Домашня Церква » Подружнє життя » Жінка в подружжі » “Я їй потрібна”: як не треба виховувати дитину

 

“Я їй потрібна”: як не треба виховувати дитину

Автор: Мирон Шкробут від 14-05-2019, 08:19, переглянули: 437

“Я їй потрібна”: як не треба виховувати дитину


Психологічним “вірусом”, який може атакувати матір, є схильність вважати себе незамінною особою, без якої дитина не зможе уникнути помилок і поразок. Діючи під впливом свого опікунського інстинкту, мама наражається на небезпеку перетворитися на “додаток” до дитини, на який буде “скинуто” певні обов’язки, пов’язані з навичками, котрі дитина мала б виробити сама.

“За допомогою її пам’яті, її стабільності, її працьовитости все буде гаразд, – думає дитина. – Тож можу дозволити собі бути забудькуватим, непостійним, несистематичним, бо вона й так про все це думає й “врятує мене” від негативних наслідків, з якими я можу зіткнутися.”

Таким чином дитина виробляє позицію, яку можна охарактеризувати висловом: “завжди є мати”, яка вбереже від найгіршого, організує день, нагадає, що треба зробити, захистить від наслідків некомпетентности.

“Мамо, які вправи я мушу сьогодні зробити?” – постійно запитував син, і то не такий уже й малий. А мама, заглянувши в його зошит, відповідала: маєш зробити те й те, повторити звідси й до цього місця та підготуватися до завтрашньої контрольної… Для заспокоєння власного сумління мати закінчувала ці вказівки таким запитанням: “То ти зрозумів, що я тобі сказала?” І справді, спостерігаючи за відсутнім поглядом сина, відчувала потребу повторити весь перелік завдань на випадок, якби хлопець усе ж не зрозумів сказаного. “У мене таке враження, що коли говорю до нього, його розум замикається, й він мене навіть не чує”, – твердить вона. Легко собі уявити нікчемні результати таких методів виховання!

Особисто попрацювавши над тим, щоб дистанціюватися від дитини, одного дня жінка змогла спокійно відповісти синові: “Знаєш, по обіді мушу попрасувати, відвести твого брата на плавання й піти до крамниці, тож ти повинен подивитися, що тобі задано, й організувати собі роботу”.

“Що більша відповідальність за виконання домашніх завдань лягала на мої плечі, – розповідала згодом мати, спостерігаючи за плодами свого нового підходу, – то менше мій син почувався відповідальним за свої успіхи в навчанні.”

Надмірна опіка й допомога посилює схильність дитини до паразитування на чужій енергії. Вона починає використовувати инших, і робить це тією мірою, якою їй дозволяє емоційна слабкість матері.

Ось що розповіла про свій досвід одна з матерів: “Я живу сама зі своєю дванадцятирічною дитиною. Вдома вона завжди плаксива, трохи лінива; все ще спить зі мною у великому ліжку; вранці її треба дуже довго будити, щоб урешті встала; коли треба робити уроки, в неї завжди болить живіт. Того тижня, коли я поїхала у відрядження й мене не було вдома, на мій превеликий подив, виявилося, що спала в моєму ліжку й сама встала, як розповіли дідусь і бабуся, які опікувалися тоді нею. Сама все робила й до того ж увесь час дуже спокійно поводилася й добре почувалася. Отож, – додала наприкінці, – запитую себе, чому при мені поводиться инакше та як мені змінити свій виховний стиль, щоб вона ліпше розвивалася”.

Инша мама, розповідаючи про семирічну дитину, сказала: “Якщо вранці саме я випроваджую її до школи, то виникає чимало різних проблем, натомість коли дочка збирається з татом, дідусем або бабусею, то усе відбувається набагато спокійніше”. Позірну нелогічність такої поведінки дитини можна зрозуміти, звернувши увагу на не надто чітко усвідомлені аспекти стосунків з нею, які дозволяють дитині використовувати материнське прагнення запобігати тому, щоб вона спізнилася до школи, що становить символ і образ усіх суперечностей, які можуть виникати в житті.

Инша мати мусила сама пам’ятати про подарунок з нагоди Дня святого Валентина для нареченої двадцятирічного сина, виправдовуючись таким чином: “Я мусила сама про це подумати, бо… Він завжди забуває, а потім опиняється в незручному становищі, такий він уже є!..” Певна річ, що дитина такої матері живе як безвідповідальний хлопчисько, який думає лише про свої розваги, – як, зрештою, сам охарактеризував себе, – тимчасом як мати відкладає частину своєї пенсії на його весілля.

Впевненість у тому, що мати з усіх сил старається захистити його, відповідно, породжує в сина бажання постійно опиратися на неї, а згодом – таке саме ставлення до всіх инших осіб, яке відповідає неписаним правилам, характерним для його стосунків з матір’ю.



“Якщо під час опитування я не могла відповісти на запитання, вчителька початкової школи пробувала «витягти» з мене цю відповідь, – розповідає одинадцятирічна дівчинка, – підказуючи мені, наводячи приклади, спрощуючи запитання, називаючи три перші літери правильної відповіді. Однак тепер, у гімназії, все важче: вчителі ставлять запитання й чекають, що я скажу. Якщо нічого, ставлять мінус і переходять до наступного запитання.”

Звичка, що хтось допоможе їй подолати труднощі, виразно проявилася й в її розповіді про проблеми з виконанням домашніх завдань: “Прикидаюся, що нічого не розумію, – зізнається простодушно, – і тоді мама пояснює мені, тож не мушу повторювати сама й старатися зрозуміти”. Батьки, втомившись тим, що постійно мусять робити за неї уроки, дійшли висновку, що лише приватні уроки в репетиторів можуть допомогти доньці ліквідувати заборгованості. Однак під час спілкування з репетиторами проявилася та сама динаміка: донька послуговувалася ними, щоб уникнути самостійних зусиль. Учителі, як сказали батьки, не помітили жодного поліпшення її успішности, яке мало б бути логічним наслідком тих приватних уроків, котрі їй було забезпечено.

Ознайомившись із нижченаведеною оповіддю, можна легко помітити, що дитина зазнає доволі поширеного виду страждань, джерелом якого є стосунки з матір’ю, оскільки надмір материнської допомоги стає причиною проблем, а не засобом, що дозволяє подолати труднощі.

“Мені дуже прикро, що мій хлопчик завжди пасе задніх, – каже мама, маючи на увазі слабкі результати свого сина в школі, – тому відчуваю, що мій обов’язок – заохочувати його робити уроки, вести за руку, долучатися до його праці, чого він явно уникає. Якщо залишаю його хоча б на хвилю самого, він починає бавитися фломастерами, мріє, замислюється, щоправда, й тоді, коли йому допомагаю, мушу повторювати щонайменше по чотири рази найпростіші речі, поки він кивне головою, що зрозумів. Я зібрала товсту пачку психологічних і неврологічно-психіятричних експертиз, які підтверджують, що дитина під будь-яким оглядом нормальна, а навіть має вищі від пересічних інтелектуальні можливості.

Як я переживаю те, що він не цікавиться школою? Лише на саму думку про те, що він відчув би, якби провалився на іспитах, моє серце обливається кров’ю. Адже він міг би почуватися гіршим від инших, вважати, що батьки не надали йому достатньої допомоги; міг би вбити собі в голову, що він не такий розумний, як инші, могло б йому бракувати колишніх однокласників… Одне слово, мені дуже прикро, але що більше допомагаю йому, то менше він старається й менше вчиться. Так ми мучимо одне одного: що більше стаю його служницею, то більше йому нічого не хочеться”.

У цьому випадку для того, щоб подолати позірний парадокс, матері теж треба змириться з власними обмеженнями: вона не може будь-якою ціною рятувати сина від негативних наслідків його вибору, оберігаючи хлопця коштом власної праці від можливої поразки в школі. Емоційний “вірус” жалю й самозвинувачення переплітається з природним почуттям прикрости, породженим тим, що мати бачить страждання свого сина, і змушує її робити значно більше, ніж вона повинна, задля його добра. Цей “вірус” надмірно роздмухує почуття морального обов’язку, нашіптуючи, що завдання матері полягає в тому, щоб уникати негативних наслідків занадто пасивної позиції дитини.

Отож, інстинкт оберігання дитини може привести матір до того, що вона почне заміняти собою сина, й тоді він обере ризиковано легковажний шлях, надіючись, що завжди щось “чудесним” чином порятує його в неприємних ситуаціях, які сам створює. Хлопець, наприклад, завжди сподіватиметься, що вчителі “заплющать очі”, що анулюють результати контрольної, яку він погано написав, що відкладуть опитування, до котрого не підготувався. Він повсякчас віритиме, що йому вдасться виправити погану оцінку наступного разу, й видаватиметься здивованим, коли для цього “забракне часу”. А ще сприйматиме як велику несправедливість те, що останній тиждень півріччя має ту саму кількість днів, що й звичайно, тимчасом як йому придався б ще один, додатковий, день, щоб ліквідувати заборгованості. І в цей момент твердитиме, що зазнав поразки через те, що було замало часу, а не тому, що занедбав навчання впродовж півріччя й не мав жодних успіхів.

Однак лише біль поразки, а не черговий незаслужений успіх може продемонструвати йому, що неможливо змусити цілий світ виконувати його прагнення. Отож, хлопець отримає імпульс для дорослішання лише тоді, коли усвідомить, що будь-який вибір тягне за собою неминучі й реальні наслідки й що ніхто не врятує його в останню мить. Тільки за такої умови він почне переживати й працювати.

Таким чином, батько більшою мірою готовий розвіяти дитячі ілюзії про те, що нічого поганого не станеться, що можна бути захищеним від “причинно-наслідкового закону”, приведеного в дію власними вчинками. Щоб видобути дитину з безодні безвідповідальности, батько готовий дозволити їй пережити те, чого дитина сама не хотіла уникнути.

Він визнає той факт, що не може замінити дитини й що не може допомогти їй без співпраці з її боку. Тому, коли инакше неможливо, дозволяє їй, з її нереалістичними очікуваннями, пережити поразку, у глибині душі сподіваючись, що це допоможе дитині подорослішати.

Ось яким чином мати, залишившись самотньою, може реалізувати цю батьківську рису: “Вже упродовж місяців різними способами пробую заохотити свого сина митися, – розповідає вона, – але він навіть не хоче про це чути. Врешті, усвідомивши, що все це марно, я сказала собі: «Йому 13 років, і він заввишки, як я, тож не можу взяти його під пахву, віднести в душ і помити так, як тоді, коли був дитиною. Трохи наполягаю, але якщо не хоче, то пускаю його до школи брудного. Одного дня однокласниця, яка сидить разом з ним, сказала йому: «Ти так смердиш!» Відтоді почав митися без жодних прохань з мого боку”.

Цей хлопець уперше з’ясував для себе, що цілий світ не брав на себе обов’язку терпіти його неприємні риси й що стосунки з иншими людьми не ґрунтуються на тих самих, беззастережних правилах, що й материнська любов. Усвідомив (зіткнувшись із негативним наслідком свого вибору), що йому ніхто не дозволяв не робити “чогось”, що потрібне для того, щоб суспільство прийняло його; що мусить навчитися давати, а не чекати, що добрі стосунки з иншими будуть можливими “задарма”.

Батько дозволяє, щоб життєві обставини прокололи захисну кулю, в якій сховалася дитина. Завдяки цьому вона зможе покинути свій віртуальний світ і почати жити в реальному світі, відмовившись розраховувати на (“обов’язкову”) прихильність инших людей чи на їхнє співчуття.

Джерело



Категорія: Жінка в подружжі, Виховання дітей

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: