Підлітковий вік – час батька

Підлітковий вік – час батька

Якщо дитинство можна назвати материнським часом, то підлітковий вік – час батька.

У першій фазі життя саме постать матері багато в чому найліпше пасує до того типу потреб, які має маленька дитина. У цей період батько не може бути відсутнім, але його діяльністю мусить уміло “керувати” мама, якщо йдеться про розуміння емоційного світу дитини й спосіб інтерпретування стосунків з нею.
Під час цієї першої фази життя дитини батько має змогу збагатити й витончити свою вразливість, дозволяючи керувати собою материнській вразливості, щоби бути ліпше підготованим до того, що відбуватиметься пізніше й що вимагатиме від нього більшої участи у виховному процесі.
В очах маленької дитини батько є важливою постаттю, але не центральною, так, як мама, рідше присутньою, трохи туманною. Це постать, яку дитина любить, але життя котрої (значною мірою протікаючи поза домом) знає менше.
Чітко видно, що батько не може “налагодити” тіснішого й вагомішого контакту з дитиною без дозволу на це матері. Якщо вона, не пануючи над інтенсивним зв’язком з дитиною, який цілковито поглинає її, не створить умов для того, щоби батько взяв на себе безпосередню відповідальність, то йому буде дуже важко знайти собі важливе, значиме місце у виховному процесі й взаєминах з дитиною. Насправді, це мати зближує дітей з батьком.

Підліток (і його матір) у пошуках батька
Коли дитина досягає підліткового віку, самі матері сприймають присутність батька як конче потрібну й корисну; тому його в цей час рішуче “прикликають”. Це супроводжується позитивною оцінкою деяких його рис, яких раніше мати не зовсім “зауважувала” (наприклад, його природної схильности до рішучости, вміння сказати “ні”, певна сила, з якою він здатен спілкуватися з дітьми).
Дуже часто саме в цей період матері поступово відмовляються від переконання, що можуть самостійно виховувати дитину й що, загалом, більшою мірою, ніж чоловіки, здатні виконувати це завдання. Матері нерідко визнавали, що чоловік “цілком добре виконує обов’язки вихователя дітей, але не так добре, як я”; але тепер мусять змінити свою думку, оскільки розвиток дитини драматичним чином ставить їх перед фактом безсилля їхнього власного стилю виховання.
Отож, коли мама усвідомлює, що більше не здатна давати собі раду з дитиною або що її емоційна слабкість не дозволяє їй бути достатньо рішучою, часто вперше відчуває потребу у виховному внеску чоловіка. Це один зі способів, який дає їй змогу зауважити відмінність подружнього партнера, доволі позитивного впливу котрої вона до цього часу не мала нагоди оцінити.
Нерідко мама змінює думку стосовно деяких аспектів особистости подружнього партнера, які раніше вважала занадто мало пристосованими, оскільки тепер має змогу оцінити відмінність його підходу – часто успішного – до виховних питань.

Ось найчастіші ситуації, в яких мама відчуває величезне прагнення “передати дитину батькові” або рішучіше залучити його до виховного процесу:

Неминуча й зрозуміла перевтома працею, що пов’язана з опікою над дітьми: відродження бажання особисто розвиватися, наприклад, через продовження навчання, професійне самовдосконалення чи повернення до зацікавлень, які тимчасово було “відкладено вбік” у зв’язку з народженням дітей. “Тепер діти підросли, – часто кажуть матері, – і багато в чому мене вже не потребують, а я маю у своєму розпорядженні більше вільного часу; отож, можу робити те, на що раніше в мене часу не було”.
Що старші стають діти, то серйозніші виховні рішення доводиться приймати; саме тому той з батьків, хто щоденно займається дітьми, відчуває потребу розділити, хоча б частково, з подружнім партнером тягар отих щораз серйозніших рішень.
Під час підліткового періоду ставка в грі об’єктивно стає дедалі більшою, а рішення, які треба приймати, – дедалі важливішими, оскільки мають величезне значення для майбутнього дітей.
Нерідко це породжує в матері бажання залучити до виховного процесу також і подружнього партнера; тобто, як часто кажуть, “щоб і він узяв на себе тягар відповідальності!”.
У матерів також складається враження, що ситуація “вислизає в них з рук”. Це сприяє залученню до виховного процесу батька. Часто вони починають усвідомлювати, що втратили контроль над дітьми-підлітками. “Вони мене більше не слухають!..” – кажуть чимало з них. Матері розуміють, що не зможуть керувати дітьми за допомогою тих самих методів, що раніше, й відчувають потребу, щоб хтось инший узяв на себе тягар виховного процесу.

У пошуках ширших горизонтів.

Під впливом таких змін, характерних для стосунків з дітьми підліткового віку, перед батьком відкриваються більші можливості налагодити з ними тісніші контакти й почати в ширшому діяпазоні впливати на їхній розвиток.

У цей період життя дітей тато стає для них, у контексті подружньої й батьківської пари, цікавішою фігурою, яка заслуговує пильнішої уваги. “Відчуваю, що моя донька тепер більше горнеться до батька; від деякого часу існує лише він, – каже одна з матерів. – Через це мені трохи прикро, але я дозволяю їй так поводитися, бо знаю, що це позитивно впливає на неї”.
Батькова ментальність, його бачення світу менше знані дітям, тимчасом як погляди матері вони знають ідеально. Свої думки вона повторювала настільки часто, що вони вже набридли, натомість “міркування” батька стосуються тих сфери, про які мати говорить рідше: спорт, політика, професія. Таким чином діти відкривають для себе “ширший” світ, цікавіший за домашній, в якому мама була (часто всупереч своїй волі) незаперечною головною дійовою особою. Чимало матерів описують роки, присвячені опіці над маленькими дітьми, як час, що збагатив їх життєвим досвідом, але також як період, протягом якого вони багато в чому були “занадто ізольованими й обмеженими”, оскільки все “крутилося” навколо сім’ї, школи, днів народжень і відвідин педіятра.
Батько знайомить дитину зі складним суспільним життям, яке відбувається “поза” родиною. Дитина-підліток сприймає тата як людину, якій притаманні ширші, цікавіші погляди або принаймні як того, хто розповідає їй нові речі, що стають для неї додатковими стимулами. Адже саме він запрошує дітей до “дорослих розмов”, яких до цього часу з ними ніхто не вів, бо вони просто були занадто малими або ж тому, що дорослі вважали, що певні справи для них нецікаві.
Діти-підлітки прагнуть довідатися, як зреагував би батько, якби, наприклад, дізнався, що син є наркоманом, або що він думає про поточну політичну ситуацію, як оцінює різні телевізійні програми, чому любить такі фільми, а не инші, що він думає про певну категорію осіб, чому декого з них поважає, а инших – ні…

У пошуках схвалення
На цьому етапі життя материнської любови вже не досить. Діти хочуть подобатися батькові й отримувати також і його схвалення: керуючись цим, розвивають у собі ті риси, здібності, погляди, які, передусім, можуть сподобатися батькові, а не матері.

Обережно демонструють батькові свої перші спроби “дорослого” розумування, щоб знайти підтвердження й схвалення свого способу оцінки різноманітних ситуацій.
Хочуть дізнатися від батька, чи те, що думають, є правильне, чи помилкове, й чому.
Це прагнення є потужним двигуном психологічної еволюції й сприяє формуванню особистости дитини.

Батькову любов важче завоювати, але саме тому вона і є для дітей більшим стимулом. Вона ближча до поваги, ніж до почуття, й через це її треба заслужити, довівши власну цінність, тобто продемонструвавши, що ти здатен досягати цілей і що тебе є за що цінувати. Повага – це складне етичне почуття, яке (на відміну від природного захоплення) може виникнути лише до того, хто довів власну цінність (моральну, спортивну, інтелектуальну тощо), пройшовши крізь щось на зразок випробування (долучився до роботи над чимось, проявив постійність, цілісність характеру тощо), подолавши якусь проблему, й відмовився при цьому від бажання досягти всього легко й без зусиль.
Батько очікує від дитини, що “вона мислитиме розсудливо”, що “виконуватиме свої обов’язки”, не уникаючи зусиль, не халтурячи, не брешучи, не намагаючись вдавати, що вона дуже зайнята, чи використовуючи доброту батьків.

Дитина, зі свого боку, прагне, щоби батько “гордився нею”. Гордість (почуття, про яке нині майже не згадують у контексті психологічних міркувань) передбачає задоволення тим, що “вдалося досягти чогось суттєвого”, не порушуючи правил життєвої гри.
“Відчуття, що батько поважає тебе, додає тобі сили, – сказав один підліток, – підбадьорює тебе, виникає бажання стати ще ліпшим!” Певна річ, що таке стимулювання дитини підштовхує її до ще досконаліших дій, аніж ті, до яких вона вдавалася, намагаючись хитрувати й бути спритною. Це вирішальним чином впливає на формування позитивної самооцінки.

Материнська оцінка менш достовірна, оскільки дитина сприймає її як щось очевидне, що дають їй задарма, нічого не вимагаючи, а наділяючи цим безумовно. “Не знаю, чи моя мама цінує мене тому, що я є її дитиною, й вона любить мене, чи через те, що я справді добре проявив себе”, – зізнається один хлопець, пояснюючи таким чином причини того, чому оцінку тата він вважає переконливішою. І додає: “Тато не спотворює правди лише для того, щоб не завдати мені прикрощів”. Саме тому, що їх важче отримати, батькові “аплодисменти” більше важать в очах дітей.
Багато матерів зі здивуванням з’ясовують, що діти з більшою повагою ставляться до чоловіка, який (у певному сенсі) трактує їх “гірше”, не приділяючи їм достатньо уваги, не проявляючи ласки, не даючи обіцянок, котрими вони так часто самі спокушають дітей. Матері не помічають того, що діти потребують смаку правди, хочуть знати, ким вони є насправді, чого варті й чи можуть бути собою задоволені. Щоб усе це довідатися й усвідомити, мусять пробитися крізь захисну стінку скляного ковпака, під яким перебувають і котрий зводить нанівець усі їхні спроби, а також не дає їм змоги об’єктивно оцінити себе й виробити стабільне ставлення до власної особистости. “Мама хоче, щоб ти був задоволений, – каже, наче вже цілком зріла людина, один хлопець. – А батько дає тобі зрозуміти, чого ти вартий”. Саме тому тато просить дитину довести свою цінність, подолати неминучі перешкоди й стати зрілою особою, відважною, доброзичливою, справедливою; такою, якою можна гордитися.

Полі Освальдо “Серце батька”