Школа, де вчать бути людиною

Школа, де вчать бути людиною Відома фраза про те, що родина – це основна клітина суспільства, може будити сумніви. Адже, на перший погляд, який стосунок мають відносини між членами конкретної сім’ї до функціонування цілого суспільства? Що, скажімо, має проблема залежности від алкоголю батька у родині Петренків1 до рівня життя у нашій країні. Проте така думка є далекою від істини, бо саме сім’ї складають ціле суспільство, що є наче віддзеркаленням відносин у його родинах.
Варто пригадати слова із Звернення Синоду Єпископів нашої Церкви з нагоди проголошення Року родини (2003 р. – прим. ред.), де про сім’ю говориться, як про особливу спільноту, у котрій: «Тут подруги взаємно допомагають одне одному зростати в терпеливості та в любові до иншого, жертвуючи собою заради одне одного. Тут батьки, вповні віддаючись одне одному, стають співтворцями нового людського життя. Через батьківську любов вони беруть відповідальність за гідне виховання своїх дітей. Тут діти вчаться любови, послуху та поваги до старших. В родині ми вперше чуємо свою рідну мову, пізнаємо культуру свого краю, формуємо почуття лояльности щодо своєї землі та народу».
Висновок, який можна зробити на основі цього фрагменту чи просто власних спостережень, є очевидним. Сім’я з усім багатством і багаторівневістю відносин її членів – це не лише первинна клітина суспільства, а неначе суспільство в мініятюрі.

Всюди добре, де нас немає!
Український менталітет звик подивляти звичаї та спосіб життя у инших країнах. Ще один міф нашого народу, прекрасно втілений у відомому прислів’ї, свідчить, що не варто так поспішати із бажанням переймати культуру инших народів, а радше треба плекати свою, особливо якщо це стосується до розуміння сім’ї та її ролі у суспільстві.
Європейській культурі, зокрема й українській, довелось пройти крізь вогонь тоталітарних режимів і революцій, одним із спільних елементів яких було знецінення ролі сім’ї, як соціяльного інституту та первинної людської спільноти. Незважаючи на тиск комуністичного режиму в Україні ще побутує традиційне уявлення про сім’ю, першою чергою, як про спільноту з’єднаних кровними вузами осіб, у котрій людина приходить на світ, живе та помирає. В традиційному розумінні особа нерозривно пов’язана із сім’єю, вона є частиною одного цілого впродовж усього свого життя. При чому кожен член сім’ї має певні обов’язки щодо молодшого чи старшого покоління. Ці обов’язки передаються із покоління у покоління, чим забезпечується їх безперервність, адже сім’я – це частина великої спільноти – роду. Таке уявлення про сім’ю знаходить свій відгомін і в сучасних українських родинах.
Культурна революція у Західній Європі призвела до формування практично кардинально иншого розуміння суспільної ролі сім’ї. Втратилось почуття самоідентифікації з родом, а відтак і з сім’єю. Сім’я більше не вважається спільнотою, у яку людина неначе занурена впродовж свого життя. Побутує думка, що діти не потребують батьківського виховання, як такого, або ж саме поняття виховання і батьківства викривлене. Функцію догляду за старшим поколінням перейняли соціяльні установи. Сім’я не вважається підвалиною суспільства, вона функціонує радше для задоволення особистих потреб.

Мій дім – моя фортеця!
Це давнє англійське прислів’я наводить на думку про те, що сім’я – це закрита для осіб іззовні система. Як же тоді визначити, яка її суспільна роль? Тим, що проявляє сім’ю назовні і становить відбиття ії внутрішніх стосунків, є функції сім’ї. Серед багатьох типологій функцій сім’ї у соціології та психології можна виділити наступні.
Репродуктивна, по-иншому – функція відтворення. Полягає вона у відтворенні життя, продовженні людського роду, тобто в народженні дітей. Як відомо, для відтворення населення та його природного приросту кожна сім’я повинна мати двох-трьох дітей, або коефіцієнт народжуваности дітей у розрахунку на одну жінку повинен виносити 2,1. Статистичні дані для України у цьому напрямку не втішні. За даними Державного комітету статистики України у 2008 році коефіцієнт природного приросту населення склав: -5,3 проміле, тобто у даному році майже на 230 тис. українців менше народилось, а ніж померло. А коефіцієнт народжуваности (у розрахунку на 1 жінку) у 2007 році склав 1,3.
Матеріяльне забезпечення родини, її житлово-побутові умови, професійна підготовка та реалізація професійних намірів – усі ці та инші аспекти можна зібрати під назвою економічної функції сім’ї. Великою мірою виконання цієї функції не залежить від самих членів родини, а від економічної ситуації в державі, рівня життя населення, рівня безробіття, тощо. Часто належному виконанню цієї функції перешкоджають об’єктивні зовнішні умови. Проте її суть радше полягає саме в усвідомленні сім’ї, як спільноти, члени якої мають дбати про добробут усієї сім’ї, а вона у свою чергу забезпечує їм певний соціяльний статус. Варто відмітити тенденцію, що батьки при цьому намагаються забезпечити дітям вищий соціяльний статус, аніж мали вони самі, як кажуть у народі, дати «путівку у життя».
Виховна функція визначає відповідальність батьків за духовно-моральне, культурне становлення дитини, її соціялізацію. Не йдеться тут лише про прямі виховні впливи батьків, але й про сімейне середовище, адже саме воно є найбільш виховним компонентом.
Сім’я – це не тільки досконала форма організації спільного життя людей, це також один із найвагоміших вимірів життя особи, у якому вона реалізує дуже важливі особистісні якості. Так, особистість може розвинути свій потенціял і здібності в сфері матеріяльного виробництва, в науці, мистецтві, підприємницькій діяльності тощо. Але бути добрим чоловіком чи жінкою, дбайливим батьком чи мамою, дідом чи бабусею, хорошим сином, онуком, братом тощо – це теж особистісні якості й важливі чинники життя людини. І людина, природно, прагне до цього. Нормальна людина не може жити, не усвідомлюючи себе у таких якостях. А тому сім’я – це не лише суспільна, а й особистісна цінність. Без сім’ї, сімейного, родинного життя особа не може повною мірою відкрити свою природу, особистісні якості та не може бути повною мірою щасливою. Більш того, стосунки у сім’ї не лише допомагають реалізувати себе у її колі, а й є фундаментом для відкриття особистості на зовні. Саме тому деякі дослідники серед функцій родини виділяють такі, які загально можна назвати функцією любови.

Що посієш, те й пожнеш
Перед сучасною українською сім’єю постає багато нових викликів, і коли родина не в змозі справитись із ними, то у її середовищі починаються значні проблеми. Зрештою самі умови життя українського суспільства та його ментальність спричинились до появи багатьох стереотипів і міфів, що впроваджують безлад у сімейні стосунки. Втрата авторитету батьків, поваги до старшого покоління, орієнтація сімей на здійснення лише економічної функції призвели до того, що більшість українських сімей попросту не виховує своїх дітей або застосовує для цього хибні методи.
Трудова міграція, а иншими словами заробітчанство, породили практично унікальну у світі проблему, яку почали називати соціяльним сирітством. Діти, залишаючись без належної батьківської опіки та присутности, так як у цей час батьки перебувають на заробітках, стають de facto сиротами. Вглядаючись у причини виникання такої проблеми, чому батьки вирішують на користь матеріяльного забезпечення сім’ї, дітей, жертвуючи їх вихованням, емоційними зв’язками, міжособистісними відносинами, чи врешті решт спілкуванням та присутністю, можна побачити переорієнтацію системи цінностей людини на матеріяльний добробут. Саме він стає для левової частки населення України не лише фундаментальною цінністю, без якої неможливе існування та розвиток особистости, а й кінцевою метою усієї діяльности людини. Таким чином, і сім’я із усіх своїх функцій основною встановила економічну.
Наступні дві суспільні проблеми, а саме: корупція та високий рівень безробіття, породжують для сім’ї надзвичайно великий ризик виховання дітей, як несамостійних, не здатних до нормального та самостійного життя у суспільстві. Зважаючи на складні умови із здобуттям освіти та можливістю працевлаштування, батьки керуючись згадуваним уже мотивом: забезпечити своїм дітям кращий соціяльний і матеріяльний статус, а ніж був них самих, намагаються у всьому виручати дітей. За них вони вирішують питання профорієнтації (який обрати фах, де навчатись, скільки навчатись, і навіть як навчатись), працевлаштування (де працювати, на якій посаді). Окрім цього батьки не лише вирішують, що робити, а передовсім полагоджують усі справи пов’язані із навчанням та працевлаштування, дуже часто за допомогою корупції. Справи матеріяльного забезпечення молодої сім’ї теж беруть на себе батьки. Часто-густо через те, що їх діти просто не в змозі самостійно дбати про себе та свою сім’ю або ще не готові це робити. У крайніх випадках батьки вирішують за своїх уже дорослих дітей не лише питання пов’язані із їх функціонуванням у суспільстві, а й особисті питання, пов’язані з сімейним життям.
Існуючі крайності у функціонуванні українських сімей виводяться переважно із орієнтації сім’ї передовсім на матеріяльну складову. Тим часом, коли батьківська «путівка у життя» – це далеко не обрана батьками освіта та професія, не покидання дітей на самовиховання заради того, аби оплатити їм освіту чи купівлю помешкання, це не виручання дітей у будь-яких їх завданнях, батьківська «путівка в життя» – це передовсім таке родинне середовище, відносини між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, дідусями і внуками завдяки яким людина вчиться бути людиною. Сім’я – це так звана «школа людяности». Через ідеали виховані у ній ми будемо пропускати усі инші вартості та погляди, що пропонуватиме нам суспільство. І якщо у нашій «школі» будуть уроки із насильства, залежности від алкоголю чи наркотиків, корупції, брехні, агресії, то і такий багаж ми понесемо із собою через усе життя. Якщо ж у ній вчитимуть пошани, взаєморозуміння, терпеливості, чесності, правдивості, відповідальності, милосердя, а перш за все любові, то і суспільні стосунки між людьми зможуть базуватись на таких принципах. Такому твердженню можна закинути утопічність. Проте… «Що посієш, те й пожнеш».

Мар’яна КОРКУНА