Подружжя: таємниця відданої любові

«Кохання — це рай; подружжя — пекло»,— писав Лорд Байрон 150 років тому. У той час він не міг передбачити ту неймовірну популярність, яку ця ідея здобуде сьогодні. У нашому суспільстві краса і велич подружньої любові були настільки очорненими, що тепер більшість людей розглядають подружжя як ув’язнення: як умовну, нудну юридичну справу, що загрожує любові і нищить свободу. Мій чоловік, Дітріх фон Гільдебранд, мав цілком протилежну думку. Задовго до його навернення в католицизм він був переконаний, що спільнота любові в подружжі є одним із найглибших джерел щастя. Він бачив велич і красу єднання супругів в подружжі, яке символізується їхнім фізичним поєднанням, що у таємничий спосіб веде до створення нової людини. Він визнавав, що кохання за самою своєю суттю прагне до безмежності і вічності. Тому справді закохана особа хоче зв’язати себе назавжди з коханою людиною, що є справжнім дарунком, який дає подружжя. Тим часом любов, у якій нема беззастережного віддання, зраджує саму свою суть. Той, хто відмовляється віддати себе (чи той, хто розриває зв’язок для того, щоб почати інший), обдурює самого себе. Він плутає збудження від новизни зі справжнім щастям. Така почуттєва поразка, настільки типова для нашого віку, є проявом складної емоційної незрілості, яка підриває саме підґрунтя суспільства. Частково вона коріниться в неправильному трактуванні свободи. Багато людей критикують подружжя тому, що не усвідомлюють, що людина також і реалізує свою свободу, коли вона вільно зв’язує себе з іншою особою в подружжі. Ці критики подружжя не бачать, що постійність, а особливо вірність є суттєвою характеристикою правдиво великої особистості: людина вибирає залишатися вірною до того, що вона бачить, навіть тоді, коли воно може бути згодом заплямоване. У питанні любові і подружжя «пекло» випливає не з вірності, а з браку вірності, що робить людину практично незв’язаною, але насправді самотньою, загнаною в царину свавільності і задушливого суб’єктивізму. На противагу Лорду Байрону і загальному переконанню, подружжя — це друг і захисник любові між чоловіком і жінкою. Подружжя дає любові основу, притулок і ту атмосферу, виключно в якій вона може рости і розвиватись. Подружжя навчає супругів покори, даючи їм зрозуміти, якою недосконалою є любов людини. Щоразу, коли ми прагнемо кохати і бути коханими, ми не досягаємо мети і у відчаї потребуємо допомоги. Тому така злука священними узами є необхідна. Вона наділяє нашу любов силою, потрібною для переходу через бурхливе море людського життя. Ні одне кохання не позбавлене тяжких періодів. Але, як вдало зауважив К’єркегор, оскільки воно містить в собі волю, відданість, обов’язок, відповідальність, подружжя скріплює супругів настільки міцно, що воно може боротися за порятунок коштовного дару їхньої любові. Воно дає їм велику впевненість, що з Божою поміччю вони подолають труднощі і вийдуть переможцями. Таким чином, додаючи формальний елемент до матеріального [1] елементу любові, подружжя гарантує їй майбутнє і захищає від спокус, які виникають на шляху людини. У стосунках без віддання себе найменша перешкода, найнезначніші труднощі є переконливою причиною для розлуки. На жаль, людина, яка завжди виявляє стільки бажання перемагати у битвах з іншими, мало або зовсім не проявляє ініціативи у подоланні себе. Для неї набагато легше розірвати стосунки, ніж боротися. І К’єркегор називає це «втомою, що, як правило, часто настає, як тільки бажання задовольняється». Подружжя закликає кожного супруга боротися проти себе задля коханої особи. Саме тому воно стало таким непопулярним сьогодні. Люди не хочуть більше здобувати найбільшої з усіх перемог — перемогу над собою. Відкидати подружжя — це, як говорить К’єркегор, догоджати своїм слабкостям. І лише слабодухі лихословлять подружжя. Вони втікають від битви, вони здаються ще перед її початком. Лише подружжя здатне врятувати любов між чоловіком і жінкою і поставити її понад непередбаченими обставинами щоденних змін і настроїв. Без цього зв’язку не існує жодних підстав перетворити буденність життя у пісню.

У творі «Подружжя: таємниця відданої любові» мій чоловік розглядає теми, які висвітлюють цінність і важливість природного подружжя і показують, яку роль відіграє подружжя у служінні відданій любові. У той же час мій чоловік бачив, що навіть в найщасливішому з природних подружжів смертна людина — сотворіння дня (як називає її Платон) — залишається страшенно обмеженою і скінченною. Тому кожне суто природне кохання є обов’язково трагічним: воно ніколи не досягне вічної злуки, до якої природно прагне. Але коли мій чоловік навернувся в католицизм, він відкрив чудовий, новий вимір подружжя: його таїнственний характер як джерела благодаті. Святий Павло висвітлив величну важливість священного подружжя, називаючи його «великою таємницею», яку можна порівняти з любов’ю Христа до своєї Церкви (Ефес. 5,32). Природна любов блідне у порівнянні з красою любові, яка має початок у Христі. Подружжя як таїнство дає людям надприродну силу, потрібну для перемоги в справжній битві. І кожна така перемога, спільно досягнена у боротьбі із звичкою, рутиною, нудьгою, зміцнює узи, які існують між чоловіком і жінкою, і дає можливість їхній любові розквітнути новим цвітом. А також через те, що воно відкрито і таїнственно єднає супругів з безмежною любов’ю, якою Христос любить кожного з них, таїнственне подружжя перевищує величезні обмеження природного подружжя і досягає безмежного і вічного характеру, до якого прагне кожна любов. Стає зрозумілим, що після свого навернення в Римо-католицизм мій чоловік (який вже був великим лицарем захисту природної любові) став ще більш ревним лицарем у захисті надприродної любові, яка стоїть вище природної і притаманна таїнству подружжя. Його захоплення величною красою й таємничістю відданої любові в подружжі привело до написання цієї книжки.

Приготування до написання «Подружжя » фактично почалося у 1923 році, коли мій чоловік прочитав лекцію на тему подружжя на Конгресі Католицької Академічної Асоціації в Ульмі, в Німеччині. Вона мала грандіозний успіх. У своїй лекції він аргументував, що потрібно розрізняти такі поняття, як смисл подружжя (тобто любов) і його ціль (тобто дітонародження). Він зобразив подружжя як спільноту любові, яка згідно з дивовижним божественним промислом досягає своєї мети в дітонародженні. І хоча до цього часу офіційне католицьке вчення майже винятково підкреслювало важливість дітонародження як мети подружжя, практика Церкви завжди імпліцитно визнавала саме любов як смисл подружжя. Церква завжди признавала подружжя тих, хто через вік чи інші причини не могли тішитися щастям мати дітей. Усвідомлюючи те, що він прокладав новий шлях (роблячи таким чітким розрізнення між метою і смислом подружжя), мій чоловік шукав підтримки своїх ідей у церковних властей. Так він звернувся до його Еміненції Кардинала Пачеллі, на той час папського нунція в Мюнхені. Цьому майбутньому Папі Римському (Пію XII) мій чоловік виклав свої погляди і, на його велику радість, одержав повну підтримку своєї позиції. Схвалення кардинала Пачеллі та успіх лекцій про подружжя заохотили мого чоловіка розширити і розвинути лекцію до малої книжечки, яку ви зараз тримаєте у руках. З часу першої публікації «Подружжя» німецькою мовою воно було перекладене на більшість європейських мов і ніколи не втрачало популярності, витримавши чотири видання протягом 14 років. Особливо сьогодні ця книжка, відкриваючи велике християнське покликання, є обов’язковою для кожного, хто хоче справді достойно пережити цю велику тайну любові. Тома Кемпійський говорить нам, що «любов — це велична річ». Таким і є подружжя.

«Чоловіки, любіть своїх жінок, як Христос полюбив Церкву» (Св. Павло, Послання до Ефесян 5, 25). Велич подружжя, найтіснішого і найбільшого із зв’язків, вознесена Христом до гідності таїнства, одразу відкрита нам у цьому заклику св. Павла, в якій він порівнює подружню любов з любов’ю Христа, воплоченого Слова, до Його святої Церкви. Жодне природне людське благо не було так високо вознесене в Новому Завіті. Жодне не було вибране, щоб стати одним із Семи таїнств. Жодне не було наділене честю безпосередньо брати участь в установленні Царства Божого. І воно саме в собі пропонує безмежно коштовне добро, яке вже є присутнім у природному подружжі, багатство і велич якого воно розкриває. Перед тим, як розглядати природу, смисл і красу християнського подружжя, яке св. Павло називає «великим таїнством у Христі і Святій Церкві», ми проаналізуємо суть і значення подружжя у сфері природи та в її специфічному характері стосовно усіх інших угрупувань і спільнот. Тільки так ми зможемо зрозуміти, що було так велично прославлене Ісусом Христом, і розвіяти неправильні трактування природи подружжя, які так часто зустрічаються. Декілька уривків зі Святого Письма возвеличують подружжя, подаючи його як образ стосунків між Богом і душею. Вони зображають цей зв’язок так, як недосконала картина зображає досконалу модель, як Старий Завіт є прообразом Нового. Христос називає себе обручником душі, а Пісня Пісень зображає зв’язок Христа і душі у формі заручин. Чому Святе Письмо вибирає саме цей зв’язок як образ? Тому що подружжя — це найтісніший і найінтимніший з усіх земних зв’язків, в якому більше, ніж в інших, людина повністю віддає себе іншій без будь-яких заощаджень, де інша як ціла особистість є об’єктом любові і де взаємна любов є темою, інакше кажучи, суттю, ядром стосунків. Любов є також найглибшою суттю у стосунках душі до Бога. Без сумніву, ми зобов’язані поклонятися і виявляти послух вічному Царю Слави, Сяйву Вічного Світла. Він є наш Господь. Нашим обов’язком на землі є беззастережне служіння Йому у всьому. Адже Він три рази питає св. Петра: «Чи любиш ти Мене?» Чи не говорить головна заповідь, яка містить усі закони і пророків,— «Люби Бога твого усім серцем своїм, всією душею твоєю, всією силою твоєю і всім помислом твоїм»? Подружжя вибране як символ досконалого зв’язку між душею і Христом, тому що тут центром і серцевиною також є любов. Жодна земна спільнота не була так винятково встановлена в самій своїй суті через взаємну любов. У дружбі головну роль відіграє спільність думки чи духовних інтересів і спільного досвіду. Виховання і піклування про своє чадо займає суттєве місце у взаємовідносинах батьків і дитини. В основі зв’язку дитини і батьків закладені вдячність і послух заради захисту й безпеки. Звичайно, що й родинні стосунки можуть бути преображені лише любов’ю і повинні проникнутись нею. Але хоча вони й можуть розкрити своє справжнє значення лише на основі любові і лише під її стягом, суттю та винятковим принципом таких стосунків не є взаємна любов. Із суб’єктивної точки зору любов не входить так винятково в суть їхніх зв’язків, як у випадку подружжя, їх об’єктивний характер не заснований на любові в такий самий спосіб. Вони також не є призначені для любові такою мірою. На противагу, в подружжі основною суб’єктивною настановою та об’єктивною підставою (raison d’etre) стосунків, які також таємничо служать для народження нової людини, є взаємна любов. Подружжя — це чудове єднання двох в любові і через любов. Згодом ми побачимо, що у священному подружжі ця любов є піднесеною до таємничої спільноти любові та життя в Христі і для Христа. Це передбачає унікальну взаємну любов, власне в якій подружня пара возвеличує Ісуса Христа. Любов — це первинний смисл подружжя, а народження нової людини є первинною його метою. Соціальна функція подружжя і його важливість для держави є чимось другорядним та підпорядкованим. Ми зрозуміємо це краще, якщо на хвилину відійдемо від величі подружжя як таїнства і розглянемо його в якості лише природної спільноти. Ми відкриємо специфічні характеристики подружньої любові. Навіть в католицьких колах побутує помилка, що подружня любов відрізняється від любові друзів чи любові батьків і дітей лише чуттєвою сферою. Цілком незалежно від чуттєвості подружня любов сама по собі означає цілком новий тип любові. Вона містить унікальне взаємне самовіддавання, що є визначальною характеристикою цього типу любові. Правда, що в кожному з типів людина віддає себе в той чи інший спосіб. Але тут віддання є абсолютно повним і остаточним. Не лише серце, але ціла особистість дається іншій. Коли чоловік і жінка люблять одне одного в такий спосіб, вони віддають себе одне одному з того самого моменту, коли починають любити. Чоловік хоче належати жінці, і щоб вона належала йому; а жінка хоче належати чоловікові, і щоб він їй належав. Усяка любов, звичайно, прагне до взаємності, яка позбавлена навіть тіні егоїзму. Але в подружній любові присутнє сильне бажання досягти не тільки зворотної прихильності загалом, а й унікальної любові, в якій кохана належить коханому цілковито і винятково, а він, в свою чергу, хоче належати у такий самий спосіб їй. Ця любов прямує до унікального союзу, навіть частково його творить, до спільноти, де двоє осіб складають замкнуту єдність, яка може існувати лише між ними. Подружня любов встановлює взаємовідносини, в яких кожна із сторін є звернена виключно до іншої. Взаємовідносини людей відбуваються у двох абсолютно різних формах: двоє людей можуть єднатися завдяки спільному інтересу, спільно звертаючись до чогось зовнішнього, стороннього. Вони обоє можуть мати однакове ставлення стосовно людини чи якоїсь речі, вони можуть разом сумувати чи тішитися, можуть прийти до спільного рішення, можуть разом складати подяки. Це можна назвати ми-взаємостосунками, де партнери залишаються пліч-о-пліч, де вони йдуть поруч навіть рука в руку. Але двоє осіб можуть також повернутись одне до одного і зустрітись лицем в лице, і, торкаючись одне одного взаємопроникливим поглядом, дати початок таємничому злиттю їхніх душ. Вони стають свідомими одне одного і кожен, роблячи іншого об’єктом свого споглядання і відповідей, може духовно заглибитись в єство іншого. Це є я-ти взаємини, де обидва партнери вже не пліч-о-пліч, а віч-на-віч. З усіх земних союзів подружня любов є найбільш яскравою формою я-ти взаємин. Кохана людина стає об’єктом наших думок, почуттів, бажань, надій та прагнень, вона стає центром нашого життя у сфері створених благ. Той, у кого серце наповнене такою подружньою любов’ю, живе не тільки з коханою людиною, але для неї. Звичайно, що такі я-ти взаємостосунки у своїй найчистішій формі існують лише між людською душею та її небесним нареченим — Ісусом. Зрештою, ми повинні жити лише для Нього, і в подружжі обидвоє партнерів також разом живуть для Нього. Але в сфері створених благ подружня любов означає жити одне для одного, і, порівняно з іншими людськими взаємостосунками, обидвоє партнерів живуть у чітко вираженій я-ти спільноті. Це дарування себе, специфічна характеристика подружньої любові, яка відрізняє її від дружби чи будь-якої іншої форми любові, також проявляється у вирішальному характері слів: «Я тебе люблю». Не завжди легко сказати, чи когось, кого ми добре знаємо і хто нам дуже подобається, можемо в цей самий час називати другом, так само, як іноді важко просто відповісти «так» чи «ні» на питання, чи подобається хтось нам, чи ні. Але між любов’ю подружньою та іншими формами любові різниця полягає у тому, що на питання, чи хтось любить чи ні іншу людину в цьому сенсі відповідь звучить цілком чітко: «так» чи: «ні». Ця любов передбачає чітке рішення; такою любов’ю ми однозначно вибираємо особу. Вислів: «Я тебе люблю» є характерним для цього рішення. Додавання до цих слів ще чогось, як-от: «я дуже сильно тебе люблю», чи «я безмежно тебе люблю» тільки б зменшувало їхню силу. Замість посилення воно радше послаблює значення простого: я тебе люблю. Також той факт, що ця любов може з’явитися зовсім несподівано і навіть дійти до зрілості при першій зустрічі двох осіб, наголошує на типовій відмінності між цим та будь-яким іншим видом любові. У цій любові особистість коханої людини в одну мить відкривається у своїй цілісності. Тоді ми здатні збагнути іншого набагато глибше, ніж звичайно, коли численні дріб’язкові речі відволікають і притуплюють наш погляд сірою буденною атмосферою. Остання ніколи не сягає за межі «зовнішнього і поверхового аспекту». Так само, як в надприродній любові до нашого ближнього ми одним поглядом проникаємо в сокровенну, таїнственну суть іншої особи, в якій, крізь усі недосконалості, обмеженість, зарозумілість, нікчемність вона відображає Бога,— в природній подружній любові таємничо відкривається індивідуальність партнера і глибоке, потаємне значення, яке пронизує всі його дари і таланти, весь ритм його буття, відкривається одним поглядом через усі його недосконалості. Ми, так би мовити, пізнаємо Божественний план, що лежить в основі створення цього окремого індивіда, так само як у любові до ближнього людина пізнає в даному індивіді загальний смисл вільної, духовної особи, створеної Богом на Свій власний образ. Звичайно, будь-яка любов передбачає глибше розуміння іншої людини, глибше охоплення її справжнього єства, яке хоча й недосконало, але світить через численні перепони та слабкості. Нема нічого більш помилкового, ніж вислів: «Любов сліпа». Любов є тим, що дає нам зір, відкриваючи нам також і помилки іншого в повноті їхньої важливості і змушуючи нас страждати через них. Але подружня любов інтуїтивно відкриває нам ціле єство іншого в таємничо яскравій цілості. Вона показує не лише гідні похвали риси, але також особливу чарівність індивідуальності в цілому, яка пронизує все і характеризує суть його буття — чарівність, яка повністю може бути зрозумілою лише для доповнюючої особи і може мати всю свою важливість лише для неї одної. Особливий характер подружньої любові відзначається також і тим фактором, що ця любов може виникнути лише між чоловіком і жінкою, а не між особами однакової статі, як у випадку дружби і батьківської чи синівської любові. Однак було б неправильно зводити цю характеристику до статевої сфери і твердити, що подружня любов — це лише дружба плюс статеві стосунки, включаючи різницю статей. Було б надзвичайно поверхневим вважати відмінність між чоловіком і жінкою суто біологічною, яка насправді показує нам два взаємодоповнюючі типи духовної особи людського виду. Звичайно, чоловік і жінка мають, зрештою, лише одне завдання: «відродитися в Христі» і славити Бога своєю святістю; і все ж вони представляють два різні типи людини, обоє наділені своєю важливістю, згідно з божественним планом, і своєю особливою цінністю, не беручи до уваги функцію дітонародження. Візьмемо, наприклад, чоловіка і жінку, які були святими і розглянемо, як вони, кожен у свій особливий спосіб, досягли unum necessarium, і як в той самий час вони ідеально сповнили значення своєї природи як чоловік і як жінка. Звертаючи наш погляд до Пресвятої Діви, ми бачимо, що вона, яка з усіх творінь є найбільш подібною до Христа, не може постати в нашій уяві інакше, як жінка, і що вона, Цариця всіх Святих, є жінкою в найвищому і найвеличнішому сенсі цього слова. Ні. Різниця між чоловіком і жінкою є метафізичною. Багато років тому піфагорейці прорекли це, залічивши чоловічість та жіночість до рангу категорій, хоча в цьому, звичайно, вони були неправі. Над цим також задумались і середньовічні теологи, коли вони підняли питання про те, чи ангели поділені на чоловіків та жінок. У будь-якому випадку, для людини як виду ця різниця представляє два прояви особи, аналогічно,— якщо таке порівняння допустиме — до різних монаших чинів, які, хоча й однакові щодо своєї мети, представляють різні шляхи наслідування Христа. Ці два типи, чоловік і жінка, мають унікальну здатність доповнювати одне одного. Їх значення одне для одного є чимось цілком неповторним. Вони сотворені одне для одного в особливий спосіб і можуть виключно як одухотворені особи творити єдність, в якій вони взаємно доповнюють одне одного. Подружня любов, включаючи дарування себе, вирішальний характер якої полягає у тому, що партнери творять пару, я-ти спільноту, в якій ціла особистість коханої особи таємничо реалізується, незважаючи на всі перешкоди, може існувати лише між двома типами одухотвореної особи: чоловіком і жінкою, бо лише між ними може існувати цей доповнюючий характер. Закоханість — це стан, який багато людей зневажливо розцінюють як «запаморочення», сам по собі є лише кульмінацією повного усвідомлення коханої людини, в якій чарівність іншої істоти повністю розкривається, здійснюється повнота щастя я-ти спільноти. І справді, бути закоханим — стан, такий далекий від презирства, такий далекий від того, щоб бути наслідком падіння людини, що в рамках природного порядку лише він є справді натхненним станом, у якому ми рвемо усі пута млявості, лінощів та флегматичності щоденного життя — як це чудово за ¬уважив Платон у своєму «Федрі» — і стає справді прообразом наших стосунків з Христом: «Мій любий — мій, а я його,— його, що пасе між лілеями» (Пісня Пісень 2, 16). Таким чином, закоханість возвеличена як образ найвищих і найвеличніших стосунків до Сина Божого. Нехай ніхто не чинить закиди, що це ілюзія і запаморочення, яке швидко проходить, базується лише на зовнішніх ознаках іншого. Бо є поверхнева і глибока закоханість, так само, як є поверхнева і глибока дружба. Проте ця загальна можливість поверхневості не виступає ні проти любові, ні проти дружби. Так само, як не може факт, що хтось помиляється, нічого довести проти виявлення характеру коханої особи, який — як ми вже бачили — передбачається у стані закоханості. Хто заперечуватиме той факт, що, незважаючи на наше молитовне життя, пізнаючи багато про душу та її зв’язок з Богом, все ж не виключений самообман? Передовсім «справжнє кохання», навіть у своїй поверхневій формі, ні в якому разі не можна плутати з чуттєвим прагненням. Закоханість завжди передбачає повагу, лицарське ставлення до коханої особи, навіть певний елемент покірності, ніжність душі, розтанення твердості власного «Я». Людина, справді закохана, стає ніжною і навіть чистою. Навіть тоді, коли ця любов поверхнева і базується лише на зовнішніх якостях коханої особи, ці якості, підміняючи і представляючи красу і добро цілої особистості, підносять душу закоханої людини до стану, в якому вона долає егоцентричну обважнілість та інертність. Закоханість не має нічого спільного ні з простим чуттєвим запамороченням, ні з сатанічною опанованістю, ні з чуттєвим заполоненням Дон Жуана. Бажання тривалості та цілковитої винятковості є однією з основ, які лежать в самій природі «закоханості», так само, як і в основі подружньої любові. Хто каже: «Я зараз закоханий у цю людину, але не знаю, чи вона подобатиметься мені надалі»,— не закоханий по-справжньому. Навіть якщо хтось дійсно помилився і його любов згодом минула, «закоханість», подібно до подружньої любові, чітко вказує на бажання вічного тривання і цілковитої винятковості. Згодом ми ще повернемося до цього елементу тривалості та винятковості в подружній любові. Зараз лише зауважимо, що «закоханість» також належить до подружньої любові. Це не означає, що вона обов’язково буде продовжуватись на однаковому рівні стільки, скільки триватиме подружня любов; але ця «закоханість» мусить відновлюватись у певні моменти. Безумовно, подружня любов повинна завжди мати в собі таку можливість і виявляти цю характеристику. На величезну різницю між «закоханістю», яка є лише кульмінацією глибокої подружньої любові, і «закоханістю» як незалежним явищем, думаю, навіть не потрібно вказувати, як також і на те, що її нормальна функція полягає в представленні повної реалізації подружньої любові. Подружня любов є надто далекою від того, щоб бути сумою дружби і чуттєвості. Її характеристики, описані вище, відрізняють її від всіх інших форм любові, служачи мостом до сексуаль ної сфери і роблячи можливим органічне з’єднання двох. Поєднання дружби і чуттєвості є неможливим. Це було б поєднанням різнорідних елементів. Чуттєва сфера у жодному разі не може бути освяченою несумісним поєднанням цього типу. Лише в подружній любові, де чоловік і жінка поєднані унікальним союзом, де вони дарують себе одне одному в найглибшому сенсі цього слова і належать одне одному в цілковитому взаємопроникненні їхніх душ, зв’язок із чуттєвою сферою стає зрозумілим.

Лише в цьому порядку величне значення сексуальної сфери може реалізуватись в союзі двох людей, в цілковитому духовно-чуттєвому єднанні згідно зі словами нашого Господа і Спасителя Ісуса Христа: «І вони будуть двоє в одному тілі». Іноді зустрічаються твердження, що полігамія заборонена лише позитивним законом Божим і що моногамія не обов’язково бере свій початок у природі подружжя, ні не вимагається звичайною елементарною моральністю. Нема нічого більш помилкового. Не лише подружжя, а й подружня любов сама в собі виключає полігамію. Подружня любов в самій своїй суті спрямована лише на одну людину. Характеристики повного взаємного дарування себе і виключного звернення до коханої особи так само, як факт, що двоє партнерів творять пару, виключає можливість того, щоб ця любов була одночасно звернена до більш ніж однієї особи. Мати двох чи більше друзів, навпаки, не суперечить принципу дружби і не означає чогось поганого. Але неможливо є для чоловіка любити двох жінок подружньою любов’ю. Уся цінність зв’язку була б зруйнована; коротко кажучи, це було б справді неможливим. Виведення суттєвої виключності подружньої любові із загального егоїстичного власництва людини було б абсолютно помилковим. Власник гарему, який трактує своїх жінок як звичайне рухоме майно, яким він володіє, не бажає, щоб хтось інший втручався. А це, звичайно, — справжнісіньке егоїстичне власництво. Цей власник гарему не має ні найменшого поняття про справжню подружню любов. Винятковість в подружній любові є результатом усвідомлення того, що ця унікальна любов може існувати лише між двома особами, принаймні, поки вона існує. І цей чудовий союз був би зруйнований і розірваний, якби один з партнерів полюбив ще одну особу подружньою любов’ю. Ця винятковість стосується як самої людини, так і її коханого партнера; і невірність одного завдає іншому стільки ж жаху, як і невірність іншого, і сприймається як розрив і руйнування союзу. Але подружня любов ще не є подружжям, хоча вона і містить в собі змістовну предтечу його суті. Подружжя — це реалія об’єктивного порядку, встановлена лише урочистим актом, і передбачає формальний акт волі: двоє осіб явно віддають себе одне одному, повністю підтверджуючи це віддання на ціле своє життя. Подружжя є вповні реалізоване, коли обидва партнери внаслідок цього акту завершують це віддання в тілесному єднанні. Подружжя — це спільнота об’єктивної дійсності, що включає в себе двох осіб і раз встановлена, триває як така незалежно від почуттів чи ставлень партнерів одне до одного, хоча вона накладає на них специфічні обов’язки. Існування подружньої любові між партнерами робить подружжя бажаним і надає йому змісту, але саме по собі не встановлює цього об’єктивного зв’язку. Серед різних людських досвідів існує такий, який не є суто внутрішнім актом стосовно іншої особи, таким як любов, повага, радість і т.д., але який творить об’єктивну, незалежну від людини реалію. Так обіцянка творить обов’язок стосовно іншої особи і право цієї іншої особи вимагати виконання. Наказ вищого творить обов’язок виконання його підлеглим. Відпущення гріхів священиком в ім’я Боже творить фактичне знищення нашої провини. Певні рішення законної державної влади можуть стати законом і т.д. Так само акт добровільного віддання себе іншій людині з наміром створити сталий та інтимний союз любові творить об’єктивний зв’язок, який, раз встановлений, відходить зі сфери довільного рішення даних людей. Згодом ми побачимо, як цей урочистий акт шлюбу досягає безконечно більшої важливості і сили, якщо він свідомо здійснений во Христі і якщо він містить якоюсь мірою посвяту обох партнерів Христові. Вислів «шлюбний контракт» не є вдалим словосполученням, оскільки він суттєво відрізняється від будь-якого іншого реального контракту. Помимо характеристик взаємності, він нагадує контракт не більше, ніж обіцянка чи якийсь інший акт цього типу. Союз, бажаний в подружній любові, стає завдяки цьому акту об’єктивно реальним у своєму найповнішому сенсі, і ніяка інша земна спільнота любові не може стати об’єктивною до такої міри. Тепер обидва партнери належать повністю одне одному, їх об’єднує об’єктивний зв’язок. Вони вже більше не двоє, а одно. Актові шлюбу притаманне надзвичайне рішення. На відміну від подружньої любові, воно не стає буттям самого себе, але є вільним актом подібно до акту волі в найбільш чіткому значенні цього слова. Воно позначає, як у монаших обітах, початок нового статусу, раптово відбувається величезна зміна. Величне творіння дає паростки, які стають квітами, і ставить найвищі вимоги до обидвох партнерів. Цей вирішальний характер подружжя, на підставі якого відбувається зміна, яка виносить його поза сферу вашого впливу, також має якісну аналогію в тілесному відданні. Фізичне єднання чоловіка та жінки встановлює таку цілковиту інтимність між двома людьми, що у своїй суті це віддання дійсне раз і назавжди. Це не просто минуща інтимність, яка не встановлює об’єктивних стосунків. Вона означає чітке рішення найвищої важливості. Це справді віддання себе іншій людині й по суті передбачає ту саму винятковість, яку ми знаходимо у подружній любові. З огляду на своє значення та природу цей акт може бути звершений лише з однією особою, бо, згідно зі словами Господа нашого, «Вони будуть двоє в одному тілі». Він встановлює зв’язок такої безмежної лагідності, ніжності і такої глибинної близькості, такої по суті сталої, яка означає настільки цілковите віддання, що не може повторитись з іншою людиною доти, доки особа, якій було повністю себе віддано, живе. Усі ці елементи містяться у цьому найглибший єднанні. Але цей зв’язок стає вповні реальним лише тоді, коли є наслідком урочистого акту шлюбу. Тому яким жахливим є зловживання цим найповнішим і найінтимним відданням! На яку деградацію та профанацію приречений цей союз, призначений для повної реалізації спільноти любові, з-об’єктивованої в подружжі! Оскільки подружжя за своєю природою є в першу чергу спільнотою любові, смисл фізичного єднання не обмежується лише його однією функцією — дітородженням. Звичайно, нема більшої таємниці в природному порядку речей, як той факт, що цей найтісніший з усіх зв’язків породжує людину з безсмертною душею, хоча душа, в кожному випадку, є прямим творінням Божим, що він приводить на світ нову особу, призначену любити Бога і поклонятись Йому, нову особу, створену на Його образ. Але ця первинна мета не є єдиним смислом цього фізичного акту. Говорячи суб’єктивно, це навіть не є його первинним значенням. Його смисл — це, в першу чергу, творення величної спільноти любові, в якій, згідно із словами нашого Спасителя, «Двоє будуть одно в одному тілі». Жінка, яка згідно з книгою Буття була створена з тіла чоловіка (знак, який навіть тоді вказував на їхню близькість і призначив жінку бути невіддільним супутником чоловіка), справді з’єднана з ним в цей спосіб у подружжі. На противагу концепції протестантів та пуритан, яка навіть суб’єктивно розцінює дітонародження як єдине значення фізичного єднання, стара католицька шлюбна молитва говорить про подружжя як про «таємницю любові». Методист Уайтфілд гордо заявляє, що любов не мала нічого спільного з його залицянням, кажучи: «Слава Богу! Якщо мені хоч трохи, дійсно відоме моє серце,то я знаю,що я вільний від цієї глупої пристрасті, яку в світі називають словом любов».[2] Але давня католицька молитва говорить так: «О Боже, в часі створення людства, творячи жінку з чоловіка, Ти вже тоді визначив, що вони будуть союзом тіла і солодкої любові… Господи Боже, Ти сотворив людину чистою і непорочною, і надалі Ти бажаєш, щоб у зродженні поколінь одне походило з іншого через таємницю любові»[3]. Той факт, що нова людина повинна з’явитися у такий спосіб, є справді частиною урочистої величі цього найбільш інтимного союзу. Цей чудовий, Богом призначений зв’язок між таємничим зродженням нової особи і цією найбільш інтимною спільнотою любові (яка вже сама в собі є надзвичайно важливою), висвітлює велич та важливість цього союзу. Таким чином, для того, щоб зберегти шанобливе відношення супругів до таємниці в цьому союзі, мусить завжди, навіть суб’єктивно, підтримуватись цей загальний зв’язок між дітородженням та спільнотою любові, принаймні як загальна можливість цього акту. Тяжко собі навіть уявити більший брак пошани до Бога, ніж втручання в цю тайну осквернюючими руками з метою зруйнувати її. Як жахливо, що людина хоче зруйнувати те, що так таємничо заснував сам Бог, вважаючи тих двох, з’єднаних в найвищий земний союз любові, гідними брати участь у Його творчій силі. Йти проти Божих планів через осквернююче втручання, можливо, навіть таким чином відкидаючи у порожнечу те буття, яке Бог призначив до існування, — це блюзнірська самовпевненість! Навіть якби з якоїсь причини, поза сферою людського впливу, стало очевидним, що дітородження неможливе, фізичний союз між чоловіком та жінкою все ж зберігає свою суб’єктивну важливість та притаманну йому красу. Хіба подружня любов не є сама в собі настільки величною, щоб освятити та бути достатньою підставою для цього зв’язку? Хіба причина створення жінки не вказана в книзі Буття: «Не є добре чоловікові бути самому; створімо йому поміч подібну до нього»? Чи може бездітне подружжя розцінюватись як невдача, як щось, що не сповнило свого смислу? Чи можемо ми справедливо твердити, що було б краще, якби такого подружжя взагалі не існувало? Чи не може воно мати своє повне, визначене Богом значення просто як найвища спільнота любові і славити Бога цим фактом? Чи не є ідеал подружжя сповнений навіть до вищого ступеня, коли обидвоє партнерів, хоча й бездітні, належать одне одному в найбільш досконалій подружній любові, в незмінній вірності одне одному, в імітації союзу душі з Богом, ніж у випадку з багатодітними подружжями, де партнери нещирі одне з одним і оскверняють священний зв’язок браком любові і відданості? Чи повинно подружжя відмовитися від статевих стосунків лише тому, що стало відомо про неможливість мати дітей? Хіба не ясно, що подружжя — це символ союзу душі з Богом, що йому як такому притаманна велична важливість і що воно існує в першу чергу заради себе самого, а не виключно заради якогось результату, який від нього походить? Досліджуючи глибше, ми бачимо, що кожне внутрішньо сповнене подружжя є плідним в найглибшому сенсі цього слова. Той факт, що найбільш тісна із спільнот любові між двома людьми породжує нову особу, таємничо відображає плідність любові як такої. Бо ми не повинні забувати, що кожна правдива любов володіє безмежною духовною плідністю і що подружня любов знаходить притулок в цій духовній плідності цілком незалежно від дітородження. Ця плідність виявляє себе в пориві душі, що притаманний любові, в новому її пробудженні, яке стимулює її до духовного росту та вищого морального життя. Вона виявляє себе у взаємному впливі, який супруги підсвідомо здійснюють одне на одного, в духовному піднесенні одне одного, яке стає можливим завдяки взаєморозумінню між ними. Кожне подружжя, в якому подружня любов є в такий спосіб реалізована, дає духовний плід, стає плідним навіть тоді, коли воно не має дітей. Лише усвідомивши грандіозність та велич цього тілесного єднання як повної реалізації подружньої любові, лише зрозумівши, що, крім первинної мети дітонародження, первинний смисл цього єднання полягає у звершенні подружньої любові, можна зрозуміти жах гріха безладних статевих стосунків. Те,що призначене злучати двох осіб разом в найвищий, в найінтимніший союз, щоб з’єднати їх в «одному тілі», цілковитому і дійсному відданні себе, використовується як джерело чуттєвої похоті і таким чином ганебно осквернюється. І це осквернення залишається таким самим незалежно від того, чи діти є результатом цього гріховного союзу, чи ні. Те, що цей гріх нечистоти полягає у зловживанні зв’язком, який Бог призначив для найтіснішої спільноти між двома людьми, виразно показано в словах св. Павла: «Чи не знаєте, що той, хто пристає до блудниці, є з нею одним тілом? Бо «будуть,— каже,— двоє одним тілом» (1 Кор 6, 16). Якби дітородження було не лише метою, але також і єдиним смислом цього союзу, було б незрозумілим, врешті-решт, чому незаконний зв’язок мав би бути гріховним, коли його результатом є діти, а подружжя чистим і величним, коли воно служить лише спільноті любові в бездітному подружжі. Проте оправдання цього фізичного єднання випливає не з подружньої любові як такої, а лише із її пов’язання з урочистим актом укладення шлюбу, про який ми вище згадували. Оскільки він включає чітко висловлене урочисте віддання, через яке людина входить в настільки цілковитий та інтимний зв’язок з іншою особою, він передбачає не лише просту наявність подружньої любові, але також урочистий акт укладення подружжя, в якому одна особа віддає себе вільно та безповоротно коханій особі на усе життя. Оскільки спільнота любові представляє найглибше значення подружжя, любов не є лише попередньою умовою подружжя, але також почуттям, яке обидвоє партнерів повинні робити об’єктом своєї волі, чимось, що мусить плекатись та бути захищеним. Любов є також завданням та обов’язком для обидвох партнерів. Якщо подружжя є унікальною проекцією цієї особливої подружньої любові, то воно, будучи укладене, вимагає любові від обох партнерів — не лише любові ближнього, але й подружньої. Кожний супруг має право на любов іншого. І підтримувати її в абсолютній величі та чистоті, в її сліпучому сяйві, в її глибині та життєвій повноті — завдання, яке постає перед обома партнерами з укладенням їхнього подружжя. Важко, звичайно, постійно зберігати в тій самій цілковитій ясності та подиві образ іншої особи, так чудово відкритий любов’ю, бо наше лінивство, наша млявість, наше постійне скочування на щось периферійне притуплює наш зір. Ми повинні боротися проти цього, бо це породжує гріх проти храму, який ми спорудили в нашому подружжі. У певному сенсі ми вже стаємо нещирими з іншою людиною, коли перестаємо бачити її зсередини, коли ми більше не розуміємо глибший характер її буття, але дивимося на неї так, як би ми дивилися на інших людей — ззовні. Для тих, хто вважає, що особливий вид любові, який ми називаємо подружньою любов’ю, є нічим іншим, як запамороченням, буде природним, якщо з бігом часу ця любов зів’яне і залишить по собі лише дружбу. Проте ми, для кого подружня любов включає глибше розуміння іншої особи і для кого вона є Богом встановленим зв’язком в подружжі, мусимо боротись проти послаблення цієї любові, проти «впадання у сплячку», подібно, як ми мусимо завжди боротись — в незрівнянно вищій сфері — щоби підтримувати нашу любов до Ісуса в неослабній чуйності. Так само, як для когось в монаших згромадженнях виконання правил згромадження — це постійні зусилля, подружжя вимагає відмови від усіх сторонніх справ, які можуть відвернути увагу від коханої особи і зруйнувати внутрішнє зосередження, яке притаманне любові. Але це завдання змінюється залежно від індивідуального характеру подружжя. Так само, як в надприродній сфері Бог дає людству благодать в різних кількостях і вимагає від них за мірою одержаного (Євангеліє подає нам притчу про таланти), так само подружжя вимагає від чоловіка і жінки залежно від того, наскільки їхнє подружжя наближається до ідеалу і наскільки гармоніюють їхні характери. Чим більша любов, яку вони від початку відчували одне до одного, чим більша любов, яка потенційно міститься в природі злуки двох осіб, тим більша взаємна любов від них вимагається. Якщо поєднання двох осіб включає можливість цієї абсолютної подружньої любові, тоді це стає обов’язком для обох партнерів з часу, коли було укладене подружжя, боротися за здійснення цього ідеалу. Вони повинні докласти всіх зусиль, щоб ця найвища любов розвивалась. Вони повинні уникати всього, що могло б затьмарити чи спотворити цю любов: наприклад, надмірне заглиблення чоловіка в свої службові справи, чи жінки — у свої хатні турботи. Але понад усе вони повинні остерігатися байдужості і плавання за течією щоденних звичок, кожного разу заново відтворюючи невимовно коштовний дарунок, який Бог дарував у формі душі коханої особи. Вони не повинні ніколи губити суті чудової таємниці, що інша особа, яку вони кохають, кохає також, що вона живе для коханої особи, що володіє чимось набагато вищим від всього того, чим можна володіти в цьому світі. Проте якщо злука двох осіб, чоловіка і жінки, не створює можливості для цієї подружньої любові, якщо не може бути досягнута ця абсолютна внутрішня єдність, то завдання, яке ставиться перед обома партнерами, змінюється. У такому випадку від них не вимагається досконалої подружньої любові, бо супруги не можуть дати цю любов одне одному, якщо поєднання їхніх характерів не закладено Богом. Їхнім завданням тут є досягти найвищої можливої спільноти в рамках можливостей їхнього індивідуального випадку. Вони також повинні жити одне для одного і уникати всього того,що могло б їх відчужувати одне від одного чи якоюсь мірою розлучати їх. Вони повинні старатися бачити одне одного в найвищому світлі. Це тим більше стосується нещасливого подружжя. Якщо є абсолютний брак любові з однієї сторони, чи якщо один партнер постійно страждає через іншого (спробуймо згадати подружжя святої Моніки), обов’язок жити відповідно до об’єктивного зв’язку, створеного подружжям, зберігається незалежно від факту, що злука двох партнерів не уможливлює реалізації ідеальної подружньої любові. Один супруг може любити іншого лише особливою любов’ю, любов’ю ближнього, любити його, тому що це з ним був сплетений вузол подружжя. У цьому особливому випадку завдання полягає в першу чергу у жертвуванні і самозреченні, в піклуванні про спасіння іншого. Підсумовуючи сказане, перед кожним партнером, окрім обов’язків, які має кожне подружжя (взаємна любов і подружня вірність), Бог ставить особливе завдання. Тому необхідно зрозуміти особливе значення (logos) кожного індивідуального подружжя, особливе покликання, яке Бог ставить перед супругами, — реалізація ідеального подружжя або героїчне страждання, несення хреста нещасливого подружжя. Особливе, божественне значення кожного індивідуального подружжя змінюється відповідно до того, якою є найвища можливість, яку можна досягти в даній спільноті двох осіб. Але це не повинно наводити нас на думку, що об’єктивна форма подружжя як така не прагне до суб’єктивного звершення абсолютної спільноти любові і що всі інші подружжя, порівняно з Божим планом подружжя, це невдачі. Подружжя як таке існує не як випробування для супругів чи як школа самозречення, а для єднання двох осіб через безмежну любов у цілковиту єдність і, таким чином, в найбільш величний спосіб для відображення єднання між Ісусом і душею.

Тим то покине чоловік свого батька і свою матір, і пристане до своєї жінки, і вони обоє будуть одне тіло. Це велика тайна, а я говорю про Христа і Церкву (Еф 5, 31-32). Ми говорили вже про те, що первинний смисл подружжя, який служить образом зв’язку між душею і Богом, полягає у найтіснішому єднанні в любові, внаслідок чого двоє осіб стають одно — одним серцем, однією душею, одним тілом. Але ж яке відношення має ця спільнота до Ісуса, до спасіння душі, до Царства Божого? Розглянемо спочатку надприродне значення таїнственного подружжя. Розглянемо, що змінюється у природному подружжі і що з природного подружжя переноситься у саме таїнство. А далі перейдемо до величної цінності подружжя і його незрівнянно високого становища, яке воно посідає серед всіх інших земних спільнот. Той, кого ми почули через слова св. Івана, одного разу казав: «Ось нове все творю» (Одкр 21, 5). Він так само возніс подружжя, найбільш благородну спільноту людства, до небачених досі висот і наділив її витонченою гідністю. Подружжя як стала спільнота любові, будучи величною самою по собі як суб’єктивно, так і об’єктивно, є ще більш величною в Христі і Святій Церкві. Християнське подружжя, урочисто звершене у Христі і для Христа, у світлі вічності, несучи з собою сенс найглибшої відповідальності, радикально відрізняється навіть від найбільш благородного подружжя, в якому супруг бачить іншого лише в рамках природного порядку. Світ різниць розділяє ці два подружжя. Подружня любов переживає глибоку, навіть якісну зміну в живих членах Містичного Тіла Христа. Вона не втрачає вищеперечислених характеристик: взаємна самовіддача, характер я-ти спільноти, життя одне для одного і формування цілковитої єдності, закритої для інших земних речей. Вона ні в якому разі не перестає бути подружньою любов’ю в повному значенні цього слова. Надприродне не забирає цього найкращого земного добра, а преображає його. «Чим більша людина, тим глибша її любов», — сказав Леонардо да Вінчі. А Лякордер говорив: «Нема двох видів любові — земної і божественної. Це одне і те саме почуття з єдиною відмінністю, що останнє є безмежним». Любов – почуття, яке оточує ціле життя людини, так, що її глибина може братися за міру глибини і величі цілої людини. Вона пропонує найвище і найблагородніше земне щастя, яке наповнює душу більш, ніж будь-яка інша цінність на землі. Вона найбільш благородна з природних сил, яка понад усе інше керує світом. Пісня Пісень каже: «Якби чоловік був змушений віддати все майно свого дому за любов, він би віддав це, як ніщо». Ця подружня любов є повністю збережена у християнському подружжі. Але вона набуває абсолютно нової глибини, цілком нової ваги, чистоти і безкорисливості в тих особах, які бачать все свідомо у Божому світлі, які свідомі того, що всі речі набувають істинного значення лише в Ісусі і через Нього, і які розглядають своє власне освячення і освячення інших на славу Бога як споконвічне, правдиве завдання людини. Подружня любов тут побудована на величній християнській надприродній любові (caritas, agape). Це не означає, що вона не представляє щось абсолютно нове, відмінне від любові до ближнього і що вона не повинна зберігати свою особливу природу. Це означає радше те, що любов у Християнському подружжі є цілком свідомою того, що кохана людина є сотворена Богом, навіть більше — створена на образ Божий. Її безсмертна душа є відкуплена кров’ю Ісуса, люблена Ісусом безмежною і вічною любов’ю. Вся індивідуальна краса, а особливо атмосфера коханої особи, яка у винятковий спосіб торкається душі супруга, є незрівнянно облагородженою, коли вона проявляється як певні аспекти безмежної цінності духовної особи, яка стала Храмом Духа Святого. Поки ми не сприйматимемо іншу особу як образ Божий, як безсмертну душу, призначену для вічної єдності з Богом, як благодать, доти не збагнемо істинної величі і урочистості, якою наділена кохана людина і яка пов’язана з призначенням, глибиною і красою, що їх ця особа покликана здійснити. Як сильно зростає і поглиблюється подружня любов, коли в коханій особі ми пізнаємо члена Містичного Тіла Христа, яка належить до нього так, як і ми самі! Якою повагою і чистотою мусить проникатись подружня любов через усвідомлення цієї таємниці! Який величний ритм, набагато більший від того, що може дати навіть найбільш палка і благородна природна любов, він мусить містити! Тут ми бачимо, в якому сенсі подружня любов християнина також охоплює надприродну любов нашого ближнього. У такий спосіб, подружня любов у своїй цілісності зазнає глибоких змін і набуває незвичайної урочистості, небаченої глибини, бо, люблячи партнера, ми одночасно любимо і Христа. У коханій особі ми любимо Христа. Як наслідок цього, подружня любов набуває характеру чистоти і безкорисливості, яких ви не знайдете навіть в найвищій природній любові. Вона, як кожна істинна любов, передбачає щире бажання зробити кохану особу щасливою. Той, хто любить, дбає про щастя партнера більше, ніж про своє власне. Закохана особа живе в коханій, шукаючи щастя іншого, а не задоволення від своєї власної любові. Але в надприродно зміненій подружній любові цей намір зростає до палкого бажання вічного блага для коханої людини. Її вічне благо не лише бажане так само, як спасіння нашого ближнього, але бажане з певним усвідомленням, що ця особа призначена для мене і що її спасіння стосується мене в особливий спосіб та понад усе інше. Співпраця над освяченням коханої особи стає осердям нашої любові, велично возносячи її понад життя цього світу. Вона охоплює кохану особу не лише в рамках цього життя і для цього життя, але також і для вічності. Її вічне благо — це кульмінаційний момент всього, що стверджує ця любов. Це надає їй зворушливої безкорисливості, якої не знає навіть найвища природна любов. І далі, в природній любові існує небезпека перетворення коханої особи в абсолютний центр нашого життя. Ця любов може виродитися в ідолопоклонство. У надприродній подружній любові цієї небезпеки просто не існує. Вона свідомо будує себе в любові Rex et centrum omnium cordium (Царя і центру всіх сердець). Її абсолютний «логос» — це участь в безмежній любові, якою Ісус любить душу коханої особи. Вона не стає ні менш палкою, ні менш зверненою до коханої людини. Навпаки, вона набуває такої посвяти і довершеності, яких людина із звичайним природним мисленням не може собі навіть уявити. Бо зречення заради добра є тим глибшим і сильнішим, коли це добро бачене у правильному, Богом визначеному порядку. Будучи далеким від надміру любові, будь-яке ідолопоклонство є радше її перекрученням, а отже, применшенням любові. Як ми раніше бачили, подружня любов, як і кожна істинна любов, наділена внутрішньою духовною плідністю, яка, хоча і пов’язана в таємничий спосіб з дітородженням, ні в якому разі не зведена лише до цього. Заклик: «Вгору піднесімо серця!», який характеризує подружню любов, не дозволяє закоханим стати цілковито поглинутими одне одним, але породжує в обох духовний ріст; їхня любов возносить їх вгору. У їхніх душах виростає одвічна турбота про вдосконалення партнера. Істинна, глибока любов завжди споруджує святиню, даючи притулок для обох супругів, здіймаючи свої склепіння високо над ними. Все глибше і глибше проникнення в цю святиню є частинкою дій істинної любові. Надприродне преображення подружньої любові вкладає новий зміст в її духовну плідність. Сам Ісус зводить святилище для цієї любові, і правдива любов у Христі спонукає кожного з супругів вести іншого до Ісуса. Справжня любов наповнена не лише невпинним бажанням бачити кохану особу все більше і більше перетвореною в Христі, вона не лише приєднується до божественної любові Ісуса заради іншого; але вона, по суті, сама плекає цю зміну, як і, в свою чергу, любов коханої особи піднімає коханого до висот. Але навіть більш важливим, ніж преображення подружньої любові, є преображення подружжя, яке, в свою чергу, впливає і на подружню любов, що ми згодом побачимо. Яким би величним не був природний зв’язок, встановлений урочистим актом шлюбу, який виражає волю належати одне одному в постійній спільноті, тим не менше рішення, свідомо реалізоване в Бозі, творить зв’язок безмежно вищої гідності і реальності. Так, як клятва має більшу вагу, ніж просте запевнення, як взивання імені Божого породжує набагато серйозніший та урочистіший обов’язок, так само і в подружжі. Лише в подружжі, сповненому в Бозі, об’єктивність і чинність, внутрішньо притаманні кожному подружжю, знаходять своє повне вираження. Лише тут досягається повна реалізація єдності і спільноти любові в існуванні, яке не залежить від мінливих схильностей чи почуттів супругів. Ця спільнота являє собою лише любов, заради якої обидва партнери мусять боротися і жертвувати чимось. Лише тут подружжя стає дійсністю, яка існує не тільки виключно заради супругів, але є чимось, заради чого існують вони самі. Християнське подружжя охоплює навіть більше, ніж все це. Воно не лише укладене в Бозі, але й обітниця партнерів про взаємну вірність є також даною і Христові. Цей урочистий союз не просто укладається з чоловіком та жінкою. Він стосується і Христа, якому вони обоє належать як члени Його Містичного Тіла. Тому акт подружжя стає посвяченням Богові, яке можна порівняти з монашими обітами. Це не лише означає, що обидва партнери віддають себе одне одному в Бозі; вони наново віддають себе Христові, який є в іншому; священний зв’язок дається у руки Христу, довіряється Йому; узи подружжя належать Йому. Розкрити цей зв’язок в його ідеальній формі, плекати його як святилище, берегти від усякого осквернення — це богослужіння. Ми не повинні розуміти це лише в широкому сенсі так, як, скажімо, ми можемо назвати професійну працю, спеціально присвячену Богові, божественною службою, але в набагато більш радикальному сенсі, аналогічному до монашого стану, хоча й набагато нижчого ступеня. Тому що природа подружжя як такого через свою прославу Бога в унікальному втіленні любові несе в собі більш глибокий зв’язок з Ним і в особливий спосіб формально коріниться в Бозі, тому що воно є чимось урочисто укладеним у Христі. Зрештою, коли Господь і Спаситель Ісус Христос встановив зв’язок між подружжям і Собою, він таким чином інтимно злучив його в особливий спосіб з Богом. Чим більше добро і чим більш прямо воно за своєю природою пов’язане з Богом, тим безпосередніше воно прославляє Бога. Таким чином, все, що стосується ідеального розвитку подружжя, стає богослужінням в більш чіткому сенсі, ніж професійна праця, яка не є безпосередньо і за своєю природою пов’язана з царством Божим. Той факт, що подружжя урочисто укладене во Христі і довірене Йому з повною згодою, встановлює більш інтимний та органічний зв’язок з Богом, ніж той, який виходить з простого акту приношення чогось Богові. Отож, воно з’єднане з Богом не лише через наші особливі дії, але Сам Христос встановлює цей зв’язок. Оскільки об’єктивні узи подружжя потрійно з’єднані з Богом і належать не лише партнерам, але й Христові, всі акти любові — здійснення покликання, яке закладене в подружжі, та реалізація його значення як найвищої спільноти любові — стають богослужінням в більш чіткому та радикальнішому сенсі, ніж професійна праця, виконана з наміром прославити Бога. Це набагато перевищує те, в який спосіб всі речі — навіть найбільш дріб’язкові — можуть і повинні стосуватися Бога, згідно зі словами св. Павла: «Чи ви, отже, їсте, чи п’єте, чи щонебудь робите, усе робіть на славу Божу!» (1 Кор 10, 31). Таким чином, узи християнського подружжя стають чимось святим, подібним до монашого стану, який бере свій початок у складенні обітів. Хоча монаший стан, як ми згодом побачимо, набагато перевищує подружжя своїм священним характером. Однак Ісус наділив подружжя гідністю, яка є чимось цілком новим щодо всього, що вище розглядалося. Він возніс його до рангу таїнства. Він зробив з цього священного особливого зв’язку особливе джерело благодаті. Він перетворив подружжя — вже святе саме по собі — у щось освячуюче. У цьому відношенні подружжя навіть перевищує монаший стан, хоча останній набагато перевищує його, як ми щойно відзначили, власною внутрішньо притаманною святістю. Виходячи зі священного характеру подружжя, його потрібно порівняти зі свяченнями (рукоположенням). Незважаючи на внутрішню святість функцій, закладених в самій ідеї священства, які за самою своєю природою породжують освячуючі благодаті, священство, за своїм характером як таїнство, є джерелом особливих благодатей, вмістилищем благодатей. Те саме стосується і подружжя. Свячення не лише несуть з собою благодаті, але породжують благодаті і є джерелом особливих благодатей. Так само і подружжя удостоєне стати одним з семи таємничих способів участі в божественному житті. Можливо, подружжя як таїнство є найбільш близьким до священства, оскільки воно ні не заторкає відродження так, як таїнство Хрещення та Покаяння, ні не є удосконаленням цього відродження та союзу з Христом так, як таїнство Євхаристії. Подібно до священства, воно доступне лише певним вибраним людям, що мають до нього особливе покликання. Це вже не наше завдання розвивати далі цю суто теологічну сторону цієї проблеми, а тому наголошу лише на одному: таїнственний характер подружжя якось в особливий спосіб входить в саму його суть. Він бере початок не з моменту благословення священика, але з моменту рішення обох партнерів. Саме вони є служителями цього таїнства. Те, що таїнство реалізується через взаємну згоду на цей союз (що є прообразом союзу Христа та Церкви), і що в уділенні цього таїнства обоє супругів священнодіють стосовно одне одного, в чудовий спосіб виявляє нам первинне значення подружжя як спільноти любові. Наступна особлива характеристика подружжя — це входження таїнства в суть подружжя. Те, що таїнственний характер в цьому випадку був закладений в саме подружжя та так інтимно пов’язаний з властивою йому святістю, є подальшим доказом високої цінності подружжя. Вище ми побачили, як тривалість та виключність закладені в самому намірі подружньої любові, як подружжя представляє спільноту, в яку входять вільно, але яка, будучи вже встановленою, не може за бажанням бути відміненою. Це дійсність, що лежить поза сферою довільних рішень супругів, обов’язково передбачає існування Бога та вічне призначення людини, хоча вона не обов’язково містить в собі суб’єктивне відношення до Бога в укладенні подружжя. Якщо б ми сприймали світ лише як механізм, що не керований Всемогутнім та безмежно добрим Богом, світ, в якому наше буття повністю припиняється зі смертю, тоді об’єктивність, яка перебуває поза сферою довільних рішень партнерів, була б нонсенсом. Як тільки визнається буття Бога, узи подружжя одразу ж виходять за межі довільних рішень супругів, навіть якщо вони суб’єктивно не відносять себе до Бога. Тому кожне справжнє подружжя, навіть серед язичників, не може бути розірваним з примхи партнерів. Але те, що його нерозривність не є абсолютною, доведено «павловим привілеєм»[4]. Лише таїнственне подружжя як прообраз союзу Христа та Церкви має повноту чинності та дійсності, що робить його абсолютно нерозривним. Проте нерозривність таїнственного подружжя — це не лише результат позитивного Божого закону, суттєво не пов’язаного з природою подружжя, а радше, варто сказати, що в ньому подружжя віднаходить досконалість свого витонченого значення. Елемент рішення, яке передбачає акт укладення подружжя і яке, як ми вже вище побачили, також входить в унікальний характер фізичного зв’язку, знаходить своє повне звершення та реалізацію у зв’язку, укладеному в Христі, довіреному Христові, який представляє Його союз з Церквою. Адже сам Спаситель відновив цю чітку нерозривність, коли Він говорив про первісний стан в раю величними словами: «Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» (Мт 19, 6). У нашій Святій Церкві є декілька речей, які породжують так багато конфліктів, так багато дезертирств та відступництв, серед них є і догма про нерозривність подружжя. Часом вона вимагає найбільшої з жертв — відмови від щасливого подружжя тих, хто нещасливо одружений. Як безглуздо та дріб’язково було б, якщо би замість пошуку підстав нерозривності подружжя в притаманній йому величі, ми припускали б, що щось, що має такі вирішальні наслідки, встановлене Богом лише з якихось другорядних причин, як наприклад, з огляду на ту роль, яку подружжя відіграє для держави чи суспільства, не говорячи вже про деякі біологічні роздуми. Як поверхово є не бачити радикальну нерозривність подружжя, яка випливає з самої його природи — інтимної спільноти любові, а робити спробу вивести цю нерозривність з таких утилітарних міркувань, як запобігання занепаду суспільства, безпечне виховання дітей і т.д. Всі ці роздуми лише непрямо стосуються нерозривності. Те саме можемо сказати про випадок, коли б хтось пояснював підставу нескасовності священства (характер нескасовності), кажучи, що це необхідно для того, щоб зміцнити довіру мирян до священика, замість того, щоб шукати причину в самій природі священства та притаманній йому величі. Ні! Християнське подружжя відповідно до його значення як найбільш інтимної створеної спільноти любові є, за своєю природою, таким величним і так тісно пов’язаним з Христом, що навіть якщо зв’язок є нещасливим, він залишається нерозривним. Нерозривність подружжя має важливий зворотний ефект на подружню любов. Багато вважають її за щось гнітюче і сумне, щось, що забирає в любові її крила та надає їй примусового характеру. Вони думають, що любов зів’яне від усвідомлення, що узи зв’язують, незалежно від того, чи любов ще триває чи ні. Але ніщо не є менш правдивим. Бо для справді закоханого усвідомлення нерозривного з’єднання з коханою особою во Христі, творення об’єктивно нерозривної спільноти, чинність якої лежить поза сферою мінливих людських слабкостей, є джерелом найвищого задоволення. Бо він хоче бути з коханою, і він вдячний і щасливий за те, що цей союз може реалізуватися до такої великої міри, і що він возноситься понад всі емоційні мінливості. Подружня любов містить в собі намір навіть виходу поза самовіддання, що властиво любові як такій. Вона прагне до об’єктивного самовіддання раз і назавжди, безповоротного віддання, що триває незалежно від суб’єктивної непостійності. Тут ми заторкнули властиве цій любові над-багатство, притаманний їй героїчний елемент. Подібна над-багата любов спонукає певних осіб віддати себе раз і назавжди винятково Богові. Таким чином вони прагнуть зв’язати себе вічними узами, щоб здійснити цей об’єктивний та безповоротний дарунок себе, який, будучи одного разу здійсненим, стає незалежним у своїй чинності від наших бажань та почуттів. Такі особи переживають можливість безповоротного самовіддання як особливе звершення їхньої любові.

Нерозривність подружжя мусить подібно вважатися унікальним звершенням особливого наміру подружньої любові. Справді закоханий переживає об’єктивну чинність дарування себе та прийняття такого незрівнянного, незворотного рішення, як особливе звершення своєї любові. Звичайно, це рішення передбачає великий ризик і коли вибір супруга базувався на ілюзії, то нерозривність подружжя може стати великим хрестом для одного чи обидвох супругів. Але в самій природі подружньої любові закладена ідея сміливості, героїчності, невідступлення від ризику. Усі великі речі на землі пов’язані з ризиком. Без ризику людське життя — in statu viae — буде позбавленим всієї величі та героїзму. Хіба монаші обіти не передбачають такого самого ризику? Якщо покликання виявляється ілюзією, монаший стан може стати важким хрестом, тягарем, який важко нести. І все ж героїчна любов Бога бажає іти на такий ризик, навіть прагне до нього. Подружжя — це не буржуазна справа, на зразок «страхування» щастя, яке пропонує шлях втечі від кожного можливого хреста. Хіба кожна любов як така не несе в собі великий ризик страждань? З’єднуючи своє серце з коханою людиною, хіба ми не піддаємося ризику зносити жахливі страждання через нещастя, що стається з коханою особою, чи розлуку в зв’язку з її смертю? Невже нам тоді слід остерігатися любові, щоб запобігти можливості великого смутку? Той, в чиєму житті домінує намір уникнути кожного можливого хреста, виключає все, що дає людському життю велич та глибину. Він ніколи не пізнає справжнього зречення — справжнього глибокого щастя. Він ніколи не зможе нічого зробити без певного застереження, залишаючись в посередній егоцентричності; він завжди буде дбати про можливість відступу. Все життя затінене смертю — «media in vita mortis sumus». Ми не повинні забувати, що ми не живемо в раю, але, як наслідок гріхопадіння людини, ми живемо у світі, пронизаному глибоко трагічним елементом, де щастя обов’язково огорнуте лихом. Відкуплення світу нашим Господом не усунуло дисгармонії та не припинило страждання, хоча Він надав нового значення стражданню, зробивши його способом покути і жертовності. Він преобразив його Своїм святим хрестом, за яким світить проміння вічної гармонії. Так, в цьому скороминучому, земному житті все велике та важливе пов’язане з ризиком і закликає до святої сміливості, героїчного духу беззастережного самозречення. Закон всіх великих речей — in statu viae — виражений в словах нашого Господа: «Недостойний Царства Божого той, хто, взявшись за плуга, озирається назад». Звичайно, що оскільки всі великі рішення несуть із собою великий ризик, ми повинні добре обдумувати їх перед тим, як прийняти. Акт подружжя закликає до цілковитого осмислення великого та вирішального кроку, який воно представляє, та вимагає глибокої перевірки себе. Об’єктивна форма подружжя має відповідати найглибшому смислові подружжя як найдосконалішого та найінтимнішого союзу любові і не може пристосовуватися до випадку невдачі. На цьому фоні видно невимовну глупоту та хиткість пробного подружжя. Воно само по собі суперечить природі подружньої любові. Кожен, хто навіть припускав подружжя-пробу, ніколи не переживав подружньої любові. Як тільки ми повністю усвідомимо велич та таємничу витонченість християнського подружжя — найінтимнішої спільноти любові в Ісусі і для Ісуса, яка належить Ісусові та освячує обох супругів, в якій двоє осіб є одно в одному тілі, яким дозволено брати участь в створенні нової людини Богом, спільноти, вознесеної до таїнства, як образ союзу Христа та Церкви, — питання: «Що є правильним мотивом укладення подружжя?» — набирає великої ваги. Можна визнати лише один мотив як абсолютно відповідний для подружжя: взаємна любов та переконання, що цей союз приведе до вічного блага обидвох супругів. Так само, як віра в Божественну правду, пронизану любов’ю, є єдиним найправдивішим мотивом для навернення, так само і переконання, що це особа, яку Бог призначив для мене, і що я є особою, призначеною для іншої особи, і що Бог з’єднав нас обох в подружній любові, є єдиним мотивом, що може зробити цю спільноту бажаною і надати їй змісту. Лише існування такої любові, автентичність котрої потрібно добре дослідити, повинно стати вирішальною підставою для укладення подружжя. Хоча,як ми вже побачили, одружена пара має привід до любові, оскільки вона подружньо з’єднана (навіть сам факт подружнього зв’язку вимагає цієї любові) — все ж вирішальною підставою любові повинні бути якості іншої особистості. Подружня любов — це не лише засіб заохочення подружжя в тому сенсі, що подружжя є підставою для любові і навпаки, це радше подружжя існує для звершення подружньої любові. Ми повинні одружуватися з кимось, бо ми любимо особу, призначену нам Богом. Хоча любов є справжньою, адекватною підставою для укладення подружжя, це не означає, що всі інші мотиви є недостойними з моральної точки зору. Любов, що передбачає певне самозречення, може теж бути оправданням укладення подружжя. Тут ми маємо на увазі любов, що не базується на цьому неповторному радісному взаємопроникненні душ, цьому переконанні, що одна особа призначена для іншої, але яка перейнята глибокою пошаною до партнера і надихається наміром створити благородну життєву спільноту. Подружня любов в повноті своєї досконалості не дана кожній людині. Наприклад, ми можемо ніколи не зустріти особу, яка повністю нам відповідає, а укладення подружжя, натхненого лише любов’ю з певними відмовами, не можна вважати морально недопустимим, хоча це, звичайно, не той випадок, де справжнє значення подружжя може повністю себе розкрити. Багато людей є надто грубими, надто непристойними, надто примітивними, щоб пережити таку досконалу подружню любов. І все ж вони можуть укладати подружжя, хоча вони переживають більш поверхневу любов. Проте, суто тілесні бажання без справжньої любові потрібно вважати абсолютно недопустимим мотивом. Ці егоїстичні та зовнішні стосунки, що принижують іншу особу до чогось безособового, прямо суперечать величному значенню спільноти, що повністю з’єднує двох осіб аж поки смерть їх не роз’єднає. Це свого роду святотатство — укладати цей урочистий зв’язок, що є найбільш особистісною спільнотою любові з такого поверхового, тимчасового, приземленого мотиву. Усі мотиви,що не стосуються іншої особи як такої, зацікавлення економічними вигодами чи різного роду амбіції, як-от, наприклад, прагнення брати участь у світовому становищі партнера чи носити його ім’я, чи розділяти його вплив, є абсолютно негідними. Очевидно, що входження в монашу спільноту лише для того, щоб забезпечити решту свого життя, не зумівши досягти ніякого становища в світі, було б ганебним. Так само ганебним є творити такий зв’язок, у якому двоє осіб мали б стати одним через взаємну любов в Ісусі, заради зовнішніх переваг. Це не означає, що подружжя, укладене з морально неприпустимих причин, не може згодом стати правдивою спільнотою любові, що прославляє Бога, так само, як, можливо, коли хтось вступає до монашого ордену з неприпустимих мотивів, може згодом стати добрим ченцем. Але такий подальший розвиток ніяк не виправдовує негідність мотивів. На жаль, як мені видається, католики не завжди достатньо засуджують ці неприпустимі мотиви. Потрібно невблаганно і цілковито відкидати їх як абсолютно негідні, і наполягати на тому, що істинним мотивом подружжя може бути лише подружня любов. Навіть в католицьких колах ми часто зустрічаємо нищівну концепцію «обдуманого подружжя». Під цим ми розуміємо подружжя, що походить не з так званого «почуття», а з раціонального розрахунку. Це передбачає хибну альтернативу. Очевидно, що треба перевіряти закладення подружжя і за допомогою нашого інтелекту, але справжнім предметом нашої інтелектуальної перевірки має бути питання, чи справді подружня любов, яку тут радше зневажливо трактують як «сентимент», існує між двома особами; чи майбутній чоловік або дружина є справді тим, ким видається; чи є тим, кого Бог призначив мені; чи запланований союз є чимось, що подобається Богові; чи є в цьому союзі якась небезпека для мого чи його/її вічного блага. Але як тільки інтелект звертається до справ, що не стосуються подружжя, чи до справ другорядної важливості, чи навіть гірше, робить ці роздуми самі по собі мотивом подружжя, він повністю втрачає свою відповідну роль — з’ясувати та обмірковувати цю попередньо існуючу любов, яка є справжнім мотивом подружжя. Як ми можемо ставитися до цього подружжя інакше, ніж як до необдуманого! Щоб бути обдуманими, стосунки мусять бути відповідними природі та значенню речі, якої вони стосуються. Прийняття монаших обітів є розсудливим вчинком, якщо воно є відповіддю на Божий поклик, і коли існування покликання уважно перевірено. Але коли інтелектуальні зважування вигод монашого життя з огляду на егоїстичні міркування служать замінником покликання, мотивація суперечить значенню монашого життя; як тверезо не обдумувалося б рішення, мотивація є наскрізь нерозсудливою. Так зване «обдумане подружжя», на яке йдуть після холодного розрахунку, що можна покращити фінансове становище і досягнути певних професійних переваг, тому що обидвоє спокійні і добре будуть ладити, та що за віком вони добре підходять одне одному, подружжя, мотивацією якого є саме такі роздуми, замість подружньої любові, де нема прагнення до нерозривної спільноти з коханим чи коханою, не лише позбавлене своєї краси та повноти, але також є, очевидно, нерозсудливим. Ми зробили короткий нарис перетворення та преображення природного подружжя завдяки таїнству Подружжя. Ми мусимо ще побіжно розглянути особливу цінність цього таїнства. Кожна спільнота любові має свою особливу цінність, яка властива не лише любові закоханих, але також і спільноті любові, де з’єднані обоє осіб. «Глядіть, як добре і як любо, коли брати живуть укупі!» (Пс 133, 1). Чим глибший і центральніший цей союз любові, тим більша цінність цієї спільноти. І, як ми вже побачили, найінтимнішою спільнотою любові між людьми є подружжя. Таким чином, будучи навіть лише природною спільнотою, вона перевищує всі інші, такі, як сім’я, держава чи нація. Вона прославляє Бога більше, ніж ці. За своєю цінністю подружжя займає набагато вищий ранг, ніж всі інші земні спільноти. Чим вище добро, що формує його внутрішні принципи, тим вищий ранг спільноти. І далі, чим глибша точка в душі, до якої звертається цей союз, тим глибша і суттєвіша роль любові в ній; і, нарешті, чим ближче об’єднуючий принцип стоїть до нашого надприродного призначення, тим вища спільнота. Наприклад, соціальний клуб знаходиться за рангом нижче від нації. Бо високе культурне благо має вищий ранг, ніж сприяння поверховим розвагам, що могло б бути об’єктом соціального клубу. Очевидно, що об’єднуючий принцип нації коріниться набагато глибше в особі, а взаємна любов набирає більш визначної ролі в цій спільноті. Але безмежно вищою від нації є спільнота сім’ї. Те,що об’єднує членів сім’ї, прагне до набагато глибшого рівня в особі, ніж національний елемент. Його об’єднуючий принцип далеко перевищує сферу культури і сягає в метафізичний порядок. Взаємна любов відіграє тут істотну роль. Звершення цієї спільноти підносить цю любов до значно вищого рівня, а що стосується її вдосконалення, то воно значно тісніше пов’язане з надприродним, ніж у випадку нації чи держави. Але спільнота подружжя є навіть вищою від спільноти сім’ї. Об’єднуючий принцип тут торкається найглибшого коріння особистого життя. Любов — як ми вже побачили — є суттю зв’язку. Її принцип охоплює не лише найінтимніше щастя кожного, але також взаємне дарування любові, палкий інтерес до духовного та морального росту коханого/коханої, ствердження унікальної ідеї Бога, що втілена в іншій особі. Ця спільнота, як ніяка інша, задіює людину в усій її природі. Вона поширюється на всі сфери життя з найбільш центральної до найбільш периферійної. Саме тому її природа така виняткова. У подружжі як спільноті, виплеканій у Христі, а передусім в подружжі як таїнстві основним принципом стає спроба наслідувати любов Христа до Церкви. А палке бажання вічного добра коханої особи є найвищим наміром нашої любові. Таким чином, подружжя має незрівнянно безпосередніше відношення до Ісуса і до нашого вічного призначення, ніж всі інші земні спільноти. Для поганських помилок нашої епохи характерне переконання, що нація і держава вищі за рангом, ніж сім’я чи навіть подружжя, а передусім – думка, що інтерес нації чи держави є чимось менш егоїстичним, ніж віддання себе сім’ї чи подружнім стосункам. Ці спільноти вважаються вищими лише тому, що вони чисельніші і триваліші за подружжя. Насправді вони є набагато нижчими. Найдосконаліша держава чи нація не може прославляти Бога так, як це робить досконале подружжя. Єдине вирішальне питання завжди в усіх речах — не забуваймо ніколи про це! — «Що є на більшу прославу Бога?» Подружжя також є набагато вільнішим від егоїзму, оскільки первинно воно не є ми-спільнотою, а я-ти спільнотою. Істинна антитеза егоїзму випливає не з усвідомлення цілого, частиною якого я є, але з любові до ближнього, якого я зустрічаю як тебе. Ми не можемо далі заглиблюватися у цю важливу проблему, але бачимо, який ранг займає подружжя серед різних спільнот і розуміємо, що воно представляє щось набагато вище від інших і що воно само по собі прославлятиме Бога, як прообраз стосунків Христа та Його Церкви, навіть якщо б не існували ніякі інші спільноти. Наш Господь Ісус Христос казав: «Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я серед них» (Мт 18, 20). Яка велична цінність закладена в серці християнського подружжя, де двоє людських істот не лише з’єднуються у зверненні своїх очей до Христа, але також творять у Христі найвеличнішу спільноту, саме існування якої вже прославляє Спасителя. Яка велична цінність притаманна цій зворушливій, світлій, чистій подружній любові, що спонукає обох супругів відчувати лише один смуток, один біль, одну радість та одну любов Ісуса. Яку красу посідає цей зв’язок, що вимагає від нас цієї подружньої любові та передбачає завдання, що є прообразом нашого вічного призначення — з’єднання душі з Богом. Згадаймо святу Єлизавету з Тюрінгії, яка, проводячи ніч на молитві, тримала в руці руку свого сплячого чоловіка — зворушливий вияв істинної палкої подружньої любові і священного союзу охоплених благоволінням in conspectu Dei. Хіба така спільнота, як ця, не прославляє Бога в особливо прямий та первинний спосіб? Додаймо, що християнське подружжя представляє для обох супругів шлях до досягнення постійно зростаючої єдності з Ісусом. Оскільки узи укладаються в Ісусі і для Ісуса, ріст подружньої любові також означає ріст любові Ісуса. Унікальне віддання себе коханій особі, життя в любові, яким живеш і повинен жити, відкриває наше серце і шлях до все більшої і більшої любові. Те, що в подружній любові поза Христом піддається ризику спорудження стіни між душею та Богом, стає тут джерелом поступу в любові Христа. Саме тому дівицтво (безженність), присвячене Богові, як стан є незрівнянно вищим від подружжя. Його вищість не походить з браку подружньої любові до супруга, але з того факту, що замість звернення подружньої любові до Ісуса, дівицтво є подружжям зі самим Ісусом. Подружжя з Христом — це істинне призначення для кожної душі, але цього можна досягнути, не зважаючи на земне подружжя. Проте дівицтво, присвячене Богові, актуалізує це шлюбне подружжя в рамках його власного стану. Цей стан є набагато величнішим, тому що людина свідомо дарує Ісусові велику жертву найблагороднішого земного добра, а понад усе тому, що вона прямо реалізує статус подружжя з Христом. Стан неодруженості як такий не має вищості над подружжям, але є радше нижчим. Лише дівицтво, свідомо вибране заради царства Божого та присвячене Богові — чи в монашому чині чи у світському — є вищим станом, оскільки передбачає формальне вінчання з Христом, бо на відміну від людського подружжя, тут є ще один «плюс». У дівицтві Бог не закликає нас до стоїчного ідеалу апатії, але до наповнення наших сердець найбільш інтенсивною та живою любов’ю. Горе тим, хто в цьому вищому стані, замість того, щоб стати більш палкими та чутливими, піддається певній закам’янілості серця, що віддаляє їх набагато більше від Бога, ніж тоді, коли вони вперше приступили до Нього через відречення від подружжя. Ні! Стан дівицтва є безмежно вищим, тому що він вимагає більше любові, тому що для того, щоб бути досконалим, стан незайманості (зовсім не будучи могилою наших сердець) вимагає найбільшої глибини почуття, хоча, і це дійсно так, воно повинно бути надприродно преображеним. Отже, одним словом, католицька концепція вищості стану дівицтва показує, що це виключно цей «плюс» любові, що складає досконалість цього стану в очах Божих. Якщо ми хочемо зрозуміти значення та цінність подружжя, ми ніколи не повинні забувати величне слово нашого Господа: «Вогонь прийшов Я кинути на землю — і як Я прагну, щоб він вже розгорівся!» (Лк 12, 49).

[1] Матеріальний = змістовний (прим. перекладача).

[2] P. Kuckhohn. Die Auffassung der Liebe in der Literatur des 18. Jahrhunderts und der Deutschen Romantik. – Halle, 1932. – С. 12.

[3] Wintersig. «Liturgie und Frauenseele» in the Sacramentum Fuldense.

[4] Див. Кодекс Канонів Східних Церков (розділи про подружя). – Прим. упорядника.