Домашня Церква » Подружнє життя » Виховання дітей » “Я не просила мене народжувати…”

 

“Я не просила мене народжувати…”

Автор: Оксана Шкробут від 27-11-2018, 19:19, переглянули: 147

“Я не просила мене народжувати…”


Трохи передмови…

Усе, що стосується спілкування з дітьми, здається мені особливо важливим і гідним уваги. Тут, як у хірургії: помилки бажано зводити до мінімуму. Саме тому, взявшись за статтю “Я не просила мене народжувати…”, серйозно роздумувала з ручкою в руці, перш ніж сісти до комп’ютера.
Чому дитина вимовляє ці слова? Які уроки з них повинні винести батьки? Як пов’язана фраза з докорами і відчуттям провини? Яким чином батькам реагувати на подібні заяви?..

Питань багато. Не встигнеш відповісти на одне, як тут же піднімає голову друге… п’яте… десяте…
Не претендую на оригінальність думок або глибоке психологічне розкриття теми. Претендую на стовідсоткове авторство тексту, створеного на основі власного досвіду, знань і роздумів. Отже.

Дитина – лакмусовий папірець сім’ї
Що зазвичай відчувають батьки, коли чують від дитини фразу “Я не просила мене народжувати…”?
Образу на “невдячність”.
Ну так, ми ж так старалися, виховували. І мріяли на виході отримати зовсім іншу людину. А правильніше сказати, у думках і мріях створили і леліяли образ певного ідеального сина, або дочки. І особливо не морочилися над тим, що думає, чого бажає дитина сама, як і над тим, чи правильно ми її виховуємо, чи ті слова кажемо, чи ті вчинки здійснюємо.
Давайте на хвилиночку відволікнемося і прогуляємося літнім пшеничним полем.
Тут навесні в землю були кинуті зерна пшениці. Зараз жовте наливне колосся кланяється землі за хороше живлення, людині – за прекрасний догляд.
А от картопля на цьому полі не росте: її бульби лягли в борозни на іншому полі.
Звичайно, багато що залежить від потенціалу, закладеного в насіння, зовнішніх умов для зросту і розвитку. Але скільки ні міняй їх, від цього пшениця все одно не перетвориться на просо чи ячмінь, а з картопляних бульб не проростуть гладкі, блискучі пір’їнки цибулі.

Спитаєте, до чого це я кинулася в біологічні дослідження?
Щоб яскравіше, опукло зобразити давно помічене народом: що посієш – те й пожнеш.
Які якості батьки посіють у душу своєї дитини, ті і виростуть разом з її дорослішанням. І ніякі гени, “вулиця” не здатні кардинально змінити щось. Вплив генів перебільшувати не варто. Їх вплив, як і будь-які життєві труднощі, долаються легше і простіше, якщо людина ще в дитинстві навчається законам успішності. А “вулиця” і щось там ще впливають тим менше, чим більше безумовної любові вкладають у дитину батьки.
Діти – лакмусовий папірець, який показує, у наскільки комфортних умовах вони виховуються, яка атмосфера в сім’ї. Отже відмовки, на кшталт: “ми його (її) так не виховували”, “не таким (такою) ми тебе ростили” – дитячий лепет, яким батьківські помилки і огріхи неможливо ні скрасити, ні виправдати. Що вирощували – те і отримали. За вкрай рідкісним виключенням, коли дитина вчиться “від осоружного”.

Але виключення, як відомо, дані для того, щоб підкреслити закономірності.

Для кого і для чого ми народжуємо дітей?
Перш, ніж читати далі, візьміть ручку, аркуш паперу і спробуйте письмово (дуже чесно!) відповісти на питання, винесене в підзаголовок.
Це питання важливе, на мій погляд, тому, що саме в ньому ховаються корінці батьківських слів і вчинків.
Подивіться, що ви написали?
Нескладно передбачити, що в когось з’являться такі відповіді: “Щоб було кому доглядати в старості”, “Щоб було кому подати склянку води на старості років”, “Щоб був у сім’ї помічник”, “Бо час прийшов”, “Щоб продовжити рід”, “У всіх діти є – я що, гірше?..”, “Щоб отримати батьківський капітал… соціальну допомогу держави…”, “щоб у старості не працювати”.

Саме в тих сім’ях, де відповіді на питання нагадують вищевикладені, і виникає з часом проблема під “кодовою” назвою “Я не просила мене народжувати”.
Чому? Бо в цих відповідях закладені корисливі мотиви. Не про дитину думають батьки, а про себе піклуються. Дитина для них – усього лише засіб досягнення цілей. Народжують вони її, виховують – і чекають віддачі. Іноді у вигляді послуг на старості, а то і цілком матеріальних вигод. Іноді – щоб підняти самооцінку, самоствердитися в суспільстві, ніби, і в нас усе, як у людей. І немає в душі справжньої потреби не отримувати, а віддавати.
“Так для чого тоді, по-твоєму, ми народжуємо дітей?” – запитає мене нетерплячий читач.
Нічого нового не відкрию: для того, щоб вони побачили цей прекрасний світ і навчилися радіти йому, щоб навчити їх любити себе і людей.
Але щоб подарувати такі можливості дитині, раніше треба самим навчитися повсякденній радості від усвідомлення “я живу!” і безумовної любові до себе і людей.
Ох, ця “безумовна любов”! Говорять-говорять про неї, а що це таке і “з чим їдять” – спробуй розберися!
Це любов без яких би то не було умов – це коли ми не ліпимо дитину за образом, створеним нашою уявою, а приймаємо сина чи дочку такими, якими вони є; помічаємо схильності, кращі якості і створюємо умови для їх розвитку.
Так, любити складніше: вимагається багато терпіння і часу. І мало зустрічається щасливчиків, які виросли в атмосфері безумовної любові, як і батьків, які точно знають свою місію на цій землі. Свого часу багато наших тат і мам не отримали такої любові. Тепер, як естафетну паличку, невміння любити передають нащадкам.
Це не провина батьків, це їх біда.

Справжня суть батьківських докорів
Для тих, хто все ще недостатньо проник у глибину проблеми або хто готовий затриматися на глибині і до кінця розгребти її “брудну білизну”, пропоную розглянути суть типових батьківських докорів, які стають пусковими механізмами для фрази “Я не просила мене народжувати”.
“Ми тобі життя подарували, а ти…” Замислимося. Так, життя – Дар. Але кому і чий? Я не маю на увазі зараз Творця (хоча вірю в Нього), щоб не дратувати атеїстів. Я кажу про інше. Що переважить: ваш подарунок для маленької людини, яку ще належить навчити цінувати його, – або її подарунок вам, дорослим, у вигляді щоденної радості спілкуватися з дитиною?

Що, не відчуваєте радості? Втомилися, знервовані і “сил немає терпіти пелюшки”? Розчарую: дитина тут ні при чому. З нею чи без неї, ви просто доки самі не вмієте цінувати кожен день і кожну мить свого життя, проживати його із світлими почуттями. А дитину народили, щоб через неї стати краще. Так не стогніть, а ставайте!
Але навіть якщо ви не згодні з моїми аргументами, поглянемо на питання по-іншому. Коли ми даруємо другові краватку, ми не вказуємо йому, коли, куди і як надівати. А коли даруємо людині життя, чомусь відразу ж починаємо вказувати, що з ним робити. І ні б, щось ділове радили! Але ж командуємо і контролюємо: сюди не ходи, того не роби, так не думай. Уловлюєте невідповідність? Подарунок тому так і називається, що підноситься ДАРОМ!

“Я все життя тобі віддала“, “Присвятила дітям усе своє життя“. На перший погляд, абсолютно нешкідливі слова. Мама хоче сказати: “Я настільки люблю своїх дітей, що добровільно відмовилася від багатьох радощів життя”.
Але при найближчому розгляді, якщо хочете – через лупу, підтекст прочитується приблизно наступний: “Свого життя в мене немає”. Ми зараз не про те, що така мама проживає (чи намагається прожити) життя за дитину, а про те, що діти розуміють підтекст буквально. Знаючи, відчуваючи за своїм маленьким досвідом, що життя має бути в кожного, вона доходить до висновку: “Я винна, що в мами немає свого життя”.

“Ти мені життя зіпсував“, “Ти в мене на шиї сидиш“. Ну, зрозуміло: якість життя батьків погіршуєш ще як!
Зустрічаються батьківські “перли” і як “нешкідливі” прохання: “Тобі що, важко? Я ж тебе так прошу”. Ага, “прошу”, знаючи, що таке прохання для дитини – закон. А якщо вона не послухалася, за цим йде, як правило, або покарання, або образа батьків плюс обіцянка помститися: “Ну, почекай, нехай тільки тобі щось знадобиться”.

Горде “Лише заради тебе живу“. І знову – начебто про любов, про те, як багато дитина для нас означає. Але послання інше: “Життя саме по собі не має цінності”.
Діти не стільки розуміють, скільки відчувають таємний сенс подвійних послань. Така от у людини будова мозку: свідомість (розум) – усього лише верхівка айсберга, а близько вісімдесяти відсотків його (підсвідомість) живе своїм, таємним життям. Інстинкти, емоції – з цієї “опери”. Вони-то і грають роль першої скрипки в злагодженому оркестрі людської психіки. А в даному випадку, надзвичайно вдалим чином прочитують підтексти, що закладені в батьківські докори.

Про шкоду подвійних послань для батьків

Уявимо собі ситуацію: йдуть дорогою доросла людина і дитина. На двох – один величезний рюкзак. Дорослому він здається занадто важким, він примушує нести рюкзак дитину.
Як би ми віднеслися до такого дорослого?
Думаю, питання риторичне.
Коли дорослий докоряє дитині, відбувається те ж саме: відповідальність за своє життя здається йому занадто важким “рюкзаком” і він полегшено, при цьому емоційно, перекладає вантаж на крихкі плечі дитини. За принципом, що – з’явився на світ? Так на, отримуй!
Маячня? Легкодухість? Жорстокість?
Так. Але це – факт: інфантильний, несамодостатній дорослий з купою комплексів залучає до своїх проблем власне чадо. І при цьому заявляє, що любить свою дитину. Але де любов-то?
Це – не любов, це – залежність. У глибині душі людина відчуває себе неповноцінною. І вона прагне відновити почуття ПОВНОЦІННОСТІ за рахунок інших людей, у даному випадку – за рахунок дитини. Простіше кажучи, використовує її.

Але неможливе заПОВНити себе, використовуючи іншу людину. Внутрішній цілісності можна досягти лише в одному випадку: якщо розвивати ресурси, що знаходяться усередині власної особистості.
Докори свідчать, що цього не відбувається. Людина зупиняється в розвитку. А якщо зупиняється – значить, деградує.
Так відбувається, коли люди живуть неусвідомлено. Як роботи. Вклали в них програми – вони саме їх і реалізують. І з покоління в покоління передаються неправильні моделі поведінки, через які в дітей формується, прищеплюється і розвивається постійне відчуття нез’ясовної провини.
“Відчуття нез’ясовної провини – це негативна емоція, негативне переживання, яке не очищає (як багато хто звик думати) людину, а заганяє її в кут. Відчуття нез’ясовної провини – не ознака високої духовності, а ознака незрілості людини” (Олена Лопухіна, психолог, психотерапевт).
Важливо відмітити, що на відміну від відчуття нез’ясовної провини, відчуття провини за скоєний непристойний вчинок дійсно преображає людину в хорошому сенсі слова, природно за умови, якщо вона дійсно розкаюється в скоєному.

Для чого дорослі прищеплюють дитині відчуття нез’ясовної провини? Як саме це відбувається?
Будь-яка людина готова зробити все, що завгодно, аби звільнитися від важкого відчуття провини, каталізатором якого стають докори. По суті, це маніпуляція – ганебний і дуже образливий спосіб змусити дитину підкорятися, дати можливість контролювати себе.

На перших етапах маніпуляції дають вражаючий ефект. Але даремно дорослий живе в ілюзіях, що він “бажає добра” власнїй дитині і “просто коригує” час від часу її поведінку відповідно до своїх батьківських очікувань. Даремно живить і іншу ілюзію – що його хитрощі не видні, а значить, не розкриті. Так, на поверхні вони не лежать, але ще як розкриті! Душа дитини – настільки тонкий інструмент, що обдурити її неможливо. І з часом дорослому-маніпулятору перестають довіряти. Але найстрашніше, що, спостерігаючи за батьками, діти копіюють їх поведінку, засвоюючи заразом і уроки маніпулювання.

Ми хочемо щастя своїм дітям? А самі-то щасливі? Отож.
Нещасний дорослий, який не вміє будувати гармонійні стосунки, навчити цьому дитину не зможе. Дитина маніпулятора зростає слабкою, безвідповідальною і емоційно залежною. Пізніше з неї виходить такий же інфантильний дорослий.
А доки, починаючи з моменту, коли тато і мама в її свідомості зійдуть з п’єдесталу “божества”, вона успішно почне на них застосовувати ті ж маніпуляції, обклавши “предка” невиправданими очікуваннями, “боргами” і знеціненням його досягнень. Як мовиться, за що боролися…

Під гнітом постійного відчуття провини

В останні десятиліття все більш могутньо простує світом цукровий діабет. Лікарі стверджують, що ця хвороба сама по собі не так вже і страшна, деякі навіть іменують її не хворобою, а “способом життя”. Людина до усього пристосовується. І от вже новий “спосіб життя” з щоденними обмеженнями, уколами інсуліну і вимірами цукру в крові стає нормою.
Може, воно б і нічого, якби хвороба не була такою підступною: день за днем, майже непомітно, але невідворотно вона підточує здоров’я людини. Кровоносні судини засмічуються цукром і вапном з інсуліну, робляться тонкими і крихкими. Органи перестають у достатній кількості отримувати поживні речовини. Невідомо, який саме з органів виявиться найбільш слабкою ланкою, але коли він “здасться”, людина помирає.
В історії хвороби лікар запише діагноз: “ниркова недостатність”, “серцева недостатність”.
Начебто цукровий діабет ні при чому.
Саме так діє і відчуття нез’ясовної провини. Саме по собі воно не таке вже страшне. Можна навіть звикнути до нього, зжитися. Ну так, якість життя погіршилася, ну так “спосіб життя”. Деякі люди навіть вважають, що відчуття нез’ясовної провини приносить користь: примушує людину удосконалюватися, ставати кращою.
Думаю, тут плутаються два поняття: почуття відповідальності і відчуття нез’ясовної провини. Перше почуття примушує шукати вихід і виправляти ситуацію, друге – займатися самобичуванням.

А все починається в дитинстві.

Дитині, як повітря, потрібне батьківське схвалення і любов. І вона старається всіма силами, щоб заслужити їх. Замість того, щоб витрачати відпущену їй енергію на пізнання себе і світу, вона витрачає її на пізнання інших людей. При цьому намагається не лише передбачати поведінку тата чи мами, але і впливати на неї.

Підлаштовування “під батьків” допомагає дитині виживати, а віра в те, що вона може контролювати поведінку дорослих і впливати на них, оберігає дитячу психіку від руйнування.
Але в якийсь момент рятівна думка “Я зможу переробити батьків” змінюється розчаруванням: “Я не впоралася”. Розчарування накопичуються, ростуть, як грудка снігу. І одного дня, не витримавши їх натиску, дитина відчайдушно вигукує: “Я не просила мене народжувати!…”
Що означає ця фраза? Багато що.

“Я не зобов’язана стати таким, яким ви бажаєте мене бачити”.
“Я нічого вам не винна!”
“Я маю право”.
(І адже права! Не зобов’язана, не винна, має право!)

Чи ставить вона ультиматум фразою “Я не просила мене народжувати…”, чи намагається шантажувати батьків з метою отримання якихось вигод або просто протестує – значення не має. У будь-якому випадку, так кажуть діти не від добра, а через те, що було щось у поведінці батьків, що змусило їх чадо пошкодувати про свою появу на світ, про те, що саме ці люди – її батьки.

Дитина не навчилася любити себе і цінувати Життя.
І не потрібно потім дивуватися, що діти з “позитивних” сімей стають агресивними, вплутуються в “погані” компанії, підсаджуються на спиртне і наркотики. Вони просто не справляються із зваленим на них відчуттям провини. Вони йдуть туди, де, їм здається, легшає, де вони, хоч на якийсь час, можуть скинути з душі непосильний вантаж відповідальності. Насправді, від такого самомазохізму у вигляді несвідомого “спокутування провини” через страждання стає ще гірше. Порочне коло замикається.
Хтось вибирає інший вид самомазохізму – самокопання. Але і цей вибір не призводить до конструктивних результатів, він лише знижує самооцінку і позбавляє упевненості в собі. В результаті, людина опиняється в порочному колі подій і переживань, що застоялися, їй складно зробити крок у бік можливостей і змін. Звідси – рукою подати до апатії і депресії.
Згадаємо: починалося усе з “безвинних” докорів.


Що робити? Шукаємо рішення.
Ви можете запитати: для чого ти так детально розписала негативні наслідки докорів?
…Пропоную на пару хвилин перенестися в Стародавню Грецію. Ми – у театрі. На сцені йде вистава: вирують людські пристрасті. Ми напружено стежимо за перипетіями доль героїв, разом з ними боремося, страждаємо, плачемо і помираємо – щоб… відродитися знову. У новій якості.
Ще древні греки ввели поняття “катарсису” (від грец. katharsis – “очищення”). Аристотель пояснював катарсис як “душевну розрядку”. Її застосовували у своїй практиці лікарі, призначаючи пацієнтам відвідування театру як ліки. Вони знали, що в результаті внутрішньої роботи темні, важкі переживання в момент піку переходять у світлі, благородні почуття і емоції: відбувається очищення душі.
От і відповідь на ваше питання, дорогі читачі: мені дуже хотілося, щоб ви подивилися на своє ставлення до дітей ніби з боку і відчули щось на кшталт катарсису.

Якщо ви почули від дітей слова “Я не просила мене народжувати…” чи їх варіації, це привід якнайшвидше озирнутися на свої батьківські помилки. Побачити їх і усвідомити – тобто, зробити перший крок до того, щоб змінити ситуацію в кращій бік, почати вирішувати життєві завдання.
При цьому не треба звинувачувати себе в тому, що вже зроблене: відповідальність і відчуття провини – різні речі. Самобичування згає час, але не допоможе розв’язати проблему.

У кожен момент свого життя ми вибираємо краще рішення – виходячи з наявного досвіду. Прийміть себе таким, яким ви були раніше. Ми не боги, ми прийшли сюди, щоб вчитися і удосконалюватися, а тому помилки неминучі. Батьки ростуть разом зі своєю дитиною – у духовному плані.

Нехай вас заспокоює той факт, що дитина не лише хороше, але і перший досвід конфліктів зі світом отримує від батьків, і тим самим, як щепленням, зміцнює свій психологічний “імунітет”.
Така теорія зовсім не виправдовує батьківських помилок, але усвідомлення ситуації дозволяє звільнити мозок від власного відчуття провини і почати діяти, почати піклуватися, щоб ВИ-нинішній стали краще. Пам’ятаєте? Міняти треба не дитину, а саме СЕБЕ. Тільки власне життя людина може контролювати і удосконалювати.

Сфокусуйте увагу на рішенні життєвої задачі. Сподіваюся, ці поради допоможуть вам:

Спершу сконцентруйтеся і відповідайте собі на питання: чи готові ви змінюватися? Якщо відповідь “так”, рухаємося далі.
Виправити щось у минулому неможливо. Почніть жити тут і зараз. Прямо зараз почніть вибудовувати з дитиною серйозні, довірчі стосунки партнерів, які люблять і шанують один одного. У таких стосунках маніпуляціям місця немає. Навчіться брати на себе відповідальність за всі свої рішення, а також притримувати язика, коли з нього готові зірватися чергові докори.
Якщо ваша дитина зараз знаходиться в підлітковому віці, постарайтеся зрозуміти, що в цей період відбувається зміна ролей – батьків і дітей. Ваша дитина подорослішала. І ви в її уявленні зійшли з трону “божків”, якими були для неї маленької. Подорослішайте ж, нарешті, самі.
Якщо ви щиро визнаєте перед сином або дочкою, що ви – звичайна людина, що дорослі теж помиляються, більше вірогідності, що зможете порозумітися. Ваш підліток обов’язково оцінить щирість.

Навчіться бути внутрішньо вільними, гармонійними, щасливими. Власний приклад – кращий засіб виховання. Дитина, дивлячись на вас, сама зрозуміє, як їй стати щасливою.
Вже зараз візьміть ручку, папір і пропишіть:
цілі, які ставите перед собою у вихованні;
свої сильні сторони у вихованні дитини;
свої ресурси.

Усе це стане важливим початковим матеріалом для роботи в цьому напрямі.
Частіше ставте собі питання: що я можу зробити вже зараз, щоб поліпшити ситуацію?
Можливо, вам знадобляться поради, тренінги, консультації. Скористайтеся цією прекрасною можливістю, яку подарував нам час: розібратися в собі за допомогою фахівців.
Життя – найбільший Дар, шанс набути на цій землі гармонії. Я не матеріаліст, я вірю в те, що є Тонкий світ, куди рано чи пізно потрапимо усі. Мені здається, що наша Земля – це якраз чистилище, через яке ми проходимо на шляху до життя вічного. Давайте чиститися і ставати кращими!

P.S. Маленька історія з мого життя.
Не думайте, що я взялася повчати когось з висоти своєї гордині. Я теж була колись далеко не ідеальною мамою, хоча і прагнула до ідеалу.
Мій молодший син років у п’ять-шість стурбувався тим, що в нього “немає бровок”. Я намагалася розповісти, що це не так, підносила до очок люстерко особливим чином, щоб у ньому відображувався білий пушок на місці, де мають бути брови.
– Дивися сюди. Бачиш: у тебе є брівочки. Просто вони світлі, тому їх погано видно. Сонечко любить тебе, часто задивляється на личко, от і зробило бровки біленькими.
Син подивився-подивився в дзеркало, а потім заявив:
– Ні, це не брови. Навіщо ти мене, мама, такого безбрового, народила?
Сьогодні в мого сина – брови досить широкі і густі, русяві, виразно видні на обличчі. Ми згадуємо той випадок, коли розповідаємо веселі сімейні історії. Дружно сміємося, по-доброму під’юджуючи один одного. Але я-то тепер знаю, що за тими словами маленького хлопчика ховалося “доросле” переживання. І воно було куди більше, ніж з приводу відсутності брів: син не приймав себе таким, як є, не вмів цінувати себе належним чином.
По суті, це була варіація (хоч і в сильно пом’якшеній формі) все тієї ж проблеми “Я не просив мене народжувати…”
Отже я сама пройшла через цю проблему. Прийняла її і усвідомила. Працюю над собою.
У мене чудові стосунки із вже дорослими синами. Я вдячна моїм хлопчикам за те, що вони змогли пробачити батьківські помилки. І дуже хочу, щоб хтось, кому належить виховувати або хто виховує маленьких дітей, допустився їх менше. А той, у кого діти дорослі, теж, нарешті, подарував їм безумовну любов.

Нехай наші діти ростуть щасливими! А для цього повинні навчитися бути щасливими ми, батьки.




Категорія: Подружнє життя » Виховання дітей

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: