ЗНАЧЕННЯ ЦЕРКВИ ЯК НОСІЯ ЦІННОСТЕЙ

Петро Гусак
Український Католицький Університет

ЗНАЧЕННЯ ЦЕРКВИ ЯК НОСІЯ ЦІННОСТЕЙ

Доповідь на семінарі “Інституції громадянського суспільства: роль Церкви”
(Львів, 26-27.09.2003 р.Б.)

Почну з моєї улюбленої цитати з Енцикліки Івана Павла ІІ Centesimus annus:

“Церква цінує демократичну ситему, оскільки вона забезпечує участь громадян у політичному виборі, ґарантує їм можливість вибирати своїх керівників та вимагати звітності від них, як і замінювати їх мирним шляхом, коли це потрібно. Тому вона не може заохочувати формування обмежених керівних груп, які узурпують державну владу задля власних інтересів чи ідеологічних цілей.
Справжня демократія можлива лише у правовій державі і тільки на підставі належної концепції людської особи. Вона вимагає, щоби існували належні умови як для сприяння індивідам шляхом виховання та формування правдивих ідеалів, так і для [формування] “суб’єктності” суспільства шляхом створення структур участі та відповідальності кожного. В наш час існує тенденція стверджувати, що аґностицизм і скептичний релятивізм є філософією та основною настановою, яка відповідає демократичним формам політичного життя. Ті, хто переконаний, що вони знають правду та міцно її дотримуються, вважаються ненадійними з демократичної точки зору, тому що вони не визнають, що істина визначається більшістю, або ж, що вона підлягає змінам відповідно до різних політичних течій. Стосовно цього слід зауважити, що якщо не існує остаточної істини, у відповідності з якою ведеться і спрямовується політична діяльність, то легко можна маніпулювати ідеями та переконаннями для осягнення владних цілей. Як вчить історія, демократія без цінностей легко перетворюється у відкритий чи тонко завуальований тоталітаризм”. [1]

У цій цитаті чітко сформульовано те, що становить суть як даної доповіді, так і семінару в цілому, а саме: демократія і громадянське суспільство неможливі без існування об’єктивної істини та шкали об’єктивних цінностей як критерію для політичного вибору, змістів голосувань, прийняття рішень, законотворчості тощо. Адже при демократичному устрої ці змісти визначає більшість. (Тут нема принципової різниці, чи це – справді більшість народу, яка виражає свою волю шляхом референдуму, чи більшість парламентарів, які справді представляють інтереси своїх виборців, а чи може – більшість з олігархічного ядра політиків, які постійно переміщаються по високих посадах всіх гілок влади та окуповують їх). І якщо існування об’єктивної істини та цінностей не визнається, то що стає критерієм для прийняття рішень? Політична або економічна “доцільність”, “ґеополітичні інтереси”, інтереси “сім’ї”, клану, партії – те, що тепер звуть вченим словом “прагматизм”, який у свої суті є відстоюванням того, що приносить якнайбільший прибуток, вигоду, суб’єктивне задоволення – чи то владних амбіцій, або ж, у кращому випадку природних, але частіше всього – штучно витворених інстинктів. Таким чином, більшість, яка шляхом наче б то демократичного голосування диктує свою волю опозиційній меншості, перетворюється в ochlos – натовп, який у прийнятті рішень керується власним егоїзмом (навіть якщо ця більшість виглядає цілком “респектабельно” і зовсім не подібна на голоту з античного афінського полісу, де цей термін виник). Демократія стає охлократією – диктатурою натовпу, який нав’язує свою волю політичній меншості та політично індиферентним філістерам в кінцевому рахунку за формулою: “Нам/мені так хочеться”. При цьому засоби впливу на меншість можуть бути різними – від грубого насилля і до висміювання в засобах масової інформації, марґіналізації і позбавлення впливу на супільне життя. Це і є той тоталітаризм, про який говорить Іван Павло ІІ в Centesimus annus.

Для того, щоби меншість мала (обґрунтовану) моральну підставу коритися рішенням більшості, як і для того, щоби більшість мала таку ж підставу примусити меншість виконувати її рішення, ці останні, як вже було сказано, повинні спиратися на об’єктивну істину та цінності. Щодо цього твердження може виникнути відразу два запитання: По-перше, що таке об’єктивні цінності та істина, а по-друге, які можуть бути механізми їхнього запевнення, тобто – яким чином добитися того, щоби вони завжди становили підставу для рішень більшості? Я навмисне почну з відповіді на друге запитання, бо вона допоможе нам пролити світло на перше.

