Розкіш любити власних дітей

Працюючи психологом, я давно помітила одну цікаву тенденцію серед батьків – шаленну, часом просто маніакальну орієнтованість на успішність своїх дітей. “Адже без цього зараз нікуди! Дитину в дорослому житті чекає конкуренція, тому треба максимально її до цього підготувати”, – часто говорять такі батьки. І готують.

Спочатку дитячий садок, як же без нього, бажано, щоб садочок був спеціалізований.
Потім до дитсадку приєднуються мінімум два гуртка, два рази ввечері після роботи і один раз по вихідних. Приходить час підготовки до школи. Водимо на мінішкільні уроки два рази на тиждень. Багато хто ще встигає додати до цього логопеда , англійську і суперрозвиваючу додаткову програму.

Вмовляємо дитину, коли вона просто не хоче після дитсадка йти на танці, а хоче побути вдома або просто пограти на вулиці на майданчику. Як так! Потрібно ходити, а то залишишся, не дай Бог, за бортом життя, станеш невдахою.
Потрібно долати лінь.
Потрібно привчатися працювати.
І ми вмовляємо потерпіти не надто приємного вихователя і педагога. Навіть виправдовуємо їх: в них теж сім’я, діти, їх можна зрозуміти. Вони теж повинні встигнути навчити, підготувати до успішності. Розповідаємо своїм дітям про те, що займатися чимось просто необхідно.

При цьому в очах дитини часто бачимо згаслий погляд і нерозуміння. Підкуповуємо бажаними іграшками та поїздками. При цьому на якийсь далекий план йде найважливіше, що ми можемо дати дитині.
Просто любов.
Просто час.
Справжнє підмінюється псевдонастоящим.

І ми отримуємо втомлених, недолюблених, недоласканих дітей. Адже нам просто не до цього. Попереду таке складне життя, боротьба за місце під сонцем. А в тих, хто все-таки розуміє, що головне не кількість гуртків, занять, а щось інше, одночасно і більш просте і більш складне, виникає зрадницьке відчуття відбивання від зграї. Ти слухаєш розмови інших батьків, і боїшся стати білою вороною, опинитися за бортом, що не привчаєш дитину до додаткових занять, не водиш на танці і ще куди-небудь.

І нас продовжує засмоктувати цей шалений вир. І ми забуваємо про найпростіше і найголовніше – дітей треба не розвивати, не привчати, чи дресерувати, а ПРОСТО ЛЮБИТИ, бути з ними емоційно. Небагато батьків відважуються на це. Але у тих, хто все-таки наважився, виростають найуспішніші діти. Дозвольте собі розкіш любити, любити власних дітей! Часом таких недосконалих, але таких рідних.

Благополуччя Вам та Вашим родинам.