ТРИ КЛЮЧІ – 2

Третій спосіб молитви є неправду дивним для тих, що не знають його з досвіду; цей спосіб важко зрозуміти, – він видається неймовірним. І дійсно, тепер цей спосіб молитви не часто практикують, хоча завдяки йому знищуються різноманітні демонські підступи й хитрощі, що притягують ум до численних помислів. Людський ум, будучи вільним від усього, може без усякої перешкоди досліджувати й випробовувати навіювані демонами помисли, дуже легко відганяти їх і з чистим серцем молитися Богові.
Передумовами для поступу в цьому способі молитви є досконалий послух і чисте сумління щодо Бога, людей і речей – все робити так, ніби ти стоїш перед обличчям Божим.
«Правдива і пряма стежка до третього способу молитви така: ум нехай береже серце тоді, коли воно молиться, всередині його перебуває і з глибини серця засилає молитви до Бога. У цьому все: роби так, поки не скуштуєш, який добрий Господь. Коли ж нарешті ум там, у глибині серця, відчує усю благість Господню, тоді вже не захоче віддалятися звідти, кажучи, як святий Петро: Добре нам тут бути (Мт. 17:4), – і вже завжди буде заглядати до глибини серця, перебуваючи там і відганяючи всі помисли, що їх підкидає нам диявол.
Для тих, що не мають жодного уявлення про це діяння, воно здається важким і пригноблюючим. Але ті, що зазнали насолоди і втіхи від нього у глибині свого серця, взивають разом зі святим Павлом: Хто нас відлучить від Христової любови ? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч ? (Рим. 8:35).Тому наші святі Отці, слухаючи Господа {Який сказав: Із серця походять лихі думки, убивства, перелюби, розпуста, крадежі, лживе свідчення, богохульства, і що це осквернює людину (Мт. 15:19-20), а також знаючи, що в іншому місці Євангелія заповідається очищувати спершу середину чаші й миски, щоб і назовні були чисті (Мт. 23:26)}, покинули всяке інше діло і почали вправлятися тільки в цьому одному духовному діянні. Вони берегли серце своє, твердо знаючи, що так здобудуть усяку чесноту, а без цього не досягнуть поступу в жодній. Хто бажає, нехай читає про це писання Марка Подвижника, Йоана Ліствичника, преподобного Езихія, Філотея Синайського, авви Ісаї, Варсануфія Великого та інших.
Якщо хочеш навчитися, як умом входити до серця і перебувати там, я розповім тобі.
Передусім ти повинен бути байдужим до всього, не лише до суєтного, а навіть і до доброго; мати чисте сумління і досконалу безпристрасність. Усамітнись у будь-якому відлюдному й тихому місці, зачини двері, сядь, відверни ум свій від усякої тимчасової і суєтної речі, схили голову свою на груди і зосередься всередині себе самого (не в голові, а в серці), звертаючи туди ум і чуттєві очі свої та затримуючи трохи подих. Усіляко намагайся занурити ум свій у серце, щоби він перебував там уже постійно. Спочатку буде тобі в серці якось темно й незручно, але опісля, якщо безперервно повторюватимеш цю вправу вдень і вночі, знайдеш постійну радість. Ум, подвизаючись так, знайде місце у серці твоєму й тоді одразу побачить там, усередині, такі речі, яких ніколи раніше не бачив і не знав. Тоді, звідки би не з’явився помисел, раніше, аніж увійде досередини і зродить думку або уявлення, ум прожене його звідти, знищивши Ісусовим Іменем, молитвою до Нього: Господи Ісусе Христе, помилуй мене! Тоді ум запалає гнівом на демонів, виганятиме їх і нещадно знищуватиме. Інше ж, що звичайно настає за цим діянням, з Божою поміччю сам із досвіду спізнаєш, будучи уважним і тримаючись Ісуса молитви до Нього: Господи Ісусе Христе, помилуй мене!»

2. НАСТАНОВИ СВЯТОГО ГРИГОРІЯ СИНАЇТА
Святий Григорій Синаїт навчає про внутрішню молитву серця і навики в ній у трьох главах Про безмовність та молитву, поміщених у Добротолюбії, (частина І, с. 112-119). Ось витяг із них:
«Належало б нам, прийнявши духа життя в Христі Ісусі, чистою молитвою в серці по-херувимська славити Господа. Але ми не розуміємо величі, чести й слави благодати відродження, не турбуємось про те, щоб духовно зростати, сповняти заповіді та піднестися до стану умового споглядання. Натомість віддаємося недбальству, через яке впадаємо у пристрасні звички та безодню нечутливости й – темряви. Буває й так, що ми навіть забуваємо про Бога, а про те, якими повинні бути ми – діти Божі по благодаті, – зовсім не думаємо. Віруємо, але бездіяльно і, обновившись духом у святому Хрищенні, живемо і далі тілесно. Якщо деколи, покаявшись, звертаємось знову до заповідей, то сповняємо їх тільки зовнішньо і так одвикаємо від духовного життя, що його прояви в інших видаються нам збоченням та облудою. Тож до самої смерти ми мертві духом; не відповідаємо своєму призначенню, яке, зроджене від духа, повинно бути духовне.
Прийнявши у святому Хрищенні Ісуса Христа, не леліємо своєї віри в Нього, не розвиваємо, а закопуємо свій скарб у землю. Розважність і вдячність зобов’язують, навпаки, віднайти його і зробити явним. Але як?
Є два способи: перший – ретельно, копітко та дбайливо сповняти заповіді, щоб дар благодати Божої осінив і очистив нас. Другий – постійно призивати Господа Ісуса, або, що те саме, безперервно пам’ятати про Бога. Перше знаряддя сильне, але друге – значно могутніше, бо перше навіть черпає від нього силу свою. Тому, якщо щиро бажаємо відкрити приховане в нас насіння благодати, то поспішімо сердечно молитися, щоб те молитовне діло зігріло і запалило серце наше вогнем несказанної любови до Господа.
Молитва у серці твориться двояко: деколи перед веде ум – постійною пам’яттю про Господа; іноді діяння молитви, порушившись вогнем веселости, привертає ум до серця і спонукує його призивати Господа Ісуса і побожно перед Ним предстояти. У першому випадку молитва твориться після згасання пристрастей завдяки виконанню заповідей, сердечній теплоті, постійному призиванню Господа Ісуса; у другому – дух привертає ум до серця і утверджує його там, у глибині, стримуючи від звичного блукання. Від цих двох видів молитви ум буває то діяльним, то споглядальним: діянням він, з поміччю Божою, перемагає пристрасті, а спогляданням бачить Бога – наскільки це доступно людині.
Діяльну умову молитву серця твори так: сядь на стілець, заввишки одну п’ядь, спрямуй ум свій з голови до серця і затримай його там; звідтіля взивай умом і серцем: Господи Ісусе Христе, помилуй мене! Дихай повільно, не різко, бо це може розвіювати думки. Якщо з’являться якісь помисли, не надавай їм значення, хоч би вони були прості й добрі, а не тільки суєтні й нечисті. Часто й терпеливо призиваючи Господа Ісуса умом у серці, ти розженеш і викоріниш усі помисли, невидимо вражаючи їх Божественним Ім’ям. Святий Йоан Ліствичник каже: «Ісусовим Іменем побивай ворогів. іншої зброї, міцнішої від цієї, нема ні на небі, ні на землі».
Коли знеможеться ум твій від труду цього і кволими стануть тіло й серце від напруженої зосереджености й частого призивання Господа Ісуса, тоді встань і співай або розважай над якимсь місцем Писання, згадуй про смерть, читай або працюй…
Читай тільки такі книги, які повчають про внутрішнє життя, тверезіння духа та молитву, головно – Ліствицю духовну Йоана Ліствичника, слово Ісаака Сирійського, аскетичні книги Максима Ісповідника, Симеона Нового Богослова, Езихія, Філотея Синайського та подібні до них писання. Усі інші твори облиш на якийсь час – не тому, що вони погані, а тому, що несвоєчасні: вони можуть відвести ум твій від молитви. Читай небагато, але заглиблюйся і засвоюй прочитане.
Не покидай і молитвослов’я. Одні дотримуються більшого молитовного правила, інші зовсім забувають про молитовник, молячись Господеві лише однією умовою молитвою. Ти ж вибери середину: не молися багатьма молитвами, бо звідси збентеження, але й зовсім не покидай їх – у разі немочі й ослаблення. Якщо молитва сама твориться у твоєму серці, не берись за молитовник. Це означало би залишити Бога всередині серця, вийти звідти і зовні з Ним розмовляти. Хто ще не набув самодіючої молитви, тому треба багато молитися, навіть без міри, щоб від такого виснажливого молитовного труду потепліло серце і в ньому розпочалося діяння молитви. Хто ж зазнає нарешті цієї благодати, тому треба більше перебувати в умовій молитві, як заповідали святі Отці. Коли внутрішньо ослабнеш, треба молитися або перечитувати писання Отців. Коли вітер надув вітрила, весла зайві; вони потрібні тоді, коли вщухне вітер і човен зупиниться.
Потужну зброю на ворогів має той, хто в молитві творить покаянний плач, щоб не впасти у зарозумілість від задоволення, яке приносить молитва. Хто перебуває у такій радісній і тихій печалі, той уникне всякої шкоди. Справжньою та необлесливою внутрішньою молитвою є та, тепло від якої запалює вогонь у серці та спалює в ньому пристрасті, як тернину. Веселістю та миром молитва сповнює душу і виходить не з правого або лівого боку, ні навіть не згори, але виривається із серця, як джерело води від животворного Духа. її єдину полюби і здобудь серцем своїм, а уму заборони блукати й мріяти. З такою молитвою не бійся нічого, бо Сам Христос, Який сказав: Будьте ж мужні: – це Я, не бійтесь! – є з нами (Мр. 6:50).

3. НАСТАНОВИ СВЯТОГО НИКИФОРА МОНАХА
Настанови про входження у серце Никифор Монах виклав у главі Протверезіння і зберігання серця (Добротолюбіє, част. II, с. 36-43).
«Ви, що бажаєте прийняти небесний вогонь у серце, на досвіді відчути, що таке Боже Царство всередині вас (Лк. 17:21), прийдіть – я дам вам науку небесного життя, відкрию секрети мистецтва, яке без труднощів і поту введе вас у пристань безстрастя. Через падіння людина стала роздвоєна, полюбила зовнішній світ; повернімось, отже, до себе, відвернімося од зовнішнього. Примирення і споріднення з Богом неможливе, якщо ми не повернемося наперед до себе і не ввійдемо ззовні всередину. Тільки внутрішнє життя є істинно християнським життям. Про це пишуть усі Отці.
Одного разу брат запитав авву Агатона: «Що важливіше: фізична праця чи оберігання серця?» Старець відповів: «Людина подібна до дерева: тілесна праця – листя, а оберігання серця – плід. Оскільки, згідно з Писанням, кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають і в вогонь кинуть (Мт 3:10), то очевидно, що ми повинні всі свої турботи звернути на плід, тобто – оберіганне серце, хоча нам потрібна й одежа з листя, тобто тілесна праця».
Святий Йоан Ліствичник каже: «Зачиняй двері келії для тіла, двері уст – для язика, а внутрішні двері – для лукавих духів. Сидячи на висоті (пильнуючи серце), спостерігай, якщо ти досвідчений, скільки злодіїв підкрадається до виноградника серця твого, щоб викрасти грона. Втомившись, наглядач (тобто уважний до серця) встане, помолиться, потім знову сідає і мужньо береться за те саме діло – уважність серця і молитву».
Святий Макарій Великий вчить: «Головне діло подвижника – ввійти в серце своє, розпочати там борню із сатаною і, протидіючи задумам його, боротися проти нього»,
Святий Ісаак Сирійсьшй каже: «Поспіши ввійти до внутрішньої скарбниці своєї – і побачиш небесний скарб. Сходи до небесного царства приховані у тобі, тобто в серці твоєму. Тож омий себе від гріха і спрямуй кроки свої у серце своє: там ти знайдеш сходинки, якими зможеш підійнятись до небесного».
Ось вислови преподобного Йоана Карпатоського: «Багато подвигу й труду потрібно, щоби знайти в молитвах врівноважений стан думок – це друге небо серця, де живе Христос, як мовить Апостол: Хіба не знаєте, що ви – храм Божий і що Дух Божий у вас перебуває ?(І Кор. 3:16).
А це слова святого Симеона Нового Богослова: «Відтоді, як людину вигнано з раю і віддалено від Бога, диявол з бісами одержав свободу вдень І вночі невидимо розхитувати умову силу кожної людини. Відгородитись від цього ум може лише повсякчасною пам’яттю про Бога. У кого постійна пам’ять про Бога, той може пильнувати і свою умову силу».
Так вчать усі святі Отці. Цього найбільшого з усіх діянь – умової молитви серця – майже всі навчаються від інших людей. Дуже рідко ненавчені сподобилися його безпосередньо від Бога – завдяки своїй вірі. Отож потрібно шукати наставника, досвідченого в умовій молитві серця. Якщо ж такого немає, то, призвавши Бога на поміч, у скрусі серця й сльозах роби, що я тобі скажу.
Відомо, що через дихання кисень з повітря потрапляє до серця. Отож сядь і, зосередившись, спрямовуй ум свій цими дихальними шляхами досередини, змушуй його разом із повітрям зійти в саме серце і затримуй його там, не даючи вийти, як би йому того не хотілось. Не дозволяй уму в серці безцільно блукати, але дай йому оці священні слова: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Повторюй їх день і ніч. Звикни перебувати всередині з цією молитвою і пильнуй, аби ум твій нескоро виходив звідти, бо спочатку він буде дуже тужити за «волею». Проте згодом, коли здобудеш навик, умові стане так весело і радісно в серці, що він уже добровільно захоче перебувати там. Як чоловік, що повернувся з чужої країни до свого дому, радіє, побачивши знову жінку й дітей, так і ум, з’єднавшись із серцем, сповнюється невимовною радістю і веселістю.
Якщо ти зумієш увійти до серця тим шляхом, що я його тобі вказав, – віддай подяку Богові й роби так завжди. Це діяння навчить тебе того, про що ти навіть і не гадав. Коли ж, багато потрудившись, все ж не зможеш увійти в країну свого серця, то роби, що я тобі зараз скажу, – і з Божою поміччю знайдеш те, чого шукав.
Відомо, що внутрішнє слово, яким розмовляємо з собою, є в грудях: там ми радимося самі з собою, коли мовчать наші уста, там творимо молитви (коли із пам’яті їх мислено проказуємо), там псалми співаємо і розмовляємо з собою. Оцю-то розмову, позбавивши її усякого помислу, спрямуй у це русло: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного і присилуй себе лише це одне мовити всередині. Терпеливо роби так деякий час – і тобі, без усякого сумніву, відкриється вхід у серце, як і ми самі на досвіді цього зазнали.
Разом із таким, вельми бажаним і радісним, входом у серце та його сторожею — уважністю – напевно прийде до тебе весь збір чеснот: любов, радість, мир, довготерпеливість, лагідність тощо.

4. НАСТАНОВИ СВЯТИХ ОТЦІВ ІГНАТІЯ ТА КАЛІСТА
Ченці Каліст та Ігнатій Ксантопули навчають про внутрішнє діяння серця у ста главах Добротолюбія (II част., с. 56-131). Ось головне з них:
Початок життя в Бозі – це ревне та щире старання дотримуватись спасенних Христових заповідей, а кінець – удосконалення всього того, що закладене в нас божественною благодаттю у Хрищенні, а це те саме, що позбутися, за нашим попереднім життям, старої людини, яку розтлівають звабливі пристрасті, а відновитись духом нашого розуму й зодягнутись у нову людину (Еф. 4:22-24), тобто – в Господа Ісуса Христа, як каже божественний Павло: О мої дітоньки, яких я знову народжую в муках, доки Христос вообразиться у вас! (Тая. 4:19).
Коли ми охрищуємося, – каже святий Йоан Золотоустий, – тоді душа наша, очищена Духом Святим, сяє більше від сонця. Як чисте срібло під впливом сонячних променів випромінює сяйво не завдяки своїй природі, але через те, що сонце освітлює його, так і душа, очищуючись у Хрищенні, приймає промені слави від Духа і сама внутрішньо стає славною. Але, на жаль, ця слава – несказанна і страшна – ледве один чи два дні перебуває в нас, а потім ми втрачаємо її в життєвих турботах і пристрастях.
У божественному лоні, тобто в святій купелі, ми даром приймаємо досконалу божественну благодать. І якщо потому ми губимо її у темряві життєвих клопотів і пристрастей, то можемо наново віднайти її у тій же благодаті, очиститись покаянням та сповненням божественних заповідей – і знову побачити її надприродну ясність. Це дається кожному по вірі його, найбільше ж – з благословення Господа Ісуса Христа.
Святий Марко Подвижник каже: «Христос, Бог наш, дарував досконалу благодать Духа Святого тим, що охрищуються. Стає ж вона явною в них, коли вони сповняють заповіді, аж поки ми всі не дійдемо до єдности у вірі п до повного спізнання Божого Сина, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти (Еф. 4:13).
Отже, початок і корінь спасенного діяння – це життя за заповідями Господніми, а вершина й плід – це відновлення досконалої благодати Духа (дарованої нам від початку Хрищенням). Благодать ця в нас є, але прихована пристрастями; стає ж знову видимою, коли ми зберігаємо заповіді Божі. Тож потрібно нам ревно сповняти усі Божі заповіді, аби наявний у нас дар Духа очистити й побачити усю ясність його.
Апостол Йоан, улюблений учень Господа, твердить: той, хто дотримується заповідей Божих, з Господом перебуває, а Господь – із ним. Сам же Господь ще чіткіше висловлює цю думку: Той, у кого Мої заповіді і хто їх береже, топ Мене любить. Хто ж Мене любить, того Мій Отець полюбить, і Я того полюблю і йому об’явлю Себе. Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і возлюбить його Мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло (Йо. 14:21,23).
Спасенні заповіді неможливо сповнити без помочі Господа Ісуса Христа, як Він Сам каже: Без Мене ж ви нічого чинити не можете (Йо. 15:5) і як визнав Апостол, що нема ні в кому іншому спасіння (Ді. 4:12). Христос для нас – путь, істина і життя (Йо. 14:6). Тому славні наставники наші – вмістилища Всесвятого Духа – премудро повчають нас понад усяке інше діло Господеві молитись і без тіні сумніву просити в Нього милости, а всесвяте і найсолодше Його Ім’я безперервно призивати в своєму серці, умі й устами, з Ним постійно жити: спати, чувати, ходити, їсти й пити. Коли не призиваємо Імени Господнього, назбирується в нас усе погане; коли ж Ім’я Господнє в нас у серці, тоді все згубне відганяється, ніщо добре не маліє і немає нічого такого, чого ми не могли би вчинити, як Сам Господь сказав: Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро (Йо. 15:5).
Отож, зрозумівши неміч свою і поклавши всю надію на Господа, заповіді ж Його полюбивши до готовности скоріше покласти життя своє, аніж порушити якусь із них, стараймося з усіх сил звикнути й утвердитись у цьому безперервному призиванні спасенного Імени Господнього, яке руйнує кожне зло і творить усяке добро. Щоб сповнити це, святі Отці вказали на особливе діяння, назвавши його мистецтвом мистецтв. Пропонуємо тут мистецтво молитви преподобного Никифора Монаха: входження у серце через дихання, що сприяє зосередженню думок.
Його правило таке: Сядь на самоті й, зосередившись, впровадь свій ум, разом із диханням, у серце; затримай його там, взиваючи безперервно: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного! Так чини, ДОЇСИ це призивання, з’єднавшись із серцем, стане безнастанним.
Так вчили й усі святі Отці.
Святий Йоан Золотоустий каже: «Молю вас, браття, завжди сповняти правило цієї молитви». В іншому місці: «Кожному треба – чи він їсть, чи п’є, чи сидить, чи служить, чи подорожує, чи інше що робить – безнастанно взивати: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного – й Ім’я Господа куса Христа, ввійшовши в глибину серця, упокорить пагубного змія, душу ж – спасе й оживотворить. Призивай же безустанно Ім’я Ісуса, щоб серце твоє ввібрало Господа, а Господь – серце, щоби стали вони одним цілим». І ще: «Не відлучайте серця вашого од Бога, але завжди пам’ятайте про Господа нашого Ісуса Христа, поки Ім’я Господнє вкоріниться всередині серця. І ні про що інше не думайте, як тільки про те, щоби возвеличився у вас Христос».
Святий Йоан Ліствичник настановляє: «Пам’ять про Ісуса нехай злучиться з диханням твоїм».
І преподобний Езихій радить: «Якщо бажаєш позбутися сторонніх помислів та постійно перебувати у тверезінні серця, молитва до Господа Ісуса хай прилучиться до дихання твого – і дуже скоро сповниться бажання твоє. Коли ми навчимо ум свій разом із диханням входити в серце, то побачимо, що там він стає самотнім і нагим, пам’ятаючи і призиваючи єдиного Господа нашого Ісуса Христа. І навпаки, виходячи звідти назовні, мимохіть роздрібнюється на численні уявлення і спомини. Щоб зберегти простоту та зосередженість ума, досвідчені Отці заповідають тим, що ревно здобувають навик перебування ума в серці, сидіти в безлюдному й темному місці, особливо – на початку цього доброго подвигу. Бо зовнішні предмети розсівають думки. Коли ж безмовна й темна храмина сховає від нас зовнішнє, думка не відволікається і легше зосереджується сама в собі, як каже святий Василій Великий: «Розум, що не скеровується чуттями в світ, до себе повертається».
Особливо зауваж, що суть цього подвигу полягає в однодумному, щирому і чистому призиванні з вірою Господа нашого Ісуса Христа, а не лише у входженні ума до серця. Це вказують Отці для того, щоб ми навчилися зосереджувати свої думки і повертати їх до себе від звичного блукання. Від уміння бути зібраним та уважним зроджується і навик чистим і зосередженим духом молитись умом в серці.
Знай і те, що положення тіла під час молитви – важливе і потрібне, доки не осягнеш у серці чистої й нерозсіяної молитви. Коли ж благоволінням і благодаттю Господа нашого Ісуса Христа здобудеш її, тоді більше, аніж просто словесно, з’єднаєшся з єдиним Господом у чистій молитві серця і не матимеш потреби в цих допоміжних засобах.
Отож, якщо бажаєш сподобитись життя в Христі Ісусі, завжди й усюди чисто й зосереджено молись Господеві у серці, аби вже од віку немовляти досягнути досконалості та зрілости мужа у міру зросту повноти Христа (Еф. 4:13). Коли ж часом самовільно зродиться в тобі чиста молитва в серці, ніколи не руйнуй її своїми молитвословними правилами. Так вчить авва Филимон: «Якщо вночі чи вдень сподобить тебе Господь відчути чисту й уважну молитву, залиши тоді свої правила й усім серцем своїм пригорнись до Господа Бога – і Він просвітить серце твоє в духовному діянні».
Коли ж удостоїшся постійно перебувати в молитві серця, тоді, як каже святий Ісаак Сирійський, досягнув ти вершини всіх чеснот і став житлом Святого Духа. Тоді вже безперестанку буде творитись в тобі вічна молитва – сидиш ти чи ходиш, їси чи п’єш, а чи щось інше робиш. Навіть у глибокому сні молитовні пахощі виходитимуть із твого серця; якщо й замовкне молитва у сні, то всередині серця вона завжди таємно священнодіятиме.

джерело: ЩИРІ РОЗПОВІДІ ПРОЧАНИНА. видавництво “Місіонар”, Львів, 2000 р.