Середньовічні монархи, бажаючи спонукати підлеглих виконувати їхні розпорядження, (окрім застосування грубої сили, чого в ті часи не теж бракувало) спиралися на Вищий Авторитет – на Бога, від якого походить їхня влада. Для цього були витворені релігійні обряди коронації чи “помазання”. (Наскільки дійсність відповідала деклараціям, тобто, наскільки їхні конкретні рішення мали щось спільного з авторитетом Бога, це вже інше питання). В парламентській монархії, якою була Австро-Угорщина з 1861 до 1918 року, і якою є дотепер князівство Ліхтенштайн, окрім визнавання Вищого Авторитету як підстави і джерела влади, державних законів та розпоряджень, монарх і парламент відіграють роль факторів взаємного стримування та обмеження егоїзмів як монарха, так і народу (чи – “представників народу”). А які ж фактори чи механізми можуть ґарантувати дотримання об’єктивної істини та цінностей як підстави для прийняття рішень в демократичній системі? З формальної точки зору таких механізмів у вигляді суспільних інституцій чи важелів впливу не існує. Можуть бути, щоправда, записані певні норми в Конституції, що визначають базові рамки для всього іншого законодавства, однак і Конституція, і зміни до неї теж приймаються шляхом демократичного голосування різних рівнів (референдум, парламент…). Як же запобігти тому, щоби демократична більшість не перетворювалася в ochlos, приймаючи рішення на зразок дозволу на легальне проведення абортів чи узаконення гомосексуальних пар? Мабуть, щоби хоча б трохи вказати на напрямок, у якому слід шукати вирішення цієї проблеми, потрібно звернутися до самого мовного значення (етимології) терміну “демократія”. А саме: первісно він означав “владу демосу”, а demos тим власне і відрізнявся від ochlos-у – натовпу, що складався з політично активних громадян (polítai), які відчували відповідальність за життя і долю спільноти – пóлісу. А щоби взагалі могти таку відповідальність відчувати, громадяни – члени демосу повинні були мати окрім того, що ми звемо “політичною свідомістю”, ще й свідомість моральну – громадянські чесноти, такі як солідарність, дружба, чесність, вірність, довіра, дотримання зобов’язань та обіцянок… Без тих чеснот неможливе саме існування “демосу”, а значить – неможлива демократія. І тільки тоді, коли кожен громадянин володітиме згаданими чеснотами, може йти мова про якесь запевнення об’єктивної істини та цінностей як критерію для політичного вибору. З іншого боку, у набутті тих чеснот не допоможе жодна ідеологія, жодна прагматична мотивація і жоден “політичний вишкіл” в сучасному значенні. Виховати у громадян чесноти такого типу може тільки релігія – зв’язок зі Священним, з Абсолютом, у якому ці чесноти зрозумілі як зобов’язання людини перед Абсолютом, як шлях до досконалості, до якої такий зв’язок з Абсолютом зобов’язує, та за осягнення якої людина відповідальна саме перед Абсолютом, а не тільки перед собою чи іншими. Ці чесноти більш чи менш виразно присутні в кожній справжній релігії (я не беру зараз до уваги людиноненависницьких псевдорелігій та демонічних культів, таких, як фінікійсько-карфагенський культ Ваала, культи автохтонного населення обидвох Америк чи сучасний сатанізм), однак тільки Християнство як об’явлена, невитворена людьми релігія виразно їх формулює та у практичному житті доводить їх здійснення до героїчного виміру – святості, яка недосяжна для людей поза межами Християнства, яку однак можуть побачити і визнати всі неупереджені інаковіруючі і навіть атеїсти (я обмежуся тут лише прикладом Матері Терези з Калькутти). Таким чином, тільки Християнство може виховати громадян у повному значенні цього слова. А справжнім носієм Християнства є Церква [2] – установа, яка окрім людського компонента – громади духовенства та вірних, має компонент божественний, що полягає у її походженні від Ісуса Христа та у її надприродному способі існування як Містичне Тіло Христове (Рим 12, 5; 1 Кор 12, 27), через участь в якому вірні отримують зв’язок з Богом. (Вже з тієї причини некоректно розглядати її тільки як одну із “суспільних орґанізацій”, нарівні з політичними партіями чи іншими структурами громадянського суспільства, та очікувати від неї тільки відігравання якоїсь часткової “ролі” у ньому, наприклад, трактувати її лише як виховника добрих та законопослушних громадян [3]). З іншого боку, її людський компонент: духовенство та вірні не перебувають десь “у порожнечі”, поза межами суспільства, а є його членами, творять його собою. Звідси висновок, що справжніми громадянами, які не тільки формально носять цю назву, а дійсно є ними, володіють згаданою громадянською свідомістю та чеснотами, можуть бути тільки члени Церкви. І тільки совість таких громадян, їхня вихована Церквою моральна свідомість та свідомість цінностей може бути ґарантією того, що шляхом демократичного голосування не буде прийняте об’єктивно неморальне чи відверто злочинне рішення. Відповідно, демократія може бути тільки християнською – не у значенні формального декларування певних християнських принципів, а у значенні серйозного релігійного життя та церковної заанґажованості всіх її учасників.

Ще декілька слів про вже згадані та інші цінності, якими живе та які пропагує Церква: в нашу добу етичного релятивізму їх, як і інші системи (справжніх чи псевдо-) цінностей, звикли вважати продуктом історичного та культурного розвитку. Гадають, що вони виникли тільки у Християнстві як результат специфічного світобачення його послідовників, яке було породжене певними суспільними відносинами, або ж – внаслідок запозичення ідей з певних (суб’єктивних) античних філософських вчень, щодо яких послідовники Християнства погодилися (це б означало, що вони мають конвенціональну природу). Насправді ж такі цінності, як самопожертва, любов до ближнього, пошана до його життя, гідності, приватної власності, справедливість та правдивість, як їх формулює Декалог (10 Божих Заповідей), не залежать від культурних умов та епохи, у якій вони були сформульовані. Навпаки, вони випливають з даності людини – з її саме такої природи та відповідають її особовій гідності. Тому вони чинні у всіх часах і епохах та – не тільки для Християн. (Саме їхньому визнанню та пошануванню Европейська цивілізація завдячує свій розквіт, а початок її занепаду, що чітко намітився у наш час – результат відходу від них).

Інший, поширений в наш час погляд на Церкву та на цінності, які у ній плекаються, бере свій початок від Людвіґа Фойєрбаха, присутній в Маркса, але найбільш чітко сформульований Карлом Ґуставом Юнґом: Церква і всі пов’язані з нею змісти – це лише “психологічна потреба” людини, її “психічне звихнення” – “потреба поклоніння” (Юнґ), “вроджена хиба людської природи” (Ніцше), “опіум народу”, у якому той народ шукає розради від безпросвітної експлуатованої дійсності (Маркс)… Тільки, на відміну від періоду войовничого атеїзму, в нашу “епоху толерантності [4]” вважають, що кожен має право на своє “звихнення”, тим більше, якщо воно чинить його “добрим громадянином”… Якщо би це було правдою, то у такому випадку Церква та релігія не потрібні і від них слід би було звільнитися як від “опіуму для народу” (Лєнін) – чи то шляхом “ґенної інженерії”, чи психоаналізу або психіатричної терапії від узалежнень. Відповідно, у такому випадку не могло би бути мови і про “значення Церкви як носія цінностей” для громадянського суспільства – адже суб’єктивне, індивідуальне “звихнення” не може мати всезагальної значущості. Бо тільки тоді і самé існування Церкви, і її значення як носія цінностей має сенс, коли об’єкт її служіння та поклоніння – Бог – є об’єктивною реальністю, тобто, існує незалежно від нашої чи чиєї-небудь віри, переконань чи знань про Нього. Тільки Бог є джерелом цінностей, які Він об’являє Церкві і через Церкву – світові, і саме у цьому полягає підстава як для всезагальної чинності цінностей, зокрема тих, які необхідні для побудови та функціонування громадянського суспільства, так і для значення Церкви як їхнього носія. І тільки належний стосунок кожного громадянина до об’єктивної реальності Бога, стосунок, який здійснюється у лоні Церкви, зумовить належні взаємовідносини між громадянами як на особистому рівні, так і на рівні суспільному: ось підхід, з якого слід розуміти Церкву та її значення у громадянському суспільстві.

ПРИМІТКИ

[1] Іван Павло ІІ, Енцикліка “Centesimus annus” – “Сотий рік”, § 46. (Переклад мій – П.Г.).

[2] Поняттям “Церква” я означаю всяке леґітимне Християнське віровизнання, яке не підпадає під означення “секта”. Я не маю тут на увазі якусь конкретну конфесію.

[3] Див. мою статтю “Роль Церков у громадянському суспільстві”. – http://4vlada.com/blogs/1160/33337

[4] Вияснення поняття толерантності, як і сфери його чинності, потребувало б окремої доповіді.