Дещо, про історію та послідовність Св. Тайни Подружжя.
Якщо подивитись на людство, то можна зауважити, що приходить час коли двоє молодих людей творять одне ціле – сім´ю, родину. «Тайна ся велика; я говорю про відношення до Христа і Церкви» (Мт. 5:32), так важливо дивиться апостол на цей союз, а далі знаходимо у 5-й главі Послання до Ефесян: і чоловік і жінка можуть і повинні преобразувати свій «союз» в реальне Царство Боже.
Визнання людиною – «образу і подоби Божої» – це найперше не обмеження, а божественне по своїй природі, вільне і творче направлення до абсолютного Добра, до вищої форми Любов´ї, бо і Бог любить людину. Для християнина Бог не є відволікаюча ідея, а Особистість з якою можна зустрітись: «Я є в Отці Моєму, а ви в Мені, а Я у вас»(Ів. 14:20) . В Бозі людина відкриває свою природну сутність, бо так і був створений «по образу Божому». І Христос, як правдивий Бог показав досконалу людську природу не заперечуючи Своєї Божественності, а саме тому, що є істинним Богом: в Ньому Божество і відкрилось, як правдива норма людського єства. Коли людина приймає хрещення і в пресвятій Євхаристії стає «одним тілом» з Христом, то тим самим, стає правдивим вираженням самого себе, наближаючись до правдивого єднання з Богом і ближніми, приймаючи на себе відповідальність за все творіння, реалізуючи в собі отриману від Бога необмежену творчість, любов. [1]. Апостол Павло добре розуміє вартість союзу шлюбного та вартості любові, бо звертаючись до вдів, що шлюб є не перервний «любов ніколи не переминає»(І Кор. 13:8). Якщо в шлюб вступали християни, то і сам шлюб був християнським, і включав у себе відповідальність один за одного, що входило у рамки християнського способу життя. Тому для християн шлюб був таїнством, а не просто юридичним договором двох сторін. Церква, це дуже добре розуміє, тому таємниця Царства відкривається в шлюбі, де було єднання двох сердець у Бозі для взаємної підтримки і взаємного спасінні у подружній любові.
Чин вінчання не був у давнину тим стійким, нерухомим у своєму складі послідовностей, яким є в даний час. Його обрядова сторона складалася поступово, приймаючи в залежності від обставин та різних форм. В історії розвитку вінчального обряду слід відзначити два періоди: час його спільного здійснення з Літургією і час відокремлення, існування у якості самостійного і в послідовності: заручин і самого вінчання, що з часом стали одним цілим[2]. Та весь вінчальний процес включає у себе певну символіку, що допомагала подругам розуміти всю важність їхнього вчинку, а також присутність Божу, що вводила у таємницю, де немає двох, а стають одним тілом: «бо полишає чоловік свого батька і свою матір, і пристане до своєї жінки, і обоє будуть одним тілом. Це велика тайна…» (Еф. 5:31-32; Бут. 2:24).
Отже,таїнство подружжя – це тайна, в якій дві вільні сторони, чоловік і жінка, взаємно поєднують себе і отримують від Бога ласку спільного життя до самої смерті, що богобоязно спів-живуть і своїх дітей виховують у християнській вірі.
Господь Бог встановив таїнство подружжя ще в раю, а Ісус Христос надав печаті таїнства. Так подружжя двічі Богом є освячене і благословенне:Богом сотворителем і Богом відкупителем [3].
Історія та послідовність Св. Тайни Подружжя.
На початках у Римській імперії в римлян було розуміння шлюбу не як засіб забезпечити собі продовження свого роду, а тим самим залишити себе в своїх потомках, а погодження двох вільних людей у своєму виборі. Добре відомий принцип Римського права, що стверджує, що «шлюб є не спілкування, а погодження» (nuptius non concubitus, sed consensus facit{18}), а також тезис Модеста «спів-життя із вільною жінкою являється шлюбом, а не конкубінатом», – з чого робиться висновок, що спів-життя з рабинею яка не моє права голосу, ні при яких умовах не може рахуватись шлюбом, – що лягло в основу майже всіх цивільних шлюбів. Чоловік і жінка, що єднались у шлюбі, складали звичайний юридичний договір – контракт. Тому, шлюб не потребував третьої сторони. Держава виступала гарантом їх шлюбу і забезпечувала допомогою у разі сімейних не порозумінь через суд, тому держава почала реєструвати шлюби і слідкувати за їх законністю складення.
Християнська Церква в час переслідувань підлягала під римське право, що регулювало питання шлюбів, а коли християнство стало державною релігією, то цивільний закон ляг в основу церковного права – «Номоканон із чотирнадцяти глав», що відображається і в слов´ян у «Кормчій книзі» законів на початку ХІХ століття. Це також дало відбиток і в отців церкви, так наприклад, в ІІ столітті Афінагор у своїх «Апологіях» до імператора Марка Аврелія (гл.33): «Кожний із нас рахує своєю жінкою ту, відповідно на якій жинився згідно ваших законів.» Св. Іван Золотоустий (404рік) посилається на цивільний закон, де визначає шлюб, як «ніщо инше, як об’єднання і спів-життя» (Гомілія 56, на Буття 2)[1]. Складаючи єдину плоть, подружжя має й одну душу, взаємною любов’ю пробуджуючи один в одному пильність про побожність. Бо «подружжя, – говорить святитель Григорій Богослов, – більше прив’язує до Бога, тому що має більше спонукань звертатися до Нього … Хто зобов’язаний піклуватися про милу дружину та дітей, той розсікає більш широке море життя, йому потрібна велика допомога Божа, і він сам взаємно більше любить Бога »[4].
Шлюб (γάμος) є таїнством, в якому наречений з нареченою в присутності священника і Церкви складають свої обітниці про взаємне бажання жити разом у вірності, у цьому союзі їх благословляється, в образ союзу Христа і Церквою, надаючи їм благодать чистого єднання до благословенного продовження себе в дітях, а також у вихованні дітей у християнській вірі. Саме дійство Святої Тайни Подружжя складається з двох частин, як про це згадувалось вище, а саме: обручення, або иншак заручення; і вінчання.
Заручення собою стверджує перед Богом нареченого і нареченої вступити у спільність життя – Св. Тайну Подружжя, і як знак цього їм надівається на палець перстені; у вінчанні для них випрошується благодать Божа.
Сама етимологія заручин і вінчання походить від двох слів: слова «обручення», що мало значення залог, завдаток (2Кор. 1:22; 5:5. Еф 1:14), тому, що в той час молодятам одіваються перстні-обручки – «обручі», а в иншій частині вінчання одіваються вінці.
Після VI Вселенського собору союз між двома лицями, скріплений Церквою у заручинах, немає бути порушеним, як і сам шлюб. Заручену жінку, якщо брав інший чоловік у шлюб, при житті чоловіка, з яким спершу вона була заручина, то підлягала провині перелюбу[5].
До IV століття молитви і благословення Церкви не мали чіткої і певної послідовності. Форма здійснення цих молитов залежала від розсуду єпископа або пресвітера, що здійснювали це благословення подружжя.
До VI-VII століть послідовність заручення виходило з вузьких рамок однієї якої-небудь короткої молитви, благословення обручок і формули, схожою на нинішню: «Вінчається раб Божий … в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.» [6]
До X-XI століття, церковним заручини надавались по бажанні і волі самих молодят і здійснювалось не в храмі, а в будинках, де запрошувалось священика.
Імператор Лев Мудрий (886-912) у 89-й новеллі наказав укладати шлюб не інакше як з церковного благословення, близько 895 року. Але цей закон не поширювався на рабів, він стосувався тільки вільних осіб.Це був початок реформ, а імператор Олексій Комнин у 1095 році завершивши реформу цивільних законів про шлюб, постановивши для всіх обов’язковим не тільки вінчання в Церкві, але і церковні заручини, це поширювалось і на рабів. Одруження з цього часу було пов’язане відповідно до закону, що з церковних заручин і вінчання вступається у подружжя.
У XII столітті значення шлюбу як Таїнства стає вже в пряму залежним від церковних священодіянь вінчання. Таке священнодійство, яке священик чинить, визнається Таїнством Подружжя. Про це говорить каноніст XII століття – Федір Вальсамон.
Імператор Андронік Палеолог (1282-1328) і Константинопольський патріарх Атанасій (1303-1309) остаточно заборонили укладення шлюбу без відома і благословення парафіяльного священика. Саме здійснення християнського шлюбу перейшло у виключно компетенцію Церкви.
У XIV столітті святий Симеон Солунський цілком виразно стверджує, що канонічне положення про шлюб голосить: «Шлюб складається не словесною угодою, а священним молитвами». Звідціля випливало: хто почав подружнє спів-життя без благословення Церкви, той перебуває не в шлюбі, а в перелюбному зв’язку[4].
Таким чином, християнський шлюб є Таїнство, для здійснення якого необхідні два фактори: воля самих наречених, яка дає реальне буття шлюбу з необхідним сакраментальним характером, що відображає завжди властиву християнам благодать Хрещення, і воля Церкви, яка своїм благословенням стверджує шлюб і вділяє йому живу і дієву благодать Божу.
На даний час заручини і вінчання ідуть послідовно, одне за одним, як одна частина без розриву.
використана література:
[1]Протоиерей Иоанн Мейендорф «Брак в Православии»/Перевод з анг./ М.1995., – с.221-222.
[2]Kallistos Ware Kościół Prawosławny Białystok, 2002.
[3]Маркіїла Онуфрієвича Попеля «Літургіка, або наука о богослуженії Церкви Греко-Католіческої», Львів, Ставропігілля 1863., – с.403.
[4]Протоиерей Геннадий Нефедов. «Таинства и обряды Православной Церквыи»/Глава V Богослужение Таинства Брака – htmhttp://www.klikovo.ru/index.htm
[5]Протоиіерей Константин Никольский «Пособіе къ изученію Устава Богослуженія Православной Церкви»/ізданіе VII,Сνнодальная Типографія/ С.-Петербургъ. 1907., – с.724.
[6]Прийдіте поклонімся (молитвенник)/ перевид. ІІ, Вид. «Церква в потребі», Львів, 1994, – с.133-154.