Ти – чудова дитина

Автор: Мирон від 22-01-2018, 16:36, переглянули: 147



Подумай про якусь дитину, наприклад, про свою або про будь-яку іншу, котру доволі добре знаєш. Заплющ очі й перелічи всі її вади, всі недоліки й ті риси, які, без сумніву, вона повинна виправити.
Тепер розплющ очі та, скориставшись одним словом, охарактеризуй цю дитину.
Наприклад: тобі спало на думку, що вона лінива, неуважна, недбала, тобі здається, що її нічого не цікавить, що їй треба все по десять разів повторювати, але вона все одно не слухає, що ніколи не складає своїх іграшок, а нагадати про уроки – це майже така ж трагедія, як попросити її почистити зуби, і так до безконечності… Одним словом: лінива дитина.
А тепер ще раз заплющ очі, подумай про ту саму дитину і назви всі ті добрі звички, позитивні риси, здібності й можливості, які тобі вдалося в ній зауважити.
Розплющ очі й підведи підсумок, знову скориставшись лише одним словом.
Узявши за зразок попередній приклад, тепер ти думаєш, що ця дитина надзвичайно вразлива, що часто складається враження, наче вона інтуїтивно розуміє ситуацію, навіть якщо цього не каже, ніби володіє шостим чуттям, що іноді висловлює такі зауваження, від яких у всіх перехоплює подих, або жартує так, що можна луснути від сміху тощо… Одним словом, має інтуїцію.

Тепер уяви собі когось, хто не знає цієї дитини, а лише почув одну з твоїх характеристик. Яка думка, на твій погляд, складеться в нього про цю дитину? Чи то буде та сама дитина?

Вибух інтелігентності!
В Америці провели дуже цікавий експеримент: кільком учителькам сказали, що певна група дітей, яких вибрали зовсім випадково, володіє своєрідною “вибуховою інтелігентністю”, завдяки якій невдовзі вони почнуть демонструвати непересічні здібності; що це дуже талановиті, обдаровані діти, хоча поки що цього не видно. Учителькам також порадили нікому про це не говорити – ані одна одній, ані тим паче самим дітям чи їхнім батькам. У це важко повірити, але наприкінці навчального року успіхи майже всіх учнів, охоплених експериментом, були вищими за пересічну норму. Ось вам і наслідки вибухової інтелігентності!

Індукція поведінки

А тепер варто замислитися, яким чином переконання вчительки, про яке вона нікому не казала та якого жодним чином не проявляла, могло так сильно вплинути на успіхи дитини в навчанні. Насправді те, що ми думаємо одне про одного, проявляється не лише у словесній формі (найважливішу роль відіграють саме невербальні канали комунікації) і до того ж упливає на поведінку й певною мірою “формує” її. Словом, якщо ми “позитивно думаємо” про якусь людину, то сприяємо розвиткові її найліпших рис і навпаки. Цей процес зазвичай відбувається цілком несвідомо, однак нині науковці проводять чимало досліджень, щоб вивчити й зрозуміти це явище та почати його використовувати.

“Хто я?”

А тепер порозмовляймо про справжню дитину – про будь-яку, про твою. Певна річ, що, з’являючись на світ, вона не має конкретного бачення того, “ким є”. Вона народжується без жодного уявлення про себе й на перших порах не має змоги його сформувати. “Хто я?” – це для дитини процес, на освоєння якого їй потрібно доволі багато часу. Цей процес базується винятково на тому, що дитина почує або, точніше, що їй “повідомлять”, бо – як уже було сказано раніше – невербальні повідомлення на довготривалу перспективу є найбільш вагомими й важливими для неї.

Фізичний контакт

Поміркуймо, наприклад, над питанням фізичного контакту. З любов’ю торкаючись дитини, пестячи, пригортаючи її, беручи на руки тощо, ми повідомляємо їй: “Я люблю тебе”. Згодом це повідомлення перетворюється у свідомості дитини на такі слова: “Мене можуть любити”. Як відомо, деякі діти в сирітських притулках помирають або зазнають непоправної шкоди, хоча отримують усе, що їм потрібно для відповідного харчування, дотримання гігієни тощо, лише через те, що персонал не може забезпечити їм фізичного контакту, який вони гарантовано б мали, якби жили навіть із найнедбалішою матір’ю. Від браку “ніжності” можна померти.

Вербальне спілкування

Звернімо тепер увагу на спілкування, яке розпочинається пізніше, а саме – на вербальне. Дитина, яка постійно чує, що вона дурна, погана, вередлива тощо, робить на основі цього логічний висновок, що вона дурна, погана, вередлива тощо. Я не кажу про ті ситуації, коли, роздратувавшись, ми можемо наговорити їй усіляких неприємностей. Уникнути цього неможливо, але й шкоди це нікому не завдає. Я маю на увазі щоденне спілкування і, особливо, те, що мама або той, хто її заміняє, “думає” про дитину, навіть жодного слова про це не кажучи.

Спосіб спілкування

Загальноприйнятою є думка, що, звертаючи дитині увагу на її помилки або недоліки, ми спонукаємо її виправитися. Ба більше, вказування на помилки навіть уважають однією з основних виховних функцій. А якщо дитина отримує занадто багато похвал, то у неї від цього “паморочиться голова”, і вона стає розбещеною.
Тут доречно буде згадати відому історія про червоний і блакитний олівець. Одна вчителька, перевіряючи контрольні роботи, усі не надто серйозні помилки підкреслювала червоним кольором, а найсерйозніші – блакитним; якщо ж блакитний і червоний вона використовувала разом – це вважалося майже рівнозначним відлученню від Церкви. Коли хтось отримував свою роботу, яка – якщо скористатися порівнянням із футбольної сфери – нагадувала футболки клубу “Болонья”, то від розпачу рвав на собі волосся! Але чи хто-небудь колись чув про письмові роботи, в яких жовтим або помаранчевим кольором було підкреслено правильно написані слова або належним чином побудовані речення?
Розум (особливо підсвідома сфера), працює таким чином: найліпше він запам’ятовує те, що його вражає, не надто зважаючи на логічні зв’язки, які простежуються в конкретній ситуації. Наприклад, оті страшні блакитні підкреслення під “ґ”, без сумніву, змусять запам’ятати, що “ґ” існує й що є важливою, але насправді вони так жахають, що учень забуває, як послуговуватися тією літерою.
А тепер повернімося до способу спілкування. Звичка згадувати про все, що було зроблено “неправильно”, не є виховним методом, а радше навпаки! Таким методом неможливо виправити дитину. Він пригнічує її, витворює в неї цілком негативний образ самої себе: “Цього не вмію, у цьому припускаюся помилок, це мені не вдається…”

Виховати людину, яка страждатиме на депресію

Працюючи з підлітками, я тисячі разів чула такі слова: “Я нічого не вартий”. А той, хто це каже, практично ще навіть не розпочав жити! І як йому це робити, якщо в нього вже сформувався такий “позитивний” погляд на життя? Вже у п’ятнадцятирічному віці він упевнений у своїй поразці! Ще нічого не спробувавши, вже переконані, що не дадуть собі ради. Через те, що ця проблема серед молоді трапляється доволі часто, я довго думала, що ж відбувається, чому поширюються такі погляди, яким чином вони формуються.
Зараз я не маю наміру детально аналізувати причин цього явища. Вони дуже різноманітні й охоплюють культурні моделі (не обов’язково пов’язані з родиною), які накидають абсурдні й суперечливі зразки успіху. Проте одну з численних причин такої депресивної позиції слід шукати саме у вихованні, наміром якого, без сумніву, було заохотити дитину виправитися, а наслідком стало вироблення в неї почуття, що вона весь час робить щось “не так” і “нічого не варта”. Чи ми цього хочемо?

Приємно, коли тебе люблять
Що б там не казали, є принаймні одна річ, яку діти обожнюють робити: дарувати приємність батькам. Заради однієї похвали вони підуть на все. То чому б не скористатися цим шляхом? Чому б не наголошувати на їхній добрій поведінці, на всьому тому, що вони чинять правильно, доречно, відповідно? Чи обумовлюватиме це їхні дії? Певна річ, що так, але принаймні таке обумовлення буде позитивним! До того ж усе так зване виховання ґрунтується саме на цьому. Можна звичайно мріяти про таку виховну модель, яка справді допомагала б дитині бути собою й проявляти всі свої риси й здібності, однак така схема ще й досі належить до сфери утопій. На разі виховання передусім означає зміцнення тих поведінкових реакцій, які дорослі визнають бажаними. А отже, ліпше прищеплювати такі правила поведінки приємним чином, даруючи дитині почуття щастя й задоволення, ніж використовувати методи, які позбавляють її будь-якої поваги до себе.

Коли слід “промовчати”

Чи доводилося тобі десять тисяч разів повторювати дитині, щоб, наприклад, не залишала ранець посеред коридору, і нічого не досягати (нульовий ефект: той проклятий ранець постійно валяється під ногами)? Гадаю з кожним траплялося щось подібне. Коли йдеться про такі ситуації – не надто важливі й передусім не “небезпечні”, – можна вдатися до іншої тактики. Якщо накази, повторювання й крик не допомагають, мусите дійти до такого висновку: діти однаковою мірою обожнюють, щоб їх цінували, і бояться байдужого ставлення до себе. Байдужість батьків нестерпна для дитини. Вона радше погодиться отримати запотиличника за вередування, аби тільки звернути на себе увагу.

А отже: якщо після того, як ти кілька разів повториш дитині, щоб поклала ранець на місце, він далі лежатиме посеред коридору, почни поводитися так, наче його немає. Ти бачив ранець? Ні. Ти не помічаєш, що він лежить у коридорі. Це називається “безумовна байдужість”. Проте будь уважний! Одного разу дитина, можливо, помилившись, покладе ранець на місце. Тоді слід втрутитися! Засип дитину похвалами. Вона не просто поклала звичайний ранець на місце. Вона здобула Еверест, урятувала світ від неминучої загибелі, отримала Нобелівську премію! Не бійся, що переборщиш із похвалами. Дитина ніколи не вважатиме, що їх було забагато. Навпаки, запам’ятає їх і постарається знову зробити тобі приємність. Наступного разу ранець непомітно опиниться на місці, бо дитина хотітиме ще раз отримати похвалу, і так відбуватиметься доти, доки це не перетвориться в неї на звичку, а тоді вже зайвим буде цілий отой театр, бо звичка – велика сила.

Підсумовуючи, можна сказати, що зміцнення позитивних поведінкових реакцій – це швидший і ефективніший шлях, аніж спроби виправлення негативної поведінки.

Почуття власної гідності
Роздуми про те, що ми говоримо дітям, якими словами називаємо їх, змусили нас глибше замислитися над проблемою впевненості в собі. Звичайно, впевненість у собі – це передусім те, “як хтось сприймає самого себе”, тобто що про себе думає й що “каже” собі про себе. Як ми переконалися, те, що дитина “говорить” собі, великою мірою залежить від того, що вона про себе почула, а те, як сприймає себе, залежить від того, як колись сприймали її. Розглядаючи питання в такому контексті, цілком упевнено можна сказати, що виховання в ранньому дитинстві має вирішальний вплив на подальший розвиток людини.

Під час процесу інтеріоризації, який відбувається на підсвідомому рівні й проходить автоматично, те, що колись було сказано дитині про неї, стане тим, що вона сама скаже про себе, стане низкою її глибоких переконань на тему того, “ким вона є”, і власних можливостей, що є основою впевненості в собі або – навпаки – її відсутності.
Говорячи про впевненість у собі або про її відсутність, слід хоча б згадати про “внутрішній голос”: маю на увазі той майже безперервний діалог, під час якого оцінюємо, висловлюємо зауваження, словом – “думаємо”. Якщо зупинимося, щоб прислухатися до цього внутрішнього діалогу, який відбувається в кожному з нас, то прийдемо до висновку, що він також (а може, й передусім) складається з багатьох думок про нас, про наші дії, майбутні можливості, здібності тощо.
Саме на якості цього діалогу ґрунтується почуття впевненості в собі або її відсутності. А отже, цей діалог – такий важливий для нашого життя – насправді складається з “уривків” чиїхось давніх голосів – голосів найважливіших постатей із нашого дитинства разом з “їхніми” оцінками, “їхніми” судженнями та “їхніми” зразками реакцій на конкретну ситуацію.

Паола Сантагостіно
Почуття власної гідності у дитини



Категорія: Подружнє життя » Виховання дітей

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: