Важливо, щоб батьки навчили дитину керувати своїм «я хочу», рахуватися з іншими, приймати певні правила

Важливо, щоб батьки навчили дитину керувати своїм «я хочу», рахуватися з іншими, приймати певні правилаНапевно, усі батьки стикалися із таким явищем, як несамовитий плач дитини, що переходить в істерику. Що означає така поведінка у різному віці дитини, з чим вона пов’язана і як на неї реагувати? У щовівторковій програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» – сімейні психологи консультаційного центру «Човен Пречистої» при спільноті УГКЦ у Львові Христина Решетило-Ковальчук і Ганна Синицька.

Фахівці-практики пояснюють: дитяча істерика, вдома чи на людях, – маркер і результат того, як працюють (чи не працюють) встановлені в сім’ї межі дозволеного, а отже, свободи кожного її члена, включно із дитиною. Ці межі має кожна особистість, незалежно від того, усвідомлює вона це чи ні: це відділяння себе від інших, самоусвідомлення, а також здатність відчувати і поважати «кордони» інших, комунікувати з ними. У перший рік життя дитина майже невіддільна від матері – як фізично, так і психологічно, проте уже після року, буквально з перших самостійних кроків, відбувається поступове віддаляння, сепарація маленької людини, а отже, формування власних кордонів і свого «я». Це надзвичайно важливий процес, до якого батькам слід ставитися дуже уважно й чутливо, розуміючи, що відбувається.

Власне, ці межі чи кордони людської особистості не є жорсткими – під впливом обставин, у різні періоди життя вони можуть змінюватися, залежно від впевненості людини в собі, відчуття безпеки тощо. Є періоди, коли людина відкривається для інших людей, приймає їх у свій простір і життя, а є періоди замикання в собі і самоти, наприклад, для відновлення внутрішніх ресурсів.

Ганна Синицька каже: уже після року дитина починає відокремлюватися від мами, і у цей момент необхідно її, що називається, поступово відпускати, давати свободу – як фізичну, так і психологічну, поведінкову. Від року до трьох приходить усвідомлення: мама – не є продовженням мене, вона – окремо, навіть якщо вона поряд. І на цьому етапі вищезгадана дитяча істерика, як своєрідний емоційний бунт, може означати цілком протилежні речі: або цього особистого простору дитині не вистачає, або ж навпаки – його занадто багато. Загалом, і на рівні нашого суспільства можемо спостерігати ці дві крайності – і як наслідок сформованих поведінкових стереотипів і правил, і як наслідок виховання. У будь-якому випадку, існують правила поведінки й комунікації як у межах родини, так і у більших спільнотах, і ці правила дитині необхідно пізнати й засвоїти, бажано безболісно і за допомогою батьків

Про що йдеться? Перш за все, про те, щоб навчити дитину керувати своїм «я хочу», рахуватися з іншими, приймати певні правила. Важливо, яку схему – поведінковий патерн, закладуть батьки змалечку. Так, у два роки можна сказати дитині – розумію, що ти хочеш цю ляльку/цукерку/машинку, але а) зараз я не можу тобі це купити, тому що… б) давай домовимося, коли і за яких обставин ти це дістанеш. Важливо проговорювати, пояснювати – тобто домовлятися. Звісно, є й інші схеми поведінки, які дитина засвоює дуже швидко, – можна впасти на підлогу, забитися в істериці, і дістанеш бажане вже і негайно. Проте закріплення такого сценарію небезпечне – так виростає маніпулятор, який добивається свого поки що лише криком і сльозами.

Батькам у ставленні до дитячих бажань важливо відчувати і розуміти межу між «хотіти – це нормально» і «треба стриматися». І, що важливо, аргументовано пояснювати це дитині: на рівні зорового контакту, і з запевненням, що дитина почута і її бажання не проігнороване, важливе. Це формує певні внутрішні правила і відношення, дитина таким чином вчиться контактувати з іншими і зі світом, зважати не лише на власні бажання й цілі, а й на обставини і потреби інших. У поведінці батьків важливий цей невербальний стрижень – я тебе люблю, чую, розумію, і саме тому пропоную тобі певні правила. І дитина, відчуваючи цю любов і увагу рідних людей, приймає ці рамки прийнятної поведінки. «Важливо не уникати таких розмов, пояснень, живих стосунків з дітьми», – каже Анна.

Якими можуть бути наслідки, якщо вищевказані рамки чи межі у дитини розмиті чи й відсутні, якщо вона так не вихована? В принципі, наслідки будуть очевидними уже у дитсадковій групі чи молодших класах – у колективі, з яким потрібно взаємодіяти. З дітьми, які ні з ким не рахуються і не розуміють правил спілкування, зазвичай, не хочуть дружити, не хочуть гратися, вони мають проблеми з комунікацією і, зазвичай, самотні. Поведінкові схеми, коли дитина отримує все, що хоче, не рахуючись ні з ким, закріплені у сім’ї, навіть у невеликому середовищі інших дітей не працюють і призводять або до конфлікту, або до відторгнення.

Повний стрім програми можна подивитися тут: