Рух Світло-Життя

Як нам говорити мовою любові один одного, коли ми переповнені болем, злістю і образою через наші минулі невдачі?
Відповідь на це запитання нерозривно пов’язана з людською природою. Ми є створіннями, що мають вибір. Це означає: ми спроможні зробити поганий вибір: критикувати, вчиняти недобре. Ми не пишаємося тими рішеннями, хоча вони могли бути виправданими в цей момент. Погані вчинки з минулого не означають, що ми повинні так діяти в майбутньому. Натомість ми можемо сказати: «Мені прикро. Знаю, що завдав тобі болю, але я б хотів змінити майбутнє, любити, послуговуючись твоєю мовою, задовольняти твої потреби». Я бачив порятовані шлюби, коли чоловік і дружина були на межі розлучення, але зробили правильний вибір – вибір любові...

Що руйнує стосунки, а що сприяє єдності подружжя?

аудіозапис лекцій сестри Павли Бобер - католицької черниці зі згромадження Сестер Місіонерок Святої Родини блаженної Болеслави Лямент (Congregatio Sororum Missionarium Sanctae Familiae).
викладача, психотерапевта з багаторічною практикою.

цікаво і корисно послухати всім

Історія однієї клієнтки:
"Я була активною і мабуть неслухняною дитиною. Батьки лаялися, періодично бралися за ремінь, але я все одно продовжувала балуватися, грати з подружками. Батьки хотіли бачити мене слухняною домашньою дитиною, чому я всіляко опиралася. У якийсь момент мати почала вести розмови, що якщо я не почну її слухатися, то вони мене здадуть в дитячий будинок. Що така донька їм не потрібна.
Думаю, що всерйоз я ці розмови не сприймала, і, як виявилося, марно.
Коли мені було шість років, ми з подружками загралися в сусідньому дворі. Повернулася я додому набагато пізніше «дозволеного» часу. Дуже боялася реакції матері, але в той вечір вона не стала нічого влаштовувати. Тільки зло подивилась на мене і сказала: - "Я тебе попереджала".
Я думала, пронесло, але через два дні мати одягла мене, зібрала мої речі і ми поїхали в якусь установу. Виявилося, що це дитячий інтернат. Мама сказала, що вона зі мною впоратися не може, і що залишає мене тут, щоб я «подумала» над своєю поведінкою.
Я пробула в інтернаті тиждень. Я пам'ятаю кожен день. З дітьми, що жили в інтернаті, проблем не було, але я чітко пам'ятаю жах і паніку, яка мене охопила. Я відчувала себе самотньою і непотрібної, кинутою. Для мене це був просто шок.
Мати прийшла через тиждень і запитала, що я надумала. Я розридалася і благала її забрати мене звідси. Обіцяла, що буду слухняною і не буду її засмучувати. Загалом, вимолила прощення, мене повернули додому. З тих пір я стала слухняною, пасивною і сумною. Я страшенно боялася хоч чимось засмутити маму, адже вона тоді від мене відмовиться. З тих пір я все життя живу з відчуттям, що я нікому не потрібна і з страхом, що мене покинуть.
Через багато років я дізналася, що мати не збиралася залишати мене в інтернаті. Вона домовилася зі своєю знайомою залишити мене на тиждень в інтернаті в виховних цілях. Розраховувала, що за цей тиждень я візьмуся за розум, і стану слухняною. Вона навіть не уявляла, як цей тиждень вплинув на моє подальше життя... "