Домашня Церква » Подружнє життя » Чоловік в подружжі » Чоловічі роздуми про головну причину розлучень

 

Чоловічі роздуми про головну причину розлучень

Автор: Мирон від 2-01-2018, 10:23, переглянули: 299



У розлучення може бути велика кількість найрізноманітніших причин. Але за цією різноманітністю завжди маячить одна, найголовніша і найстрашніша – озлоблення серця, яке втратило здатність любити. Певний час його можна камуфлювати усілякими благородними поняттями, заспокоюючи себе думками про те, що тобою рухають борг або самовідданість. Але жорстокосердість – шило в мішку. Раніше чи пізніше воно обов’язково ужалить тебе і твоїх близьких, як його ні ховай.
Багато років я наївно вважав, що ця біда ніколи не спіткає мою сім’ю. А виявилось, що із самого початку нашого сімейного життя вона потихеньку гризла нашу любов, немов щур.
Коли ж зробилося жорстоким моє безглузде серце? Чому я не зумів помітити цього вчасно? І найголовніше – що ж тепер робити з усім цим? Питань багато, а от як відповісти на них – чесно кажучи, не знаю. Тільки і залишається, що сидіти і думати. Сильно думати.
Сорокарічні мужики часто кидають своїх дружин. Ще років п’ять тому я знаходив вичерпне пояснення цьому факту в тезі: сивина в бороду – біс у ребро.
Тепер мені вже самому – за сорок, і зовсім інакше я дивлюся на своїх ровесників, що розходяться, зовсім інші причини бачаться мені в їх спробах створити нову родину на уламках першої.
Захопившись кар’єрою, творчістю, бізнесом, віддаючи цьому всі сили і енергію, чоловіки чомусь схильні вважати, ніби їх сім’я – щось статичне і непорушне, що створене ними одного дня і далі існує незалежно від докладених зусиль.

Але це – страшна помилка, яка в результаті може зруйнувати будь-яку сім’ю, якою б благополучною вона не здавалася з боку. Якщо чоловік постійно не працює над розбудовою власного дому – горе такому чоловікові, і його дому. Поповзуть по стінах спочатку маленькі тріщини, потім – більші. Певний час ще можна себе утішати, що, ніби, це не фундамент тріщить, а усього лише штукатурка облупилася: підмазати, побілити – і знову все буде як слід. Але наступить мить, коли істинна картина твого сімейного життя раптом обрушується на тебе в усій своїй непривабливості. І ти бачиш, що сімейні справи і турботи, які багато років відкладав “на потім” через свою вічну зайнятість і втому, можна більше не відкладати. І вже ніколи ти не почнеш читати дітям книжки перед сном, не зможеш вранці займатися з ними зарядкою, не ходитимеш з ними в ліс і ще багато-багато чого ніколи не зможеш зробити. Бо вони – виросли. І всі справи любові, не здійснені для них, так і залишаться нездійсненими назавжди.

А поряд з тобою – втомлена, нервова, схильна до скандалів за будь-якої дрібниці жінка. Ти узяв її в дружини веселою життєрадісною дівчинкою, очі якої світили щастям при одному лише погляді на тебе. Тільки куди ж воно пішло тепер, в яку діру провалилося? Пройшла любов, зів’яли помідори…
І от тут ясно розумієш, що все це – твій “твір”, підсумок двадцяти років твого сімейного життя. І жодними успіхами в бізнесі чи творчості цю діру не залатати, бо і не діра це зовсім – а пробоїна в борту корабля, що тоне.

А коли корабель тоне, з нього, як правило, тікають. Правда, у книжках пишуть, що капітан йде з борту останнім. Ну, так те – у книжках…
От що бачу я, дивлячись на своє сімейне життя. І вже не кваплюся судити тих, хто спробував втекти від цього страшного видовища – зруйнованої їм сім’ї.
І все частіше спадає мені на думку: а чи не спробувати ще разок почати все спочатку? Чи не зробити ще одну спробу, раз вже перша не вдалася і корабель мій тоне? Коли кажу про це друзям, вони дивуються і кажуть – ти що, з глузду з’їхав, у вас же все так добре!
Ах, друзі ви мої дорогенькі… Зовні-то воно, можливо, і насправді доки виглядає непогано. Та тільки я точно знаю, що за цим підштукатуреним фасадом ховається: ткни як слід – і рухне все відразу.
А виглядає – так, красиво. Причому, якщо я візьмуся розповідати про ці 20 років, може вийти не красиво навіть, а – героїчно. І адже не збрешу при цьому жодного разу, от що цікаво! Але себе-то не обдуриш. Зараз я розумію, що вже на самих ранніх етапах нашого спільного життя закладав під неї ті міни, які сьогодні активувалися і от-от вибухнуть. Але все так славно починалося…
На чергову стипендію купив я букет гладіолусів, два персня самоварного золота у відділі біжутерії – і пішов свататися. Без всяких попередніх домовленостей, уперше за рік нашого знайомства з’явився в домі батьків моєї майбутньої дружини і зробив пропозицію. А вже наступного дня, рано вранці, ми бігли з нею на електричку, щоб їхати в сусідній райцентр, де в храмі служили мої друзі. Там священик подивився наші паспорти і погодився нас вінчати. Сьогодні таке важко уявити, але ми дійсно спочатку повінчалися і лише через чотири місяці зареєстрували свій шлюб.
Грошей у мене не було взагалі, не було за що влаштовувати весілля. Вінчатися я приїхав у потертих джинсах і рваному светрі, а персні наші обручальні коштували, як зараз пам’ятаю, – 84 копійки. Але що означають гроші і золото, коли тобі 24 роки, поруч – кохана, а в душі – переконаність того, хто робить перші кроки у вірі, що Бог усе влаштує, головне – не грішити.

Власне, Бог усе і влаштував. Мама мого друга, побачивши, у чому я збираюся йти на вінчання, зітхнула і витягнула із шафи новий, жодного разу не вдягнений костюм:
– Тримай. Льошці купила на весілля, але раз ти перший зібрався – надівай, не ганьбися.
А після вінчання друзі влаштували нам сюрприз: справжній весільний бенкет! Треба розуміти, що це означало в 92-му році, коли прилавки магазинів були порожні, а зарплату вже видавали із затримками. Звичайно, усе обійшлося без особливого шику, просто кожен приніс свої скромні запаси, і вийшов цілком пристойний весільний стіл. Нас з Ніною усадили за нього на чолі, регент Серьожа запалив перед нами дві свічки. Ледве підняли перший тост, і прозвучало традиційне “Гірко!”, як хтось закричав:
– Гляньте, що робиться!
А глянути і справді було на що. Свічки перед нами раптом спалахнули яскравим полум’ям, віск почав швидко оплавлятися, гніт, що горів, химерно звився, і кілька секунд усі спостерігали дивне видовище: два палаючі кільця – велике і поменше – сяяли перед женихом і нареченою на кінцях вінчальних свічок.
– Ну от, і Господь вас благословив, – сказав Серьожа, – а ви переживали, що грошей на кільця немає.

Так ми стали чоловіком і дружиною.

Із самого початку нашого сімейного життя я чітко для себе визначив, що головне завдання чоловіка в сім’ї – ухвалення рішень. Я – годувальник сім’ї, я – захист її від усіх знегод, на мені – уся відповідальність за неї. Усвідомлювати це було страшно, особливо – у той смутний час, коли країна балансувала на межі громадянської війни, голоду і хаосу. Не раз і не два мені хотілося тоді завити по-собачому від відчаю і повної безнадії. Заводи і фабрики зупинялися, гроші дешевшали нестримно, продукти видавали за картками раз на місяць. А в мене – вагітна дружина, диплом керівника оркестру народних інструментів і відсутність щонайменшого уявлення про те, як поводитися в тому хаосі, що творився навколо нас. Але я вперто продовжував вірити, що Господь усе влаштує, головне – самому жити правильно. І ця віра рятувала в найтяжчі часи.
Я влаштувався на будівництво учнем муляра. На практиці таке “учнівство” зводилося до піднесення цегли і цементного розчину бувалим робітникам. Вставати треба було о пів на шосту ранку, бо знайти роботу вдалося лише в сусідньому місті. Я піднімався, біг на електричку, годину їхав у промерзлому вагоні, потім пересідав у промерзлий автобус, і все одно спізнювався хвилин на п’ятнадцять, за що неодмінно отримував наганяй від суворого бригадира.

Потім – вісім годин укладав на піддони обледенілу цеглу, тягав відрами розчин на п’ятий поверх і продовжував отримувати колоритні зауваження від бригадира, тепер уже з приводу моєї нерозторопності. Додому повертався після восьмої вечора, ледве живий від втоми, а наступного дня – знову ні світло ні зоря біг на електричку. І лише одне гріло душу серед цієї чехарди: я – годую сім’ю. Тоді зовсім ще маленьку (дружина і син, якого вона носила під серцем) але – свою, дорогу, любиму. Якщо я цього не робитиму, вони просто пропадуть.
Через рік я вже сам досить недурно клав цегляну кладку, і почав заробляти цілком пристойні на ті часи гроші. На їжу і одяг вистачало, от тільки житла свого в нас не було. Але як і раніше я жив непохитною упевненістю в те, що Бог посилає нам усе необхідне, прийде час – пошле і житло. Так воно і вийшло. Правда, спочатку життя підштовхнуло мене до ухвалення ще одного важливого рішення.
Жили ми тоді в моєї мами. Одного дня погожим літнім вечором дружина зібрала дітей погуляти у дворі. А я вийшов на балкон і раптом побачив. Ні, нічого особливого там не відбувалося – двір як двір, яким я його пам’ятаю з дитинства. Уявіть собі: квадрат 60 на 60 метрів, утворений чотирма типовими п’ятиповерхівками. Культурне життя зосереджене навколо трьох столів. Центральний, під яблунькою – самий кипучий і багатолюдний. Його уподобали місцеві алкаші. Чоловік двадцять п’ять увесь вечір рубаються в “козла” на виліт. Гра супроводжується бурхливим виливом почуттів і споживанням дешевого портвейну.
Тут же, під яблунькою, справляється мала нужда. Тут же самі нестійкі укладаються поспати на травичку, а найактивніші б’ють один одному фізіономії.
За сусіднім столиком – молодняк, різновікова шпана, яка під акомпанемент роздовбаного касетного магнітофона, в’яло задирає дівчат, що проходять повз.

Але найголосніший – третій стіл, за яким збираються бабусі. Тут теж йде карткова гра, тільки ріжуться не в “козла”, а в “дурня”. І матюкаються при цьому з таким непідробним почуттям, що навіть алкаші побоюються проходити повз них зайвий раз.
По всьому дворі носиться десятка півтора різномастих псин, випущених хазяями на вечірню прогулянку. Псини ганяються за кішками і життєрадісно паскудять у пісочницю. На спортивному майданчику по брусах розвішені квітчасті килими, з яких сильні хазяйки в таких же квітчастих халатах гарматними ударами вибивають пил. Усе як завжди, з однією лише різницею: тепер посеред цієї “пишноти” стоять мої діти. Зовсім маленькі. З відерцем і з лопаткою. І розгублено озираються навколо, намагаючись знайти куточок для своїх дитячих забав. Я дивився на них і відчував себе останньою сволотою…
Адже це я, а не хтось, випускаю їх кожен вечір погуляти сюди, мені вони повинні дякувати за те, що ростуть у тому ж смітнику, на якому виріс я сам. І якщо я їх звідси не витягну, за мене ніхто це не зробить.
Через певний час я перевіз свою сім’ю в Жіздру – маленьке одноповерхове містечко, де я будував у той час храм Покрова Пресвятої Богородиці. Перші чотири роки ми знімали житло, потім вийшло купити свій будинок. І замість загидженого двору мої діти тепер грали на травичці під липами, а лайку чули ну хіба тільки в школі.
Коли храм був побудований, я відправився на заробітки в Підмосков’я. На дворі стояв 98-й рік, чергова криза. Знову – знецінення рубля, знову – порожні прилавки. Знову мені до сліз було страшно за дружину і за дітей. І коли доводилося тижнями ночувати в якомусь прокуреному будівельному вагончику, де окрім мене в три яруси розташувалося півтора десятка молдаван, я як і раніше зміцнював себе думкою, що Бог усе дасть і якщо я зараз злякаюся і втечу, дружині і дітям нічого буде їсти. У таких заробітках пройшли років сім. Ну а потім почалася історія співпраці з журналом “Фома”, завдяки якій я з пролетарів раптом почав потихеньку дрейфувати в бік творчої інтелігенції.

Така зовнішня канва мого життя. І дивлячись на неї, хто візьметься докорити мені в тому, що всі ці роки я жив не заради сім’ї?
Ніхто не візьметься?
Тоді спробую зробити це самостійно, щоб зробити картину більш об’ємною.

Перший час ми з дружиною періодично сперечалися про те, хто в сім’ї має бути головним. І коли вона в черговий раз обурено запитувала: “Ну чому завжди саме ти вирішуєш – як і що нам робити?” – я з незмінною постійністю відповідав їй: “Тому що я – чоловік”. Цей рецепт від крутого мачо Гоші з кінофільму “Москва сльозам не вірить” став для мене головним аргументом у сімейних сварках. Дуже зручний аргумент, до речі. Нічого не пояснює, проте – остаточний і безперечний. І тоді здавалося мені, нетямущому, що це – ох як правильно! Зараз-то я бачу, що герой Баталова – просто нещасний чоловік, ранимий і гордий, який не зумів нормально реалізувати себе в соціумі і через це тяжко переживає.
Ну який рівень прийнятих їм рішень? Набити пику хуліганам у підворітті, організувати виїзну п’янку на природі, навчити дівчинку різати цибулю. А потім – влаштувати тиху істерику і на два тижні піти в запій через комплекс соціальної неповноцінності, що загострився. От вже дійсно – гідний приклад для наслідування! Проте саме його парадоксальна логіка стала для мене основою самоствердження в сім’ї: “Бо – чоловік”.

Чинити опір цьому моя бідна дружина намагалася роки три. Потім змирилася. А я з гордістю пояснював друзям, що от, як з дружинами потрібно – строго, по-чоловічому. І якщо потім дружина все ж робила якісь боязкі спроби з’ясувати стосунки, я з “чоловічою непохитністю” казав їй:
– Не подобається такий чоловік, йди. Ніхто тебе не тримає.
І адже знав, абсолютно точно знав, що нікуди вона не піде. Бо діти на руках маленькі. Бо уходити-то їй особливо нікуди. А найголовніше – бо любить вона мене, дурня.
Тоді – ще любила… І от, прекрасно усвідомлюючи все це, я казав їй те, що казав. А серце так і завмирало від свідомості власної невразливості в подібних суперечках.
Скільки поколінь самовпевнених мужиків кидалися осаджувати своїх дружин з таким ентузіазмом, ніби перед ними не улюблена жінка, а самурай із голим мечем. Втім, на самурая мабуть так відважно не стрибали б, побоялися…
Далі в житті нашому було от що. Коли я перевіз сім’ю в Жіздру, ми за три роки змінили сім квартир, які були звичайними сільськими будинками без води і газу, з пічним опалюванням і із зручностями у дворі. Кажуть, два переїзди дорівнюють одній пожежі. Через три з половиною такі “пожежі” я протягнув тоді дружину з дітьми. Як же їй було страшно і незатишно в цих чужих будинках… Усе її лякало – темрява і безлюдність на вулиці увечері, відсутність телефону (мобільників у провінції ще не було), піч, яку ніяк не виходило розтопити. На руках троє маленьких дітей, і немає поруч ні мами, ні друзів. Один лише героїчний чоловік, який весь день кладе цеглу, а увечері рушиться на диван і вимагає “щось пожерти”. І це б ще гаразд, а скільки разів було, що “втомлений годувальник”, перекусивши і відпочивши, уходив кудись допізна в гості, заздалегідь запитавши ласкавим голосом: “Ніночко, ти мене відпустиш?” А чого ще бідній Ніночці залишалося, окрім як змучено посміхнутися і сказати: “Так, звичайно, йди, розвійся”.

І адже бачив же, бачив, що посмішка – вимучена. Розумів, що по суті кидаю її з дітьми на цей вечір – одну, у чужому місті. Що вона буде до мого повернення сидіти і здригатися від кожного шурхоту, бо страшно їй і за дітей, і за себе. Але то дурня – адже я їй пояснив, що Жіздра – тихе містечко, бандитів тут не буває, алкаші всі смирні, і взагалі все тут краса. Нехай вчиться страх переборювати!
Жіздра в наші дні
А вже як їй доводилося, коли я тижнями пропадав на московських заробітках. Одного дня мені навіщось знадобилися вдома обценьки. Перерив усі інструменти – не можу знайти. І раптом дивлюся – дружина приносить їх звідкись із спальні. Виявляється, коли я бував у від’їзді, вона ночами клала обценьки поряд з ліжком. Щоб було чим від нальотчиків відбиватися, якщо що.

Ще вкарбувалася в пам’ять картина. Кінець зими, під ногами снігова каша, з даху бурульки звисають. Приходжу з роботи, відкриваю хвіртку і бачу: стоїть моя дружина посеред двору і пере білизну в кориті. На голові шапка-вушанка, на руках – помаранчеві гумові рукавички, під які вона рукавички наділа, щоб руки не так мерзнули. І пере. Ніколи не забуду її погляду тоді. Немов би незручно їй, немов застав за чимось ганебним. Адже це їй просто шкода мене було! Знала, що переживатиму, от і старалася до мого приходу свої дикі прання закінчувати. А тут от не встигла. Через пару років я зумів заробити грошей на будинок, у перший же тиждень підключив його до водопроводу і відразу купив пральну машину-автомат.
Проте саме тоді поруч не став і прати на холоді не допоміг, пройшов повз, у будинок. Ну, як же – годувальник! З роботи адже повернувся, втомлений! У кожного своє заняття. І такого от свинства з мого боку за двадцять років було більш ніж достатньо.

Тепер ображаюся, поїхавши на сесію: “І чого це дружина мені не дзвонить тижнями?” Адже сам от так – по крапельці, по ниточці, по іскорці – гасив, рвав і розпліскував усе, що нас зв’язувало. І здається – порвав.
Багато років у глибині душі я чванився тим, що дружина моя дійсно – замужем, тобто – за мужем. Як за кам’яною стіною! Від усіх життєвих знегод широкою спиною її закриваю, усі удари долі беру на себе!

Тільки з чим же я залишив її там, за цією кам’яною стіною? Традиційний комплект: Kіnder, Küche, Kіrche? Ну і брав би тоді собі кого простіше. А то одружився на талановитій, яскравій дівчині з широким кругозором і допитливим розумом, відвіз її в село і поставив у дворі біля корита. І от прийшов час підводити підсумки.

Поки діти були маленькі, на рефлексії в неї особливо часу не було. А тепер, коли вони підросли, – що вона має в активі? Порахувати не важко: відсутність професії – раз, відсутність освіти – два, відсутність соціального статусу – три. Поки народжувала і ростила дітей, ровесниці вчилися, робили собі кар’єру. Зараз одна її подруга – директор музичної школи, друга – заввідділом культури, третя – головбух у серйозній конторі.
А їй, коли вона нещодавно спробувала влаштуватися на роботу, запропонували на вибір вакансії: прибиральницею в Ощадбанку, санітаркою в психінтернаті чи диспетчером у таксі. У сорок років розумна, симпатична жінка опинилася перед таким от нехитрим вибором. Який я забезпечив їй своїми “чоловічими” рішеннями. Від світу захистив. А тепер випадково побачив її запис у соціальній мережі: “Заміжня. За чоловіком. Як за кам’яною стіною. Як у тюрмі”.
От – два автопортрети, дві картини мого життя. У кожній – щира правда. Тільки ніяк не з’єднати їх одне з одним, щоб вийшов цілісний образ. Розпадаються ці дві правди, немов розбите дзеркало, яке, як відомо, не склеїш. І сім’я моя нині – немов у розбитому дзеркалі: кожен – у своєму уламку, у кожного – свій інтерес, свої справи і турботи. Начебто в одному домі живемо, а давно вже нарізно.
Колись я сказав: “У нашому домі всі рішення прийматиму я, бо я – чоловік”. Ну що ж, чоловіче, милуйся тепер на результати своїх рішень. Ти – капітан цього корабля. Ти був на ньому всі ці роки “другим після Бога”. І ти ж посадив його на мілину.

Сорок років – час підведення підсумків. У двадцять – ще можна жити ілюзіями, і в тридцять – ще можна себе обманювати. Але після сорока це вже ніяк не вийде, результати, що називається, – у наявності. І якщо вони виявляться такими, як у мене, залишається або дивитися на це сумне видовище, або – відвернутися скоріше і мчатися від нього світ за очі.

От чому я вже не візьмуся строго судити сорокарічних чоловіків, що кидають свої сім’ї. Знаю тепер – від чого вони намагаються втекти, що штовхнуло їх на другу спробу.
Адже і я теж вирішив спробувати почати все спочатку. От так – просто узяти, і перекреслити прожите-нажите раз вже вийшло воно таким нескладним. І почати нове сімейне життя. З нуля.

Тільки іншу жінку мені для цього шукати немає жодної потреби. За всіма своїми трудами і турботами на благо сім’ї я не помітив, як замість любові став керуватися виключно почуттям обов’язку. А любов-то і розгубив. Що ж, спробую тепер зібрати втрачене. По крупинці, по крапельці – може вийде. Бо без цього – гріш ціна всій моїй самовідданості: “І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи” (1Кор. 13:3).

Двадцять років тому Бог дав мені величезне багатство – жінку, яка любила мене так сильно, що готова була йти за мною на край світу, переносити будь-які знегоди, терпіти будь-які позбавлення. Я не зберіг цього дару. Не навчився любити навіть найближчу людину. І що ж мені, просити в Бога ще одну дружину? Як би, прости, Господи, з першого разу не вийшло, можна, я тепер з іншою спробую? Смішно адже, чесне слово.

От і спробую почати все спочатку з тією самою дівчинкою, до якої колись прийшов з букетом гладіолусів і копійчаними перснями. Правда, тепер замість рваного светра – життя в дірках… Як і раніше вірю, що Бог посилає людині все необхідне, головне – самому не зіпсувати. Один раз я вже все зіпсував і – сильно. Але ж Бог може все. Значить, може і розбите моє дзеркало склеїти. Щоб знову відбилися в ньому разом – я і дружина, і щоб міг я сказати Йому: “Благоволи ж помилувати мене, і дай мені постаріти з нею!” (Товит 8:7).




Категорія: Подружнє життя » Чоловік в подружжі

Шановний відвідувачу, Ви зайшли на сайт як незареєстрований користувач.
Ми рекомендуємо Вам Зареєструватися або увійти на сайт під своїм ім'ям.

Додавання коментаря

Им'я:*
E-Mail:
Коментар: