європейський союз», з адміністративним центром в Брюсселі, з Європейським парламентом та символікою – прапором у вигляді кола з 12 золотих зірок на темно-синьому тлі – наче б то як вінок зір довкола голови Марії з об’явлення Богородиці у Фатімі, з алюзією на Одкр 12,1. (От тільки, усі, кого я запитував, не могли дати мені відповіді, чому ці зірки п’ятикутні – давній окультний та масонський символ, що його широко використовували марксисти, СРСР і США). Було також запроваджено спільну валюту «Євро» та три засади Європейської інтеграції (three-pillar structure): 1. Економічні і соціяльно-політичні засади; 2. Загальні зовнішні засади і засади безпеки; 3. Правові і внутрішні засади. На духовність, культуру і мораль місця не було відведено, не говорячи вже про плекання національних суверенітетів, що свідчить про те, що благі наміри католицьких отців-засновників об’єднаної Європи не здійснилися: вони від початку містили у собі світоглядні прорахунки, а окрім того, ліві сили перехопили у ньому ініціятиву (одним із механізмів такого перехоплення і була «сексуальна революція»). На даний час більшість в Європарламенті має коаліція соціялістів, соціял-демократів і зелених – всупереч висловленому колись Аденауером переконанню, що лівих більше не допустять до влади.

Починаючи від Маастрихтської угоди, ЄС все більше набирає рис наднаціональної супердержави (вже згаданої поліетнічної імперії). Європейські структури (Європейська комісія, Європейський суд та й сам Європарламент), які ще у 80-х роках якось контролювалися урядами національних держав-членів ЄС, емансипувалися від них, і тепер практично все вирішується голосуванням в Європарламенті, де рішення приймаються простою більшістю, а держави-члени ЄС мусять їх виконувати (цей метод вже нарекли «супранаціоналізмом» або «методом спільноти» [«community method»]).[7] Для реалізації своїх рішень ЄС використовує метод «нав’язливої демократії», проводячи референдуми у країнах-членах чи кандидатах доти, доки вони не дадуть бажаних результатів: між референдумами йде пропагандистська «обробка» «насєленія на терріторії» (термін належить Тарасові Возняку). Так було у Данії, коли у 1992 р. її референдум відхилив Маастрихтську угоду: після нього було проведено другий референдум, який вже дав бажані результати.[8] Так було і у 1995 р., коли перший референдум відхилив вступ Австрії до ЄС, а другий, після «обробки», впровадив Австрію до ЄС. З кожним роком ЄС все більше відповідає вісьмом основним рисам поліетнічної імперії.[9] Під кінець 90-х було створено Європейську поліцію, яка може діяти на території країн-членів, не координуючи своїх дій з національними поліціями та не звітуючись перед ними. Вже є також плани та робляться конкретні кроки по створенню Європейських збройних сил на противагу до НАТО (щоби залишити США «за бортом»).[10] Наступним кроком у напрямку перетворення ЄС у наднаціональну супердержаву/імперію стала недавня спроба (2007 р.) прийняття Європейської Конституції. Вартим уваги є факт, що ініціятором прийняття Конституції і розробником її проєкту була Німеччина – основний фінансовий донор ЄС. Проти Конституції, яка, серед іншого, мала на меті обмежити представництво в Європарламенті інших країн-членів ЄС пропорційно до кількості їхніх народів, виступили Польща і Великобританія[11], а остаточно її відкинули референдуми у Франції та Нідерландах. Однак Брюссель, з подачі Німеччини, «не здався» й замінником Конституції став Ліссабонський договір (грудень 2007 р.)[12], проти якого запротестували Великобританія і Ірландія, однак у Брюсселі заявили, що обійдуться й без них. Найдовше протестувала Чехія, яка у 2009 р. формально головувала в ЄС, однак і вона поступилася – 4.11.2009 р. Вацлав Клаус заявив, що підпише Ліссабонський договір. Ліссабонський договір визначив курс на ще більшу централізацію ЄС, встановивши посади Президента та Міністра закордонних справ ЄС. (У цьому контексті створюється враження, що Німеччина, користуючись своїм економічним і політичним становищем в ЄС, використовує ЄС як засіб для осягнення тих самих геополітичних цілей – принаймні, в Західній і Центральній Європі, – які «Третій райх» намагався осягнути військовою силою, з тою тільки різницею, що «Третій райх» військовою кампанією 1942-43 рр. намагався здобути незалежні джерела енергопостачання [Каспійську нафту і газ], а сучасна Німеччина в енергетичному плані стала залежною від Росії[13]). Всі ці угоди і конституції вказують на цілеспрямовану політику, метою якої є перетворення ЄС в наддержаву, й разом з тим неухильне, хоча й не одразу помітне, ослаблення й обмеження суверенітетів країн-членів ЄС: все більше питань передається й надалі передаватиметься у компетенцію «центру». І хоча ЄС декларує, що керується принципами рівності й демократії (всі країни-члени мають наче б то однаковий голос), а всі доленосні для цієї формації рішення повинні прийматися консенсусом й вето однієї країни блокує прийняття рішення, однак, як це видно на прикладі Ліссабонської угоди, «пекучі» й «кортячі» рішення можуть бути прийняті і без консенсусу, а стосовно демократії й рівності голосів країн-членів діє старий принцип: «Хто платить гроші, той замовляє музику». Не секрет, що в ЄС є донори-важковаговики, такі, як Німеччина і Франція, а є країни бідні, як, наприклад, Польща чи Португалія, які залежать від фінансових вливань основних донорів. Відповідно, ці донори використовують старий як світ метод «батога і медяника», надаючи, наприклад, біднішим країнам торгівельні преференції, або ж позбавляючи їх фінансових вливань, і так спонукають їх до прийняття вигідного для себе рішення.[14]

