Домашня Церква » Подружнє життя » Жінка в подружжі » Матері, які спричиняють стрес

 

Матері, які спричиняють стрес

Автор: Мирон Шкробут від 12-09-2019, 23:07, переглянули: 186

Матері, які спричиняють стрес


За самою своєю природою, материнські почуття намагаються забезпечити захист (вигідний і водночас небажаний), доброзичливо, але наполегливо пробують коригувати неправильну поведінку дитини, керуючись переконанням, що необов’язково використовувати при цьому волю й рішучість.

Мати несподівано переходить від покарання до нагороди, невтомно вмовляє, стараючись переконати дитину, але ніколи нічого не згадує про свободу. Пробує примусити дитину, підкупити її, підштовхує й просить, але не каже, що перед нею стоїть виклик, який полягає в прийнятті рішення. Хоче уникнути драми можливого відкинення добра й тих позитивних рис, які притаманні дитині. Це виглядає так, наче має намір змінити дитину всупереч її волі, будь-якою ціною, немовби завдання, від котрого мати не може відмовитися, полягає в тому, щоб не дозволити дитині вчинити жодної помилки. Що наполегливіше мати намагається переконати дитину бути розсудливою, то більшою мірою остання сприймає її як “зануду”, переслідувачку, особу, яка надміру й несправедливо обмежує свободу. Складається враження, що ця надмірна наполегливість свідчить про те, що саме мати найбільше зацікавлена в тому, щоб дитина не припускалися помилок.

Натомість підхід батька проявляється у формі таких висловлювань, які мати ніколи не зможе промовити вголос: “І що я тепер маю робити? – каже батько про проблемну дитину. – Може, маю вбити його, бо він не слухається мене? Чи замкнути його вдома й не випускати? Я не дозволю, щоби він до решти зруйнував спокій у цьому домі. Відтоді, як він почав так поводитися, ми не маємо ні хвилини спочинку. Крім того, між мною й дружиною виникли серйозні непорозуміння. Якщо він не хоче прислухатися до здорового глузду, то послухає чогось иншого; я не можу дозволити, щоб його рішення знищили життя цілої родини; адже ще є його брати й сестри, які потребують спокою”.

Инший розгніваний батько сказав таке: “Чим я завинив, що мене постійно викликає директор школи, який увесь час телефонує до мене, щоб сказати мені, що мій син не вчиться або що погано поводиться? У мене більше немає приватного життя, а це несправедливо. Я зробив усе, що було в моїх силах, але мій син не хоче нічого слухати. Ціла родина від цього страждає, до того ж це несправедливо щодо другого сина, який своєю чергою заслуговує на те, щоби жити в спокійному домі. Я теж ще маю бажання жити й тішитися сім’єю, і не хочу дати знищити себе переживанням через когось, хто не слухає розумних порад!”

Безконечні, непродуктивні, нестерпні розмови з матір’ю
Материнській любові – як уже було сказано – нелегко визнати, що дитині можуть бути притаманні “неправильні” риси (такі, як схильність до лінощів, до уникання зусиль і відповідальности чи бажання постійно перебувати в центрі уваги). Мати, докладаючи власних зусиль, намагається “затушувати” ці недоліки, замінюючи дитину й навіть не запитуючи її, чи вона цього хоче, прагне, чи, можливо, більше схильна заплатити певну ціну за подолання деяких негативних рис свого характеру. Матері також важко визнати, що без участи дитини вона не зможе вирішити своїх проблем. Тому матір вдається до тиску: стає настирливою або надмірно “складною”, випробовує тисячі способів, щоб змусити дитину зробити те, що сама вважає слушним.

Часто мама думає разом з дитиною. Веде з нею діялог “у собі”, перш ніж дійде до справжньої розмови. Наперед уявляє собі реакції дитини й намагається вберегти її від страждань. Бажала б сказати, що думає, але водночас не хоче, щоб дитині здалося, що вона її не розуміє, не сприймає. Мати переживає, щоб дитина не відчула прикрости, не розгнівалася або ж у неї не склалося б враження, що мама (час від часу) не любить, занедбує її, віддаючи перевагу молодшій сестричці.

Результатом стає діялог з дитиною, якому бракує безпосередности й рішучости. Пояснення є задовгими й надто складними, немовби, використовуючи їх, мати намагалася передбачити й розвіяти всі можливі сумніви дитини. Мама пробує переконати дитину, а не поговорити, посперечатися з нею.

Материнський діялог незмінно справляє враження трохи “плутаного” саме тому, що базується на таємних припущеннях і прогнозах (якби я вчинила так…; можливо, дитина…; а що буде, якщо я погоджуся на це…; якщо на запитання, поставлене таким чином…).

Одна справа – шукати “відповідного способу”, як сказати правду, яку, певна річ, слід висловлювати тактовно, без жорстокости, так, щоб можна було її легко прийняти, й зовсім инша – говорити дітям напівправду, яка охоплює лише те, що не створюватиме для них проблем, використовуючи твердження, котрі самі діти іронічно називають “маминою правдою”: “Моя мама каже мені певні речі, – розповідає дівчинка-підліток, – але не хоче ні дратувати мене, ні вдаватися зі мною в дискусію”. Такого результату можна досягти лише тоді, коли правду буде “кастровано” задля добра дитини, яка, зі свого боку, може зловживати цими побоюваннями матері, щоб добитися вигоди для себе.

Різноманітні види материнського тиску можна окреслити за допомогою розмовних висловів: пхати дитину, тягнути її кудись, висіти над нею, постійно їй повторювати, нагадувати, пильнувати, щоб чогось не зробила…

Такі стосунки набувають ознак (доброзичливого) примусу, а не домовлености про співпрацю (допоможу тобі, якщо бачитиму, що стараєшся). Нерідко для емоційних реакцій дитини характерна крайня нетерплячість, яку вона часто висловлює таким чином:

“Коли моя мама робить щось так, я маю бажання зробити це навпаки”.
“Ось що мені спадає на гадку: чому вона не візьметься до своїх справ? Або: чому постійно в усе втручається й не дасть мені спокою?”
“Часто маю бажання робити «на зло» все те, що її дратує (вдягатися в те, що їй не подобається, смітити вдома, розкидати свої речі тощо), немовби кажучи: «Дай мені спокій». Або не зважаю на неї й заперечую все, що каже”.
Таким чином мати й дитина опиняються в “зачарованому колі”, життя в якому стає для обох просто нестерпним: що сильніше матір переживає, то більше дитині хочеться погано поводитися. Мати щораз більше підвищує тон, звертаючись до дитини із зауваженнями, а дитина з дня на день поводиться все відчайдушніше. Багато дітей твердять, що “ненавидять” того з батьків, хто так сильно дбає про них.

В инших випадках дитина замикається в собі, вирішивши “ні на що не реагувати”, й постійно живе у власному світі, який складається із задоволень, що не потребують зусиль і діяльної участи, та в котрому їй ніколи не треба проявляти своїх здібностей щось розуміти чи брати до уваги реальність, оцінювати власні вчинки чи приймати рішення змінитися на краще. Ці здібності, якщо їх не використовувати, не актуалізуються, й дитина залишається в безодні нереальности й безвідповідальности. Тільки “якщо хочеш” може так вплинути на дитину, що вона відчує відповідальність за себе, але промовляти до волі й рішучости дитини ризиковано, й тому мати воліє цього не робити. Вона, радше, прагне уникати будь-яких ситуацій, в яких дитина могла б допустити помилку.

Страх перед свободою дитини?


П’ятнадцятирічний хлопець вирішив стати футболістом і занедбав навчання, почавши ставитися до нього як до чогось, “що його більше не цікавить”. Мати, усвідомлюючи потенційний ризик, який така позиція сина становить для його майбутнього, “робить усе”, щоб переконати хлопця більше часу присвячувати навчанню, постійно “стоїть над ним”, не пропускає жодної нагоди нагадати йому про розсудливість, вдається до різних способів, щоби змусити його вчитися. У результаті таких дій стосунки між ними стали напруженими й нестерпними. “Як я можу, – каже мати, звертаючись сама до себе, – не допустити того, щоб мій син зіткнувся з труднощами, якщо не доб’ється успіху в спорті?”

Батько, відчуваючи той самий, цілком обґрунтований, неспокій, намагається инакше, ніж мати, змалювати синові проблему. Різниця між підходами батьків має вирішальний характер. Батько ставить сина перед таким твердженням: “Якщо, маючи вісімнадцять років, ти усвідомиш, що не можеш стати одним з найліпших у футболі, й не закінчиш школи, бо все присвятиш футбольній кар’єрі, то що робитимеш далі?” Неможливо заперечити, що такий підхід до проблеми зачіпає зовсім инші струни в душі дитини. Він зводиться до різниці, яка існує між униканням проблеми й намаганням вирішити її. “Можеш приймати рішення, з якими я не погоджуся, – пропонує, таким чином, батько синові, – але цілком зрозуміло, що якщо ти помилишся, вся відповідальність за це ляже на тебе. Я щонайбільше можу дати тобі пораду, а ти вибирай сам, що хочеш робити”.

Може здатися, що мати боїться свободи дитини й не має наміру визнавати її незалежности. Постійно повторює свої зауваження, наполягає й ніколи не закінчує своїх повчань словами “якщо хочеш”, бо, поза сумнівом, боїться, що дитина може вибрати невідповідний, неправильний варіянт, а цього “не може статися”, оскільки мати почувається відповідальною за те, щоб цього не допустити. Безпосередній заклик узяти на себе відповідальність, насправді, набагато більше дестабілізує ситуацію й психічний стан дитини, ніж материнський тиск і нарікання (які завжди можна витерпіти й завдяки котрим можна навіть почуватися жертвою чужого нерозуміння).

Мати сприймає дитину як особу, яка не здатна зрозуміти, що таке “добро й зло”, навіть якщо насправді вже має про них чітке уявлення й бере на себе обов’язок “уникати за неї” невідповідних речей ціною власної участи в її житті, але це не сприяє справжньому дорослішанню дитини. Вона поводиться правильно лише тоді, коли її це змушують робити батьки, які, таким чином, перетворюються на “переслідувачів”, з котрими можна бавитися в кота й мишку, далі використовуючи всі дитячі хитрощі, щоб уникнути осуду власного сумління. Батьки продовжують думати: здається, дитина трохи прислухається до того, чого від неї вимагають, але треба постійно мати її на оці, бо инакше відразу ж “зійде на манівці”; або, инакше кажучи, дитина терпляче зносить докори й покарання, незворушно платячи певну ціну за те, щоб далі робити те, що їй хочеться. Натомість зрілість приходить щойно тоді, коли людина добровільно приймає запропоновані їй цінності.

Обтяжувати відповідальністю не означає перестати цікавитися дитиною
Батькову схильність обтяжувати дитину відповідальністю мати часто сприймає хибно, вважаючи це ознакою відсутности зацікавлення дитиною. Поставити дитину перед лицем відповідальности й припинити про неї дбати – це дві різні позиції, які не мають між собою нічого спільного й котрі легко можна відрізнити одну від одної.

“Ми вже вдвадцяте повторюємо ту саму тему, – розповідає одна мати, – а вона далі нічого не знає. Я завжди допомагаю їй робити уроки вдома, але що більше зближуюся з нею, то частіше вона каже мені: «Ти ніколи не даєш мені спокою, ти – жорстока, вимагаєш, щоб я була ідеальною», натомість я дуже часто заплющую очі на те, чого вона не знає. Що частіше я стою над нею, то більше вона дратується, і найголовніше, що, як мені здається, це не приносить їй жодної користи. У мене складається враження, що я більшою мірою замінюю її, ніж допомагаю їй, і що якщо складе іспит, то це буде моя заслуга, а не її. Почуваюся втомленою, виснаженою й безсилою й у цей момент кажу собі: «Більше нічого зробити не можу, нехай буде, що має бути. Якщо не хоче вчитися, то піде працювати»”.

Инша мати каже: “Коли я перевіряла, чи мій син виконав домашнє завдання, ми постійно сварилися. Я твердила, що він погано підготувався, а він казав, що ні. Це не могло далі так продовжуватися. Тепер я поводжуся по-иншому й кажу йому: «На мою думку, ти повинен ліпше вивчити другу частину тексту, якщо хочеш, прочитай її ще раз, а я потім перевірю тебе». Якщо він відповідає мені: «Ні, не хочу, я ідеально вивчив цей текст, а зрештою, завтра мене й так не запитають», я більше не наполягаю. Якщо він погано й дуже нелогічно написав письмову роботу, я йому лише кажу: «Чи не хочеш спробувати написати ліпше?» Я перестала постійно тиснути на нього. Завжди повторюю, що мені не подобається, як він ставиться до школи, але водночас визнаю, що не можу змінити його насильно. Щоб зберегти хоч трохи спокою в душі, я мусила позбутися сумнівів щодо того, що, «попустивши собі», стану матір’ю, яка занедбала свою дитину, й що не зробила всього, що було в моїх силах, щоб добре виховати сина”.

А ось ще одне зізнання матері: “Що стосується мого сина, який учиться в першому класі середньої школи, – розповідає вона, – то тепер кажу собі: впродовж останніх років я добре підготувала свого хлопчика до подальшого навчання й привчила його регулярно виконувати домашні завдання, тепер – його черга. Я завжди стояла над ним, щоби він робив уроки. Були результати, але чого це мені коштувало! То був для мене тягар, і я дуже втомилася постійно висіти над ним, до того ж він погано на це реагує. Тож нарешті я зрозуміла, що настав час проявити трохи здорового егоїзму. Більше не витрачаю на сина стільки часу, як раніше. Коли він робить уроки, то зачиняє двері до своєї кімнати. Для мене це дуже важко, – зізнається, – бо не знаю, «що відбувається по той бік дверей». Раніше я бачила, коли він ухилявся від відповіді на моє запитання, і це мене страшенно нервувало. Посуд, який залишився після обіду, я починала мити о пів на шосту, бо до цього часу мусила робити разом з ним уроки. Тепер кажу собі: синові допоможуть учителі, вони навчать хлопця того, чого він ще не знає. У мене з’явилося більше часу для другої дитини, яка теж потребує мене”.

Від того, чи батьки відрізнять і відділять відповідальність дитини від своєї, в деяких випадках може залежати їхнє психологічне виживання. Психологічний шлях матері, який веде до визнання того, що дитина здатна й повинна відповідати за своє життя, зазвичай є важчим і складнішим, аніж батьківський.

Обоє страждають, якщо дитина поводиться неправильно, але їхній біль має різні відтінки: батькові прикро, й він розчарований тим, що дитина “не хоче зрозуміти”, а мати зламана й доведена до відчаю тим, що “їй не вдалося достукатися до дитини й пояснити їй, що повинна робити”.

Батько легше погоджується з тим, що неможливо “поліпшити дитину насильно” й що вона повинна мати свободу самостійно приймати рішення. Він легше визнає власне безсилля й не змушує дитину терпіти зовнішній тиск і наполягання. Зводить дитину віч-на-віч з її відповідальністю тією мірою, якою це можливо зробити в цьому віці. Йому легше запитати дитину: “Чи тебе хвилює виправлення оцінок? Чи маєш бажання помиритися з братом? Поприбираєш?” Дитина, до якої батько звернувся таким чином, змушена пояснити самій собі, чого вона, насправді, хоче, а відтак – якою людиною бажає стати.

Життя дитини, здебільшого, не залежить від нас, – про що, здається, невпинно нагадує батьківська психологія, – а наша відповідальність за нього є тимчасовою, й з часом її треба поступово обмежувати.

Погодившись із таким станом речей, ми закладемо підвалини для досягнення всього того, чого за допомогою тиску й наполягань удалося добитися лише позірно.



Категорія: Жінка в подружжі, Виховання дітей

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: