Любов та шлюбна єдність

Любов та шлюбна єдність

В науково-популярній літературі зустрічаються статистичні дані, не на користь кохання, як основної поєднуючої сили. Дійсно, на 10 вдалих шлюбів “за коханням” припадає 10-11 невдалих, на 10 вдалих за раціональним підходом всього 7 невдалих . Постає справедливе питання: “А чи дійсно любов є необхідною основою подружнього життя? І чи не помилявся видатний російський письменник Л.Толстой, коли стверджував, що “шлюб без кохання є нічим іншим, як подружня проституція?”

Статистика справа необхідна, але вона нездатна відобразити внутрішніх негараздів цієї проблеми. В даному випадку статистичні цифри є лакмусовим папірцем психосексуальної культури молоді, яка бере шлюб. З одного боку, спостерігається неспроможність відокремити кохання від закоханості, бажання, жалості, прив’язаності. З іншого невміння та небажання зважати на погляди, почуття, сприйняття свого партнера.
Тому, щоб уникнути рокової помилки, якої припускаються сотні, а, можливо, й тисячі молодих людей всього світу, спробуємо навчитися розпізнавати та відокремлювати глибоке, самовіддане кохання від гіпер- сексуального хвилювання, пов’язаного з особливостями юнацького віку.
За основу візьмемо класифікацію доктора психології В.П.Кравця, що базується на здатності людської природи переживати три основних прояви кохання: перше кохання, романтичну любов та зріле кохання.
Для глибшого розуміння різниці між зазначеними станами розглянемо не тільки їхні описові характеристики, а також ймовірні позитивні та негативні наслідки їхнього переживання.

Перше кохання
Його вважають достатньою мірою поверхневим та галасливим. Але, не зважаючи на короткоплинність, – це прекрасне почуття, що огортає людину ніжним, неповторним трепетом. Не набравши сили справжнього кохання, воно стає лише його прелюдією, вчить юних відданості та самопожертві і виступає могутнім рушієм самовдосконалення та духовного зростання людини.
Коли в юнацькому віці юнак чи дівчина переживають таке окрилення, їм здається, що вони вже ніколи не втратять цього почуття, що воно вічне, подібне до кохання Ромео та Джульєти. Та слід все ж таки зазначити, що дуже рідко перше кохання переростає у зрілу любов. Але для справедливості, варто зауважити – любов ніколи не минає безслідно. Ви завжди будете любити об’єкт вашого першого захоплення. Точніше не Ви, а та 16,17,18-річна дівчина чи хлопець, що завжди живуть у вас, у вигляді складової вашого Я. Правда в реальності, людина вашої юнацької мрії, вже не відповідає образові тієї юної коханої особи. Та варто подякувати долі за пережиті почуття. Хоча і слід навчитися відокремлювати своє реально існуюче Я, що сформувалося з часом шляхом розвитку, становлення, через особистісний досвід від тієї складової вашої свідомості (навіть більше несвідомості), що відповідає певному віковому періоду вашого життя.
Саме так слід реагувати не тільки на власні спогади та минулі почуття, але й на ставлення до вашого першого партнера кохання. Усвідомлення того, що не Ви теперішні кохаєте “зараз-і-тепер” реально існуючу людину, а що лише та дівчинка (чи хлопчик), яка належить до хвилюючого етапу генези вашого формування як особистості, кохає того чи ту 16,17,18-річного хлопця (чи дівчину), що був колись і якого вже не існує насправді. Все тече, все змінюється. Усвідомлюючи це, ви позбавите себе зайвих переживань та проблем.
Розглянемо детальніше на прикладах, які ж саме проблеми можуть виникнути при неадекватному сприйманні періоду постзакоханості. Найчастіше в психологічній практиці доводиться зустрічатися з наступними проблемами:
Приклад 1.
Хлопець іде служити в армію, залишаючи кохану дівчину, та з часом дізнається, що та, не дочекавшись його, – виходить заміж. Наступає момент сильного розчарування. Юнак фіксується на своїх негативних переживаннях, переносячи весь негативізм на жіночу половину людства (виключенням може стати хіба що мати). Замість того, щоб завершити цю емоцію (можливо безпосередньою розрядкою при зустрічі з дівчиною, або ж за допомогою переносу на інший об’єкт), молода людина, намагаючись мати позитивний вигляд в очах товаришів тамує в собі злість, розчарування, образу. Незавершені емоції, переростають в нав’язливі ідеї, недовіру, неадекватне сприймання.
В моїй психологічній практиці зустрічався такий, патологічний випадок:
Молодий хлопець, який пережив зраду коханої дівчини також вибрав шлях придушення емоції гніву. Це вилилось у фіксації на нав’язливій ідеї, що всі жінки мають легку поведінки й існує нагальна потреба викривати цей їхній гріх. Юнак, маючи привабливу зовнішність, подобався жінкам. Зачарувавши дівчину, домагався поступок в інтимній сфері. Коли ж мав справу з незайманими дівчатами, доводив їх до стану готовності належати йому, якщо ж серед його “жертв” була жінка, то він доводив її до оргастичної фази, після чого різко піднімався, робив холодний, цинічний вираз обличчя і зі словами: “Бачиш, я ж казав, що всі ви повії”, – йшов геть.
Безперечно, в реальному житті такі крайні прояви паталогічної поведінки зустрічаються рідко. Здебільшого, розчарування в юнацькому ко¬ханні має сприйнятливіший характер. А саме проявляється у формі недовіри до представників протилежної статі. Людина, що не здолала цю проблему до одруження, переносить її у шлюб. Подібне перенесення виражається в недовірі до свого партнера, підозрілості, безпідставних ревнощах. Якщо ви відчуваєте наявність цієї проблеми у вас, то раджу звернутися до фахівця.
Пам’ятайте, Ви заслуговуєте на щастя
Світ навколо Вас є таким, яким Ви його сприймаємо. Він заслуговує на те, щоб Ви бачили і відчували його красу, щоб Ви насолоджувались кожним днем перебування на землі. Але для цього іноді слід трохи розширити своє сприймання, осягнути глибину своїх справжніх бажань та мотивів
.

Приклад 2.
Подружнім парам в житті доводиться спільно переживати різні моменти: як радість, так і смуток та непорозуміння. Саме в моменти образ, незадоволень, слабкостей приходять спогади про те, як тебе колись кохали, як ти сам колись кохав. Все погане з часом забувається і в пам’яті залишаються лише прекрасні миті. Людині починає здаватися, що тоді давно була зроблена перша помилка, що не слід було розтаватися з об’єктом свого першого кохання. Натомість, існуюча подружня єдність вимальовується в темних, побляклих тонах, що, в свою чергу, розбурхує думки про її помилковість. Жінка чи чоловік, що потрапили в полон подібних переживань та фантазій, перестають сприймати реальні події, втрачають прагнення до подолання негараздів, утікають в свої ейфорійні переживання.
Подібне розгортання подій може мати два шляхи реалізації:
1. Людина змиряється з таким станом речей і, відповідно, втрачає живий інтерес до своєї родини, що приводить до повного руйнування подружньої єдності, навіть, при збереженні шлюбу.
2. Прагне активно “повернути” те втрачене кохання.
Останнє, традиційно, розгортається також за двома ймовірними сценаріями:
а) щоб поновити стосунки, молода людина шукає зустрічі зі своїм колишнім партнером, а зустрівшись, бачить перед собою абсолютно іншу людину, людину реальну, а не удавану. Подібне розчарування не має патологічних наслідків, хоча спонукає до поновлення адекватного сприйняття реальних подій та людей;
б) другий шлях складний та болючий. Індивід при зустрічі зі своїм колишнім партнером накладає на реально існуючу особу шаблон та стереотип свого бачення. В період внутрішньої кризи людина, ніби з власної волі, надягає на себе окуляри з викривленим фокусом. Приймаючи бажане за дійсне, дехто здатен, покинувши свою родину, прагнути якомога швидшого шлюбу з об’єктом свого юнацького кохання. Лише після одруження, “окуляри” починають виправляти фокус. Стереотипи нездатні встояти перед проявами реально існуючої особистості. І тоді приходить глибоке розчарування, особливо, якщо новий шлюб випереджало розлучення;
Але, дякувати Богу, існує ще третій шлях. Шлях розширення свого внутрішнього бачення, формування адекватного сприйняття як себе (своїх переживань, бажань, мотивів тощо), так і середовища. Саме адекватність сприйняття стає наріжним каменем в подоланні зазначеного внутрішнього конфлікту, через який, тією чи іншою мірою, проходить кожна людина, яка зазнала яскравого, емоційно насиченого першого кохання.
Наведені приклади не означають, що двоє, які пізнали смак першого кохання, вже ніколи не зможуть бути разом. Але свідчать, що поновлення перерваних стосунків можливе тільки на засадах оновленого пізнання партнерами одне одного. Лише усвідомлення того, що перед тобою є нова, абсолютно відмінна від тієї, з якою ти був раніше близьким, людина, яка гідна поваги і сприйняття її в реально існуючий подобі, здатне по- справжньому зблизити вас.
Розуміння природної минущості юнацького кохання може полегшити протікання процесу розчарування. Але, це зовсім не означає, що в момент переживання прекрасних почуттів ви мусите готувати себе до по¬дальшого розладу у ваших стосунках.

Життя прекрасне! Ваше кохання також прекрасне! Як би воно не закінчилось, насолоджуйтеся своїми почуттями, вчіться розуміти
одне одного, вчіться пізнавати одне одного, вчіться любити.


Романтичне кохання
Людина, яка переживає це кохання, об’єкт свого захоплення підно¬сить до рівня ідеалу. Почуття значною мірою домінують над розумом. Цей вид любові, зазвичай, переживається в підлітковому та юнацькому віці. Практично всі проходять через період поклоніння та романтико-еротичного захоплення відомими артистами та естрадними виконавцями. Звісно, романтична любов може виникнути і у зрілому віці, але, і в такому випадку, вона характеризується недосяжністю об’єкта зітхання. Найбільш розповсюдженими причинами цієї недосяжності в зрілому віці є: перебування в шлюбі як самого закоханого, так і бажаної особи (особливо, коли у останньої хороша, гармонійна родина, сформована на засадах любові), наявність певної неповноцінності, наявність комплексу неповноцінності тощо.

Зріле кохання
Цей вид любові характеризується вдалим поєднанням глибокого емоційного зв’язку та статевої насолоди, що надає взаєминам двох осіб максимальної близькості, інтимності та задоволення. Проте, розрізняють декілька видів даного виду любові:

Кохання-ерос – сильне почуття, прагнення повного фізичного володіння, кохання-пристрасть.
Не зважаючи на велике емоційне втягування, це кохання має свої небезпечні наслідки. Еротичне почуття, що лежить в основі цього виду любові, настільки поглинає людину, що вона часто повністю потрапляє в залежність від сексуальних переживань, пов’язаних з близькістю конкретного партнера. Такого роду залежність можна порівняти з наркотичною чи алкогольною. Практика свідчить, що позбутися останніх далеко не просто. Шлюб або спільне проживання, побудовані на цьому виді стосунків, мають нестабільний характер. Залежність від інтимної близькості входить в конфлікт з психологічною несумісністю партнерів. Людина ніби опиняється в зачиненому просторі: з одного боку постійне негативне емоційне переживання, пов’язане з численними непорозуміннями та скандалами, де бійки відіграють не аби-яку роль, а з іншого – неспроможність відмовитися від партнера, від тих сексуальних переживань, які він забезпечує.

Кохання-сторге – спокійне, тепле, безпристрасне, надійне кохання-дружба, в якому сексуальний потяг вторинний, а на першому місці стоїть дружнє ставлення, емоційна близькість, глибоке проникнення в інтереси об’єкта кохання.
Найчастіше цей вид любові зустрічається в родинах побудованих на засадах ніжності, любові та взаєморозуміння, але з порушеним сексуальним компонентом спілкування. Подібне порушення могло відбутися внаслідок отриманих травм психосексуального характеру, через втрату здоров’я (як в цілому, так і при ушкоджені окремих органів, пов’язаних з нормальним функціонуванням сексуальної сфери людини). Найприродніший вияв цієї любові ми можемо спостерегти в гармонійній подружній парі похилого віку, де, хоча і погас вогник еротичного бажання, збереглася ніжність, любов, прагнення дарувати та вдячність за дарування.
Так, прогулюючись теплими вечорами алеями міських парків, ми можемо побачити приємну картину: двоє стареньких людей (чоловік і жінка) повільно чимчикують, підтримуючи один одного, з ніжністю вдивляються одне одному в обличчя, та, неначе голубки, мило про щось воркочуть між собою. Така зустріч завжди створює відчуття тепла й краси, краси любові-сторге.

Кохання-прагма – розсудливе кохання, у якому почуття легко піддаються свідомому контролю.
Людина, яка живе за законами кохання-прагми, зазвичай стверджує: “Я люблю свою родину, але робота – понад усе”. Під час психотерапевтичної практики з такими родинами я прийшла до висновку, що подібний тип любові, хоча й має гучну назву, проте не є любов’ю в повному розумінні цього слова. Любов-прагме носить компенсаторний характер, забезпечуючи людині успішні соціальні ролі. З одного боку, особистість частково позбувається відчуття самотності (саме частково, бо позбувається лише поверхневої самотності), з іншого – створює імідж стабільної людини, родинний стан якої відповідає усім соціальним нормам суспільства. Звичка, втома буденністю – найрозповсюдженіші хвороби цих родин. Небажання жертвувати, небажання розуміти інших призводить до мирного співіснування двох людей, кожен з яких живе в своєму світі, своїм власним життям.

Кохання-людус – гедоністичне кохання-гра, яке досить легко допускає можливість зради.
Розлучення в такому виді стосунків часто стає природно-закономірним компонентом шлюбу. В перебільшеному вигляді цей шлюб схожий на збірну футбольну команду, де гравці-партнери зібралися для спільної гри, але при необхідності та бажанні повертаються до своїх первинних команд. Під час виступу “збірної”, намагаються зарекомендувати себе з кращого боку в надії, що їх помітять та дорожче викуплять.
В моїй психологічній практиці найрадикальніша родина представництва кохання-людус жила за законом “веселої пригоди”. Зустрівшись після роботи подружжя вечеряло, “кохалось”, потім – розбігалося: чоловік – до коханки, дружина – до коханця (які, безперечно, часто змінювалися). Вранці вони зустрічалися за філіжанкою кави, та, обговоривши найвеселіші моменти нічного проведення часу, розбігалися по установах.
Серед найбільш розповсюджених форм цього виду взаємин – родини з постулятивною позицією : “Коханців мати не гріх , та гріх робити це так, щоб про це було відомо.” Такий вид стосунків не здатен сформувати міцну, щасливу родину. Егоїзм, навіть егоцентризм особистості призводить до неспроможності відчувати та розуміти свого партнера, до безплідності ниви дарування. Подібні родини створюють неадекватні життєві сценарії та грають в не найкращі психологічні ігри. Найбільш розповсюдженими в таких випадках виступають ігри “Як би не він…”, “Фригідна жінка.” та інші

Кохання-манія – ірраціональне кохання, одержимість, для якого типові невпевненість і залежність від об’єкта захоплення.2.
Невід’ємна складова цього виду любові – безпідставні ревнощі, що набувають патологічного вигляду. Спостерігається знецінення людини, як особистості. Об’єкт любові перетворюється в надзвичайно коштовну, але, все ж таки, річ свого господаря. В цій ситуації немає переможця та перемо¬женого, бо обидва партнери стають жертвами цієї паталогічної залежності. Один страждає від подавлення свого Я, інший – від постійного нав’язливо¬го страху втратити найкоштовнішу власність. У подавленої особистості спостерігається розвиток комплексу неповноцінності, що призводить до утвердження думки про власну неспроможність та нездатність вижити в цьому соціумі. Подавляючий об’єкт виступає в образі кам’яної стіни, за якою можна заховатися. Натомість “сильна” сторона також перебуває постійно в стані нервового зриву. Маніакальна залежність призводить до руйнування довіри щодо об’єкта любові. Виникає підозрілість, ревнощі, уявляються картини подружньої невірності. Не зважаючи на зовнішні про¬яви садиського компоненту, внутрішнє переживання, як правило, має ма- зохіське забарвлення, що проявляється в “смакуванні” болю, що завдають картини уявних зрад.

Кохання-агапе – кохання-самовіддача, почуття, в якому органічно злиті ерос і сторге. Саме таке кохання здатне стати основою тривалих міцних і гармонійних подружніх стосунків.
Кохання-агапе живиться прагненням дарувати себе, жертвувати себе іншій неповторній особистості. Воно подібне до вінка, що сплетений з численних квітів та запашних трав. Цей вінок любові наповнений пахощами еротичного, духовного дару, усіяний росами емоційної близькості, де головним мотивом єднання виступає потреба дарувати себе саме цій конкретній індивідуальності.
Якщо користуватися християнськими чи, навіть, просто моральними настановами, то з усього ряду означеного коханням, цим словом можна назвати лише кохання-агапе. Все інше давно відоме під такими назвами: хтивість, звичка або поблажливість, співжиття.
Говорячи про справжнє кохання, не можна оминути Біблію. В гімні про любов читаємо: “Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, – то стаю я, як та мідь дзвінка або бубон гудучий! І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо! …
Любов довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не вивищується, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить, сподівається, терпить!
Любов ніколи не переминає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, – замовкнуть, хоч існує знання, – та скасується”.
3
І ми цілком поділяємо думку психолога Л.Орлової, що вважає: “Здатність любити – це не дар природи. Це результат виховання, способу життя дитини в сім’ї. Там, де існує любов, виростає людина, здатна любити”.4
Цілком природно, що у декого з вас постає питання: що робити, коли ти виріс у іншій родині, родині, де не було глибоких почуттів? В подібному випадку існує лише один шлях, шлях пізнання та саморозвитку. Любов належить до тих талантів, якими наділяється кожна людина від народження. Якщо ви не мали можливості розвивати цей дар, то тепер вам доведеться добре попрацювати над собою, щоб надолужити весь той втрачений час. Праця не із легких, але нагорода ваша велика буде.
Вчитися кохати – це вчитися жертвувати, бо любов – це жертва, жертва, що приносить задоволення. Погордість (вивищення) – головна руйнуюча сила цього почуття. Щоб навчитися по-справжньому кохати – навчіться панувати над своєю пихою. Щодо цього дуже гарно сказав всесвітньо відомий доктор психології Джон Пауелл:

“Любов – це постійна готовність давати оточуючим істинне благо, розуміти їхні потреби, безкорисливо служити їм своєю працею, не зупиняючись перед труднощами та, можливо, небезпеками. Разом з тим полюбити іншого – це значить піти на ризик, ризик відкритися іншому та бути відкинутим. Цього ризику неможливо уникнути, так як неможливо повною мірою дати іншому істинне благо без глибокого внутрішнього контакту з ним, бо ж без такого контакту, скоріше за все, і не побачиш того, що вони потребують насправді. І йти на цей ризик все-таки мудріше, ніж продовжувати жалюгідне існування, прикриваючись стінами, масками, соціальними ролями та взаємодіючи з людьми лише на поверхні душевного життя. Хто не боїться відкрити себе людям, врешті-решт виграє, набуваючи зрілості – інтелектуальної, емоційної, моральної та соціальної.”5

Гридковець Людмила Михайлівна,
кандидат психологічних наук, завідувач кафедри психології Київського інституту бізнесу та технологій,
доцент кафедри авіаційної психології Гуманітарного інституту Національного авіаційного університету,
керівник програми “Абетка подружжя” Київського міського центру сім’ї “Родинний дім” Головного управління у справах сім’ї та молоді КМДА,
матір шістьох дітей

1.Кравець В.П. Психологія сімейного життя: навчальний посібник для студентів педвузів, що здобувають спеціальність “Практична психологія”. – Тернопіль, 1995. – С.32.

2. Кравець В.П. Психологія сімейного життя: навчальний посібник для студентів педвузів, що здобувають спеціальність “Практична психологія”. — Тернопіль, 1995. — С. 172-173.
3. Біблія: 1 Кор., 13, 1-8
4. Богданович Л.А. Пробуждение чувств. Юность: твой большой мир. — М.: Московский рабочий, 1979.
5. Пауелл Д. Полнота человеческой жизни. — М.:Дом Марии,1993. — С.123