Домашня Церква » Подружнє життя » Виховання дітей » МИСТЕЦТВО РОЗПОВІДІ ДІТЯМ

 

МИСТЕЦТВО РОЗПОВІДІ ДІТЯМ

Автор: Христинка від 26-02-2016, 21:24, переглянули: 1089

МИСТЕЦТВО РОЗПОВІДІ ДІТЯМ
Чи пригадуєте Шехерезаду з її тисячею і одною казками, що ними вона врятувала собі життя і здобула щастя? Або співців Калевали, що сідали верхи на лавиці й годинами виспівували розповіді про Вайнемайнена? Або бардів при дворі короля Артура, що започаткували цикл романів про славне лицарство? Або славних українських кобзарів, що чарували цілу Україну своїми думами? Без них не було б таких славних велетнів літератури, як Гомер, Байрон, Шекспір, Шевченко. Без них загинули б багаті народні традиції, забулася б історія, знебарвилася б і збідніла мова.

Тарас Шевченко був велетнем. А дід його був звичайним селянином-кріпаком, і тільки дослідники літератури згадують дідове ім’я і підкреслюють значення цього здавалося б другорядного фактора для творчости великого Кобзаря. А проте, саме він посіяв зерна в душу малого Тараса, і саме з його розповідей постали основи «Гайдамаків», «Тарасової ночі», «Гамалії». Кожний письменник згадує з любов’ю свого батька, матір, дідуся, бабусю, няню, тітку чи навіть чужу людину, що своїми розповідями відкрила йому в дитинстві широкі обрії незнаних чарівних світів. А чи не згадуємо ми хоча б одного вчителя, котрий багато років тому розповідав нам такі історії, що й досі не забулись, пригадуються в добру і лиху годину і дають пораду. А тут уже справа підходить до болючого питання про ролю батька й матері у вихованні своєї дитини, спеціяльно ж у «не-своїй» країні, де треба боротися із впливом чужої мови, не збуджуючи в дитини антагонізму і нехоті. Дати дитині українську книжку і накричати, щоб вона сиділа й читала ту книжку до такої то години й хвилини — це зовсім не те, що треба робити. Це якраз те, чого робити не можна. До української мови й культури дитину треба привчати не криком, а лагідністю і любов’ю, і першим кроком до цього є розповідання.

Розповідання — це широкий термін, означений англійським словом «storytelling».1) До цієї категорії належить не тільки розказування казок, а й переказування змісту старовинних легенд та мітів, розповіді про власні пригоди та переживання, перекази про історичне минуле України та всього світу, переповідання релігійно-моральних притч, народніх «жартів та дотепів і, нарешті, ознайомлення слухачів із сюжетами й ідеями кращих творів української та світової літератури.

На жаль, серед українських батьків панує переконання, що дітям треба розказувати казочки тільки тому, що вони самі не вміють читати. А так скоро, як вони навчаться читати, роля батька як оповідача закінчена. У гірших випадках, батьки взагалі не розповідають дитині нічого, а лише лають за провини, а для розваги включають їй телевізор. А шкода: розповідання так багато значить для виховання дитини, для культивування її естетичного смаку — і для зміцнення родинних зв’язків. Образ матері, що тихенько наспівує колискову, творячи смішні, неймовірні, але милі теревені про котика і дрімоту, образ бабусі з її казками про Царівну-Жабу, образ батька, що вириває з минулого вогненні образи боротьби за незалежність України, залишаться в душі дитини світлими і незабутніми. Образ байдужих батьків, що лінуються поділитися думками із своєю рідною дитиною, може припасти пилом і стати прикрим.

Відомий теоретик педагогіки, Фрідрих Фребель, так висловився про розповіді: «Розповіді відсвіжують розум так, як купіль відсвіжує тіло. Це — вправи для інтелекту і уяви. Це — іспит світосприймання». Справді, значення розповідей величезне, і читання їх не може замінити. Справа в тім, що самий процес читання вимагає уваги для самого технічного процесу розбирання літер і слів. Багато дітей і в п’ятій-шостій клясі ще спотикаються на складних словах або не знають їх значення. Монументальні твори світової літератури бувають неприступні для молодої людини, що ще не навчилися знаходити стежки в густім лісі складних метафор і в синтаксичних лабіринтах. І крім того, у наш час уже стільки написано, що людина неспроможна всього прочитати. І тут на допомогу приходять розповіді.

Саме в раннім дитячім віці розповіді кладуть фундамент наших знань з історії, географії, етики, етнографії, політики, літератури. Якщо ви розкажете дитині кілька грецьких мітів, повторивши ті самі історії кілька разів, колись у школі їй буде легше сприйняти й запам’ятати Гомера й Верґілія. Замість того, щоб погрозами забороняти дитині робити недобрі речі, можна розказати байку чи притчу і дати дитині самій зрозуміти, чому так робити не слід. Один батько довго старався довести своєму синові, що читання «каміксів» іде на шкоду. Син уперто відповідав, що «камікси» не забирають жадного місця в його голові. Тоді батько послав сина в льох по кошик з яблуками. Син приніс яблука; батько висипав яблука в кут, а в кошик наклав соломи. «А тепер поклади яблука назад до коша», — сказав батько. Син поклав кілька яблук, а далі вже не вистачило місця. «Отак і з твоєю головою, коли ти ЇЇ набиваєш соломою. Для яблук тоді місця нема». Отак, словами і дією, батько довів синові те, що самими аргументами не міг. Сила образів, сила мистецького слова величезна, і шкода тих, хто цього не дооцінює...

Не тільки на дітей чи підлітків чародійно, майже містично діє живе, мистецьке слово. Згадайте проповіді священика в церкві. Коли він не має таланту оповідача, парафіяни ввічливо, але неуважно його прослухають і йдуть додому без відгуку в душі. Але добрий оповідач, чи то в особі священика, чи промовця на громадськім вічі, може зрушити з мертвої точки всю громаду. Розповідями можна дитину втішити, заспокоїти, навчити, підтримати на дусі, остерегти, навіть налякати (із тим треба бути обережним, хоч звичайно, діти люблять «боятися» і часто вимагають розповідати їм найжахливіші казки про бабу-ягу і змія, що їсть людей живцем). З розповідей дитина запам’ятає гарні вирази і незвичайні слова, котрими ми не користуємося в щоденнім побуті. В розповідях живуть народні звичаї і обряди, в них зберігаються прислів’я та барвисті примівки. Скільки б не проминуло літ, як не змінювався б світ, завжди лишиться таке, як «Жив собі дід і баба», і велику кривду дитині робить той, хто позбавляє її цих одвічних скарбів.

Отже, розказувати казки і оповідання дітям конче потрібно. Але не можна розказувати погано. Коли розповідач почне казку і на третім слові позіхне, а на десятім може й задрімає, — як може дитині сподобатися така казка?! Вона, мабуть, не дуже буде домагатися, щоб їй знову щось розказати. Або якщо на третім реченні оповідач забуде, як називається герой його оповідання... Що з такої розповіді запам’ятає дитина?! Отже, казку треба розповідати добре, щоб не знеохотити дитину. Навіть якщо ви не хочете розказувати, а радше волієте читати з книжки, треба спочатку перечитати книжку самому і впевнитися, що оповідання гарне і вам самим до вподоби. Бо нема гірше, коли мама почне читати оповідання, дитина приготується слухати, а мати раптом спиняється і починає критикувати стиль чи мову автора, та ще й уголос. Виходить, що з одного боку, автори дитячих творів мусять писати так, щоб і дорослим подобалось, а з другого боку, батьки мусять уважати, щоб не читати дітям творів, що їм самим не до смаку. Бо тоді ні в розповіді, ні в читанні не буде першого, головного необхідного елементу — щирости. Якщо ви читаєте дитині повчальну історію, мусите самі вірити в те, що вимовляєте. Розповідь, у яку вірить розповідач, чарує слухачів. Сучасний поет Марк ван-Дорен так висловився про магічну силу розповіді:

«Коли він оповідав, шпалери на стінах оживали, привиди минулого ходили по кімнаті, і з чотирьох дверей робилося п’ять».

Кожний із нас пригадує чуті в дитинстві казки, що змушували нас вірити в те, що, ми добре знали, насправді не існує. У «страшних» місцях бабуся знижувала голос до глибокого баса, і нам здавалося, що то говорить змій чи вовк, чи сама Баба-Яга... Молодші навіть плакати починали, і тоді бабуся переривала казку, пригортала малих і починала запевняти їх, що то лише казка, що справді Баби-Яги нема... А ми все ж таки думали, що є. І ще не висохли сльози на червоних щічках, як котресь, найменше вже починало просити: «А розкажіть іще далі, бабусю. Розкажіть щось страшне-страшне!».

Дивіться на вашого маленького слухача, тримайте в напруженні його увагу, промовляйте до нього устами, очима і всім своїм єством — і тоді ваша розповідь зробить глибоке й тривале враження. Саме з уваги на це, багато корисніше розповідати, ніж читати. Щоб добре розповісти, треба самому кілька разів прочитати книжечку, простежити, чи все в ній ясно і зрозуміло, часом переінакшити щось на свій лад, якщо можете краще від автора передати його думку, а найкращі вирази навіть завчити напам’ять. То виходить, щоб добре розповісти дитині казку, треба бути артистом? А що ж робити звичайній, пересічній матері, без сценічного таланту? Справа не така складна. Для більшої авдиторії, як наприклад, садки і шкільні кляси, учитель таки мусить бути трохи актором, щоб його розповіді не були нудні. Навіть для викладу лекцій потрібний певний акторський хист, і всім відомо, що багато добрих учителів не можуть передати знань своїм учням саме через погану дикцію чи невміння концентрувати увагу своїх учнів. Інші вчителі навпаки, може не так багато знають самі, але вміють навчити. В Америці й Англії вчителі й бібліотекарі проходять спеціяльні курси так званого «сторителлінґ», науки про розповідання. Але батьки можуть дати собі раду і без вишколу. Перш за все, треба знати те, про що ви розповідаєте, не збиватися, не забувати імен. Якщо ж ви щось пропустили, то хай так і буде, або, якщо пригадуєте, вставте при зручній нагоді. Головне ж — вірте самі в те, що розповідаєте; воно мусить бути вам цікаве, бож то світ вашої дитини. Ваша розповідь мусить бути простою, але не примітивною, безпретенсійною, але щирою. Українська мова така ж багата, як і будь-яка з висококультурних мов світу, і треба користати з її скарбів для добра дитини. Щождо «техніки» розповідання, то вчителям і виховникам треба її студіювати, як теоретично, так і практично, включно із пробами перед люстром. Дерев’яна постава і дикція без відтінків не сприяють контактові розповідача з авдиторією. Потрібно обдумати наперед, яких жестів, павз, звуконаслідувань треба вжити для глибшого ефекту. Звичайно, коли оповідач стає схожим на поганого провінціяльного актора, або на циркового кловна, — це гірше, ніж монотонна беземоційна метода. Але для батьків і бабусь вистачає показати щире бажання розказати малому казку, сісти коло нього близенько і говорити уважно та охоче. Треба казку добре почати, відразу відкривши заслону незвичайної сцени, а тоді рівненько і поволі розмотувати клубок сюжету. Коли передаєте діялог, не обов’язково пищати і басувати, але потрібно дати відмінні відтінки для дієвих осіб: якщо це Івасик-Телесик, то говорити весело, просто і задьористо; якщо ж це Баба-Яга — знизити голос і говорити то роблено-солодко, то сердито. Можна гавкнути або нявкнути, коли в історії фігурують тварини, але не перебрати міри, бо тоді і ваш маленький слухач почне таке виробляти, що вже буде годі його спинити. Розповідання є до певної міри наукою, лекцією, тому не треба перетворювати це на забаву.

Багато виховників дискутують справу опитування після розповіді. Інші загадують слухачам переказати прослухане. Так, мовляв, дитина таки щось запам’ятає. Англійські й американські майстри розповідання, такі як от — Марія Шедлок, Рут Соєр, Лора Емерсон, уважають опитування за майже шкідливе, коли це відбувається одразу після розповіді. Це так, уважає Марія Шедлок, якби після виконаного піяністом концерту з творів Шопена попросити когось із присутніх спробувати це заграти з пам’яте. Головне в розповіді — враження. Дитина має дуже вразливу душу, і коли історія була вдало підібрана і добре розказана, вона своє діло зробить. А щоб враження скристалізувалось у знання, треба ту саму казку чи історію повторити, та ще й не один раз. Хто сказав, що треба розказувати дитині ввесь час щось нове!? Навпаки, кожний з нас знає, що дитина завжди просить бабуню розказувати знов і знов кращі казки з її репертуару, і такі повторення розповідач повинен використати для вдосконалення своєї техніки. Звичайно, розповіді можна і навіть треба повторювати. Практика показує, що діти люблять слухати ті самі історії так само, як свої улюблені платівки на грамофоні. Кожного разу вони сприймають те саме оповідання по-новому, перевіряють свою пам’ять — що вони засвоїли з почутого минулого разу, засвоють нові деталі, нові слова і вирази, вдумуються в глибину ідеї. Але колись, іншим разом, можна і обговорити оповідання, розпитати дитину, як вона все це зрозуміла, запропонувати їй намалювати до того якусь ілюстрацію.

Важливе значення в розповіді має жестикуляція. Ми знаємо, що різні люди жестикулюють по-різному. Навіть ідучи вулицею, одна людина так розмахує руками, що стрічні мусять утікати з дороги, а друга іде з руками ніби пришитими до боків. Розповідаючи, дехто махає руками і вживає найскладнішої міміки, інші ж говорять спокійно, так би мовити, без ілюстрацій. В розповіді потрібна жестикуляція, але вона мусить бути вміла і продумана. Адже глухонімим розказують через саму тільки жестикуляцію, і це переконливо доводить силу жестів і міміки. Ще Квінтіліян так сказав про пантоміміку:

«Руками можна питати, обіцяти, кликати і проганяти, погрожувати, висловлювати ласку чи гнів, радість, сум, вагання, похвалу, незадоволення, показувати міру, кількість, число і час... Мова рук зрозуміла для всього світу» (3 творів Квінтіліяна «Вишкіл Оратора, — “De institutione oratoria”, книга 2, розділ 2). Отже, рухи і міміка потрібні при розповіданні, але їх треба вживати скупо і вміло, для того, щоб ними щось висловити, але не для того, щоб відвертати увагу слухачів від розповіді і, таким чином, самому собі шкодити.
Велике значення для привернення уваги мають павзи. Марія Шедлок уважала павзу одним із своїх козирів, і вживала павзи вже з самого початку. Перед кожною розповіддю вона щось із хвилину мовчала, створюючи напруження типу — «А що ж це воно тепер буде? Про що нам будуть говорити?!..». Під час цієї початкової павзи розповідач також набирається надхнення, вдумуючись у те, про що він зараз почне говорити, входячи в обставини і кольорит своєї історії. Павзи потрібні перед найбільш напруженим моментом, щоб ще більш наснажити увагу і зацікавлення слухачів: у казці Андерсена «Принцеса на горошинці» слід спинитися в тому місці, коли в буряну ніч хтось застукав у браму:

«І тоді король пішов до воріт, відчинив їх і побачив... (павза — а слухачі в той час думають: хто ж то там був у таку негоду? Хто то стукав?). І помовчавши якусь мить, розповідач оголошує, що перед брамою стояла, — в брудній, подертій одежі — справжня принцеса.

Може когось із читачів ці вказівки здивують: так багато праці потрібно, щоб розказати дитині казку?! Так, якщо ви справді дбаєте про правильне і любовне виховання своєї дитини. Часто батьки дивуються, чому дитина від них бокує в кут, неохоче оповідає про школу, навіть затаює свої маленькі клопоти і турботи, а для товаришів-однолітків завжди знаходить теми для розмови. Це відбувається тоді, коли батьки не мають часу для розмов н а дозвіллі, а говорять тільки в справах щоденних обов’язків і нотацій за створені гріхи і навіть наперед. А серед своїх приятелів діти не поспішають, мають час один для одного і не бояться осуду. Тому батьки мусять мати на увазі, що вони повинні боротися за увагу своїх дітей, витримуючи конкуренцію їхніх приятелів. Час для української розмови мусить бути знайдений, і тоді рідна мова поєднає сім’ю в одне гармонійне ціле.

Диви м. і. М. Shedlock: «The Art of the Storyteller», Third Ed., New
York, Dover Publ. 1951. У цій книжці теж багата бібліографія.

Коли дорослі люди оповідають своїм дітям казку про чарівного принца або заморське царство — оповідають її не тільки дітям, а й собі, бо діти — їх продовження, казка про принца — фантазія, фантазія — початок ідеї, ідея — початок руху, а рух — початок буття.

Улас Самчук
(«Казка про мир», Свобода», ч. 48, 1965).

Ми і наші діти. Дитяча література, мистецтво, виховання. Збірник І. Об'єднання працівників дитячої літератури ім. Л. Глібова, Торонто—Нью-Йорк, 1965 р.

http://abetka.ukrlife.org/cherinn.html



Категорія: Подружнє життя » Виховання дітей

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: