ОТЕЦЬ ДМИТРО БЛАЖЕЙОВСЬКИЙ: БУДИЛЬНИК ЛЮДСЬКОЇ БАЙДУЖОСТІ

ОТЕЦЬ ДМИТРО БЛАЖЕЙОВСЬКИЙ: БУДИЛЬНИК ЛЮДСЬКОЇ БАЙДУЖОСТІ

ОТЕЦЬ ДМИТРО БЛАЖЕЙОВСЬКИЙ:
БУДИЛЬНИК ЛЮДСЬКОЇ БАЙДУЖОСТІ

(21.08. 1910-23.04.2011)

Замість квітів на могилу…

«Щоб зло множилося треба лише одного: щоб добрі люди нічого не робили»- відома, але не засвоєна приказка. Часто людина аналізуючи своє життя, і то така, яка вважає себе «і віроючою і доброю», говорить що вона «нічого поганого не робить»…

Є притча про те, що така людина «яка нічого поганого в житті не зробила» стала на суд перед Творцем після смерті і бувши задоволена собою та впевнена, що увійде в Царство Небесне, сказала Господеві: «Господи, дивися які в мене чисті руки». Творець сумно поглянув на руки цієї бідолахи і сказав з розчаруванням: «Вони справді чисті, але порожні». Байдужість сильно вкорінилася у нашому народі, нажаль і приказку українці придумали ( для характеристики себе?): «моя хата з краю». Тому що з краю, тому і бідні…
Добре, що лише Господнє Провидіння ніколи не залишається «з краю» щодо нас! Господь посилав і далі посилає людей, які наче будильники, намагаються збудити суспільство із летаргічного сну байдужості, байдужості «багатоспектральної»: щодо власного спасіння, спасіння ближнього; байдужості в духовному, родинному, суспільному, політичному житті.
Цього 2011 року Божого, у Стасну Суботу (23 квітня) , на 101 році життя у Львові упокоївся у Господі отець доктор Дмитро Блажейовський – історик Церкви, доктор теології та історії, творець вишиваних ікон: розробив та вишив понад 350 взірців! Похований о. Блажейовський у у Львові на Янівському цвинтарі.
Ким він був… Іконою вишитою Творцем. Родом з Лемківщини (с. Вислок Горішній). Середню освіту здобув у Перемишльській гімназії. Навчався у Празькому університеті, планувавши здобути технічну освіту (електротехніка). Та «у серці людини багато думок, але виповниться лише задум Господній» – написано у Святому Писанні.
У 1933, як згадував сам отець у своїх споминах, осінила його у бібліотеці раптова думка: оскільки ювілейний рік Спасителя, вартувало б піти на прощу у Рим, просячи Господнього Благославення на життєвий шлях. Боже Провидіння чувало над ним, зрештою, як і над нами, та чи хочемо розпізнати задуми Господні на своїх дорогах? Йшов пішки, як жартома говорив: за сонцем і без паспорта. Дійшовши до узбережжя моря почув раптом український спів. Це була Італія і семінаристи-українці! Прийшов з ними до Риму. Познайомився з о. Теодосієм Галущинським, а той запропонував йому замість електротехніки …теологію. Не вагався, але під враженням від вічного міста та й усього що побачив тут вступив на навчання у семінарію Св. Йосафата.
Дмитро Блажейовський буквально поглинав книжки, жага до пізнання володіла ним, щоб послужити Богові та народу. З 1942-1946 рр. вивчав філософію та історію у Папських Університетах. Мабуть знав слова Томи Аквінського, що наукою також можна служити Богові. Закінчивши навчання з відзнакою захистив два докторати: із теології та історії. У квітні 1939 року був висвячений на священика. Попри те, що мав величезний потяг до наукової діяльності, з послуху їде за розпорядженням єпископа на служіння до США. Як би то було добре, як би більшість наших семінаристів спішилися на терени східної України, із геройською посвятою о. Дмитра, а не марили окультуреними бережками Галичини. Оце геройство робити те, до чого не відчуваєш великого природного бажання!
У 1946 до 1973 р. був священиком у різних парафіях у США .Там організував 3 парохії, одну місійну станицю, побудував храми, які існують донині, як греко-католицькі.
Це була важка життєва школа для о. Дмитра. Тут зустрічається з людською байдужістю, зрештою зустрів її тут не вперше. З Божою допомогою пережив. А у своїх споминах аналізуючи релігійно-суспільний стан українців у різні часи та на різних етнографічних землях України, завжди наголошує на байдужості, яка наче міль, точила основи всякого ладу і гармонії у нашому народі. І хто винен, знову «москалі і жиди», а може нам варто задуматися, чому так часто не хочемо допомогти своєму братові чи сестрі по крові, чому ця гординя позбавляє нас привілею служити ближньому і радіти, що можемо послужити, бо ж сказав Христос, що прийшов не щоб Йому служили, а щоб послужити. В єдності сила, але о. Дмитро писав, що нема цієї єдності, а ворог тішиться. Одне співаємо а інше робимо.
Відкритий до людей, прямий і безпосередній у висловлені своїх думок (задля добра ближнього) зустрічав несприйняття та нерозуміння, погорду і відкинення. Як всім старозавітнім пророкам, була властива йому болюча самотність, відкинення навіть зі сторони тих, хто перший мав би підтримати: у домі друзів моїх мені нанесено рани…
Байдужість тих, хто б мав будити маси, ще більше ранила його. Тому й не дивує, що слова його творів часто «ріжуть вухо» різкістю, але Богові відома та любов, з якою він ці слова промовляв. Бо не можна судити людину за одне слово, а розпізнавати думки автора. А те, що Господь, Який вивідує «серце і нирки» людини, вивідавши, знайшов отця достойним, свідчить і день відходу Дмитра Блажейовського у вічність. Бог покликав його тоді, коли, як то кажуть у народі, брама Царства Небесного відчинена – на Великдень.
«Кожен день я мушу зробити щось для Бога і України» – життєве кредо отця Дмитра. Він робив і Господь примножував його таланти. І нам би примножив та чи ми бува не закопуємо отриманих. Хто ж дасть тобі більше, коли ти одержаного не цінуєш.
У 60 років отець з метою прикрасити українські храми іконами береться за голку і нитку, не підозрюючи, який прекрасний задум Творця реалізовує. Бо окрім прикраси храмів вишитими хоругвами та іконами, це мистецтво стане для багатьох людей, особливо інвалідів, поверненням надії, що вони потрібні, що можуть творити красу і дарувати радість. Скількох людей звільнила від депресії вишивка о. Блажейовського!
Він завжди жив на землі ідеєю єдністі Христової церкви в Україні: мріяв про єдину помісну церкву у своїй Батьківщині, не важлива була для нього її назва, лиш би у єдності із Святішим Отцем, як цього хоче Христос, щоб одне стадо і один Пастир. Якось у Києві хтось сказав йому: а ми православні. Отець жартома відповів: а я що кривославний. Його вишита ікона стала містком єднання між католиками і православними. Ікони вишивають в Галичині і на Східній Україні і ця вишивка є наче звершенням пророцтва, що Україна воскресне з гробу гріхів. Очі Пресвятої Богородиці дивляться на своїх вишивальниць з ікон і спонукають молитися серцем, не лишн вустами. Щоправда, знаходяться поодинокі «експерти “славія”», що своїм парафіянкам забороняли вишивати ікони і навіть наказували спалити, бо це «єресь». Але як сказано це поодинокі екземпляри, які радше потребують співчуття, бо ж хіба на бідного можна гніватися. А мудрий розбереться що до чого і Бога прославить.
У 1999 році у Львові отець Дмитро відкрив власний музей вишитих ікон та образів (пр-т В. Чорновола, 2а). Зробив понад 300 виставок вишиваних ікон в Україні та поза її межами. Коли дехто дізнався про ідею отця відкрити власний музей, то певний з «дехто» сказав, що місце отця на Кульпаркові… Але Господь випробовує праведника, а отця так випробовував, що він за свій життєвий шлях одержав від Господа вишукане почуття гумору, яке не перешкоджало йому оплакувати гріхи свого народу. Мабуть, осамотіла кімната в Римі (у 1973 році повернувся до Риму для наукової праці і почав вишивати ікони) могла б нам дещо розповісти про його оливний молитовний сад… Але цю таємницю пустельник сучасного мегаполісу забрав із собою. Життя отця Дмитра було свідченням, як можна бути пустельником, носячи свої стіни у серці і служити людям усім, чим лише Господь обдарував. Бо багато думають, що пустельники були колись, а тепер: нема пустелі – нема пустельника… Він жив у своїй пустелі і йшов до людей з найпрекраснішими квітами, які можуть розцвісти лише в пустелі: мудрістю, вірою, надією, любов’ю, безкорисністю, молитвою, чистотою, аскетизмом, який заощаджує щоб поділитися. Те, що не зближало людей до Живого Христа його відштовхувало.
За свою працю нагороджений Папською медаллю “Христос – наш мир”, почесними грамотами та подяками від НацКомісії України у справах Юнеско у 2007 році. Невтомно працював до останніх днів свого життя. В його доробку 26 накових праць (остання книга “Моє століття та деякі факти з історії України” зараз в друку),
Відхід отця нагадував Смерть Спасителя. Після свого століття життя відчував,що «треба йти в Єрусалим!» У вербну неділю промовив до отця, який допомагав йому: «А коли то Великдень?». А той священик, наче учень Христа, не звідав глибини цих слів одразу, аж по смерті згадав, що говорив о. Дмитро. А потім була самотня Страсна п’ятниця, у муках хвороби. О шостій ранку страсної суботи він відійшов і настала тиша чекання, однак чи всі вірять, тоді вірила лише Богородиця… Пасха. Христос Воскрес!
На поминальну службу 9-го дня прийшло не багато і всі чужі (по крові), як тоді до Гробу Христа. Але… так каже Господь про скопців, що вибирають завгодне Йому, і що тримаються міцно Його заповіту:
«Я дам їм у моїм домі і в моїх мурах пам’ятник та ім’я , краще від синів та дочок, я дам їм ім’я вічне, що не загине!» ( Іс. 56, 5).
Вічная пам’ять Вам, отче Дмитре і молися за нас. Будіть нас, щоб ми прокинулися, щоб смертю нам не заснути. Бо той, що в гробі, виявляється, може бути живішим від того, який на землі…

Назар Наталя