Домашня Церква » Подружнє життя » Виховання дітей » Що означає – бути дітьми священика?

 

Що означає – бути дітьми священика?

Автор: о.Дмитро Романко від 22-11-2019, 19:24, переглянули: 275

Що означає – бути дітьми священика?


Програма «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» продовжує цикл, присвячений особливостям стосунків і вихованню дітей у священичих сім’ях. Проте ця тема у викладі священика і християнського психолога Дмитра Романка може бути цікавою усім без винятку. Як каже отець, у священичих родинах – все так само, як і в усіх інших, лише деякі аспекти більш загострені й мають свої особливості, пов'язані із служінням і покликанням глави сім’ї. Третя передача – про дітей священика і специфічні виклики, з якими вони можуть зустрітися.

Отець Дмитро наголошує: діти священика – це, в першу чергу, діти, тому правила їхнього виховання такі ж, як і щодо всіх дітей без винятку. І перше, що потрібно усвідомлювати – ким є діти у нашому житті?

«Покликання бути батьками дарував нам Бог, тому найперше, що потрібно усвідомити: дитина – це дар. Не наш здобуток, інвестиція чи трофей, а саме довірений нам Божий подарунок, за який ми несемо відповідальність, – каже отець. – Тому до батьківства потрібно готуватися і сприймати його з особливим трепетом, як одне із найважливіших покликань в житті. Любов чоловіка і жінки виражається у дітях не лише тому, що вони – плід любові, а й тому, що діти – безпомильний індикатор стосунків у сім'ї. Виховати дитину, щоб вона почувалася впевнено у дорослому житті й самостійно обирала свій шлях, не працюючи й не розвиваючи ці стосунки, просто неможливо…»

До народження дитини потрібно готуватися ще до зачаття – не лише фізично чи матеріально, а й духовно, розуміючи, що все, що стосується дітей, пов'язане з Богом. Це постійна внутрішня робота і чутливість.

«За замовчуванням, діти наділені особливою уважністю і мають відкритий погляд на Бога. А відтак – більшість потреб дитини є абсолютно об'єктивними, – каже отець. – Тому варто зробити ревізію певних ніби загальновідомих правил – зокрема, і щодо виховання дітей. Може виявитися, що деякі з них є зайвими чи й шкідливими – наприклад, щодо того, що не можна дитину «переношувати» на руках», щоб не розбещувати. Це не так. Діти не народжуються із здатністю брехати і маніпулювати – цьому їх, свідомо чи ні, вчать батьки…»

Трудність священичих сімей у цьому плані у тому, що батьки-священики більш самовпевнені, ніж інші. І це – своєрідний прояв професійної деформації. «Ми свідомі, що є професіоналами у сфері опіки над людьми, а це, певною мірою, сфера педагогічна. Тому ця впевненість дає відчуття, що ми точно знаємо, як виховувати дітей. Проте часто так зовсім не є. Саме ця самовпевненість і незнання штовхаютть до важких помилок – і це стосується всіх родин. Тому – усвідомити, що цю сферу ми можемо не знати, закочувати рукави і вивчати…»

Вік, який непокоїть батьків найбільше, – підлітковий, коли агресивна налаштованість дитини чи молодої людини призводить до віддалення від батьків чи й повного заперечення. Отець Дмитро, як психолог, стверджує: в даному випадку працює «закон пружини». Тобто чим більший тиск, недовіра, контроль з боку батьків – тим сильнішим є бажання дитини відсторонитися. І навпаки, чим більше поваги до приватності, права вибору, думки – тим менше дитина віддалятиметься. Це справедливо для всіх сімей без винятку.

«Будь-яка деструктивна поведінка дитини – це реакція на брак уваги з боку батьків, - каже отець. – Дитина у такий спосіб сигналізує про це. Куріння, алкоголь, ранні статеві стосунки – бунт проти дорослих. Якщо у дитини немає умов для прояву своєї дитячості, вона прагне подорослішати завчасу: як кажуть, хочеш вижити – ставай дорослим. Але якщо батьки створять безпечне середовище – перш за все, увагою, спілкуванням, відкритістю, теплом, таких проблем не буде чи вони будуть мінімізовані. При цьому цієї уваги повинно бути достатньо – не забагато і не замало. Це як хребет, основа для формування здорової особистості…»

«Найгостріші конфлікти у священичих родинах пов'язані з тим, що батько приватизовує священичу сферу. Якщо батько не ділиться своїм служінням із сім'єю, зі своїми дітьми, їх становище стає особливо важким. Внутрішня напруга між батьком-священиком і дітьми може виразитися у їх бажанні простиставитися і йому, й навіть християнству. Відомі випадки, коли діти священиків втікають з дому і ведуть життя, абсолютно протилежне тому, чого навчав батько. З'являється ненависть до Церкви, тому що дитина вбачає у ній крадія свого тата. Але коли священик правильно розставляє приорітети і його сім'я не є занедбаною, такі конфлікти є швидше винятком…»

Чому взагалі виникає така «приватизація» священства главою сім'ї? Отець Дмитро пояснює: часто це результат певної формації, виховання і стається не зі зла чи самолюбства, а з надмірної відповідальності батька-священика. «Я не хочу, щоб ви переживали біль» – такою думкою керується священик, бажаючи охоронити сім’ю, не допускаючи до свого служіння, болю і боротьби. «Таким чином ми позбавляємо дитину чи дружину можливості прийти до нас у важку хвилину, перестаємо бути для них рятівником, захисником, – каже він. – Це відбувається, коли священик жертвує сім'єю, а отже занапащує її. Тому слід пам'ятати, що перш за все священик – чоловік і батько своєї родини, а вже потім – парох…»

Важливий момент щодо дітей священиків – зняти відчуття інакшості, яке соціум часто виявляє і щодо священика, і щодо його родини.

«Завдання тата – захистити дитину, давши відчуття Божої присутності. І найбільше, що він може дати, – живий досвід спілкування з Богом, який допоможе долати сум’ятття, порожнечу чи й відкинення, – каже отець Дмитро. – При цьому не потрібно мати ілюзій, що родину священика не може торкнутися ненависть і неприйняття. Так, світ іноді нас не приймає. Але Бог створює такі «проблеми» для того, щоб ми були були у напрузі з цим світом, і дає силу на їх подолання…»

Ще одна тема, яку заторкнув отець Дмитро і яка буде розвинута у наступних програмах – публічність священика та його родини, зокрема, й у соціальних мережах. Власне, цей аспект сучасного життя стосується будь-кого.

«У надмірній публічності перша небезпека – втрата приватності: те, що про тебе знають, стає елементом впливу на тебе, – каже отець Дмитро. – Водночас, це певною мірою деформує сприйняття своєї ідентичності: людина перестає думати, якою вона є, й натомість починає надміру перейматися, як вона виглядає. Мотиватором для діяльності стає не внутрішня потреба чи покликання, а «лайки», публічне схвалення…»

На фото – священик і християнський психолог Дмитро Романко з родиною

Повністю стрім програми можна подивитися тут:




Категорія: Виховання дітей, Блог о.Дмитра Романко

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: