Боже батьківство, держава і влада

Дам’ян Федорика
Боже батьківство, держава і влада*
* Це розширена версія доповіді, виголошеної на Міжнародному Конгресі про Гідність Батьківства, що відбувався у Варшаві 5-7 листопада 1999 р. Вперше опубліковано у: O Godność Ojcostwa, ed., Ewa Kowalewska, Warsaw, 2000.

Численні мужі новіших часів, наслідуючи тих, що в минулі віки присвоїли собі ім’я філософів, вважають, що вся влада походить від людей, себто, ті, кому належить державна влада, виконують свої обов’язки не як власну владу, а як надану їм народом, і згідно з цим, владу можна відкликати волею народу, який її надав …
Разом з тим вчення про політичну владу, створене сучасними авторами, вже завдало людям чимало лиха, і можна тільки зі страхом думати, що нашим нащадкам воно принесе ще більше горя.

Лев ХІІІ, Immortale Dei, 1 листопада 1885

“Папа Йоан Павло ІІ у Evangelium vitaе нагадує про традиційну позицію Церкви щодо аборту, контрацепції та евтаназії, себто, як бачимо, нічого нового. Однак у своїй енцикліці Папа йде набагато далі, стверджуючи верховенство морального права, такого, як він його визначає, над цивільним правом, і навіть захищаючи спротив сумління супроти останнього, якщо воно суперечить моральному праву. Гадаю, що ця позиція, яка видається мені небезпечним змішуванням світських та церковних законів, доволі-таки далека від принципів нашого суспільства…»

Ліонель Жоспен,
Перший Секретар Соціалістичної Партії Франції

19 квітня 1995 року в Оклахомі перед будинком уряду відбувся терористичний акт. У результаті вибуху загинуло 168 осіб. Невдовзі після цього нциденту, Вільям Дж. Клінтон, Президент Сполучених Штатів, звернувся по телебаченню до дітей Америки. Щоб заспокоїти їх, він урочисто заявив: «Довіртесь мені».
А через рік Вільям Дж. Клінтон наклав вето на законопроєкт, що забороняв процедуру так званого «аборту частковим народженням**».
Наклавши це вето, Президент знову поширив захист з боку виконавчої гілки влади американського уряду на серійних убивць. Ненароджених дітей Президент чомусь не закликав йому довіритись.
Через кільканадцять років новий Президент Сполучених Штатів вдався до теми довіри, ведучи війну з тероризмом.
Я порушую ці питання зовсім не для того, щоб звинуватити Клінтона й Буша. А для того, щоб порушити проблему довіри у громадському устрої. Отож, сформулюю питання так: «На яких підставах влада чи керівництво народу чи нації дає гарантії, що йому можна довіряти, і – що іще важливіше – може вимагати довіри від своїх підлеглих?»
На американському доларі можна прочитати девіз «Богові довіряємо». У цих словах – імпліцитне припущення, що ми можемо довіряти Богові. У принципі, вони означають дві істини: по-перше, Бог – це джерело всякої державної влади, по-друге, Бог благий. І оскільки Він благий, то Йому і Його владі можна довіряти.
Християнин у тому, що сказано вище, побачить ще одну істину. Адже Бог також Отець. Тому, коли говоримо, що Він – Отець, кажемо набагато більше, аніж те, що Він – джерело всієї влади і що Він благий. Батьківство Бога привносить у поняття влади у громадянській сфері щось унікальне та важливе. Воно дає змогу трактувати поняття влади у персоналістичному вимірі. Нерозуміння цих речей завершується не просто помилками, а трагічною драмою і злом, назва якому – «культура смерті».
Наша конференція присвячена тематиці родини. «Батьківство» – її основний, невід’ємний, і справді центральний складник. Оскільки джерело будь-якого батьківства на землі і на Небі – Боже батьківство, буде вкрай доречно зосередитися на значенні Божого Батьківства для світської влади і належної ролі держави у людському житті. Зрештою, держава і родина не просто пов’язані абстрактним поняттям батьківства. Родина існує у конкретному суспільно-громадському устрої. Щастя конкретної родини і її здатність реалізовувати своє основне призначення значною мірою залежить від того, наскільки світська влада шанує джерело будь-якої влади, себто Божу владу і Його Батьківство. З огляду на це, слід зупинитися на деяких основних міркуваннях, що стосуються природи державної влади. Беручи до уваги радикальне й історично безпрецедентне негуманне ставлення людини до людини, наші уявлення й розуміння громадянського існування людини у спільноті мають так само бути радикальні. Аби належно оцінити персоналістичний вимір нашої реальності, традиційне розуміння державної влади і спільноти як таких, що мають за мету «спільне благо», виявляється цілком недостатнім.
Погляди людини, яку наші нащадки називатимуть Йоаном-Павлом Великим, дає нам ключ до цих питань. Іще будучи священиком, Кароль Войтила написав проповідь про Батьківство. Один із фрагментів цього тексту звучить так: «Якщо я маю стати батьком багатьох-багатьох людей, спершу мені слід навчитися бути дитиною».1 Далі молодий священик вказує на відмінності між певними поняттями, а це також ключ до розуміння того, що пізніше, вже будучи Папою, він назве культурою смерті. Войтила стверджує, що найважливіше слово сучасної доби – «моє». Хоча основне слово дитини – «Твоє!», і саме це вона каже Богові, Отцеві.
У цьому контексті спадає на думку одна проста істина: стосунки між дитиною і батьком – це стосунки належності. Дитина належить Батькові. Однак вона належить Богові-Отцеві у спосіб унікально відмінний від способу, в який Богові-Творцеві належить увесь інший сотворений світ. У чому ж тут різниця?
Коли Бог створив мінерали, рослини й тварин, Він кинув їх в існування такими, якими вони є. Тут дуже доречно згадати слова Мартіна Гайдеґґера про те, що існування – це «кинутість».2 Однак Гайдеґґер вживає це поняття у стосунку до існування людини. Таким чином, він опускає ще одну фундаментальну істину, на яку звернув увагу молодий священик Кароль Войтила. Згідно з Балавайдером і Стичнем, Войтила розглядає можливість людського існування як дар: Людина перебуває у ситуації дару.3 Її існування – це дар. Її покликання – дарувати себе. Через багато років ця ситуація взаємного дарування була названа в енцикліці «Evangelium vitae» законом взаємного дарування й приймання.4
Створюючи корисні копалини, рослини й тварин, Бог не міг подарувати їм існування. Вони – не особи. Тільки тоді, коли йдеться про сотворену особу, можемо говорити про її існування, існування чоловіка чи жінки як про дар. Коли говоримо про Боже Батьківство, то зосереджуємось здебільшого на думці, що буття сотвореної особи – це дар у строгому розумінні цього слова. Однак існує ще один, глибший і куди дивовижніший вимір батьківства. Коли Бог дає дар життя, у цьому дарі Він також дає Самого Себе. У напрочуд таємничий, і в той же час надзвичайно реальний спосіб, Бог перебуває у дарі, передає Себе. Батьківство у самій своїй суті означає передачу себе у своєму житті нащадкові.
У нас немає змоги розглянути усе багатство, що міститься у цьому важливому факті. Отож ми знову зосередимося на темі належності. Людина, сотворена особа, належить Богові в унікальний спосіб, оскільки Бог дає Себе людині, даруючи дар життя. І тут знову слід заглибитися у це питання і проаналізувати всі відтінки значень.

1. По-перше, дарувати Себе можна лише тоді, якщо в основі цього дару лежить любов. У Dives in misericordia Йоан Павло ІІ пише, що «той, хто любить, прагне віддавати себе в дар».5

2. Це означає, по-друге, що Бог сотворив людину заради неї самої на противагу решті сотвореного, бо хоча й Бог «бачив, що це добре», цей світ не був достатньо добрий для Бога, щоб Він віддав йому Себе. Майже у кожній зі своїх основних праць Йоан Павло ІІ повторює дуже важливий фрагмент із Gaudium et Spes, (§ 24): «людина – єдина істота, яку Бог сотворив задля неї самої».6 Словами «задля неї самої» Другий Ватиканський Собор підкреслює, що людське буття має певне значення і вагомість, яких достатньо, щоб воно існувало «саме у собі», і не підпорядковувалося повністю жодному іншому буттю. Людина наділена гідністю і значенням, яких достатньо для того, аби бути об’єктом, якому Бог віддає Себе. Але сама людина не повинна жити задля себе самої. Адже далі у цитованому вище фрагменті сказано: «людина знаходить себе лише тоді, коли щиро дарує себе іншим».

3. Отже, по-третє, людина має трансцендентне призначення або ж мету. У вченні Йоана Павла ІІ цей основний фрагмент з Gaudium et spes (§ 24) постійно повторюється: «людина знаходить себе тоді, коли щиро дарує себе іншим». Особовий вимір людської природи означає, що людина має існувати, жити і працювати для інших. Саме це лежить в основі персоналізму Йоана Павла ІІ.
Слід зазначити, що персоналізм Йоана Павла ІІ має декілька основних положень. З погляду моральних норм стосовно інших тут можна виділити негативне і позитивне формулювання.7 Негативне формулювання полягає у тому, що жодну людину не можна використовувати як засіб для досягнення будь-якої мети, оскільки кожна особа наділена свободою і може обирати свою власну мету. Таким чином, особа наділена певною владою над своїм буттям і, відповідно, гідністю, що належить такій владі. Використовувати людину як засіб означає порушити її особисту гідність. Отже, позитивне формулювання персоналізму звучить так: кожна людина має достатньо гідності й достатньо важлива, щоб трактувати її як ціль в собі, як когось, з ким нав’язуємо певні стосунки задля неї самої. Але – і це ще важливіше – слід підкреслити, що кожна людина має безумовне зобов’язання вибрати мету, якою не є її власне «Я». Секулярний світ визнає метафізичну незалежність людської істоти і її право говорити «моє», однак він відмовляється визнавати її покликання і обов’язок говорити «Твоє», даруючи саму себе.

4. По-четверте, Йоан Павло ІІ формулює в Evangelium vitae ще одну істину. Окремо від Бога, Який в акті створення нас віддає Себе нам, кожна
сотворена людина також стає даром для всіх нас.8 Згідно із «законом взаємного дарування» на знак вдячності ми відповідаємо даром себе самих. На думку радикального християнства навіть коли нападник ось-ось позбавить мене дару життя – все одно він для мене дар, який я зобов’язаний прийняти у любові, навіть якщо й вирішую захищатися.
Отож для персоналізму в повноті його вияву буття для іншого проявляється у формі дарування себе іншому. Ми маємо віддати себе іншим, так само як Бог віддає Себе людям через акт сотворення. Таким чином ми вже беремо участь, нехай і мінімальну, в Божому батьківстві.
Оскільки існування кожної без винятку людини – це дар іншому, кожна людина належить мені. І оскільки я віддаю себе як дар іншій людині, я належу їй. Така належність людей одне одному – це метафізичні підвалини для людської «родини» чи спільноти. Однак, цю належність потрібно довершити, так само як і належність конкретно мене Богові. І тут ми переходимо на ще глибший рівень.

5. По-п’яте, оскільки ми – особи, спосіб у який ми належимо іншій особі, стає повністю дійсним і «завершеним» лише тоді, коли ми вільно віддаємо себе одне одному.
На богословському рівні, влада Бога «увінчується», так би мовити, вільним і сповненим любові підкоренням Його сотворінь.9 Оскільки людина є особою, її «підкорення» владареві має бути вільним послухом, себто вільним даруванням себе. Адам після сотворення «належав» Богові юридично силою того, що Творець всеблагий і має абсолютну владу. Влада Бога як Абсолютної Особи над особами-сотворіннями вимагає, щоб людина також стала належною благу особисто, себто вільно даруючи себе. Таким чином, одночасно здійснюється і справедливість, і любов. Те, що «належить» справедливості, «здійснюється» у любові.10 Христове царство «осягається» людьми через вільний дар людини себе Господеві. А царство Боже настане тоді, коли ми, кого Бог дав у дар одне одному, також віддамо себе самих і кожного через Христа у дар Богові.
Отже, на антропологічному рівні, дар людини людині з Божих рук – це метафізичні підвалини для спільноти осіб. «Віддавати Богові» себе і кожного – це «прихід Царства», про яке ми молимося у Господній молитві. Його завершення відбувається лише тоді, коли ми віддаємо Богові те, що Йому належить, несплачений борг. І в той же час через завершення Царства реалізовується спільнота осіб.
Через першого Адама людина втратила здатність сплатити борг, віддаючи у дар саму себе. Через другого Адама людина отримала привілей і здатність віддати належне Богові, об’єднуючись у Христовому літургійному слові «Твоє», промовленим з хреста до Отця.

6. Саме у слові «Твоє» – найважливішому слові для дитини – проявляється і завершується повнота значення Батьківства. Адже якщо батьківство означає вияв життя у передачі життя як віддання Себе,11 то повнота життя здобувається у взаємності – повернення дару себе Тому, Хто нам його дав.
Зараз ми не можемо розглянути всі смисли поняття «життя» у найповнішому значенні цього слова. Основне значення, яке нас тут цікавить, відображається у досвіді того, коли серце якоїсь людини, усе її єство «виходить за межі» себе і лине до краси й добра. Це досвід любові, у якій людина «оживає» й «оновлюється» через саму тільки красу природи, а передовсім – через красу й доброту іншої особи. Цей вимір духовного життя вже на природному рівні у надзвичайний спосіб проявляється тоді, коли хтось переживає зворушення і відповідає на красу й цінність невинності – або дитячої, або ще більше – невинності святого. У всіх цих випадках глибинне значення життя лежить у трансцендентності у напрямку до чогось іншого. Життя у глибшому розумінні – це «буття для», вихід до іншого задля нього самого.
Невміння бути для іншого – це життя, що не відбулося. Це смерть. Для людини неспроможність повернутися до Бога Отця – це смерть. У природному порядку людського батьківства все відбувається навпаки. Незважаючи на обов’язок шанувати батьків, дочасна доля людської дитини – покинути батьків і бути для інших – для чоловіка чи дружини, для дітей, для друзів. Якщо дивитися з людських позицій, джерело і початок нашого життя не можуть бути його метою. Адже ми покликані жити для інших, проте це «буття для інших» не знаходить такого завершення у «бутті для» батьків, як у «бутті для» і заради чоловіка, дружини, дітей чи інших у спільноті. Тимчасове існування сотвореної особи має «майбутнісний» вимір. Його завершення і напрямок зорієнтовані «вперед», а не на батьків, що залишаються «позаду» як джерело. Дитина не може «належати» батькам так як вона «належить» чоловікові, дружині чи власним дітям.
Лише Бог може вимагати, щоб особа, яка належить собі, також віддала себе Отцеві. Лише Бог як Отець може бути і джерелом, і метою людського життя. Однак невміння повернутися до джерела – це кінець життя. Це смерть.

7. Закон «взаємного дарування й приймання» дає змогу зрозуміти природу і значення справедливості для людської спільноти. І якщо Ульпіанове хрестоматійне визначення справедливості як cuique suum, кожному своє, – слушне, то ми, для окреслення трьох важливих моментів, можемо вжити поняття «те, що належне» або «власність»:
A) Оскільки людина належить Богові, і «винна» йому, людина de jure (за законом) зобов’язана віддати Богові Боже. Адже справедливо й слушно буде вільно віддати Йому те, що Йому належить. У цьому й полягає цілковита влада, яку Бог має над людиною. Вона сповнюється або довершується у акті й обов’язку religio.
Б) Оскільки Бог дав кожну людину у дар «ближньому», то вона належить йому, людина «зобов’язана» своєму ближньому, і має обов’язок de jure щиро віддати себе в дар іншому.
B) Справжня спільнота осіб утворюється тоді, коли виконується обов’язок справедливості, коли люди по-справжньому приймають одне одного і взаємно дарують себе іншому.

Про неабияке значення попередніх міркувань для світської влади найкраще свідчить те, що панівна культура смерті усіляко намагається заперечити їхню важливість.
1. По-перше, панівна культура смерті не визнає, що людина має трансцендентне призначення чи мету. Вона спокійнісінько заперечує покликання людини «бути для інших». Призначенням людини вважається її самореалізація, а також самовдосконалення. Людина – це буття насамперед «для себе».
2. Отож ставлення людини до інших людей в основному «економічне». Це означає, що значення та цінність інших вимірюється тим, наскільки вони корисні для мене, і скільки це буде мені коштувати. Якщо у когось достатньо влади, то така людина просто використовує інших для власної вигоди. Якщо у когось влади немає, то ця людина готова «давати» щось своє в обмін на використання інших. Замість «закону взаємного дарування й приймання» діє «ринок» та його закони. Заперечення трансцендентності виключає ставлення до інших просто так, «задля них самих». А також, по суті, виключає можливість дарування себе.
3. Заперечення принципу «буття для інших» унеможливлює цілковиту особисту належність іншому, належність, що є результатом віддання себе у любові.
Якщо заперечувати необхідність буття для інших як основного призначення індивідуальності, годі побачити, що джерело людського існування – Божественне Батьківство, через яке Бог дає дар життя і дарує Самого Себе. Натомість людське життя розглядається, по суті, як випадковість, не більше ніж результат сліпої причиновості. Людина як така в жодному сенсі цього слова не може належати чомусь, що спричинило її існування.
У той же час, заперечення покликання людини «бути для інших» радикально змінює всі форми стосунків між людьми. Сказати, що дружина «належить» чоловікові, або чоловік – дружині тепер просто означає сказати, що одне має владу над іншим як над інструментом або засобом для власного задоволення. Відмова «належати» іншому зовсім не ґрунтується на ствердженні людської гідності й персоналізмі, це радше відмова служити іншому замість себе. Сказати, що дитина «належить» батькам – це заперечити будь-який натяк на те, що основа її життя – це самодарування батькам чи Богові. Навпаки, тепер слово «належить» означає радикальне привласнення дитини як засобу самореалізації і самозадоволення. У всякому випадку, влада все виправдовує. Емансипація жінки вимагала надати жінці права, щоб вона як рівноправний партнер могла з’явитись на ринку, де обмінюють все на все, аж поки не здобуде абсолютної влади, і тоді вже їй не потрібно буде нічого обмінювати.
Рівня абсолютної влади легко можна досягнути у ставленні до дитини – втілення цілковитої безпорадності та невинності. З одного боку, про дитину кажуть: це наша власність, говорять: «змайструвати» чи «зробити» дитину, її зачинають в утробі чи поза утробою, в шлюбі чи поза шлюбом – щоби запевнити собі задоволення. Тепер людина стає творцем дитини – тільки цей акт не має нічого спільного з актом самодарування. А з другого боку, жінка може зробити аборт тоді, коли їй цього захочеться. Аборт – це радикальний акт незалежності, відмова визнати той факт, що, за словами апостола Павла, «все те, що маємо, ми отримали». Сучасна ж людина заявляє: «моє» і просто-на-просто привласнює, поводячися так, ніби нічого не отримала.
4. У такій ситуації істина стає неможливою. Аби комусь довіряти, мусимо відчувати, що ця людина безкорисно живе для інших. Не можна довіряти комусь, хто категорично й послідовно живе для себе. Будь-який вчинок такої людини, будь-яке її слово змушують нас спитати себе: «А що він з цього має?» У суспільстві індивідуалістів, кожен з яких живе для себе, завжди можна вираховувати, передбачати і сподіватися певних вчинків від іншого, маніпулювати ним і вести з ним переговори. От тільки довіряти йому не виходить.
Довіряти людині означає сприймати її невинною. Себто я розраховую на те, що інший не завдасть мені шкоди. Але ця думка, у свою чергу, тримається на впевненості в тому, що інший – не егоцентрик і можна розраховувати на те, що він «живе для інших», а не використовує їх для власних цілей. Використання іншої людини – це акт агресії, що завдає їй шкоди. Використовуючи іншого, ми здійснюємо акт агресії, що загрожує гідності тієї особи, її здатності вільно вибирати жити для інших. А крім того, ми відбираємо у неї можливість вільного вибору віддати себе нам.
Використовуючи іншого, ми відмовляємося визнавати, що те, що робить особу вповні особою – це її здатність вільно віддати себе іншим як дар. Отже, ми заперечуємо в іншому те, що становить життя у його найповнішому розумінні: його буття для інших. Заперечуємо його/її любов до нас. У цьому сенсі, використання іншої людини стає загрозою для її життя. І врешті-решт, заперечуючи іншого і його здатність любити нас і віддати себе нам, ми заперечуємо у собі те, що робить нас гідними любові іншого. Використання іншого нищить нас самих, адже ми відмовляємося прийняти себе як істот, задля яких інші, в тому числі й сам Бог, готові померти. Натомість ми вважаємо, що життя і смерть інших належать нам.
Ось у чому суть культури смерті, у якій формується сучасна реальність держави.
Якщо людина належить Богові, тоді справжнє і належне завдання держави – захищати Божі інтереси. Якщо справедливість означає, що ми повинні віддавати кожному те, що йому належить, тоді завдання державного правосуддя передовсім полягає у тому, щоб захищати від інших ту людину, котра належить Богові, і тільки після цього – захищати те, що належить індивідові.
Традиційно, коли говоримо про завдання держави, говоримо про спільне благо і про права індивіда. Сучасна культура пропагує тенденції життя людини «для себе» і може підпорядкувати ці принципи загальному принципу: людина живе для себе. Тоді раціональне або ж «освічене» прагнення самореалізації з огляду на незалежність індивідів у складній структурі сучасного суспільства вимагатиме гармонійного поєднання індивідуальних прагнень у такий спосіб, щоб максимальна кількість людей отримала максимальну вигоду.
Таке розуміння «загального добра» не виключає заперечення чи жертвування правами індивіда. Коли бути людиною означає «бути для себе», належність самому собі та будь-яка особиста вигода стає для індивіда найважливішим принципом. Однак остаточним виправданням будь-якого вчинку стає влада. Номінально держава має захищати інтереси індивідів, що є членами цілої спільноти. Таким чином «воля народу», у принципі, вважається джерелом державної влади. Але фактично гору беруть інтереси тих, хто найсильніший. Логічним наслідком принципу «кожна людина належить самій собі» є те, що вона належить найсильнішому. І тоталітаризм означає саме це: у тоталітарному суспільстві індивід починає належати найсильнішим. До речі, мені зовсім не треба пояснювати цього детально. Адже ви чудово знаєте це все з досвіду нещодавнього минулого.
Поняття загальне добро і права індивіда мають ґрунтуватися на істині, що завдання державної влади – захищати право Божої власності на людину, яка належить Богові, так, як вже сказано вище. Бог-Отець зазвичай не втручається у справу захисту вдів, сиріт, а в наші часи – безневинних ненароджених дітей. Згідно з традицією, кожна людина має право захищати себе від несправедливого агресора. Але здатність реалізувати це право дуже часто належить до функцій влади. Слабкі й безпомічні є уразливими стосовно тих, хто може їх використати. І знову, як уже зазначалося вище, Бог-Отець довірив нас одне одному. Кожен із нас має оберігати своїх братів. Одна із можливостей реалізувати цей обов’язок – допомогти ближньому у потребі. Цей обов’язок лежить на кожній людині, залежно від її ситуації.
Проте прямий спосіб виконати цей обов’язок перед тими, хто став жертвою несправедливості – взяти на себе спільну відповідальність. Тоді захист вдів, сиріт та ненароджених стане одним вчинком, який спільно здійснюватимуть члени спільноти. У цьому – особливе значення державної влади. На глибшому рівні державна влада – це «уповноваження» Богом людської спільноти діяти від Його імені. Справді, здійснення цих повноважень залежить від якоїсь людини чи людей, що займають відповідні «посади». Звісно, воля цих людей може цілком обґрунтовано визначати хто й коли займе ці посади. Однак, основа державної влади – це, все-таки, не люди, що її здійснюють, і не воля тих, хто вибирає мера міста. Якщо ж говорити про «Боже» у державному устрої, то, так би мовити, «зміст» і юридична сила державної влади має свою основу в Бозі. Тому той, хто займає державну посаду, діє ані не від свого імені, ані не від імені тих, завдяки чиїй владі і волі він зайняв цю посаду. Дії представника державної влади за своєю природою можна розглядати двояко. З одного боку, вони «дозволені» Божественним Сувереном. А з другого – це спільна відповідь членів спільноти наобов’язок захищати невинних від несправедливості. Як вже згадано, цей захист має бути спільним.
Отож це означає, що той, хто має владу, не репрезентує членів спільноти колективно, як працівник, уповноважений колективом здійснювати його волю в інтересах його членів.
У тій сфері, що належить людині, а не Богові, ситуація виглядає зовсім інакше. Тут група індивідів, котрі зібрались для того, щоб збирати марки або виготовляти пастки для мишей, можуть об’єднатися для своїх цілей, і вибрати або делегувати якихось осіб, що діятимуть від їхнього імені для досягнення спільної мети. У цьому випадку влада менеджерів чи керівників корпорації, по суті, залежить від волі членів цих корпорацій. Спільнота може довірити своїй владі будівництво доріг, мостів, каналізацій, каналів, себто, всю ту діяльність, що сама по собі може не мати нічого спільного з правами людини, але полегшує життя спільноти. Говорячи про діяльність та цілі, що не є обов’язковими для існування людини та її гідності, справді можна говорити про людську владу, джерелом якої є «воля народу», себто воля більшості.
У цьому сенсі неважко збагнути, що коли культура вирішує, що людина не належить Богові, тоді цілком ймовірно, що джерело державної влади – воля людей. При цьому воля кожного індивіда – існувати й діяти для себе.
Спробуймо припустити, що так і є. Припустімо, що людина не належить Богові. З цього неодмінно випливає, що довіра у такій системі нічого не означає, їй просто немає місця. І відповідно, довіра до представників влади, що уповноважені діяти від імені спільноти, однозначно виключена. Адже якщо людина існує «для себе», то зовсім нелогічно вимагати чи сподіватися від неї, що вона відмовлятиметься від думок про вигоди чи прибуток «для самої себе». Якщо людина займає певну посаду чи має певну владу, то це означає, що вона сподівається отримати якусь вигоду від виконання своїх обов’язків. І сама державна посада теж стає ринковим продуктом. У найстрогішому значенню можна погрожувати, його можна залякувати і шантажувати. Але довіряти йому не можна.

Головна чеснота батьківства – бути гідним довіри. Це означає, що Батько прагне існувати для своїх дітей. А бажання існувати для своїх дітей базується на любові Батька. Глибокий особистісний вимір буття для інших не можна зрозуміти чи пояснити окремо від ще більшої чесноти любові.
Панівна політична теорія в нашій культурі смерті систематично ігнорує персоналістичний вимір державної і громадської влади. Незалежно від питання здібностей і компетентності, об’єктивна вимога номер один до державного службовця – викликати довіру у людей, якими він керує. Він має існувати для інших. А це, в свою чергу, означає, що він має любити тих, ким керує. Про те, що ця вимога дуже важлива, свідчить риторика тих, хто займає державні посади чи претендує на них. Те, що вони роблять чи обіцяють зробити, незмінно звучить як щось добре для їхніх підлеглих.
Однак персоналістична вимога великодушності й любові не може обмежуватися кандидатами на громадські посади. Справді, у системі й культурі, що обмежує чесноту «буття для інших» до приватної сфери, і культивує громадську філософію «буття для себе», вони стали абсурдними ірраціональностями. Громадський устрій і громадське життя також мають базуватися на принципах персоналізму. І тоді дарувати одне одному себе буде набагато простіше. Адже зараз, як підкреслював Папа Йоан Павло ІІ в енцикліці Centesimus annus, сучасні суспільно-економічні структури не полегшують, а ускладнюють дарування себе.12 Недостатньо обмежити ринок рамками закону. Адже рамки закону гарантують справедливий обмін, що також може підтримувати культуру, в якій індивіди існують кожен для себе. У тій самій енцикліці Папа говорить про щось, що належиться людині оскільки вона є людиною, і це важливіше, ніж логіка справедливого обміну.13
Правильне і відповідне розуміння того, що зобов’язує людину, можливе лише тоді, коли ми усвідомимо, що людина «зобов’язана» Богові, себто, що вона належить Богові-Отцю, і що вона – «несплачений борг», аж доки вільно не поверне Богові Боже. Власне, що таке персональний вимір людини можна усвідомити лише у контексті «закону взаємного дарування й приймання»: людина зобов’язана подарувати Богові себе, взамін за дар свого життя, отриманого від Бога.
Якщо довіра до влади з боку підлеглих з раціонального погляду можлива, влада мала би дотримуватися такого принципу: державна влада одночасно означає і діяльність, що захищає Божі інтереси, себто те, що «належить» Богові, і спільну діяльність людської спільноти, котра віддає Богові те, що Йому належить. Це означає, що «конституція» державної влади має визнавати, що її джерело – Божественна влада.
Коли людська спільнота спільними силами формує себе, вона свідомо утверджує «підстави» реалізації громадських повноважень та влади.
Коли спільнота визначає ці підстави як волю людей, то вона формально утверджує інтереси індивідів, себто, по суті, інтереси тих, хто у колективі найсильніший, як найвищий принцип здійснення влади. Таким чином, вона неодмінно виключає з громадського життя питання довіри. Посадові обов’язки і їх виконання теж стають підпорядкованими законам ринкового обміну. Абсолютним мірилом суспільного авторитету стає абсолютна влада, себто, влада, відділена від справедливості.
Коли ж людська спільнота визнає Бога джерелом державної влади, тоді всі громадські структури створюються на принципах персоналізму. Стверджуючи, що життя людини належить Богові, стверджуємо також, що Бог має владу над людським життям, не лише тому, що Він – її Творець, а й тому, що Він – Отець, котрий віддає Себе і Своє власне життя сотворінням, яких Він возлюбив. Це витворює унікально особову структуру й природу належності Бога людині, а людини – Богові. Така особова належність може бути реалізована лише в акті взаємного самодарування.
Отож закон «взаємного дарування й приймання» має імпліцитно чи експліцитно знайти своє відображення у конституції, що є основним законом держави, якщо держава хоче бути легітимною. Громадяни, що належать до спільноти, можуть довіряти державним структурам і їхній корпоративній реальності лише тоді, якщо держава визнає, що її роль – бути захисником Божих інтересів у громадському та світському устрої. Це, звісно, не гарантує того, що особам, котрі займають громадські посади, можна довіряти. Але це створить критерії безкорисності, за якими людина, що працює у владних структурах, нестиме відповідальність. А також з’являться критерії, що дадуть змогу громадянам виявити й ліквідувати ті структури, що не лише ускладнюють щире дарування себе, а й дозволяють і продовжують привласнювати та використовувати інших людей у власних інтересах.
Згідно із старою традицією, правитель вважався батьком народу. Саме це поняття було включене у розуміння державної влади. Сучасна епоха заперечує так званий «патерналізм», що, ймовірно, можна частково виправдати через спотворення самого поняття влади: таке батьківство не дає справжньої незалежності і зрілості, які належать синові у батьківському домі. Адже справжній батько прагне розділити із сином весь свій маєток і владу. В енцикліці Veritatis splendor Йоан Павло ІІ стверджує, що Бог поділився з людиною своєю владою. Отже, справжнє виконання владних обов’язків підтримує і живить структури, котрі розвивають справжню автономію і незалежність громадян. Обмежувальні і регулятивні функції громадської влади можуть бути спрямовані не проти справжньої автономії і незалежності, а передовсім проти зловживань. Зловживання можуть бути двох видів. По-перше, індивід може посягнути на особисту незалежність іншого, пограбувавши його, чи вкравши те, що належить йому, його життю, його репутації і т.д. По-друге, одна людина може завдати шкоди іншій тоді, коли живе виключно «для себе», і таким чином, використовує інших членів спільноти, а її самозакоханість перешкоджає іншим здобувати і користуватися як результатами своєї праці, так і вигодами, які є наслідками соціального виміру праці.
Однак наведені вище відмінності й належне розуміння концепції правителя як батька передбачають наявність основоположних істин, що опинилися у центрі наших міркувань. По-перше, сама природа особи означає – бути для інших через дарування себе. По-друге, людська істота належить Богові, вона – це несплачений борг, поки вільно не подарує себе Богові, згідно із законом взаємного дарування й приймання. Той, хто перебуває при владі, в певному, цілком реальному, сенсі, є посередником між Богом і людиною. З одного боку, наслідуючи Бога-Отця, він має існувати для інших, зрікаючись себе, якщо в цьому є потреба. З другого боку, тільки тоді підлеглі зможуть йому довіряти. Ця довіра означає, що вони віддають себе в руки того, хто має над ними владу. Ця довіра не залежить від особистих чеснот правителя, бо йому довіряють не як індивідові, не як конкретній особі, а як представникові Бога-Отця. Тільки тоді, коли система й уряд визнають божественне походження будь-якої державної влади, влада зможе вимагати такої до себе пошани, яка передовсім належить батькам. І тільки тоді патріотизм, любов і повага до «батьківщини» означатимуть те, що вони насправді означають.
Сьогодні перед поляками відкриваються нові історичні можливості, а отже, й нові історичні завдання. Зовсім не так давно відбулося падіння політичної системи й культури, яка заперечувала те, що людина належить Богові. Існування цієї системи було закономірним наслідком принципу «людина має жити для себе». Якщо людина не належить Богові, вона обов’язково належить найсильнішим, а держава стає звичайнісіньким суспільним вираженням цієї влади. Альтернативою такій тоталітарній державі не може стати «благодійна» і навіть «демократична» форма капіталізму, що дає всім однаковий доступ до ринку, який в кінцевому підсумку вимагає віддати душу як платню за задоволення. Захист людської гідності і, відповідно, справжньої автономії та свободи, що реалізовуються через дарування себе іншим, вимагає чіткого, послідовного і мужнього визнання того, що людина належить Богові-Отцеві, від якого походить все батьківство на Небі й на землі.
Таке визнання Божої суверенної влади у політичному устрої народу – вкрай необхідна, якщо не достатня умова життя народу і «нації життя». Джерело цього справжнього міжлюдського братерства не в риториці, а в батьківській владі Бога – головної підвалини як громадянського устрою, так і його основного складника й умови – родини.
З англійської переклала Дзвенислава Матіяш (Київ, вересень 2008)

** «Аборт частковим народженням»: один з найбільш огидних видів аборту на пізніх термінах вагітності, для проведення якого викликають штучні пологи, дитину обертають ніжками і народжується її тіло, а голова дитини залишається в родових шляхах матері. Тоді голову пробивають і висмоктують мозок вакуум-аспірацією
(прим. упорядника).

1 Пор. Karol Wojtyła. Radiation of Fatherhood. A Mystery («Випромінювання Батьківства. Таємниця») (1964), Частина I.3: “Минуло багато часу, перш ніж я зрозумів, що Ти не хочеш, аби я став батьком, поки не стану дитиною».
2 Пор. Martin Heidegger, Being and Time, tr.: J. Macquarie & E. Robinson (New York: Harper and Row, 1962. – С. 321 і далі. Слід підкреслити, що для Гайдеґґера стан «кинутості» означає, що людина була покинута і залишена у самому вже факті свого існування.
3 Пор. Tadeusz Styczeń, Edward Balawajder, Jedynie Prawda Wyzwala, Rozmуwy o Janie Pawle II (Roma: Polski Instytut Kultury hrześcijańskiej, 1987). – С. 37.
4 Пор. Йоан Павло II, Evangelium vitae, (Vatican: Libreria Editrice Vaticana, 1995), § 76, 92.
5 Іван Павло ІІ, Dives in misericordia, (Vatican: Libreria Editrice Vaticana, 1980); § 7
6 Пор.: The Documents of Vatican II, Walter M. Abbott, SJ, ed. (New York: America Press, 1966); с. 223.
7 Пор. Karol Wojtyla, Love and Responsibility, tr. H.T. Willets (San Francisco: Ignatius Press, 1993); сс. 21і далі.
8 Evangelium vitae, § 76: «Бог Завіту довірив життя кожної людини іншій людині – його братові, згідно із законом взаємного дарування й приймання, приношення себе в дар та прийняття дару іншого… Христос надає нове значення законові взаємного дарування, довірянню свого буття одне одному».
9 Пор. Тома Аквінський. Summa Theologiae, III. 20 про потрійну основу Божественної влади.
10 Там само, ad 3: Et nunc totaliter erit Patri subejctus non solum in se, sed etiam in membris suis. Божественна юридична влада має бути довершена, erit totaliter… subejctus актом вільної волі тих, хто Йому підкоряється. Але навіть до акту добровільного підкорення все суще підкоряється Христові, оскільки Йому належить всяка влада. quantum ad potestatem. У S. Th., II-IIae, 186,5.1, Св. Тома називає цей акт покори у любові найбільшим подарунком, який людина може подарувати Богові: nihil majus homo potest Deo dare.
11 Для Йоана Павла ІІ стосунок Бога до людини як Отця не тотожний Його ролі Творця. Перший обов’язково передбачає особистісні взаємини самодарування, останній же ні. У Dives in misericordia, § 7, Папа пише: «Бог, якого Христос об’явив нам, не лише залишається тісно пов’язаний зі світом як Творець і остаточне джерело існування. Він ще й Отець: з людиною, яку Він покликав до життя у видимому світі, він пов’язаний узами, куди міцнішими, ніж акт сотворення. Ці узи – це любов, що не лише творить добро, а й дарує нам причетність до життя самого Бога: Отця, Сина і Святого Духа. Бо Той, Хто любить, прагне віддавати себе в дар» (курсив наш – Д.Ф).
12 Йоан Павло ІІ. Енцикліка Centesimus annus («Сотий рік»), (Vatican: Libreria Editrice Vaticana, 1991), § 41: «Людина, як особа, може віддати себе в дар іншій особі чи особам, і врешті, Богові, бо Він – Творець її буття, і лише Він єдиний може повністю прийняти цей дар. Людина стає відчуженою, коли відмовляється вийти за власні межі, дарувати себе та створити автентичну людську спільноту, що прямує до свого остаточного призначення, яким є Бог. Суспільство відчужене, якщо воно через форми суспільної організації, виробництва та споживання ускладнює як дарування себе, так і творення міжлюдської солідарності».
13 Там само. § 34. «Однак численні людські потреби не можна купити чи продати на ринку. В ім’я справедливості й правди не можна дозволяти, щоб основні потреби людини залишалися незадоволеними і щоб через це гинули люди. Також слід допомагати людям, що потребують допомоги, отримати відповідні знання, включитися у систему взаємного обміну, розвинути відповідні вміння, що дадуть їм змогу краще використати свої здібності та ресурси. Набагато важливіше за логіку еквівалентного обміну та за різні форми справедливості те, що зобов’язує людину оскільки вона людина, через її високу гідність.» (Курсив оригіналу).