Дітріх фон Гільдебранд. ПРО ВДЯЧНІСТЬ

Вдячність супроти Бога є однією з найфундаментальніших настанов релігійного життя. В молитві св. Франциска Асизького: “Хто є Ти і хто є я ” виражається співставлення сотворіння, яке є порохом і попелом, з абсолютним маєстатом Бога, до якого неможливо наблизитися. До цієї первісної настанови додається поклоніння і любов до нескінченно святого Бога, який відкривається у святій людській природі Ісуса. “Завдяки таємниці воплоченого Слова очам нашої душі заблисло нове світло Твоєї ясності: щоби ми, пізнаючи Бога, видимо були піднесені до любові невидимих речей” (прим. перекладача: молитва Освячення з Тридентійської Літургії перед Різдвом Христовим). До цих первісних настанов належать також вдячність за наше існування як особи, за всі природні блага і передовсім за всі ласки, за величні діла Божі і за Його нескінченне милосердя. Подячні молитви займають центральне місце серед усіх молитов.

Бальдуїн Шварц виклав глибоке пізнання вдячності супроти Бога. Особливо він розробив тему подяки як відповіді на щасливий перебіг подій; подяка за щастя, яке не походить від інших людей, може стосуватися лише Бога, отже, передбачає існування Доброго Бога та Його провидіння. З вдячністю, подібно як з надією, пов’язане мовчазне враховування існування всемогутнього доброго Бога, навіть у того, який ще Бога не знайшов…

Вдячність є первісною відповіддю на Бога, яка тісно пов’язана з підчиненням Йому, Абсолютному Господеві та з поклонінням і любов’ю Йому, нескінченно Святому – вершині всієї краси і величі. Однак, вдячність є чимось самостійним, чимось, що не може бути зведене до чогось іншого. Вона є останнім незамінним словом у стосунку людини до Бога. У цьому слові людини до Бога міститься розуміння цінностей, притаманних всім об’єктивним благам для нас, якими нас Божа любов постійно щедро обдаровує. У багатьох публікаціях ми вказували на фундаментальне значення розуміння цінностей. Духовне багатство людини залежить від того, наскільки великим, багатим і глибоким є її розуміння цінностей. Остаточне онтологічне значення цінностей, значення сущого, яке є носієм цінностей, значення цінності на противагу до індиферентності стає ясним, коли ми порівнюємо розуміння цінностей зі сліпотою на цінності. Ми підозрюємо, що означає “палаюче” буття цінностей – цього найвищого виміру сущого. Ми відчуваємо, що ми тут доторкаємося до первісної таємниці.

Безодня нічевості викличе в нас огиду перед тотальною порожнечею, як тільки ми би собі уявили, що об’єктивне буття є цілковито індиферентним, а кожна цінність – лише суб’єктивною ілюзією. Незбагненна пустеля, яка приводить нас в заціпеніння, беззмістовність і нічевість світу, у якому би не було жодної об’єктивної цінності чи антицінності, не може бути навіть подумана. Ми наважуємося стверджувати, що легіон тих, які у різний спосіб намагаються заперечити існування об’єктивних цінностей, наприклад, релятивісти, імманентисти, суб’єктивісти ніколи не можуть послідовно і екзистенційно представити собі цілковито індиферентний світ: світ, який би був сповнений льодяного подиху абсолютної індиферентності і нейтральності. Так само як і ті, хто заперечує абсолютну правду, не можуть послідовно побудувати світ без об’єктивного сущого та абсолютної правди. Цінність є справжньою динамікою буття, яка не є протиріччям до його спокійної величі. Всі мрії про динамічність, які ми знаходимо в Геґеля і Гайдеґґера, ідолізація руху на противагу до спочиваючого в собі буття, не помічають справжньої динаміки, яка полягає у цінності на противагу до “самого лише” індиферентного буття. Чим би був світ, якщо би в ньому існувала лише відмінність між засобом і ціллю, яка б ніколи не могла підняти його зі сірої нейтральності. Відповідь на остаточний сенс і підставу буття була би можливою лише тоді, коли цілий світ міг би бути представлений як мережа доцільної причиновості. Тому що значущість, яку має ціль на противагу до засобу, не дає відповіді на питання про справжню підставу буття цієї цілі. Підстава буття сущого, яке є засобом для певної цілі, має крім того характер необхідного для цієї цілі, але вона живиться лише значущістю цієї цілі, і якщо справдня пістава буття цілі нам невідома, то також і те, що знаходить своє обгрунування в необхідності для цілі, залишається без підстави для буття. На тлі пізнання, що цінність є серцевиною буття, відкривається для нас засадниче значення здатності до пізнання цінностей для особи. Особа, яка не була би здатна пізнавати цінності і їх розуміти як цінності, не була би справжньою особою. Без пізнання цінностей була б неможливою серцевина діалогу між суб’єктом і об’єктом, не існувало би повної трансценденції пізнання.

Якщо би особу позбавити здатності пізнавати об’єктивні цінності, то вона була б відрізаною від найглибиннішого життя всесвіту, а передовсім – від Бога. Слова св. Августина: “Ти нас створив до Себе, Господи” не мали би жодного значення.

Але вдячність супроти Бога передбачає не лише пізнання і розуміння цінностей як Божих дарунків, але також пізнання і розуміння характеру об’єктивного добра для особи. Про це ми виразно говорили в іншому місці, тут вистачає сказати, що вдячність є специфічною відповіддю на об’єктивне добро для особи. Наприклад, у вдячності за дар пізнання розумію я не тільки цінність пізнання, але також і дарунок, який це пізнання для мене означає. І разом з цим дарунком – його дружній і потверджуючий для мене жест дарунку яко дарунку. Розуміння цього для нерозривно пов’язане з особовим Богом, з Його спрямованою на мене особисто добротою і любов’ю. Ми торкаємося тут ощасливлюючого інтиму релігійного життя, який являє собою актуалізацію першоджерела всього щастя: бути любленим від Бога. Вдячність є специфічною відповіддю на цю Божу любов, яка проявляється в ощасливлюючих нас Божих дарунках. Вона містить пізнання, по-перше, цінності цього добра, по-друге, об’єктивного добра для мене, яке являє собою цей дарунок, по-третє – Божої доброти в її незбагненній святій красі, зокрема доброти, яка стосується мене особисто, любові, скерованої особисто до мене. Ми можемо здогадуватися, наскільки центральним фактором є вдячність у нашому стосунку до Бога, і яку велику цінність має вона як відповідь на всі ці великі дари.

У справжній вдячності супроти Бога людина стає гарною. Вона виходить із своєї іманентності, з тісноти егоцентричності і в ощасливлюючому самовідданні Богові – вершині всієї величі, входить у царство доброти. Людина стає “великою” і “широкою”, вона стає свобідною. В її душі розквітає блаженна переможна свобода.

Ця вдячність найглибше пов’язана з покорою. Вдячний усвідомлює, що він є жебраком перед Богом, що він не має жодного права, на якому би міг він супроти Бога наполягати, що все є дарунком Божої доброти, та що він не може ставити Богові жодної вимоги.

Чудово говорить К’єркєгор про вдячність у його інтимному стосунку до Бога: “Тепер про те, наскільки я повинен говорити про свій стосунок до Бога, про те, що кожного дня повертається у моїй молитві, яка дякує за те неописанне, що Він для мене вчинив, так нескінченно більше, аніж я коли-небудь очікував; про те, що мене навчило подивляти Бога, Його любов, про те, що навчило мене прагнути туди і не боятися, що вічність могла би бути скучною, тому що вона є станом, якого я потребую, щоби не мусіти займатися нічим іншим, а тільки дякувати”.

Той, хто сповнений вдячності супроти Бога, той, чиє життя пронизане тим засадничим жестом вдячності, є єдино справжньою людиною, людиною, що прокинулася. Він є протилежністю до тупого, який перебуває в напівоспалості, достатній для практичного життя та для виконання всього, що для цього життя необхідне. Він є протилежністю до того, який залишається на периферії і сприймає все як само собою зрозуміле. Тут маємо виразну аналогію до сфери пізнання: homo sapiens відрізняється від homo faber не лише тим, що він не сприймає оточуючу його дійсність як само собою зрозумілу та досліджує її не лише з прагматичної точки зору: йому притаманний подив, він прокидається до питання про суть і смисл речей, йому притаманне пізнання цінностей. Як Платон, так і Арістотель вважають подив початком всієї філософії.

Щось аналогічне до такого прокидання до виходу зі суто прагматичної настанови знаходимо в людини, чиє життя пронизане справжньою вдячністю супроти Бога. Також і ця людина прокинулася з тупості і поверхневості, зі сприйняття всього само собою зрозумілим, прокинулася до зачудування Божими дарами та невичерпно ощасливлюючим таїнством нескінченної Божої любові та милосердя.

Ця вдячність прагне виразитися в акті подяки. В людині живе загальна тенденція виражати те, що наповняє її серце. Христос каже:”Чим повне серце, про те говорять уста” (Мт 22, 34). Ця загальна тенденція актуалізовується в дуже різноманітний спосіб. Ми в Метафізиці спільноти (Dietrich von Hildebrand. Metaphysik der Gemeinschaft. // Gesammelte Werke, Band IV. – Habbel: Regensburg, 1975) докладно говорили про відмінність між звичайним вираженням того, що переповнює наше серце, та змістовним інтенційним оголошенням любові.

Інший тип становлять такі соціальні акти як обіцянка, повідомлення, питання, судження тощо. Тенденція, яка прагне виразити те, що нас інтенсивно переповняє, найчіткіше проявляється в соціальних актах, у яких вираження суттєво належить до здійснення внутрішнього акту, до його міжособового характеру.

Якщо ж ідеться не про соціальні акти, то тут чітко проявляється стремління до вираження. Вираження має більше динамічний, аніж інтенційний характер, однак воно суттєво притаманне людині. У ньому також проявляється таємниче поєднання душі і тіла. У вираженні, чи то в словах: “Я радо закарбував би це на усіх стовбурах” (Die schoene Muellerin (“Прекрасна мельничка”),Франц Шуберт, opus 25; №. 7: “Ungeduld” (“Нетерплячка”) з циклу пісень Вільгельма Мюллера), чи то у співі: “Cantare amantis est” (“Співати є справою того, хто любить” – св. Августин, Sermo (проповідь) XXXI, 1: In dedicatione Ecclesiae – “У присвяті для Церкви”, 1), чи то у сміхові чи плачі, чи то у клячанні чи стоянні тіло задіяне у типовий спосіб. Це звичайне вираження чітко відрізняється від змістовного інтенційного оголошення, наприклад, любові; тому що останнє має не лише міжособову функцію, а є унікальною змістовною інтенцією, яка має на меті уможливити променеві любові досягти свідомості улюбленого, важливим ступенем у процесі поєднання з ним, сповненням intentio unionis (прагнення єдності) любові.

Однак оголошення може бути одночасно і вираженням, не зачіпаючи при цьому суттєвої відмінності між ними обома. З одного боку подяка є передовсім оголошенням вдячності. Як і оголошення любові, воно може бути здійснене тільки по відношенню до того, кого воно стосується – до кого відчувають вдячність. З іншого боку, подяка має характер соціального акту, оскільки вона є не лише оголошенням настанови вдячності, тобто, об’єктом мого ставлення є не тільки інша особа, а й цей “дар”, за який я дякую. У цьому подяка подібна до обіцянки чи повідомлення. Не тільки інша особа, оскільки вона є партнером, творить тут тему стосунків, а до теми належить також і “дар”, за який я дякую.

Врешті, в подяці присутнє вираження переповнюючої афективності, на яку вказує св. Августин словами: “Cantare amantis est”. Нова урочистість, яка притаманна співаному слову на відміну від мовленого, піднесена, позбавлена прагматизму нота народжується із тенденції до вираження, щоправда, не тільки з вищезгаданого динамічного характеру, а й із змістовно доповнюючої, своєрідної цілісності, яка є тим глибоко внутрішнім, що виражається назовні і сягає тілесності – на відміну від глибинних внутрішніх ставлень та ціннісних відповідей, які не доходять до вираження. Тут відіграє важливу роль також і відмінність специфічної об’єктивації, що її являє собою виражене словами – на противагу до невираженого у словах жесту нашої душі, нашого серця.
Це не випадково, що благодарственні молитви займають в Літургії таке важливе місце. Подумаймо тільки про такі неповторні гімни, як “Благословен Господь, Бог Ізраїля” (Гімн св. Захарії, Лк 1,68-79), “Величає душа моя Господа” (Лк 1, 46-55) чи “Нині відпускаєш” (Лк 2, 29-32), у яких здійснюється перехід від Старого до Нового Завіту. Повна передчуття, очікування та надії настанова Старого Завіту переходить у переповнену вдячністю настанову Нового, більше того, ці дві настанови своєрідно поєднуються. Якщо св. Августин при кінці свого твору De civitate Dei (“Про Божий град”, XXII, 30) говорить: “Ibi vacabimus, et videbimus: videbimus, et amabimus: amabimus, et laudabimus” (“Там будемо ми святкувати і споглядати, споглядати і любити, любити і хвалити”), то словом laudabimus вказує він на вимір вираження, яке належить до сповнення, до “quod erit in fine sine fine” (до того, “що буде вкінці без кінця”).

Навіть у Вічності, у якій є тільки просвітлена, преображена дійсність, зберігає laudare (хвалити), а разом з ним та у ньому – gratias agere (дякувати) своє повне значення.

Чи ми можемо уявити собі людину, серце якої переповнене вдячністю до Бога, і яка ніколи не відчувала би прагнення виразити її у власній подячній молитві? Безумовно ні! Відсутність внутрішнього прагнення подякувати Богові виразною молитвою за отримані від Нього дари та ласки була би однозначним симптомом того, що вдячність до Бога не займає у її серці ще того місця, яке їй належиться.

Три вищезгадані гімни виражають переповнюючу вдячність за отриманий великий, вирішальний дар: Захарія дякує за чудо народження св. Iвана Хрестителя; Пречиста Діва – за незбагненну, унікальну благодать вибраності стати дівичою Матір’ю Відкупителя; Симеон дякує за ласку могти бачити перед своєю смертю обіцяного Відкупителя та тримати Його у своїх обіймах. Наскільки суттєвим, наскільки вирішальним для справжньої вдячності є цей виразний акт подяки, ця виражена у словах благодарственна молитва!

Ми ще докладно повернемося до цього взаємозв’язку між справжньою вдячністю та специфічним актом подяки, коли ми розглядатимемо вдячність по відношенню до людей.

Ще до того слід наголосити на деяких вирішальних аспектах вдячності до Бога: перш за все, на глибокому взаємозв’язку правдивого щастя та вдячності. Вже пізнання цінностей, яке є передумовою вдячності, є засадничим джерелом щастя. А передовсім усвідомлення Божої любові та милосердя до нас, що міститься в розумінні Божого дару та його характеру як об’єктивного добра для нас, є просто-таки першоджерелом всякого правдивого, незнищимого щастя.

Ми би хотіли також вказати і на те щастя, яке притаманне вдячності та актові подяки, який з неї випливає. Це – щастя внутрішньої свободи і виключно з нею пов’язаної покори вдячного.

Нам вистачить лише уяснити відмінність між людиною, яка своє особове існування, обдарування, якими Бог її наділив, уділені їй любов та дружбу інших людей вважає чимось само собою зрозумілим, та людиною, яка нічого не вважає само собою зрозумілим, а сприймає все як незаслужений дар. Наскільки ця остання перебуває в правді, і наскільки тамта сліпо замкнена у своїй тупості! Яким спустошеним є життя того, хто ані не розуміє повноту та цінність дарів, ні не пізнає, що вони є незаслуженими дарами, ані того, що у них променить Божа доброта, милосердя та любов! У цьому порівнянні заблискує правдиве щастя, відоме лише вдячному.

Перекладено за виданням:
Dietrich von Hildebrand. Ueber die Dankbarkeit (nachgelassene Schrift). – Dietrich von Hildebrand Gesellschaft / EOS Verlag: Sankt Ottilien, 1980. – 50 с. (уривок).

З німецької переклав Петро Гусак