Танець Серця

Воно зрозуміло, що не рухатися не може. Інші часом поглядали на нього зі здивуванням, мовляв, угомонися хоч на хвилинку. Але як би його не називали: гіперактивним чи непосидою, – не могло спинитися ні на мить. Почувало себе добре й не надто прагнуло відпочинку, про який усі йому радили. І вже трохи з часом, на кілька днів подорослішавши, зрозуміло, що всі ті, хто йому радив що-небудь чи бажав, насправді існувати без нього не могли. Просто не знали про це. «Ну й не треба», – казало воно і рухалось далі.
Якось дізналося про своє чудове ім’я – Серце.
– Яке ти невеличке за розміром, – сказали йому легені в той момент, як у світ полинули звуки дзвінкого дитячого крику.
– Чому невеличке ? – перепитало серце
– Бо немовля, яке щойно народилося, дуже крихітне. Так лікарі сказали, чуло? А значить, і кулачок його крихітний. Отже, і ти невеличке.
Мабуть, Серце мало б образитись на такі слова. Мовляв, крихітне, невеличке – не зовсім звучить, як похвала. Але насправді дуже зраділо, бо знало, що між ним і дитячими кулачками-долоньками є дивовижний зв’язок. Отже, зможе тісно з ними співпрацювати.
«Людські долоні й те, що вони роблять – це відображення серця…», – подумало воно і тепло усміхнулося.
Серденько росло разом із тими долоньками, росло й мудрішало.
Добре знало, що вміє відчувати по-особливому. Бо коли ділилося з дитячими п’яточками про те, як це відчувати любов, вони не зовсім розуміли його й казали, що можуть відчувати тільки теплу ковдру і ранкову росу.
«Та ні, – говорило воно їм, ви просто не могли не відчувати любові.., просто не знали, що це вона». П’ятки здивовано переглядалися й чемно вірили Серцю.
Ту дивовижну любов Серце вперше відчуло тоді, коли немовля ще навіть не народилося. Вона була така сильна, що, власне, і допомогла йому з’явитися на світ. «Як можна не знати, що таке любов», – дивувалося воно, насолоджуючись нею. У якийсь день навіть зрозуміло, що любов може бути сильним захистом. Це було тоді, як із якихось дивних причин воно почало рухатися надто швидко, так, наче не встигало на останню нічну електричку. Не могло спинитися, чим дратувало руки й ноги, що змушені були також запрацювати швидше. То була перша зустріч зі страхом. У цей момент Серце не могло керувати собою, не могло наказати собі що-небудь, бо той страх був сильним, неначе чемпіон з боксу. Єдине, що спинило страх, була любов. Мама взяла дитя на руки, пригорнула, поцілувала – і Серце нарешті почало відхекуватися. «Не хочу я більше зустрічатися з цим навіженим страхом», – налякано прошепотіло воно й ритмічно запрацювало.
Потім Серце ще не раз зустрічалося зі страхом і навіть дещо змінило про нього думку. Бо цей навіжений боксер зумів неодноразово врятувати життя дитини.
«Хай собі живе – цей страх, – міркувало Серце. – Зрештою, він не такий страшний, як розпач і жаль. Ох, як з ними непросто…»
…Дитя пішло в школу, і йому так часто було жаль себе: через те, що друг образив, що домашнє завдання потрібно робити тоді, коли хочеться відпочити…
Серце билось то спокійно, то швидко, не розуміло, що діється з дитиною. Чуло лише сльози й удари кулачками, які-таки трохи вже виросли. а отже, й воно виросло.
Коли Серце жаліло себе разом з дитиною, витривалість і сила волі приходили на допомогу, гартували їх і робили міцнішими.
Щоправда, непросто було справитись з розпачем. Бо перше кохання, від якого Серце купалося в любові й відчувало себе, немов турист п’ятизіркового готелю, усе ж завершилося розпачем. Серцю здавалося, що воно розіб’ється на друзки. А може, так навіть і сталося. Воно не дуже пам’ятає цей момент, у який мало що усвідомлювало. То були шалені відчуття, описати й назвати які годі. Перейшовши їх, відчуло, неначе знову народилося, оглянуло себе з усіх боків, упевнилося, що все-таки вціліло після шторму і зрозуміло ще одну глибоку істину: розбите серце здатна полікувати не лише любов, але й час.
То був довгий часовий проміжок, за який Серце ще підросло й було схожим на мудрі дорослі долоні. Коли говорило про їхню мудрість, вони не все розуміли, але вірили йому. Ті мудрі долоні навчилися проявляти любов у ніжних дотиках, теплих обіймах, перев’язаних ранах, зварених стравах, помитих вікнах, витертих зі щік сльозах. Вони наче випромінювали із себе любов, і тоді Серце зрозуміло, що давно знайоме з особливим відчуттям, якого не помічало раніше – щастям. Серце знало: щастя можна посіяти всюди, і воно проросте в будь-якому грунті. Якщо, звісно, засіяне з любов’ю.
Запитаєте, чи зустрічалося Серце з ненавистю, заздрістю, злістю? Звичайно, але завжди успішно справлялося з ними. Бо ті дивовижні долоні, що, складені в кулачок, були схожими на нього, ті долоні, що здатні були сіяти у світі щастя, – уміли молитися. Але без нього, без Серця, робити цього не могли.
У той момент, коли вони торкалися одна до одної в тихій молитві, починало говорити мудро, щиро, тихо. Саме тоді відчувало свою особливу значимість, адже зустрічалося у двобоях зі злістю, ненавистю, заздрістю, гнівом… І, перемагаючи їх, нарешті могло віч-на-віч зустрітися з Богом. Це були миті, коли воно билося особливо тихо, покірно, щасливо. Часом не могло вимовити жодного слова, дивлячись у безмежно люблячі Господні очі. Не раз думало про те, що наговорило Богові багато, а Він, не сказавши йому ні слова, промовив щось значно більше й величніше. Тому з часом Серце навчилося просто слухати Божу усмішку, погляд, мовчання. Єдине, що завжди промовляло чи передавало через неголосні удари, – було «Дякую».
…Через багато-багато літ відчуло себе дуже втомленим. Ніхто його вже не називав гіперактивним і непосидючим, часто навіть побабчені стопи просили битися швидше. Але воно не могло бігти, долати кілометри перешкод, переступати десятки кар’єрних сходинок… Щоправда, відчувало в собі значно більше любові, щастя й потреби в розмові з Богом. І навіть особливо раділо тому, що нарешті люди дізнаються, як гарно воно танцює. Адже танець серця можна було побачити лише на кардіограмі, яку так рідко робили колись і так часто тепер. «Саме в тому танці люди побачать мою любов, бо відчути, на жаль, не завжди можуть», – думало собі серце і продовжувало танцювати.
Тепер воно було схоже на старенькі долоні. Вони мали дивовижні візерунки. І тільки Серце знало, що ті візерунки є відображенням його відчуттів, ударів, молитов.
В одну мить зрозуміло, що врешті-решт зупиняється у тілі й житті його улюбленої людини. Зупиняється вперше… Це було незвично для нього, бо десятки років битися, бігти, змагатись… і раптом спинитися – таки справді дивно.
Але саме в цей момент відчуло таку силу любові, яку не відчувало раніше. Його тримав у долонях Господь – Той, з яким до цього лише розмовляло й ледь-ледь торкалося. Тепер воно було в Його долонях! О диво!
«Дякую!» – вже не пошепки, а голосно й радісно промовило серце!
«Дякую!» – прошепотіла старенька людина й востаннє стиснула долоньку маленького внучати. Та долонька мала на собі лише кілька крихітних і непомітних візерунків.
«Не плач! – гукнуло серце внучаті. – Тепер я танцюю в Божих долонях!»