Як і кожна поліетнічна й мультикультурна наддержава/імперія, ЄС потребує загальноімперської ідеології, єдиної релігії й єдиного етичного кодексу. Такою загальноімперською ідеологією стало таврування усіх «націоналізмів» як потенційного джерела війн і нетерпимості (слова «батьківщина» і «патріот» стали в ЄС «поганим тоном») і формування свідомості «європейськості» гаслами на кшталт: «In Europa zuhause!» (підкріплене свободою пересування у межах вужчої, ніж сам ЄС, Шенгенської зони, однак, практично, і по цілому ЄС – паспорт громадянина країни-члена ЄС запевняє таку можливість з мінімальним контролем), що до болю нагадує сусловську спробу витворення «нової історичної спільноти – радянського народу» з її простонародно-анекдотичним відповідником: «Мой адрес – не дом, не улица…». (Свій камінь в основу цієї тенденції в Західній Європі поклав, на жаль, ще Аденауер, ствердивши, що він ставить понад усе єдність Європи, а вже потім – своєї власної держави, й готовий пожертвувати возз’єднанням Німеччини, якщо вдасться створити сильний західний табір[15]).

Загальноімперською релігією в ЄС стає релігійний синкретизм з його формальним ствердженням «рівності всіх релігій», до якого, однак, «не пасує» Християнство з його претендуванням на універсалізм і виключну правдивість. (Пригадуєте пропозиції римських імператорів для християн, щоби ті долучили Христа до римського пантеону й почитали його на рівні з іншими богами?). Тому в ЄС намірено й методично усуваються з документів усі згадки про Християнство як формотворчу силу Європейської цивілізації – прикладом може слугувати недавній провалений проєкт Конституції ЄС, з преамбули якої намірено усунули згадку про Бога і Християнство. Як один із засобів протидії Християнству використовується іслам – ним функціонери з Брюсселя прагнуть «розводнити» колись християнське середовище; їм імпонує доволі релятивістьке моральне вчення ісламу, особливо у його ставленні до «невірних» – «гяурів» чи «кафірів» (наприклад, такíя – свідомий обман «невірних» як елемент джихаду). Тому для вихідців з ісламських країн іммігрувати в ЄС незрівнянно легше, ніж для вихідців зі Східної Європи.

Щоправда, у цих тенденціях до «сплавлення» усіх народів в єдину загальноєвропейську спільноту та до усунення Християнства з життя європейських народів ЄС прагне уникати «помилок», яких колись допустився Радянський союз[16]: ЄС не удається (поки що – ?) до жорсткого тиску й терору, бо такий тиск завжди породжує спротив і викристалізовує сили опору, а практикує «м’який тоталітаризм», маргіналізуючи (для цього вміло використовуються ЗМІ, але також і квоти в Європарламенті) національні рухи і партії, які можуть діяти легально, однак без істотного впливу на політику і суспільство. Так само маргіналізуються і християни – вони наче б то прямо не переслідуються й можуть вільно визнавати свою віру, однак ЗМІ створюють їм імідж «зацофаних», і той, хто публічно признається до християнських засад, не може зайняти жодної більш-менш значущої посади в адміністративних структурах ЄС чи зробити у них кар’єру. Найгучнішим прикладом такої дискримінації став випадок італійського міністра Рокко Буттільйоне (колишнього проректора Міжнародної Академії Філософії в Ліхтенштайні), який був кандидатом на посаду єврокомісара, і якому з наміром задали запитання, що він думає про гомосексуалізм. Коли Буттільйоне відповів: «Згідно з вченням Католицької Церкви – це гріх», то такої відповіді вистачило, аби не допустити його до посади єврокомісара. (Інформацію про численні факти дискримінації й маргіналізації християн можна знайти на сайтах www.europe4christ.netта www.christianophobia.eu).

Єдиний етичний кодекс, який намагаються запровадити функціонери, теж синкретичний, а отже – релятивістський. Наголос у ньому ставиться на особисті думки, припущення і забаганки, без огляду на те, як воно є «насправді»; тому і самі поняття правди і дійсності усуваються: адже правда і дійсність вимагають підкорення їм й узгодження з ними своєї поведінки, натомість, суб’єктивні думки і забаганки не зобов’язують «іншого». Кожен може чинити те, що йому довподоби. Натомість, той, хто претендує, що знає правду, вважається «соціяльно небезпечним», бо сверджуючи правду, він тим самим спонукає інших скоритися їй, а отже – чинить над ними «насильство». На підтримку такого релятивістського кодексу висуваються поняття «свободи» і «толерантності», однак згадана тут «свобода» це (як я її називаю) «свобода кому вниз» – до всього того, що є як мінімум хворобою, а насправді – розбещеністю і злочинною поведінкою. Громадяни ЄС свобідні, наприклад, змінювати свою сексуальну орієнтацію на гомосексуальну (але не навпаки!), організовувати ґей-паради, претендувати на легалізацію гомосексуальних форм співжиття, усиновлювати дітей і виховувати їх гомосексуалістами[17], здійснювати евтаназію себе самих чи інших, висміювати й очорнювати священне чи чиїсь релігійні переконання і т.д. Все це намагаються зарахувати до «прав людини», а всі інші «обивателі» повинні виявляти пошану до їхньої «свободи» й виявляти до них «толерантність». Натомість, якщо хтось хоче відстоювати традиційні моральні, сімейні та релігійні цінності, той відразу стає «нетолерантним»: демократичні «свобода» і «толерантність» на нього й на його позицію не розповсюджуються.

Наслідком егоїстичної постави й розбещеності (ще доки вона перебуває у площині фізіологічної гетеросексуальності), її «побічним продуктом» стають «небажані» діти, яких прагнуть позбутися, і тому майже в усіх країнах ЄС легалізовані аборти (виняток становлять лише Польща і Ірландія); більше того: ЄС прямо вимагає від країн-членів і навіть від країн-кандидатів повсюдного й безперешкодного доступу до «безпечних» абортів і контрацепції, особливо для молоді і підлітків[18]. У такий спосіб ЄС знищує нації країн-членів, однак імперіям байдуже, які саме нації чи етноси їх заселятимуть: вимруть корінні, прийдуть іммігранти… (Подібне було і в Римській імперії: вже за часів Нерона її військо складалося в основному з найманців-варварів, а Рим був «містом квіритів без квіритів»[19]). Так звана «ювенальна юстиція», яка посилено просувається також і в Україну, є за своєю суттю застосуванням на практиці тверджень Ф. Енгельса з «Походження сім’ї, приватної власності і держави» про те, що сім’я як буржуазний інститут повинна відмерти, та що держава візьме на себе функцію виховання дітей.[20] (Це ще раз підтверджує мою тезу про лівацький характер ЄС: в колах, які вирішують політику ЄС, твори Ф. Енгельса на столі і в умах). Сім’я завжди є осередком плекання і передавання релігії і традицій, тому тоталітарна влада, яка намагається нав’язати свою релігію і свої традиції, прагне у першу чергу зруйнувати сім’ю і відчужити дітей від батьків. Практиковані тоталітарними режимами ХХ ст. способи відчуження дітей із сімей та передання їх на виховання державі (піонери, гітлерюґенд, комсомол…) більше неефективні, їм на зміну приходить «ювенальна юстиція».[21]

У своєму прагенні побудувати ліву тоталітарну імперію, ідеологи та функціонери ЄС таки «наступили на граблі»: цими «граблями» є реальність націй як історичних спільнот, об’єднаних спільним походженням (слово «нація» походить від лат. nascor – народжуюся), територією, мовою і культурою (ця остання є найсильнішим чинником формування і утвердження націй). В історичному розвитку, державотворенні й стосунках між народами нація є кінцевим пунктом і остаточним даним: на суспільному рівні всі тривкі держави є державами титульних націй[22], а на особистому – нація є невід’ємною рисою ідентифікації особи: не існує історичної людини, яка не була б приналежною до певної нації (виняток становлять хіба що доісторичні прабатьки Адам і Єва). Однак, кожна людина водночас здійснює («носить») націю в собі, і через те нація (на противагу до платонівського її розуміння) не є одиницею чи єством вищого порядку: вона не є тим «загальним», якому в жертву слід принести окремих осіб – як її слабке, тіньово-примарне відображення (щось на зразок платонівського співвідношення між загальною ідеєю та одиничними речами). Якраз навпаки: нація здійснена у кожному індивіді, кожній особі, яка до цієї нації причетна.

Отож, усі штучні конгломерати, поєднані в поліетнічні та мультикультурні імперії чи то військовою силою й «генієм» полководців-завойовників, чи то економічною або геополітичною «доцільністю», чи ідеологіями (наприклад, космополітизмом, масонством, IV-м Інтернаціоналом чи світовою соціял-демократією), від самого початку містять у собі «бомбу сповільненої дії» – окремі нації. Імперії не здатні їх подолати чи «переварити». Скоріше чи пізніше бомба вибухне й та чи інша імперія відійде в минуле, а на їхньому місці постануть держави титульних націй (старих, які існували до імперії, або нових, які викристалізувалися з етносів «у лоні» імперії). Пройде – з погляду історії – зовсім небагато часу, й про ЄС залишиться лише спомин, подібно, як про імперію Александра Македонського.

Звернімося тепер до нашої, української «багатовекторності». Стосовно зовнішньої геополітичної орієнтації думки в Україні поділені на два чітких напрямки: одні бачать майбутнє в (політичному, церковному, культурному, митному…) об’єднанні з Росією, а інші (серед них – переважна більшість націонал-демократів, патріотів і свідомих українців) бачать майбутнє України тільки в Європейському союзі, куди Україна будь-що, скоріше чи пізніше, здійснивши відповідні структурні, законодавчі та економічні перетворення, повинна вступити. Визнаючи, що такі перетворення, спрямовані на ефективніше управління, модернізацію економіки, економніше й ефективніше використання ресурсів, «прозорість» і подолання корупції, гарантії й безпеку для інвесторів і т.п., потрібні й корисні для України, я ставлю запитання: чи Україна не може здійснити їх сама, не вступаючи в ЄС? Чи для цього потрібно позбуватися спочатку фінансового, а потім і політичного суверенітету (що вже переживають країни-члени ЄС, особливо бідніші)? Чи добробут, свобода пересування й економіка – понад усе, і заради них можна наражати на небезпеку нашу релігію, наших дітей і наші сім’ї? Й навіщо вступати у те, що – як це невблаганно засвідчує історія і здоровий глузд – скоріше чи пізніше розпадеться?

Не беручи до уваги оплачуваних Брюсселем агентів-функціонерів, існування яких я припускаю, й «работа у них такая» полягає в тому, щоби поширити й утвердити в Україні думку про наче б то неминучий вступ України (чи принаймні – «наближення», «асоційоване членство», «узгодження законодавства») до ЄС, так неначе б ЄС був єдиною й неминучою альтернативою до Росії, виникає запитання про всіх решту, які цих агентів-функціонерів слухають і «в простоті серця» справді вважають, що найбільшим благом для України є її зближення з ЄС. Це – питання про нашу «національну карму», як вона проявлялася протягом історії: чи для цього «насєлєнія на тєрріторії» й справді потрібні варяги, литовці, поляки, татари, турки, московити, аби цим «насєлєнієм» керувати, бо саме воно не може дати лад у своєму домі? Цю «національну карму» можна ще назвати «синдромом васала», або конкретніше – «синдромом Хмельницького». Цей «великий муж» воював з польським королем, однак лише як його збунтований васал, виборюючи таким чином не справжню державність й незалежність України, а милостей для себе й трохи вольностей для козацького війська – від цього самого короля. Хмельницький не мислив себе сюзереном, і як васал, шукав такого сюзерена над собою. Коли йому не вдалося добитись достатньо милостей від польського короля, він просто змінив сюзерена, присягнувши на вірність московському царю. А власної «волі до влади», ствердження власного «я» як сюзерена і самодержця всієї Русі у нього не було. Подібний «синдром Хмельницького» проявляється і тепер: або з Росією, або в ЄС, яким фактично керуватиме явно не Україна. Волі ж до побудови власної міцної національної держави: наведення порядку з корупцією, криміналітетом, економікою, радикального зцілення демографічної ситуації й законодавчого захисту життя своїх громадян від моменту зачаття й до природної смерті, рішучого захисту українських сімей, підвищення обороноздатності країни – словом, до побудови такої держави, яка, з одного боку, була б у дружніх стосунках зі всіма державами-сусідами, а з іншого – змусила би їх з Україною рахуватися й поважати її, в сучасних українських політичних діячів, схоже, немає. Шкода. Як висловився покійний Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник): «Як будемо сильні, то самі прийдуть і нас визнають». Подібно співав теж відомий керівник «Машины времени» Андрій Макаревич: «Не стоит прогибаться под этот изменчивый мир: пусть лучше он прогнется под нас». Й українські Церкви повинні тут відіграти вирішальну роль у формуванні «непрогибаемого» хребта української нації.

[1] Див.: The Trial of German Major War Criminals – provides transcripts from the Nuremberg trials, на веб-сторінці http://www.nizkor.org/ , 07.11.09.

[2] Жан Монне був також творцем ідеї Сполучених Штатів Європи. Пор.: Владимир Соловьёв. О войне, прогрессе, и конце всемирной истории, со включением краткой повести об антихристе и с приложениями. – http://www.krotov.info/library/18_s/solovyov/10_081.html . 07.11.09.

[3] Мабуть, цим католикам далася взнаки ностальгія по середньовічних Європейських імперіях, конфесійним відповідником яких була імперієподібна структура самої Католицької Церкви. Вони «не знали, що чинять» (пор.: Лк 23,34), і коло колиски якого «дітища» вони стоять.

[4] Див.: «Аденауер Конрад». – http://uk.wikipedia.org/wiki… , 07.11.09.

[5] Губертус Десльох очолює зараз загальноєвропейську ініціятиву «Європа для Христа». Див. веб-сторінку www.europe4christ.net . 07.11.09.

[6] Німеччина 2050: стара, хвора, дорога. – http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=2930 , 07.11.09.

[7] Див.: «Маастрихтська угода». – http://uk.wikipedia.org/wiki… , 07.11.09.

[8] Див.: Там само.

[9] 1. Змішання народів; 2. Витворення однієї загальної мови спілкування, державного управління й науки; 3. Витворення нової культури; 4. Зрівняння в правах усіх культів і релігій, що по суті означає витворення однієї загальноімперської синкретичної релігії; 5. Запровадження єдиної валюти, що на початках оживляє торгівлю й сприяє ростові економіки імперії; 6. Спільне, поліетнічне за своїм складом військо під єдиним імперським командуванням; 7. Відсутність кордонів всередині імперії та відносна (лише для громадян, однак не для представників нелояльних етносів чи релігій) свобода пересування й обрання місця проживання у ній; 8. Більше чи менше жорстка тоталітарна влада (пор.: А. Белова. Александр Македонский и эллинизм. – Реферат, Государственный Университет Высшая Школа Экономики: Москва, 2003 – http://works.tarefer.ru/33/101298/index.html , 07.11.09.).

[10] Див.: Роберт Каґан. Про рай і владу. – Вид. Журналу «Ї»: Львів, 2004.

[11] Див.: Федор Лукьянов. Битва за конституцию. Саммиту Євросоюза предстоит определить будущее Європы. – www.rg.ru/2007/06/23/sammit.html , 07.11.09.

[12] Див.: http://www.tatsachen-ueber-deutschland.de/uk/aussenpolitik/inhaltsseiten/hintergrund/lissabonskii-dogovir.html?type=1 , 07.11.09.

[13] Не зважаючи на таку залежність, сучасні Німеччина і Росія перебувають в «дуже добрих» стосунках: імперії завжди намагаються порозумітися між собою, аби зберегти свій статус-кво і спільно придушувати національно-визвольні рухи. Це було видно у 1991 р., коли Україна проголосила незалежність, а Німеччина довго думала, визнавати її, чи ні, аби не розлютити СРСР/Росію, й тодішній міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Геншер заявляв, що він визнає єдиного партнера на Сході – СРСР. Таку саму позицію виявила меркелівська Німеччина і у російсько-грузинській війні 2008 р.: стабільність, тобто, імперська присутність Росії на Кавказі – понад усе. (В новітній історії ці імперії лише двічі не порозумілися, наслідком чого стали І та ІІ Світові війни, але на майбутнє вони намагаються уникати подібних «помилок»).

[14] Пор.: Федор Лукьянов. Битва за конституцию. Саммиту Евросоюза предстоит определить будущее Европы. – www.rg.ru/2007/06/23/sammit.html , 07.11.09.

[15] Див.: «Аденауер Конрад». – http://uk.wikipedia.org/wiki… , 07.11.09. Пор. також: «Наша мета, щоб у майбутньому Європа стала єдиним домом для всіх європейців, щоб вона стала житлом волі». – Там само.

[16] ЄС намагається також уникати економічних і управлінських прорахунків, які доклалися до краху СРСР.

[17] На догоду цим тенденціям у законодавстві замінюють поняття «стать» поняттям «гендер» (яких є аж 16), а поняття «сім’я» – поняттям «форми, чи спільноти співжиття». В Європі діє «Європейська коннвенція про усиновлення дітей (ETS№ 58 від 24.04.1967 р.), яку Україна підписала 28.04.2009 р. У ній є ст. 1 про зобов’язання приведення національного законодавства у відповідність з цією Конвенцією, та ст. 6, ч. 1, яка дозволяє усиновлювати дитину одній особі (це значить, що також і гомосексуалістові чи лесбіянці).

[18] Я особисто давав відповідь на проголосований у 2001 р. в Європарламенті закон стосовно «безпечних» абортів і контрацепції. Проєкт цього закону висунула бельгійська соціялістка Анне ван Лянкер (2001/2128(INI)).

[19] Див. серед іншого: Генрик Сенкевич. Quovadis. – Свічадо: Львів, 2007.

Квірити – лат. Quirites – урочиста назва повноправних римських громадян.

Одним із чинників, який виявився руйнівним для Римської держави, став перехід від етнічної нації (PopulusRomanus) до «політичної нації» (щось подібно, як у сучасній Україні), юридичним закріпленням якої є поняття «громадянства» (у Римській державі – civesRomani). Візьміть до уваги діялог св. Апостола Павла з сотником (Ді 22,25-28): один купив громадянство за гроші, а другий у ньому родився, але ні той, ні інший не були етнічними римлянами.

[20] Див.: «С переходом средств производства в общественную собственность индивидуальная семья перестанет быть хозяйственной единицей общества. Частное домашнее хозяйство превратится в общественную отрасль труда. Уход за детьми и их воспитание станут общественным делом; общество будет одинаково заботиться обо всех детях, будут ли они брачными или внебрачными. Благодаря этому отпадет беспокойство о “последствиях”, которое в настоящее время составляет самый существенный общественный момент, – моральный и экономический, мешающий девушке, не задумываясь, отдаться любимому мужчине. Не будет ли это достаточной причиной для постепенного возникновения более свободных половых отношений, а вместе с тем и более снисходительного подхода общественного мнения к девичьей чести и к женской стыдливости?». – Фридрих Энгельс. Происхождение семьи, частной собственности и государства // Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения. В 3-х т. Т. 3. – Москва: Политиздат, 1986, – 639 с. – http://webreading.ru/sci_/sci_history/fridrih-engels-proishoghdenie-semi-chastnoy-sobstvennosti-i-gosudarstva.html – С. 40. (14.05.2011).

[21] Див. наприклад: Ольга Поперечна. Дамоклів меч ювенальної юстиції. –http://natali-bright.livejournal.com/403848.html (14.05.2011). Див. також: Ювенальная юстиция или ювенальная диктатура? Беседа с актрисой Натальей Захаровой. – http://www.pravoslavie.ru/news/4787.htm (14.05.2011).

[22] На церковно-релігійному рівні ці титульні нації можуть бути об’єднані у помісні Церкви (Ecclesiae sui iuris), Церкви країн (Landeskirchen), національні конгрегації чи конференції, які визнаватимуть примат першенства Римського Архиєрея та будуть поєднані з ним апостольською сукцесією і євхаристійним сопричастям, однак не належатимуть до унітарної, імперієподібної адміністративної структури Римської Церкви. (Історичний досвід показав, що така унітарна структура не забезпечує єдності Церкви, а якраз навпаки – породжує відцентрові тенденції). Але це вже тема окремої доповіді.