» Подружнє життя » Виховання дітей » Дитина має право на повагу

 

Дитина має право на повагу

Автор: Мирон від 3-11-2017, 00:45, переглянули: 1151

Право на повагу
З раннього віку ми ростемо з усвідомленням, що велике важливіше, ніж мале.

— Я великий, — радіє малюк, коли його ставлять на стіл.

— Я вищий від тебе, — відзначає він з почуттям гордості, міряючись із ровесником.

Неприємно вставати навшпиньки й не дотягтися, важко дрібними крочками поспішати за дорослим, із крихітних рученят вислизає склянка. Дитина незграбно вилазить на стілець, на східці; не може дістати дверної ручки, подивитись у вікно, що-небудь зняти або повісити, тому що високо. У натовпі її затуляють, не помітять, штовхнуть. Незручно, неприємно бути маленьким.

Повагу й захоплення викликає велике, те, що займає багато місця. А маленький буденний і нецікавий. Маленькі люди — маленькі й потреби, радощі й печалі.

Вражають — велике місто, високі гори, велетенські дерева. Ми говоримо: великий подвиг, велика людина.

А дитина мала, легенька, не відчуваєш її на руках. Ми повинні нахилитися до неї, зігнутися.

А що ще гірше — дитина слабка.

Ми можемо її підняти, підкинути вгору, посадити супроти її волі, можемо насильно зупинити на бігу, звести нанівець її зусилля.

Щоразу, коли вона не слухається, у мене про запас є сила. Я кажу: «Не йди, не чіпай, підсунься, віддай». І вона знає, що зобов’язана поступитися; але ж скільки разів намагається ослухатися, перш ніж зрозуміє, здасться, скориться!

Хто й коли, у яких виняткових випадках насмілиться штовхнути, труснути, ударити дорослого? А якими звичними й безневинними здаються нам наші ляпанці, волочіння дитини за руку, грубі «ласкаві» обійми!

Почуття слабкості викликає повагу до сили; кожний, уже не лише дорослий, але й старша сильніша дитина, може виявити в грубій формі невдоволення, підкріпити вимогу силою, змусити слухатися: може безкарно скривдити.

Ми вчимо на власному прикладі зневажливо ставитися до того, хто слабкіший! Погана наука, недобра ознака.

Обличчя світу змінилося. Уже не сила м’язів виконує роботу й обороняє від ворога, не сила м’язів вириває в землі, у моря й лісів панування, добробут і безпеку. Закабалений раб — машина! М’язи втратили свої виключні права й ціну. Тепер більша шана розуму й знанням.

Підозріла комірчина, скромна келія мислителя розрослися в зали дослідницьких інститутів. Наростають поверхи бібліотек, полиці гнуться під вагою книг. Людина науки творить і володарює. Ієрогліфи цифр і знаків знову й знову обрушують на люд нові досягнення, свідчення могутності людства. Усе це треба охопити пам’яттю й осягнути.

Продовжуються роки завзятого навчання, усе більше шкіл, іспитів, друкованого слова. А дитина маленька, слабенька, живе ще мало… не читала, не знає…

Грізна проблема — як ділити завойовані простори, які й кому давати завдання й винагороди, як освоїти скорену земну кулю. Скільки і як розкидати майстерень, щоб забезпечити роботою руки й мозок, як втримати людський мурашник у покорі й порядку, як застрахувати себе від злої волі й навіженства особистості, як наповнити години життя діяльністю, відпочинком, розвагами, зберегти від апатії, пересичення, нудьги. Як об’єднувати людей у дисципліновані спілки, полегшувати взаєморозуміння; коли роз’єднувати й ділити. Тут підганяти, підбадьорювати — там стримувати, тут розпалювати запал — там гасити.

Обережно діють політики й законодавці, та й то часто помиляються.

І про дитину дорослі радяться й вирішують; але хто запитуватиме її думки, її згоди: що вона може сказати?

Крім розуму й знань у боротьбі за існування й за місце в суспільстві допомагає кмітливість. Людина розторопна чує поживу й зриває куш; усупереч усім розрахункам, відразу й легко отримує гроші; вражає й викликає заздрість.

А дитина дрібоче безпорадно з підручником, м’ячем і лялькою, смутно відчуваючи, що без її участі десь над нею відбувається щось важливе й велике, що вирішує, є їй частка, чи нема, карає, нагороджує, знищує…

Квітка — провісник майбутнього плоду, курча стане куркою-несучкою, телиця даватиме молоко. А доти — старання, витрати й турбота — чи вбережеш, чи не підведе?

Усе, що росте, викликає тривогу, адже доводиться довго чекати; можливо, і буде опорою старості, і віддасть сторицею. Але життя знає посухи, заморозки й град, які побивають і нівечать жнива.

Ми чекаємо ознак, хочемо вгадати, відгородити; тривожне очікування того, що буде, посилює зневагу до того, що є.

Мала ринкова вартість недоспілого. Лише перед законом і Богом цвіт яблуні коштує стільки ж, скільки й плід, і зелені сходи — як спілі ниви.

Ми пестимо, запобігаємо, годуємо й навчаємо. Дитина все одержує без клопоту; що з нею було б без нас? Усім вона зобов’язана нам.

Винятково, єдино й усе — ми.

Знаючи шлях до успіху, ми вказуємо й радимо. Розвиваємо достоїнства, придушуємо недоліки. Направляємо, поправляємо, привчаємо. Вона — ніщо, ми — усе.

Ми розпоряджаємося й вимагаємо слухняності.

Морально та юридично відповідальні, обізнані й передбачливі, ми єдині судді вчинків, душевних поривань, думок і намірів дитини.

Ми доручаємо й перевіряємо виконання за нашим бажанням і розуміння: наші діти, наша власність — не руш!

(Правда, дещо змінилося. Уже не тільки воля й виключно авторитет сім’ї, ще обережний, але вже суспільний контроль. Злегка, непомітно.)

Жебрак розпоряджається милостинею як заманеться, а в дитини немає нічого свого, вона змушена звітувати за кожний даром отриманий в особисте користування предмет.

Не можна порвати, зламати, забруднити, не можна подарувати, не можна легковажно відкинути. Дитина повинна прийняти й бути задоволеною. Усе в призначений час і в призначеному місці, розсудливо й відповідно до призначення.

Можливо, тому вона так цінує нічого не варті дрібнички, які викликають у нас подив і жалість: різний мотлох — єдина по-справжньому власність і багатство: шнурок, коробка, намистинка.

Через убогість дитини й милості матеріальної залежності ставлення дорослих до дітей аморальне.

Ми нехтуємо дитиною, тому що вона не знає, не здогадується, не передчуває. Не знає труднощів і складнощів життя дорослих, не знає, звідки наші підйоми, занепади й утома, що нас позбавляє спокою й псує нам настрій; не знає зрілих поразок і банкрутств. Легко відволікти увагу наївної дитини, обдурити, приховати від неї.

Вона думає, що життя просте й легке. Є тато, є мама; батько заробляє, мама купує. Дитина не знає ні зради, ні прийомів боротьби дорослих за своє й не своє.

Вільна від матеріальних турбот, від спокус і від сильних потрясінь, вона не може про них і судити. Ми її розгадуємо моментально, пронизуємо наскрізь недбалим поглядом, без попереднього слідства розкриваємо незграбні хитрощі.

А може, ми обманюємося, бачачи в дитині лише те, що хочемо бачити?

Може, вона ховається від нас, можливо, потай страждає?

Ми спустошуємо гори, вирубуємо дерева, винищуємо диких звірів. Заселяються колишні нетрі й драговини. Ми насаджуємо людину на нових землях.

Ми підкорили світ, нам служать і звір, і залізо; поневолені кольорові раси, загалом визначені відносини націй і задобрені маси. Далеко ще до справедливих порядків, більше на світі образ і митарств.

Несерйозними здаються дитячі сумніви й протести. Світлий дитячий демократизм не знає ієрархії. Завчасно засмучує дитину піт батрака й голодний ровесник, тяжка доля Савраски й зарізаної курки. Близькі їй собака й птах, рівня — метелик і квітка, у камінці й черепашці вона бачить брата. Дитина ще не знає, що душа тільки в людини.

Ми нехтуємо дитиною, адже попереду в неї багато годин життя.

Відчуваємо вагу наших кроків, неповороткість корисливих рухів, скнарість сприйняттів і переживань. А дитина бігає й стрибає, дивиться на все підряд, дивується й розпитує; легковажно ллє сльози й щедро радіє.

Цінний погожий осінній день, коли сонце рідкість, а навесні й так зелено. Вистачить і абияк, мало їй для щастя треба, старатися ні до чого. Ми поспішно й недбало відмахуємося від дитини. Нехтуємо різноманіттям її життя й радістю, яку їй так легко дати.

Це в нас минають важливі хвилини й роки; у неї ще є час, встигне ще, зачекає.

Дитина не солдат, не захищає Вітчизну, хоча разом з нею й страждає.

З її думкою немає потреби рахуватися, не виборець: не заявляє, не вимагає, не загрожує.

Слабка, маленька, бідна, залежна — їй ще тільки бути громадянином.

Чи поблажлива, чи різка, чи груба, а все ж — зневага…

Януш Корчак

джерело: slovovchitelyu.org



Категорія: Подружнє життя » Виховання дітей

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: