НЕ МОЖЕ БУТИ ПОВНОГО ДУХОВНОГО ОЧИЩЕННЯ Й ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ, ДОКИ ЗНИЩУВАТИМУТЬ «НАЙМЕНШИХ ЦИХ»

«… є почуття провини через те, що особа уціліла. Вперше це почуття було описано після голокосту. Коли уцілілі люди покинули територію концтаборів, вони не вигукували з радості, не ликували: “Як чудово! Нам це вдалося!” Вийшовши, вони почали нести важкий психологічний тягар. Вони переживали багато депресій, чинили самогубства, відчували страх. Те саме відбувалося й після цунамі… Уціління після катастрофи призводить до ношення на собі психологічного тягаря.
У випадку цунамі чи війни ти все ж таки маєш невелику захисну оболонку, створюєш її в собі. Війна проти цілого народу … створює в ньому почуття солідарності. “Ми повинні триматися разом”, — думають постраждалі. У випадку великого землетрусу, природної катастрофи з постраждалим солідаризується держава. Коли вмирає багато людей, над уцілілим є захисна оболонка. Тепер уявіть собі, що ви народилися і не маєте захисту. Бо ворогом є не хтось зовні. …». (Д-р Марія Петерс-Ней. Постабортний синдром і синдром уцілілого/ї від аборту. – Доповідь на Третьому всесвітньому молитовному конґресі в Люрді, 28.10 – 4.11.2008).
– Це я про себе – і про загиблих у ті дні…

«Vincere scis, Hannibal, victoria uti nescis!» – «Ти вмієш перемагати, Ганнібале, але користуватися перемогою не вмієш!». Ці слова, що їх сказав Ганнібалові командир кінноти Магарбал, коли той після битви при Каннах вирішив дати війську відпочити і відмовився йти на Рим (див.: Тіт Лівій. Ab Urbe condita), впродовж віків були нашою національною кармою: після звитяжних боїв відважних ратників, козаків, стрільців чи гайдамаків завжди знаходилися чи то доморощені негідники, чи чужинці, які спритно використовували їхні перемоги, підхоплювали булаву й Україна надалі залишалася у внутрішній чи зовнішній неволі. Пильнуймо – молімося й працюймо, щоби так не сталося і тепер. Адже не бракує «внутрішніх», котрі вже встигали себе проявити й раніше, але наш народ – благодушний і добропам’ятний, не дуже це пригадує, а ці раді старатися зловити рибку в каламутній воді (поки витворюється нова ситуація) і знову виплисти нагору. Того й гляди, знайдеться котрийсь «богатир» чи «дівиця-краса» («Хто се, хто се по тім боці пере косу, хто се…»)… Не бракує й зовнішніх, які розкладають пасьянси й прораховують шахові партії, що в них нашим загиблим завідомо й холоднокровно була відведена роль пішаків, якими потрібно було пожертвувати… Одному «медвежьему отродию» вдалася спецоперація по витягненню Мадам Розрухи в цивільний простір, аби та розвалювала опозицію й кандидувала на (хай і з обмеженими повноваженнями) васального до Росії президента, інші – наче нутром чують чергове побоїще в Києві і злітаються як мухи на мед, аби потім роздавати булочки з кулька чи красуватися на сцені, запевняючи нас у своїй «глибокій (як кажуть в Одесі: до второго щелчка) стурбованості» та «щиросердій підтримці», й відверто, на рівні функціонерів найвищого ґатунку, таких, як ґенеральний директор Комісії з питань розширення ЄС Майкл Лі, чи голова дипломатії ЄС Кетрін Ештон, заявляючи, що асоціація – лише перехідний етап, та що вони вже мають дорожну карту, як інтегрувати нас до них, у Євросовок. Видно, дуже вже потребують нашої землі, наших ресурсів та наших працівників… В середу, 19 лютого ввечері, після нічних боїв і пожарищ, поряд із знаменитістю, яка теж з’являється акурат в такі дні, «координує оборону Майдану» й «повідомляє правдиву інформацію», були представники різних країн ЄС, однак усі – з фракції ліберальної партії в Європарламенті. Неважко здогадатися, які цінності вони витягнуть зі старої шухляди, коли стихнуть бої й на горизонті знову замайоріє примара асоціації… (Й можна собі лише уявляти, як вони перед виборами в Європарламент, що грядуть у березні 2014 року, позуватимуть до камер на тлі спаленого «Беркутом» будинку Профспілок чи на сцені Майдану…). Не дозвольмо, щоби те, що було вистраждане на Майдані безсонними ночами, працею і кров’ю, щогодинними молитвами й Святими Літургіями в польових умовах та воскресінням української національної ідеї, було безсоромно з-експлуатоване, аби нас знову кудись втягнути – в чергову внутрішню чи зовнішню окупацію!

У цьому контексті вартує замислитися над тим, що таке прощення. Чи ж нас, християн, наш Бог і Господь Ісус Христос не вчив прощати? Чи ми не повинні прощати своїм ворогам? Так! Однак, прощення не є лише нашим актом. Щоби він міг вповні здійснитися, потрібно розкаяння та прохання про прощення з боку того, хто завинив. «Коли провиниться твій брат, докори йому, а коли він покається, то вибач йому. І хоча б сім раз денно він провинивсь проти тебе, і сім раз звернувся до тебе, говорячи: каюся, вибач йому!» (Лк 17, 3-4).
Далі, надзвичайно важливим є розрізнення між прощенням (англ.: forgiveness) та примиренням/відновленням стосунків (англ.: reconciliation). Це не те саме. Коли той, хто завинив, кається, ми повинні простити йому, однак це не означає, що ми зобов’язані відновити попередній стан стосунків: ніхто не зобов’язаний до відновлення зрадженої дружби (дружба узагалі є таким явищем, до якого ніхто не може бути зобов’язаний, навіть і без провини чи зради з боку колишнього друга), і тим більше – ніхто не зобов’язаний ставити вже прощену особу на попередні чи подібні пости і посади. Таким чином, прощення необхідно узгоджується з відповідальністю вже прощеної особи – в залежності від важкості вчинків – перед справедливим судом та з відповідним покаранням.

Життя загиблих на Майдані, в усіх подіях від листопада 2013 р. й до лютого 2014 р. (а їх загинуло біля 100 осіб) стало яскравим спалахом, поривом чистого серця до боротьби за правду й до перемоги добра. Про таких читаємо у Книзі Мудрості: «А праведник, хоч і вмре передчасно, знайде спокій, … він сподобався Богові й Він полюбив його, а що жив між грішниками, то й переніс його. Його вхоплено, щоб лукавство не змінило його глузду або щоб хитрість не обманула душі його. … За короткого часу ставши досконалим, він виповнив довголіття, душа бо його Господеві була вгодна, тим і забрав Він його поспішно з-посеред лукавства» (Мудр 4, 7-14). Вони своєю чесністю й безстрашністю заслужили на велелюдні похоронні богослужіння, загальнонаціональний траур та Вічную благую пам’ять.
Однак задумаймось: 100 осіб – це щоденна кількість абортів у більших обласних центрах, наприклад, таких як Львів. Ці особи гинуть в не менших тортурах і стражданнях. Їм не дозволяють пережити порив і радість боротьби, щастя перемоги чи смерть героя. Їх ніхто не відспівує, по них не служать панахиди, їм не заспівають «Пливе кача…», не вдарять артилерійський чи рушничний салют… І якщо маємо надію, що після вакханалії й падіння злочинної влади політичні вбивства в Україні не повторюватимуться, то цих найменших і беззахисних не захищає ніщо: законодавство дозволяє на їх знищення (див. ЦКУ, ст. 25, ч. 2; ст. 281, ч. 6). Тому не може бути повного духовного очищення й відродження України, яке так вистраждане кров’ю і смертю героїв, доки в Україні знищуватимуть «найменших цих». Й нічого очікувати для України Божого благословення і щастя… Через те, в оновленій Конституції України – чи то зразка 2004 року, чи тій досконалішій, яку колись приймуть, у статті 27 потрібно вже й негайно внести поправку: «Кожна людина має невід’ємне право на життя від моменту зачаття й до природної смерті». Ця поправка як норма Конституції, що має пряму дію, повинна бути без зволікань та без жодного винятку застосована на практиці, а все інше регулююче законодавство повинно бути приведене у згідність з цією нормою Конституції. Й тільки тоді зможемо сподіватися на позитивні зрушення та оновлене, засадничо інакше життя в Україні, побудоване на правді й справедливості.

23.02.2014 р.Б.

Петро Гусак