Домашня Церква » Подружнє життя » Стосунки у подружжі » Воїн повертається додому. Що робити рідним?

 

Воїн повертається додому. Що робити рідним?

Автор: Мирон Шкробут від 5-10-2019, 21:22, переглянули: 256

Воїн повертається додому. Що робити рідним?


«Людині, яка не була на війні, не пояснити, що це, – у неї немає таких органів відчуттів. Про війну неможливо розповісти – її можна тільки пережити». Так кажуть ті, хто пережив і бачив – військові і цивільні, яких війна торкнулася безпосередньо, волонтери і родини, які понад усе чекають повернення воїнів додому. Але коли батько чи син повертаються, можуть виникнути труднощі – адаптації, сприйняття оточення і світу. «Воскресіння. Живе радіо» у рамках проекту «Психологічна порадня» започатковує цикл програм про психологічну підтримку ветеранів російсько-української війни. Перша програма – про те, як родина може підтримати бійця після демобілізації, до чого слід бути готовими рідним і близьким.

«Сім’ї чекають, але коли боєць повертається, не завжди розуміють, що відбувається і як себе поводити, – пояснює психолог Ольга Колеснікова-Чмель. – В результаті, воїн дістає додаткові психотравми, емоційно важко переживають цей період дружини, батьки, діти. Тому важливо хоча б базово розуміти, що відбувається, щоб мінімізувати конфліктність і допомогти бійцю адаптуватися до мирного життя…»

Психолог каже: перш за все, потрібно усвідомлювати, що цей період адаптації буде – у когось він протікатиме легше, у когось важче, але цього не уникнути.

Перша порада – відмовитися від уявної картинки, як все буде, коли чоловік/батько/син/брат повернеться, тобто зняти певні очікування. Треба розуміти, що чоловік повернеться не зовсім таким, яким був раніше, – з іншим сприйняттям, реакціями і, можливо, й цінностями.

Також треба врахувати, що після повернення відбуватиметься нова велика зміна ролей у сім’ї. Солдати часто кажуть: ми служимо вдвох, я – на фронті, дружина – в тилу. Тобто жінка за таких умов перебирає на себе і функції чоловіка – дбає про все, заробляє і несе повну відповідальність за родину. Після повернення дружині потрібно вийти з ролі солдата в тилу і, по можливості, неконфліктно передати функції голови сім'ї чоловікові. І це, з різних причин, буває непросто для обох.

«Найближчими для чоловіків, які пройшли війну, якийсь час є і залишаються побратими. Але потрібно прийняти й те, що дружина, яка була вдома і відповідала за все, – теж, певною мірою, побратим, – каже Ольга. – І тут важливе спілкування, щоб зрозуміти одне одного, дати те, чого кожен потребує. Зворотній перерозподіл ролей у сім’ї – серйозне і не завжди безболісне завдання. Проте лише за таких умов життя сім’ї стане на вірний шлях, це базовий сценарій. Інакше будуть конфлікти, які можуть призвести навіть до розриву стосунків…»

Психолог також звертає увагу на особливості поведінки військових, які дуже важливо розуміти і знати усім у сім’ї, з дітьми включно.

«Часто у перший період після повернення воїн шукає по квартирі розтяжки, зашторює штори тощо. Тому слід пам’ятати кілька простих речей: наприклад, не можна підходити різко чи вдаватися до якихось інших рухів чи жестів, на які солдат може зреагувати відрухово. Його мозок продовжує працювати в режимі, коли навколо небезпека: реакції напрацьовані до рівня рефлексу, і певний час це залишається…»

Ще один травмуючий подразник із цієї ж серії – різкі звуки, на які реакція також може бути непередбачуваною. Йдеться не лише про сумнозвісні фейєрверки чи петарди на вулиці, а й про, наприклад, якісь дитячі іграшки на кшталт пістолета чи чогось подібного. Дітей потрібно попередити чи й заборонити гратися такими речами у присутності батька, дотримуватися правил безпечної поведінки, які потрібно чітко проговорити.

Наступний і майже неуникненний травматичний момент – розпитування «а як там було». Бійці кажуть, що саме це – один із найважчих моментів: коли дружина чи мама намагаються розговорити на цю тему, ти не можеш цього розповісти, а рідні не розуміють – чому. Були і є випадки, коли питають – «ти вбивав? що ти відчував?». Причому, на початку війни такі питання ставили ті, хто вважає себе журналістами. Це – без коментарів.

«Це надзвичайно травмуюче питання, особливо для людини більш-менш чутливої, – каже Ольга. – Мозок нормальної людини не сприймає вбивства собі подібного. Таке питання більш ніж некоректне, тому що воїн, який захищає свою землю, свою батьківщину, свою сім’ю – не вбивця. Він – захисник, а не агресор. І про це потрібно говорити повсякчас і з вдячністю – в тому числі, і йому самому».

Також слід уникати фраз на кшталт «забудь, залиш це в минулому». Але це забути неможливо – після того, що людина бачила там, після смерті друзів і багатьох страшних речей. Такі фрази – момент обезцінення і цих втрат, і пережиттів, і власне, сенсу, чому і для чого все це було. Хоча родина ніби хоче як краще, але…

Ще один момент: люди, які повертаються з війни, часто переживають флешбеки – повторне пережиття певних моментів, які сприймаються, як реальність. Тригерами – чи рушіями, для цього може стати будь-що – колір камуфляжу, певні звуки чи запахи. Такі переживання бійця – одна із ознак посттравматичного стресового розладу (ПТСР), і він потребує допомоги професійного психолога-реабілітолога.

Окрім індивідуальних моментів і стосунків із найближчими людьми у бійців після повернення у мирне життя буває сильний соціальний стрес. Протікання мирного життя у великому місті зі всіма його атрибутами, в той час, коли за кілька сотень кілометрів йде війна, часто не сприймається, аж до відторгнення. Цю зрозумілу злість, нерозуміння і неприйняття може вгамувати тільки людська повага і тепло.

«Інколи достатньо просто підійти на вулиці, у магазині чи у транспорті і подякувати, потиснути руку, посміхнутися, сказати тепле слово, – каже Ольга. – Здавалося б, такі прості речі, але вони реально потрібні і допомагають – і їм, воїнам, і нам, цивільним людям, яких вони захищали і захищатимуть…»

Психолог звернула увагу на ще один досить небезпечний симптом, який спостерігається у воїнів після повернення, який вона вважає одним із найскладніших симптомів ПТСР, – уникання соціальних контактів. На певний час бажання нікого не бачити – цілком зрозуміле, але надалі є небезпека повністю замкнутися у собі, і виходи із цього стану можуть бути важкими чи й трагічними.

Продовження теми – у наступних програмах «Психологічної порадні».

Повний стрім цієї програми можна подивитися тут:




Категорія: Стосунки у подружжі, Блог Ольги Колеснікової-Чмель

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: